Львів. Маршрут однієї вулиці: прогулянка вулицею Генерала Чупринки (район Кастелівка)

 

   Сьогодні ми продовжуємо прогулюватись Львовом: знайомитись з  архітектурою, вивчати історію, дізнаватись нове та дивуватись старовиною. Наша сьогоднішня прогулянка буде незвичною, адже ми вирушаємо не до якоїсь конкретної пам’ятки архітектури, історії чи культури, а до цілої вулиці, на якій кожен будинок – це неймовірний шедевр. Таких вулиць у Львові багато, тому можна запланувати собі так званий «маршрут однієї вулиці». Ми так і зробили. І сьогодні ми вирушаємо на прогулянку вулицею Генерала Чупринки ( район Кастелівка).

  Чому саме цією вулицею ми вирішили прогулятись? По-перше: з вузенькими вуличками історичної частини міста, ми вже познайомились, тому хотілось трішки змінити маршрут і заглибитись трохи далі, але побачити не менш цікаве. По-друге, прогулянку вулицею Генерала Чупринки, рекомендують путівники, а також, якщо «загуглити» в  інтернеті – однією з найрекомендованіших (поза межами центральної частини міста) буде саме ця вулиця з її неймовірними перлинами архітектури. По-третє, саме ця вулиця знаходиться недалеко від центру і від того місця, де ми проживали (вулиця Шептицьких, біля собору святого Юра) тому їхати нікуди не потрібно, а пройти до неї пішки. І в-четвертих, прогулюючись вулицею Генерала Чупринки, крім розкішних вілл та будинків, можна відвідати ботанічний сад Лісотехнічного університету та парк «Піскові озера», які знаходяться на цій вулиці. Більше інформації можна дізнатись у моїх окремих постах «Ботанічний сад Національного лісотехнічного університету у Львові» та «Парк «Піскові озера» у Львові».

 

   А ми розпочинаємо наш «Маршрут однієї вулиці – прогулянка вулицею Генерала Чупринки (район Кастелівка)». Оскільки ми проживали в районі собору святого Юрія, на вулиці Шептицьких, то дістатись до вулиці Генерала Чупринки було нескладно. Тим більше, що блукати невідомими львівськими вуличками – це дуже цікаво, адже можна натрапити на досить розкішні будівлі, а якщо придивлятись до їх декоративного оздоблення, то можна побачити багато незвичних і загадкових дрібних деталей та елементів. А ще тут немає туристів і можна не поспішаючи роздивлятись довкола і насолоджуватись нетуристичними місцями Львова. Від собору  святого Юрія переходимо на вулицю Устияновича, потім на розвилці вулиць Ірини Фаріон (до листопада 2024 року була Технічна) та Бібліотечної, ми повертаємо на Бібліотечну (праворуч). Хвилин за 15 ми опиняємось  біля величного храму, який розміщений на невеликому пагорбі на південний захід від центру Львова – це костел Святої Марії Магдалини або ж більш відомий як Органний зал. Так, вони співіснують в одній будівлі.

Органний зал або костел Святої Марії Магдалини

   Храм  Святої Марії Магдалини у Львові також має бурхливу історію і не менш драматичне сьогодення. Більше інформації про це можна дізнатись у моєму окремому пості «Академічний будинок органної та камерної музики або костел Святої Марії Магдалини».

Головний фасад костелу Святої Марії магдалини (Органний зал)

   Поруч, ближче до центру міста (ліворуч) на площі Шашкевича, знаходиться невеличкий сквер, в якому  встановлено пам’ятник жертвам комуністичних злочинів. Хоча пам’ятник пов’язаний з дуже трагічною сторінкою в історії українського народу – сьогодні це місце досить тихе, спокійне і затишне. Можна посидіти на лавочці в тіні дерев, подалі від натовпу туристів.

Пам’ятник жертвам комуністичних злочинів на площі Шашкевича

   Донизу від костелу  Святої Марії Магдалини, в сторону центру, йде вулиця Дорошенка, одна з центральних вулиць у Галицькому районі. Сполучає проспект Свободи з вулицею Степана Бандери, утворюючи перехрестя з вулицями Словацького, Бібліотечною та площею Шашкевича.

 

 Вулиця  Дорошенка (сполучає вулицю Степана Бандери з проспектом Свободи)

   А перед храмом їдуть автівки і трамваї по вулиці Степана Бандери (в давнішні часи вулиця називалась на  честь Леона Сапєги, першого маршалка Галицького сейму), а перейшовши дорогу опиняємось на вулиці Генерала Чупринки.

 

   Вулиця Генерала Чупринки тягнеться від костелу Святої Марії Магдалини (або ж будинок органної і камерної музики), що поряд з Політехнікою, аж до Кульпарківської. Вулиця має довжину близько 2000 метрів,  пролягаючи у Франківському районі міста між вулицями Степана Бандери та Академіка Рудницького. На ній розташовані будинки від  № 1 до № 136. Ця львівська вулиця вирізняється серед інших своїми цікавими і розкішними кам’яницями і віллами.  А щоб їх роздивитися можна проїхатись трамваєм № 2, а ще краще – прогулятися вздовж неї пішки. Що ми і зробили.

Перехрестя вулиць Бандери, Чупринки і Дорошенка (прямо вулиця Чупринки)

   Щоб дізнатись, чим же приваблює до себе вулиця Генерала Чупринки, давайте почнемо з її історії.

 

   Колись південно-західні околиці Львова носили назву «Байки» або ж  «На байках». Тепер тут  розкинувся Франківський район Львова, а ще 150 років тому, це передмістя мало сільську забудову з хатами із солом’яним перекриттям та дерев’яним плотом замість огорожі. Життя цієї частини міста було ніби законсервоване в часі, частково цьому сприяла закритість Байок від іншого світу. Зокрема південною межею даного передмістя був Вуглецький став з його розливами, східною – фільварок (маєток) домініканців, на півночі протяглось Городоцьке кладовище, а західну сторону огортали Кульпарківські болота. А єдиною гордістю «бойчан» у ті часи були їхні дівчата, які славилися своєю красою серед усіх львів’ян.

 

   Життя цього «Дикого Заходу» Львова докорінно змінили у 1880-х роках архітектори Юліан Захаревич та Іван Левинський. Вони спроєктували й вулицю Генерала Чупринки, хотіли перетворити її в урбаністичну концепцію «місто-сад», де окремі вілли були б оточені розкішними зеленими садами. Їх спільний проєкт ставив за мету створення зразкової колонії однородинних будинків. Оптимальною ділянкою для реалізації цього плану стали саме «Байки». Причин цьому  було кілька. По-перше, місцевість мала досить цікавий та привабливий ландшафт, що не міг не звабити архітекторів. По-друге, замкнутість цього району та його заболоченість робила вартість землі значно нижчою, аніж в інших частинах міста. До того ж, архітектори тоді помилково вирішили, що «Байки» знаходяться відносно віддалено від основної частини міста, і загальна розбудова Львова не стане на заваді реалізації їхньої будівничої концепції.

   Рішення було прийнято, тож архітектори викупили частину земельних ділянок, які охрестили окремим ім’ям «Кастелівка». Топонім «Кастелівка» з’явився на приміській мапі Львова ще у ХVІІ ст. Ця назва не була випадковою. Своїй назві він завдячує маєтку родини будівничих  італійського походження Кастелло, які були одними з численних ентузіастів, що приїхали в кінці ХVІ ст. розбудовувати понищенний численними пожежами Львів. Уже в кінці ХVІ ст.  родина володіла маєтком, який знаходився в районі нинішньої вулиці Сахарова, котрий на мапах позначався під назвою «Кастелівка». Серед згаданих імен з цієї родини були будівельники, такі як Захаріаш Кастелло, королівські архітектори Томаш та Матеуш Кастелло, а також представники міщанського роду Кастеллі.

 

   Колись корінні львів’яни район теперішньої вулиці Генерала Чупринки і прилеглих до неї вулиць називали Кастелівкою та Новий Світ. Новий Світ – це більш історичний район, а Кастелівка – це частина Нового Світу.

 

   І хоча маєток Кастелівка не був в межах новоствореної архітекторами дільниці, та назва їм все одно припала до душі. Забудову Кастелівки вирішено було розпочати зі східного краю Байок. Відправним пунктом стала так звана «Магдуся» – школа Марії Магдалени споруджена у 1883 році на перехресті сучасних вулиць Степана Бандери і Генерала Чупринки. Основною віссю для Кастелівки стала вулиця «На Віллах» (тепер це вулиця Котляревського).  До наших днів зберігся проєкт забудови та облаштування дільниці Кастелівка, на котрому візуально увесь задум Захаревича та Левинського. Згідно проєкту тут було заплановано побудувати 64 вілли та ще кілька допоміжних будівель, котрі б мали забезпечувати самостійне функціонування цього «Міста-саду». Природною окрасою цієї ділянки мав бути став Собка (очевидно колишній Вуглецький став), котрий на плані позначений як дві розділені водойми. До наших днів збереглося близько 40 з цих споруд. Ці романтичні будівлі нагадують мініатюрні середньовічні замки.

 

   Очевидно, що реалізація плану архітекторів здійснювалося досить стрімкими темпами. На плані 1890 року Кастелівка уже позначена як окремий від Байок район Львова. А вже на плані 1895 року вона виділена в окрему зелену зону міста. Нерухомість в цьому районі в той час була найдорожчою у Львові.

 

   Вже на початок ХХ ст.  Кастелівка перетворилась на респектабельний район.  Ліву її частину займають, в основному вілли, а з правого боку – прибуткові будинки, переважно архітектора Юзефа Сосновського. Найцікавіші маєтки розташовані під номерами 5, 11, 15, 17 і 19. Вони збудовані фірмою Івана Левинського в стилях карпатської і раціональної сецесії. Не менш цікавими є будинки і по праву сторону вулиці, збудовані в стилі еклектики і декоративної сецесії.  В прикрасах на фасадах трапляються чи не всі можливі елементи декору: і маскарони, і атланти з кариатидами, і гірлянди, і квіткові орнаменти.  На зламі 1880 – 1890 років Левинський будує вілли на Кастелівці, пізніше,  в середині 1890-х на початку 1900-х років, зводить кілька великих споруд: міський театр, залізничний вокзал, готель «Жорж», єврейську лікарню. В наступні роки споруджує дуже зручні багатоквартирні будинки. Львівську торгово-промислову палату, кам’яницю товариства «Дністер», бурсу Українського педагогічного товариства й багато інших будівель у Львові і за межами міста. Віллу з прилеглим садом він вважав ідеальним житлом цивілізованої людини і свого часу мав намір розпланувати цілу Кастелівку, виходячи з засад, близьких до концепції «міста-саду». Пам’ятка з того періоду – квартал на початку вулиць Котляревського і Генерала Чупринки (Котляревського, 2 і 4; Нечуя-Левицького, 20, Кольберга, 4 і 6).

   Слід зазначити, що саме фірма Юзефа Сосновського, Івана Левинського та Альфреда Захаревича створювала будівлю залізничного вокзалу.

   Багато професорів Політехніки будували там для себе вілли, щоб було близько до місця  праці. Але, на жаль ідею про «Місто-сад» не вдалось таки до кінця реалізувати.

 

   Поки Захаревич з Левинським забудовували східну частину Байок, за західну взявся підприємець Антоній Франц, який відкрив гіпсове підприємство братів Франців та сприяв прокладенню нинішньої вулиці Коновальця. Однак на відміну від Кастелівки, забудова так званої Францівки (так звалася західна частина Байок) здійснювалася переважно не віллами, а чиншовими кам’яницями. Близькість центру завадила реалізувати задумане.  Тому маєтки, які потопають влітку в зелені дерев, уживаються з (чиншовими) прибутковими будівлями, призначеними для здачі їх в найм. Місцеві «байчани», не витримуючи натиску з обох сторін, взялись за стрімкий продаж власних земельних ділянок. Вже в перше десятиліття ХХ ст., байки мали зовсім інше обличчя, ніж ще кілька десятиліть до того.  У 1907 році сюди від центру прокладено трамвайну лінію, після чого нерухомість в цьому елітному районі вдвічі впала в ціні.  В міжвоєнний період припинив своє існування став Собка, на місці котрого зараз стадіон «Львівелектротрансу».

 

  Однією з особливостей чудових вілл, побудованих на Кастелівці, було те, що їхні власники надавали їм власні імена, наприклад, «Марія», «Евуся», «Марта», «Юлієтка», «Яга» тощо.  З цього виникли чутки, що ці назви не вибиралися випадково, і насправді багаті міщани будували вілли на честь своїх чи то коханих, чи то каханок, даруючи будівлям їхні імена. Однак це, скоріш за все, були всього лише міські легенди та чутки.

 

   Давати віллам імена було модним явищем серед заможного міщанства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.  І ці імена не обов’язково були жіночими, наприклад, деякі вілли називалися «Гражина», «Спокійна», «Подолянка». До речі, на фасадах багатьох збережених до нашого часу вілл можна побачити їхні назви, для чого лиш варто прогулятись по цьому, і досі затишному куточку міста, котрий однак так і не став «Містом-садом». Але прогулюючись запропонованим маршрутом, можна дізнатись більше про вілли та їхніх колишніх мешканців.

 

   Більшість кам’яниць у цьому районі побудовані у стилі віденської сецесії. І саме тут, ми можемо прослідкувати, як змінювався цей стиль за свій короткий час існування. Також тут зустрічається неоготика, історизм і популярний у 30-х роках функціоналізм. То ж, оглянемо ці фантастичні будівлі побудовані кращими архітекторами свого часу. Прогулюватись вулицею треба не поспішаючи, іноді треба зупинитись, щоб роздивитись деякі деталі.

   А які ж назви  мала вулиця Генерала Чупринки у різні часи? Перша відома назва вулиці – Штандівська. Відомо про родину Шольц-Штанцльовичів – мешканців цієї місцевості, що заклали тут юридику Штанцльовку у ХVІ ст.  Із часом, через помилку у документах, місцевість почали називати Штандівкою, що й дало назву вулиці.  У 1863 році згадується як вулиця Хрестова або Кшижова.  У 1908 році мала назву Потоцького – на честь галицького намісника Анджея Потоцького, застреленого 12 квітня 1908 року Мирославом Січинським. У грудні 1940 року перейменовано окупаційною радянською владою на Пушкіна – на честь російського поета Олександра Пушкіна. У період німецької окупації, з травня 1942 року її перейменували на Зігфрідштрассе. У липні 1944 року повернено повторно назву Потоцького, а в грудні цього ж року, після зайняття міста радянськими військами, повторно повернено – Пушкіна.  Назву вулиця Генерала Чупринки отримала в 1996 році, на честь українського політичного діяча, генерала-хорунжого УПА, Романа Шухевича. Він мав багато псевдонімів, один з них Тарас Чупринка.

   Заснування Кастелівки, як уже було зазначено вище,  відбулося з будівництвом «Магдусі» – школи Марії Магдалени.

Вулиця Генерала Чупринки

   Будинок  № 1 – колишня львівська тривіальна школа святої Марії Магдалини.

   Ця будівля  під № 1, одразу привернула до себе увагу. Велика, має три поверхи, арочні вікна, незвичні фронтони, високі стелі і побудована з червоної цегли. Переносе нас навіть у далеке Середньовіччя. Тут може бути зараз школа і ми не помилились.

   Заснування Кастелівки відбулося з будівництвом «Магдусі» – школи Марії Магдалени.

   Найдавніша та найвідоміша з існуючих нині польських шкіл Львова, школа № 10, була заснована 1816 року як «тривіальна» (початкова школа, де викладали три предмети: читання, письмо та лічбу).

   За час свого існування роботу тут припиняли лише одного разу – в роки Другої світової війни, коли у цих стінах розмістили шпиталь…

   Львівська тривіальна школа святої Марії Магдалени, згідно первісної назви, від початку містилась у домініканському монастирі святої Марії Магдалини, згодом – у приватному будинку Сікори на вулиці Новий світ (нині вулиця Степана Бандери), де вона містилася до 1870 року. Коли район почав активно забудовуватись, на часі міського самоврядування за проєктом архітектора Юліуша Гохбергера спорудили декілька будинків міських шкіл, серед яких була і школа з червоної цегли – школа святої Марії Магдалени (1883 рік) зі сторони нинішньої вулиці Степана Бандери.

   Виконано споруду в стилістиці історизму другої половини ХІХ ст. (використані форми середньовічної архітектури). Фасади, викладені червоною нетинькованою цеглою, оформлено високими готичними фронтонами (зазвичай трикутне завершення фасаду), романськими архівольтами («дуга-облямовувач» – криволінійне зовнішнє обрамлення отвору арки)  та розетами («трояндочка» – орнаментальна прикраса круглої форми, має вигляд стилізованого зображення квітки, що розпустилася).

СЗШ № 10 імені святої Марії Магдалени 

   Будівля зведена в популярному в той час «аркадовому силі», нині є пам’яткою архітектури місцевого значення.

   Школа отримує назву через своє розташування – навпроти парафіяльного костелу Cвятої Марії Магдалини. Але вихованці, як правило, вживали зменшувальне – Магдуся, підкреслюючи любов і ставлення до закладу.

   Від часу заснування школа Магдалени була жіночою, від кінця ХІХ ст. розрахована на учнівську молодь з околиць Кастелівки та Байок ( нині район вулиць Чупринки, Сахарова, Київська, Котляревського).

   У 1910 році шкільний будинок було розширено добудовою двох крил (виконало бюро Міхала Уляма), між двома світовими війнами, у 1928 році, за проєктом Тадеуша Пісєвича з  західного боку добудовано триповерховий навчальний корпус.  Прибудову здійснено в модерністичних формах з елементами кубізму.

   Так з’являється так звана «біла» – чоловіча половина школи святої Марії Магдалени, заклад стає мішаним. Тепер це загальноосвітня школа № 10 з польською мовою навчання.

   Після війни школа продовжувала роботу, однак площу її скоротили вдвічі. В корпусі, де навчалися раніше дівчатка, відкрито нову школу № 3. Донині школи – сусіди успішно працюють на нелегкій  ниві освіти.

   23 вересня 2008 року прибудову внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

   27 червня 2013 року сесія Львівської міської ради ухвалила присвоєння середній загальноосвітній школі № 10 з польською мовою навчання історичної назви – школа імені святої Марії Магдалени.

СЗШ № 10 імені святої Марії Магдалени 

   Біля школи знаходиться пам’ятник Михайлу Вербицькому, який був урочисто відкритий 27 грудня 2015 року. Це відбулося у рік 200-річчя від дня народження видатного композитора, автора музики Державного гімну України «Ще не вмерла Україна».

   Проєкт виготовлення та встановлення пам’ятника був ініційований та реалізований Львівським суспільно-культурним товариством «Надсяння».  Гроші на його виготовлення збиралися за участі громади та церкви. Місце для пам’ятника було затверджено на засіданні виконкому Львівської міської ради ще 25 січня 2013 року.

   Авторами пам’ятника є скульптори Володимир та Андрій Сухорські. Виготовлений з бронзи, його висота становить 2,9 метра. Композиція включає бронзову скульптуру постаті о. Михайла Вербицького та гранітну стелу, на якій вирізьблені ноти мелодії українського гімну.

   Відкриття пам’ятника стало знаковою подією для Львова та України в цілому, адже він став другим пам’ятником Михайлу Вербицькому в Україні (перший встановлений у Яворові, рідному місті композитора). На церемонію відкриття прибуло кілька сотень мешканців та гостей міста, представники церкви, обласної та міської ради, громадські діячі.

Пам’ятник Михайлу Вербицькому

   Будинок  № 5 – колишня вілла Яна Бромільського (зараз офісний будинок).

   Колишній індивідуальний житловий будинок – вілла, споруджена у 1889 – 1990 роках за проєктом відомого львівського архітектора польського походження Альфреда Каменебродського. Деякі джерела також вказують на причетність бюро Юліана Захаревича та Івана Левинського, які забудовували цей район. Вона є частиною унікального району Кастелівка, який планувався як «місто-сад».

   Спочатку це був індивідуальний житловий будинок (вілла) для однієї родини.  У той час район Кастелівки був елітним місцем для проживання інтелігенції, професорів Політехніки та митців.

   На відміну від сусідніх вілл (наприклад, вілла Дзівінського під № 21), детальні імена перших мешканців № 5 менш відомі в широких колах, проте в радянський час будівля втратила житлову функцію. У повоєнні роки тут розміщувалися адміністративні установи, а після 1991 року – офіси різних політичних партій (зокрема, УНА-УНСО) та громадських організацій.

   На бічному (західному) фасаді на причілку зберігся медальйон із датуванням будови. Побудована у стилі пізнього історизму – поєднання форм неоренесансу з мотивами «швейцарського стилю» архітектури альпійського регіону. За документами, на період будівництва власником об’єкту був Ян Бромільський – торговець листівками та папером, з родиною якого пов’язано декілька інших будівельних проєктів, що залишили помітний слід в архітектурі Львова кінця ХІХ – початку ХХ ст.

   Вілла розміщена на кутовій ділянці, що займала південно-західну частину кварталу між вулицею Кшижовою, Марії Магдалини, Набєляка та Ленартовича (теперішні вулиці Генерала Чупринки, Кольберга, Котляревського та Нечуя-Левицького). Вона є частиною ансамблю індивідуальних будинків, який включає також деякі вілли на цих вулицях.  

   Вілла планувалася як вільно розташований об’єкт, оточений садовою ділянкою, що підкреслює статус власника. Будинок – двоповерховий, цегляний, тинькований, на високому цоколі. Основу його корпусу формує видовжений блок, вісь якого орієнтована паралельно вулиці Нечуя-Левицького. Фасад має складну структуру з виступами (ризалітами) та високий двосхилий дах, що надає їй вигляду затишного особняка.

Колишня вілла Яна Бромільського (будинок № 5) 

   Чотири фасади будинку є різними за композицією. Торцевий північний фасад, що виходить на вулицю Генерала Чупринки, оформлено ризалітом із двома вікнами на рівні поверху та високим причілком.  З лівого боку в заглибленні розміщено вхідний портал, накритий дашком, з якого з вулиці Генерала Чупринки ведуть сходи. Протилежний фасад – південний, повернутий у бік саду – теж має причілок і виступ ризаліту, прилеглий до правого краю. Видовжений західний фасад, паралельний вулиці Нечуя-Левицького, доповнено вужчим ризалітом, зміщеним до правого краю, з причілком у завершенні.  Зліва на першому поверсі прилаштовано терасу, що піднесена на цоколі й огороджена балюстрадою (невисока наскрізна огорожа). На бічному східному фасаді права частина стіни виділена розкріповкою (незначний вертикальний виступ частини стіни) та ще одним причілком.  Асиметрично розташовані виступи ризалітів визначають динамічну форму плану, конфігурація якого наближена до неправильного хреста.

   По горизонталі фасади розчленовані смугами карнизів, прокладеними по периметру над цокольним ярусом та між першим і другим поверхами. Площина фасадної стіни на рівні першого поверху оформлена рустом (камінь, з грубо обтесаною лицьовою поверхнею). Вікна прямокутної форми, обрамлені профільованими лиштвами (орнамент). Особливу увагу привертає дерев’яне різьблення – піддашшя і кронштейни оздоблені ажурними дерев’яними елементами, що характерно  для вілл того періоду. На причілках компонуються прорізи горищних віконець. Загальний силует будівлі набуває мальовничого характеру завдяки високому двосхилому даху.

   В оздобленні вілли застосовані елементи пластичного декору (карнизи з консольками над вікнами другого поверху, профільовані обрамування вікон).  Неабияку увагу привертає набір різьблених дерев’яних оздоб (у конструкціях кронштейнів, якими доповнено причілки; різьбленні завершення крокв, що виступають по периметру даху). 

Колишня вілла Яна Бромільського (будинок № 5) 

   Первісні інтер’єри, через численні зміни призначення будівлі (з житлової на офісну), значною мірою втрачені. Проте деякі автентичні деталі збереглися.

   У проєкті реалізовано концепцію вільного внутрішнього планування, де кімнати групувалися навколо центрального холу.  До північно-східного кута вілли прилягає простора сходова клітка з точеними балясинами (декоративні стовпчики, що підтримують перила сходів), квадратна в плані, а також збереглися дерев’яні конструкції сходів.

   Пізніші перебудови призвели до грунтовних змін у характері інтер’єрів. Під час ремонтів у ХХ ст. більшість ліпнини та розписів  були зафарбовані або знищені, проте загальна висота стель та пропорції кімнат передають атмосферу львівської вілли кінця ХІХ ст.

   Впродовж повоєнних десятиліть вілла не використовувалась як об’єкт житлової архітектури. За радянських часів у будинку розміщувалися адміністративні установи, а після розпаду СРСР тут з’явилися офіси політичних партій. У 1990-х роках знаходився місцевий штаб УНСО, редакція журналу «Світло й тінь» тощо. 

   На будинку є меморіальна дошка на честь Анатолія Лупиніса – відомого дисидента, поета та одного із засновників УНА-УНСО у Львові.  З цим пов’язана цікава історія з вшануванням пам’яті діячів національно-визвольного руху.

   Відкриття відбулося 2 лютого 2004 року і було приурочене до річниці смерті діяча (А. Лупиніс помер 5 лютого 2000 року). Локація є символічним місцем, оскільки вулиця названа на честь головнокомандувача УПА Романа Шухевича, а сам будинок розташований у центрі активного громадського життя міста.

   Встановлення дошки ініціювали його соратники з організації УНА-УНСО та громадські діячі Львова.

   Анатолій Лупиніс («Дядя Толя») був легендарною постаттю для українського спротиву. Він провів у радянських таборах та спецпсихлікарнях загалом близько 27 років.

   Львів став одним із центрів, де пам'ять про нього зберігається найактивніше, попри те, що народився він на Донеччині, а похований у Києві на Байковому кладовищі.

   На відкритті меморіальної дошки були присутні відомі політв’язні, представники міської влади та духовенства. Під час церемонії наголошувалося, що Лупиніс був «ідеологом української незалежності», який зумів поєднати інтелектуальну працю (поезію) з радикальною боротьбою за державність.

Меморіальна дошка на честь Анатолія Лупиніса

   Будинок № 6 – колишня багатоквартирна прибуткова кам’яниця (зараз Почесне консульство Австрії у Львові). 

   Будинок є яскравим зразком львівської архітектури початку ХХ ст., що поєднує в собі стриманість неокласицизму та пластику пізньої сецесії. Розташований будинок на самому початку вулиці, задаючи тон всій подальшій забудові району Кастелівка.

   Кам’яниця була споруджена у 1910 – 1911 роках за проєктом львівського архітектора Фердинанда Касслера (автора першого львівського «хмарочоса» – будинку Шпрехера на площі Міцкевича). Роботи виконувала будівельно-проєктна фірма Адама Опольського та Ігнатія Кендзерського (їхні штампи збереглися на архівних кресленнях).

   Будинок зводився як  багатоквартирна прибуткова кам’яниця.  На початках будинок належав Гелені та Станіславу Бромільським. Вони займалися торгівлею, що відобразилося навіть у декорі фасаду.  Деякий час тут мешкала Марія Дулембянка – видатна художниця, письменниця та активістка боротьби за права жінок. У цьому будинку була її майстерня.

   Будівля має чотири поверхи та відзначається динамічним фасадом.  У фасаді головний акцент зроблено на вертикальних лініях – ризалітах (виступах) та еркері (частина споруди,що здіймається над першим поверхом). Це надає масивній будівлі витонченості. У верхній частині фасаду розташовані унікальні парні горельєфи (високі рельєфи), автором яких вважається відомий скульптор Зигмунт Курчинський. В оздобленні можна знайти цікаві деталі, що відсилають до занять власників-торговців: зображення, пов’язані з транспортом та мандрами (автомобілі, вітрильники, дирижаблі).

   Внутрішнє планування та оздоблення типові для елітного житла того часу.  У плануванні центральна вісь була зафіксована парадною сходовою кліткою. Квартири розташовані у два ряди, що було типовим для престижного житла того часу.  Збереглося всередині чимало автентичних елементів, які передають атмосферу початку минулого століття.  Вціліло  металеве огородження сходів, плитка на підлозі, дерев’яні двері до помешкань та віконні рами, які також мають ознаки сецесійного стилю. Будинок має офіцини (флігелі), що виходять у внутрішнє подвір’я, яке створює затишний замкнений простір.

   У 1934 році тут розташовувалося консульство Данії (разом з житловими приміщеннями для співробітників).

   Після Другої світової війни будівлю націоналізували. У радянський час тут тривалий період був гуртожиток Львівського університету імені Івана Франка. Пізніше в будівлі розташовувався інститут прикладної фізики.

   У 2020 – 2021 роках фасад будинку та його скульптурне оздоблення були відреставровані в межах міських програм відновлення спадщини. Сьогодні на першому поверсі міститься Почесне консульство Австрії у Львові. 

Будинок № 6 - Почесне консульство Австрії у Львові

   Будинок  № 8 – колишній прибутковий (чиншовий) дім (зараз навчальний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка).

    Будинок є цікавим зразком львівської архітектури початку ХХ ст.  Спроєктований у 1908 – 1910 роках,  відомим львівським архітектором Юзефом Горнунгом, який працював у стилях модернізованого класицизму та сецесії. За деякими джерелами до проєкту міг бути причетний Юзеф  Піонтковський). Побудований у стилі неокласицизму з елементами модерну.

   У цей час район Новий Світ (Кастелівка) вже активно забудовувався престижними кам’яницями.

   Будинок будувався як прибутковий дім (кам’яниця), де квартири здавалися в оренду. Власниками будівлі на початковому етапі були Гелена та Станіслав (часто у документах Ян-Станіслав) Бромільські – відомі львівські домовласники, і на початковому етапі їм належало кілька визначних будівель саме на вулиці Генерала Чупринки (колишні назви вулиці Кшижова та пізніше Потоцького).  У міжвоєнний період у будинку мешкали представники середнього класу та інтелігенції. Частина приміщень використовувалася під комерційні потреби.

   Будівля чотириповерхова, з високим цоколем,  вирізняється стриманістю та симетрією, що характерно для неокласицизму. Проте вона має унікальні декоративні елементи. Головною окрасою фасаду є барельєфи, які надають будинку індивідуальності. Вони зображують античні або алегоричні сюжети, що було популярним прийомом для оздоблення кам’яниць того часу. Вони зображують фігури, що тримають гірлянди або атрибути мистецтв/ремесел, що є рідкісним для суворого неокласицизму того часу. На відміну від сусідніх цегляних будинків Левинського, цей будинок має тинькований (покритий штукатуркою) фасад. Він вирізняється строгістю та чіткістю ліній. Головними акцентами будівлі із симетричною структурою є два бічні ризаліти (виступи фасаду), що завершуються трикутними фронтонами.  Між ризалітами розташовані широкі відкриті балкони.  Їхні огорожі виконані з металу у лаконічному стилі, що перегукується з першими проявами модернізму. Нижній ярус ( цоколь та перший поверх) виділений фактурним рустуванням, що візуально «обважнює» низ будівлі, надаючи їй монументальності. Вікна мають просте обрамлення без пишного ліпного декору. Вони мають різні форми (прямокутні, овальні) на різних поверхах, що додає динаміки.  Завершується фасад лаконічним аттиком (стінка, що міститься над карнизом і завершує споруду), який підкреслює горизонтальну лінію даху.

   Інтер’єр будинку зберіг планувальну структуру елітного житла початку століття. Будинок має простору центральну сходову клітку, яка була типовою для багатих кам’яниць того часу, широкі мармурові сходи з майстерно виконаними автентичними кованими  перилами та оздоблення підлоги керамічною плиткою. Для освітлення під’їзду часто використовувалися скляні ліхтарі у стелі останнього поверху.

   Внутрішній простір організований за двотрактовою системою (кімнати виходять і на вулицю, і у двір), що було стандартом для комфортабельного житла того періоду. Початково кожна квартира займала значну площу і мала окремий «парадний» вхід для господарів та «чорний» хід для прислуги.  У кімнатах збереглися (хоча і не всюди) ліпні розетки на стелях та автентичні дверні портали.

   Після 1939 року будівля була націоналізована. На відміну від  багатьох житлових будинків, які перетворили на «комуналки», цей будинок згодом почали використовувати для освітніх потреб. Довгий час у цьому будинку розташовувався один з корпусів Національного лісотехнічного університету України, що допомогло зберегти оригінальне планування та зовнішній декор майже без змін. 

   Сьогодні тут розташований навчальний корпус Національного університету імені Івана Франка (зокрема, деякі підрозділи факультету управління фінансами та бізнесу). Оскільки зараз будинок перебуває у власності університету, то він і продовжує зберігатися у досить доброму стані, без значних сучасних перебудов, які б могли зіпсувати його історичне обличчя.

   Будинок доповнює ансамблеву забудову вулиці, яка відома своїми розкішними віллами та палацами, як приклад якісного житла початку минулого століття.

Навчальний корпус ЛНУ імені Івана Франка (будинок № 8)

   Будинок  № 9 – колишній прибутковий (чиншовий) будинок (зараз навчальний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка).

   Будинок є визначною пам’яткою архітектури, яка репрезентує епоху розквіту львівської сецесії та будівельного таланту Івана Левинського.

   Парцеля (невелика земельна ділянка), на якій зведено будинок, є частиною території кварталу між вулицями Генерала Чупринки, Богуна, Котляревського та Нечуя-Левицького, розміщеного на схилі пагорба, що піднімається у північно-західному напрямку.

   Проєкт розроблявся у співавторстві Юліаном Захаревичем (засноником львівської архітектурної школи) та Іваном Левинським. Побудований будинок у 1897 – 1898 роках у стилі історизму з елементами сецесії (модерну). Він є частиною єдиного архітектурного ансамблю (разом із будинком № 7), який формує характерний вигляд цього відрізка вулиці.

   Будинок задумувався як прибутковий (чиншовий). Це означало, що він належав приватному власнику (фірмі Левинського або інвестору), який здавав квартири в оренду заможним мешканцям. Тут проживала львівська інтелігенція, професори Політехніки та митці. На  початку ХХ ст. співвласниками будинку були Гелена та Станіслав Бромільські. Хоча точні списки всіх орендарів часто змінювалися, відомо, що район Чупринки (тоді це була вулиця Потоцького) був елітарним.

   Кам’яниця, вписана між двома сусідніми будівлями (на вулиці Нечуя-Левицького, 23 та  Генерала Чупринки, 9), формує центральну ланку комплексу, утвореного трьома багатоквартирними будинками. Будинок має прямокутний абрис (контур) плану, група має в плані П-подібну конфігурацію, формуючи торець забудови між вулицями Нечуя-Левицького, Генерала Чупринки та Богуна. Чільний фасад виходить на північний захід. Будинок триповерховий, фронтальна частина оформлена симетричним фасадом. З боку вулиці Генерала Чупринки корпус розміщено з відступом у глибину від регуляційної лінії, завдяки чому між стіною та хідником облаштовано палісад. Внутрішнє подвір’я є секцією просторого двору, спільного для семи будинків у межах північної частини кварталу.

   Фасад виконаний із використанням високоякісної червоної нетинькованої (неоштукатуреної) цегли, що було фірмовим стилем фабрики Левинського. Прикрашений фасад  витонченим ліпним декором, що контрастує з кольором цегли: пілястрами (пласкі вертикальні виступи на поверхні стіни або стовпа, що імітують колону) з бароковими капітелями (верхня, завершальна частина колони або стовпа), рельєфним обрамуванням вікон та декоративними сандриками (невеликий карниз). На фасаді над першим поверхом прокладено карниз, що відділяє нижній ярус стіни. Над останнім поверхом виступає карниз із дентикулами (декоративний елемент у вигляді кубиків). Будинок оформлено лінійним рустом, що має масивніший рисунок на рівні нижнього поверху. Центр фасаду акцентовано розкріповкою (невеликий виступ), фланкованою (озобленою з боків) парою пілястр.

   Характерні високі вікна прямокутної форми. Віконний ряд включає по дев’ять вікон на поверсі: три вікна компонуються на центральній розкріповці й по три з боків. Пілястри  завершені бароковими капітелями. Вікна другого і третього поверхів мають рельєфне обрамування й декоровані сандриками. У під’їзді збереглися фрагменти автентичних вітражів.

   На її виступі компонуються балкони – ширший на другому поверсі, по всій ширині розкріповки, та малий балкон із півкруглою платформою на третьому. Над розкріповкою встановлений аттик із люкарною (дахове вікно). Присутні декоративні вставки з кераміки та ковані елементи балконів. Під балконами також можна побачити витончені ліпні консолі (опорна конструкція, закріплена одним кінцем, що підтримує частини будівлі).

   Дах двосхилий, доповнений шатровою конструкцією в центрі, над аттиком та розкріповкою.

   Портал кам’яниці має півциркульне завершення й розміщений під балконом у центрі фасаду. Вхідні сіни (перехідна зона між вулицею і житловою частиною) та сходова клітка компонується на одній осі перпендикулярно до вулиці. Планування квартир – секційне. На кожному з поверхів розміщено по два помешкання, з двотрактовим розташуванням кімнат. Квартири були великі (5 – 7 кімнат), з високими стелями, оздобленими ліпниною, та вишуканими кахлевими печами.  

  Інтер’єр будинку відображав статусність мешканців. На сходовій клітці  збереглася автентична кована решітка перил та мармурові сходи.  Підлога у під’їзді викладена керамічною плиткою виробництва фабрики Левинського, яка славилася своєю довговічністю та яскравістю кольорів.

   У 1939 році, після приходу радянської влади, будівля була націоналізована.

   Будинок занесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення. Сьогодні цей будинок не лише є пам’яткою архітектури, а й продовжує служити місту. Наразі він використовується як навчальний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка (зокрема, тут розташовані приміщення економічного факультету).

Навчальний корпус ЛНУ імені Івана Франка (будинок № 9)

   Будинок № 11а –  колишній прибутковий дім Юзефа Сквачинського (зараз багатоквартирний житловий будинок).

   Будинок 11а є визначною пам’яткою архітектури, яка репрезентує унікальний стиль – «гуцульську сецесію», стиль, який був започаткований архітектором Іваном Левинським.  Це спроба поєднати європейський модерн із традиціями народного будівництва Карпат.  Ця будівля є частиною забудови колишньої дільниці Кастелівка та тісно пов’язана з діяльністю видатного українського архітектора Івана Левинського.

   Це багатоквартирний будинок, який був споруджений у 1906 – 1907 роках. Будинок був зведений як прибутковий дім для Юзефа Скварчинського.  Він був сином Казимири Скварчинської, для якої поруч (на вулиці Чупринки, 11) дещо раніше була збудована знаменита вілла за проєктом  Івана Левинського та Юліана Захаревича.  Будинок № 11а стоїть поруч з віллою № 11. Обидві будівлі створюють спільний простір, характерний для ідеї «міста-саду», яку втілювали архітектори Кастелівки.

   Проєкт розроблено у відомому архітектурному бюро Івана Левинського. Ймовірними співавторами або безпосередніми розробниками були архітектори Олександр Лушинський та Тадей Обмінський, які активно впроваджували народні мотиви в модерну архітектуру Львова.

   Велика триповерхова П-подібна в плані будівля розташована в глибині ділянки, що створює затишний передній двір і  дозволило створити невеликі зони для квітників перед фасадом. Будівля має три  відкриті фасади.  На куті виступає знаменитий призматичний еркер, який надає споруді об’ємного вигляду.  Кам’яниця має складний  та динамічний дах з високими щипцями, виділяється гострим експресивним силуетом покрівлі з дашками, що нагадують форми гуцульських хат (гражди) і церков.  Фасади прикрашені  балконами, що тримаються на масивних пристінках. Секції квартир групуються навколо двох під’їздів. Цокольна частина будинку імітує дерев’яний зруб (вінці), що є прямим посиланням на дерев’яну архітектуру горян.  Фасад прикрашений керамічною плиткою (майолікою) виробництва фабрики Левинського. Вона має зеленувато-коричневу гаму та геометричні чи рослинні орнаменти, характерні для народного мистецтва.

   Інтер’єр будинку зберіг дух епохи початку ХХ ст. Він вважається одним з найбільш автентичних у цьому районі, хоча він не завжди доступний для публічного огляду. Хоча за роки експлуатації інтер’єри зазнали змін, будинок зберіг дух епохи сецесії.

   Якщо зайти на подвір’я Банку Південного на вулиці Чупринки, 11, то звідти відкриється чудовий вид на цю кам’яницю. Вона має конструкцію, яка нагадує дерев’яні колоди, витончені бетонні балкони та веранди, а зверху фасад прикрашений сонячним знаком.  

   Будинок має два під’їзди, тобто розділений на дві секції (північну і південну), кожна з яких має власний вхід та широкі парадні сходи. На сходових клітках збереглися оригінальні ковані огородження та керамічна плитка, яку виготовляли на фабриці самого Левинського, а також дерев’яні двері до помешкань, що створюють цілісний ансамбль епохи модерну.

   Житло планувалося як високоелітне – з просторими кімнатами, високими стелями та великими вікнами, що забезпечували хорошу інсоляцію. Квартири були спроєктовані як просторі помешкання для заможних городян. Висота стель складає близько 3,65 метри, а товщина стін сягає 60 метрів, що забезпечує чудову термо- та звукоізоляцію. У деяких квартирах збереглися автентичні столярні вироби (двері, вікна) та поодинокі елементи ліпнини.

   У під’їздах (сінях) є розписи, вважається, що виконав їх відомий український художник Модест Сосенко.  Вони виконані в національному стилі, переплітаючи модерні лінії з візантійськими  та народними мотивами. Над вхідними дверима зберігся унікальний вітраж, виконаний у техніці розпису керамічними фарбами (шварцлот) по фактурному склу.

   Будинок № 11 а разом із сусіднім № 15 утворюють  затишний внутрішній двір, який з’єднується з садовими зонами навколо, створюючи атмосферу відособленого житлового кварталу.

   Окрім того, що тут жила родина Скварчинських, будинок функціонував як прибутковий (багатоквартирний). У різні часи тут мешкали представники львівської інтелігенції, викладачі Політехніки та лікарі. У 1950-х роках тут розташовувався гуртожиток № 4 Політехнічного інституту. Згодом будинок знову став житловим.

   Важливо не плутати цей будинок із сусіднім № 11 (колишня вілла, а нині банк), де свого часу мешкав ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов.  Будинок № 11а має вежечку та оздоблений полив’яними кахлями. Будинок стоїть трохи осторонь і вирізняється саме своїми «карпатськими» формами даху.

    Цей будинок був одним з останніх великих проєктів фірми Івана Левинського перед Першою світовою війною. І досі залишається візитівкою району Новий Світ. 

Колишній прибутковий дім Юзефа Сквачинського (будинок № 11а)

   Будинок № 14 – будинок, в якому колись жив Іван Франко (зараз багатоквартирний житловий будинок).

   Будинок є одним з найяскравіших архітектурних пам’яток Львова. Цей  будинок – це не просто пам’ятка архітектури, а місце, тісно пов’язане з життям та творчістю Івана Франка. Саме тут Іван Франко орендував житло разом із родиною протягом шести років з  1896 по 1902 рік. Це було його останнє орендоване житло перед переїздом на власну віллу на сучасній вулиці Франка (Софіївці). Це був плідний період, коли він працював у Науковому товаристві імені Шевченка. До того він вже жив у цьому районі, в неіснуючому тепер будинку, на сусідній вулиці Глибокій, 7.

   Будинок знаходиться на розі вулиць Чупринки і Політехнічної і є характерним зразком пізнього історизму (електики) кінця ХІХ ст. Іноді його відносять до початку ХХ ст., оскільки інтенсивна забудова вулиці Чупринки (тоді Кшижової) відбувалася саме у 1900 – 1910 роках. Наприклад, знаменитий «будинок-замок» (№ 50 – 52) Юзефа Сосновського був зведений пізніше, у 1900 – 1908 роках. Проте будинок № 14 з’явився раніше, коли район Кастелівка тільки починав активно розвиватися за планом архітекторів Юліана Захаревича та Івана Левинського.

   Це триповерхова чиншова кам’яниця (прибутковий будинок), розрахована на кілька квартир для здачі в оренду. Існують дані, що до проєктування будинків у цьому кварталі був причетний Михайло Ковальчук  або майстерні близькі до школи Івана Левинського.

   Фасад вирізняється стриманістю, проте досить елегантний та витончений, має цікаві декоративні ліпні елементи над вікнами та під карнизом, характерні для майстерні Левинського (зокрема використання керамічної плитки). Кам’яниця цегляна, з високими стелями, що забезпечувало чудову акустику та простір, які так цінувала львівська інтелігенція.  Будівля має характерну для Львова того часу асиметрію та класичні пропорції.

   Будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення.

   Інтер’єр будинку у часи Франка відповідав стандартам комфортабельного житла середнього класу. Квартири мали анфіладне (послідовне сполучення кімнат, де кожна наступна є прохідною) або коридорне (приміщення розташовані вздовж довгого коридору, що забезбечує незалежний вхід у кожну кімнату) планування. Кімнати були світлими завдяки великим вікнам, що виходили на вулицю Чупринки. В кімнатах стояли кахлеві печі (п’єци), які часто були справжніми витворами мистецтва з рельєфним візерунком. До сьогодні в таких будинках у під’їздах часто зберігається оригінальна плитка на підлозі (так звана «ляйфівська») та ковані поруччя на сходах.

   Франко займав квартиру на другому поверсі. Квартира мала чотири покої і кухню. Вона була простора, мала високі стелі (3,5 – 5 метри), анфіладне розташування кімнат (прохідні кімнати) та великі вікна. Внутрішнє оздоблення кімнат було скромним. Меблі були переважно дерев’яними, у стилі бідермаєр («міщанський романтизм») або простого австрійського класицизму. У квартирі була «холодна» кухня та кахлеві печі для обігріву, які  були окрасою більшості львівських домівок того часу. Туалет був на балконі. Типове тоді розташування.

   Основний простір займала бібліотека, яка вже тоді налічувала тисячі томів.  Робочий кабінет Франка завжди був заставлений книгами та рукописами. Навіть у тимчасовому житлі він намагався створити умови для продуктивної праці. Саме в цих стінах він працював над багатьма творами, зокрема активно займався перекладами та публіцистикою. Це був період його активної  політичної та літературної діяльності.  Саме тут він написав значну частину своїх творів, зокрема поетичну збірку «Зів’яле листя» та  повість «Перехресні стежки».

   Франко перебереться сюди напередодні свого ювілею – 25-річчя своєї літературної діяльності, яке він відсвяткує в поштовому клубі готелю «Жорж», що на площі Міцкевича.

   Сьогодні це житловий будинок.  На жаль, автентичні інтер’єри  квартири Франка не збереглися як музейні (на відміну від його власної вілли на вулиці Франка, 152). На фасаді встановлено меморіальну дошку, яка засвідчує перебування тут письменника і нагадує перехожим про видатного мешканця.

   Перша дошка була встановлена у 1956 році до 100-річчя від дня народження Каменяра. Автор дошки – скульптор Микола Рябін. У 1986 році таблицю замінили на нову, виготовлену з бронзи. Автором цього барельєфу є відомий львівський скульптор Петро Мазур.

   Сьогодні цей будинок є частиною культурного маршруту «Франковий Львів», який дозволяє відчути ритм життя поета в період його найбільшої зрілості.

Будинок № 14 – будинок, в якому колись певний час жив Іван Франко 

   Будинок № 15 – колишній прибутковий дім (зараз багатоквартирний житловий будинок) .

   Цікавим зразком львівської житлової архітектури початку ХХ ст. є будинок № 15. Багатоквартирний будинок споруджений у 1910 – 1912 роках. Вважається, що проєкт розробив архітектор Броніслав Бауер, відомий львівський архітектор, який працював у стилях історизму та сецесії, хоча іноді авторство потребує додаткових архівних підтверджень.

   Будинок будувався як прибутковий дім (кам’яниця з квартирами для здачі в оренду). Частину квартир власники здавали в оренду, що було типовим для цього району Львова. На відміну від розкішних вілл поруч, він мав забезпечувати комфортне проживання кільком родинам середнього та вищого класу. У міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті роки) тут мешкали представники львівської інтелігенції, державні службовці та викладачі. До 1939 року будівля належала Леонтині Студинській (уродженій Вахнянин).

    Кам’яниця – це триповерхова будівля з високим цокольним верхом. Характерною особливістю є те, що побудована з відступом від регуляційної (червоної) лінії, формує групу з прилеглою кам’яницею № 11а і створює простір перед входом (невеликий полісадник). Г-подібний основний корпус із двома фасадами і наріжним еркером, відсунутий у глиб ділянки, та додаткове рамено (прямокутні об’єми розташовані по боках від центральної частини будівлі) внутрішньої офіцини разом формують П-подібний план. Кам’яниця має два під’їзди й дві сходові клітки. Фасади членуються пристінками з розміщеними на них балконами на кам’яних кронштейнах та карнизом над першим поверхом. Будівля є зразком архітектури пізнього історизму з елементами неокласицизму,  в декорі фігурують класицистичні елементи. На відміну від сусіднього будинку № 11а (роботи бюро Левинського в стилі сецесії), будинок № 15 виглядає більш консервативно та монументально. В пізніші часи кам’яниця була значно перебудована.

   Первісні інтер’єри  були спроєктовані за стандартами тогочасного люксового житла. Шиирокі мармурові або кам’яні сходи з художнім  металевим огородженням. Високі стелі (до 3,4 – 4 метрів), анфіладне планування кімнат (прохідні кімнати на одній осі). У кімнатах встановлювалися кахлеві печі, часто виробництва відомої фабрики Івана Левинського. Деякі  з них могли зберегтися до сьогодні у квартирах мешканців.

   Після 1939 року, у радянські роки кам’яниця зазнала певних перебудов, що частково змінило її первісний внутрішній вигляд, проте фасад зберіг основні риси пізнього історизму. Сьогодні будинок залишається житловим, зберігаючи дух «міста-саду», який на цій вулиці колись втілювали архітектори Іван Левинський та Юліан Захаревич.

Будинок № 15 – колишній прибутковий дім

   Будинок № 19 – колишня вілла архітектора Міхала Ковальчука (зараз там розташовується філія АТ «Укртелеком».

    Індивідуальний житловий будинок – елегантна вілла, споруджений у 1902 – 1903 роках за проєктом відомого львівського архітектора Міхала Ковальчука, як власний житловий будинок. Це була поширена практика того часу, коли архітектори будували особняки для своїх родин, демонструючи власні вміння та стиль. Також архітектор спроєктував власну віллу «Подолянка» (на цій же вулиці під № 96).  Окрім родини самого Ковальчука, згодом будівля використовувалася як багатоквартирний житловий будинок. Вілла є чудовим зразком архітектури початку ХХ ст. Хоча її часто затьмарює знаменитий «будинок-замок» Сосновського ( № 50 – 52),  проте будівля № 19 має власну цікаву історію.

   Будівля є взірцем пізнього історизму з елементами неоромантизму. Ковальчук майстерно поєднав класичні форми з романтичними деталями. 

   Будинок має два поверхи та високий шатровий дах. Найбільш впізнаваною рисою є кутова вежечка з гострим шпилем та фронтони, що надає віллі вигляду невеликого середньовічного, романтичного замку. В оформленні  фасадів також присутні стилізовані елементи народного мистецтва, що було характерно для львівської архітектурної школи того періоду.  Виступи (ризаліти) та розкріповки роблять об’єм будівлі динамічним і складним.

   Перед фасадом традиційно для Кастелівки було облаштовано невеликий сад та квітники, що відокремлювали приватний простір на вулиці. 

 Колишня вілла архітектора Міхала Ковальчука (будинок № 19)

   Внутрішній план базується на двотрактовій схемі розташування кімнат. Парадні приміщення: кімнати для прийому гостей та вітальні розташовувалися вздовж головного фасаду, щоб отримувати більше світла. Приватні та службові зони: спальні, кухня та сходи розміщувалися в глибину будинку.

    З часом  вілла зазнала значних змін, які дещо змінили її первісний вигляд. На жаль,  оригінальні інтер’єри (ліпнина, австрійські печі, паркет) у більшості кімнат були втрачені або змінені під час численних перепланувань у ХХ ст., коли великі квартири розділяли на менші («комунальні») помешкання.

    У радянські часи тут тривалий час функціонував дитячий садок. З початку 1990-х років будівлю використовували технічні служби міської телефонної мережі. Зараз там розташовується філія АТ «Укртелеком».

Зараз у будинку № 19 розташовується філія АТ «Укртелеком»

   Будинок № 21 – вілла Дзівінського або загадкова вілла на «Хресті» (зараз тут Наукове товариство імені Тараса Шевченка).

   Однією з найкрасивіших цивільних споруд Львова є будинок № 21, на вулиці Чупринки. Це дітище найгеніальніших архітекторів початку ХХ ст. Будинок, в якому жили  генії та злочинці.  Все це про добре знану львів’янами і мало відому гостям міста віллу Дзівінського, розташовану на так званому «Хресті», на перетині вулиць Генерала Чупринки, Київської та Котляревського.

   Орієнтовно у 1894 році архітектори Юліан Захаревич, Михайло Ковальчук та Іван Левинський на замовлення ректора Політехніки професора Плацида Заслава Дзівінського спроєктували розкішну віллу.  У 1899 році за втілення проєкту взялася фабрика того ж таки Левинського, і вже через рік, у 1990 році за тодішньою адресою Потоцького, 21 з’явився новий унікальний будиночок.

   Готовий дім привертав увагу містян. Вілла знаходилася на кутовій ділянці, в оточенні саду та квітників. Сама ж будівля, створена в улюбленому  Левинським стилі історизму, поєднала в собі асиметричне планування, мальовничі об’єми, ефектні деталі й архітектурні елементи. Ошатна споруда була зведена у найкращих традиціях – тут і шпильчасті вежі з черепиці, і керамічні оздоблення та, звісно, зрізьблені деталі. Г-подібний корпус доповнено на куті мальовничою шестигранною вежею, що можна вважати родзинкою будівлі і створює враження казкового замку. Окрім того, її конічний дах і декоративне оздоблення не лише підкреслюють стилістику епохи, а й слугують символом інтелектуального статусу власника.  А мовою архітектури така вежа – це своєрідний автограф будинку, що закарбовує його характер і винятковість.

   Фасади, оформлені нетинькованою цегляною кладкою,  вирізняються яскравим керамічним декором – полив’яними кахлями, на яких найкраще знався Левинський, та різьбленими деталями. В інтер’єрі будинку добре збереглися оздоблені розкішними кахлями п’єци.  На другий поверх ведуть витончені кручені сходи, додаючи антуражу романтичності. Ця чудова краса збереглася у своєму первісному вигляді до нашого часу.

    Свою неофіційну, але дуже образну назву – «На хресті» – вілла отримала завдяки унікальному розташуванню. Її звели саме в місці перетину трьох вулиць – Генерала Чупринки, Київської та Котляревського, які утворюють щось на кшталт хреста.

    Будівля ніби навмисно впирається фасадом у цю точку – головний вхід, башта й еркери виходять безпосередньо на перехрестя, створюючи ефект монументальної присутності в просторі. Така містобудівна композиція є рідкісною навіть для Львова і робить будинок упізнаваним ще до того, як поціновувачі архітектури дізнаються його історію. Тож завдяки своєму розташуванню вілла стала символічним маркером міського простору.

   Попри свій молодий, як для Львова, вік, вілла має доволі багату історію. Передусім – це історія видатних людей, котрі мешкали в ній, аж надто часто змінюючи один одного. І часто причини таких змін були цілком трагічними.

   Першим власником будинку, у якому мешкав протягом 10 років, за яким він і отримав  назву, був Плацид Заслав Дзівінський, геніальний математик, який певний час був навіть ректором Львівської політехніки, керівником її обсерваторії та деканом відділу будівництва. Крім студіювання, ще працював редактором «Czasopisma Technichnego» –  це один з найвідоміших журналів загальнотехнічного профілю в Австро-Угорщині, друкований орган Політехнічного товариства у Львові. Видавався у Львові польською мовою. Часопис користувався популярністю серед кола тогочасної інтелігенції. Також Дзівінський часом збирав у себе в гостях шановане товариство і проводив наукові бесіди.

   Враховуючи, що «головними будівельниками» з тогочасної Політехніки були не хто інші, як Юліан Захаревич та Іван Левинський, то стає очевидним: для свого колеги вони постаралися на совість, вклавши у проєкт всю душу. Зрештою, оглядаючи спадщину згаданих архітекторів, розумієш, що по-іншому вони працювати не могли.

   Крім математики, Заслав цікавився і астрономією. Потрібно сказати, що з верхнього поверху вілли було напрочуд гарно спостерігати за нічними зорями та навіть галактиками через телескоп. Дзівінський викладав астрономію і в університеті – деякий час пан керував обсерваторією і метеостанцією Політехнічної школи. 

   У 1925 році Дзівінський у статусі почесного професора вийшов на пенсію, і, орієнтовно,  в цей час його будинок став власністю багатого львівського підприємця Шуліми Валлаха. Він однак прожив на віллі зовсім недовго, і у 1928 році у неї з’явився новий власник – 27-річний піаніст Леопольд Мюнцер. Виходець з юдейської родини, рік до того став почесним дипломатом Першого конкурсу імені Шопена і вважався одним з найперспективніших музикантів Європи.

    Мюнцер прожив на «Віллі на Хресті» до 1938 року, після чого будівля перейшла у власність родини посла Польського сейму, активного поборника української справи Володимира Кузьмовича. Доля ж піаніста-віртуоза склалася трагічно. У  довоєнному житті Леопольд був професором катедри фортепіано у Галицькому музичному товаристві, проводив творчі вечори в особняку та жив гідним для взірця життям.  Мюнцер зробив зі свого ім’я бренд у музичному світі – його запрошували на концерти, прагнули навчатися у нього та брати приватні уроки у митця.  Вілла для Леопольда стала віддушиною після втомлюючих, але таких натхнених виступів.

   Під час німецької окупації Львова він опинився в гетто. Звідки згодом  був відправлений до Янівського концтабору, де музикант, якому аплодувала Європа, змушений був грати у сумнозвісному табірному оркестрі (ніхто з оркестрантів не дожив до кінця війни). У Янівському концтаборі 42-річний на той час Леопольд Мюнцер і загинув в липні 1943 року.

   Зрештою, доля наступного власника вілли складеться не менш драматично.  Від 1932 року у віллі мешкала родина Олени Шепарович та Володимира Кузьмовича. Син священника і випускника філософського факультету Віденського університету Володимир Кузьмович був членом організаційного комітету УНДО, організовував Український католицький союз, редагував газету «Мета», працював інспектором шкіл Товариства «Рідна школа» та активно захищав інтереси українців у Польському сеймі.

   Звісно, така активна діяльність не могла пройти повз всевидяще око НКВД і 5 жовтня 1940 року Володимира Кузьмовича заарештували і засудили до 8 років таборів. З Республіки Комі, куди його відправили відбувати термін, він уже не повернувся. Родині Шепарович-Кузьмович належала ціла колекція раритетних предметів творчості та меблів, яка зберігалась у віллі.

   1900-го року про віллу Дзівінського говорили, як про нову архітектурну родзинку. Через 89 років про неї знову гудів увесь Львів. Але причина була зовсім іншою.

Вілла Дзівінського або загадкова вілла на «Хресті» (будинок № 21)

   Сусіди зауважили, що вже кілька днів поспіль із будинку не показується його старенький, таємничий і екстравагантний жилець. Викликали міліцію. Ті зламали двері і оторопіли. Не від самотнього тіла померлого старого, а від антуражу в помешканні. Потім жартуватимуть, що сучасним у ньому був лише холодильник.  Решта – цінні, а подекуди й унікальні старожитності.  Так Львів дізнався про існування Миколи Островерхова, чия демонічна постать і нині викликає багато запитань.

   Народився в Білій Церкві, в родині військового (батько був генералом Радянської армії) навчався у Ленінградському інституті сценічного мистецтва на режисерському факультеті, але навчання не закінчив. Островерхов на повну розійшовся у Львові після його окупації радянськими військами у 1944 році. У цей період він з’явився у  Львові вдруге, вперше побувавши у місті під час радянської окупації 1941 року. Тоді займався стенографією та декораціями Львівської опери. З початком війни втік до Алма-Ати, але з відходом німців уже у 1944 році повернувся до Львова.  Як з’ясувалося, затятий колекціонер не кремпувався жодними методами для поповнення своєї збірки, в якій виявилися тисячі експонатів, вкрадених із львівських музеїв і храмів, не кажучи вже про награбоване у приватних осіб, у тім числі репресованих і виселених зі своїх осель. Говорять, що погрозами і залякуваннями забирав у людей цінні речі, виламував двері та крав речі зі старих квартир.  Зрозуміло, що  така бурхлива діяльність колекціонера не могла пройти повз увагу органів, які, очевидно, й «дахували» Островерхова. Після його смерті, його награбоване майно взялося пильно захищати КДБ. Чому вона раптово зацікавилася краденим – невідомо, але й до цього Островерхова час від часу помічали з людьми у формі. Цілком можливо, що КДБ також була причетна до грабунків і не хотіла віддавати статки Островерхова.  Зрештою, він і сам міг бути таємним «співробітником», навіть незважаючи на свій неприховуваний гомосексуалізм.

   Певний період його сучасники навіть називали будівлю «віллою Островерхова».

   Свого часу Ольга Кузьмович, донька Олени Щепарович та Володимира Кузьмовича, у спогадах «Мій скарб, що став скарбом Львова» (збірник «Про це і те») писала, що ключі від колись власної домівки вона зберігала ще роками, не маючи більше змоги відчинити ними двері вілли. Колекціонер Микола Островерхов, який поселився у будинку від 1944 року, ймовірно, започаткував свою колекцію саме від раритетних предметів та меблів,  які належали родині Шепарович-Кузьмович. Згодом упізнала в колекції Островерхова понад 30 родинних предметів: меблі з вітальні,  бібліотечна шафа, великий годинник з маятником, кобальтовий бабусин сервіз, китайська тарілка, срібні ложечки з монограмою Олени Шепарович, книжки, зокрема німецькою та французькою мовами, дві картини з великої збірки картин родини.

   Ольга Кузьмович пише у своїх спогадах: «У Львівській галереї мистецтв мені пояснили, що Островерхов намагався вимінювати картини відомих митців на чужі, щоб їхні власники не могли ці роботи так легко розпізнати. Цей колекціонер, що приїхав до Львова з окупантами зі сходу, та перебрався в нашу хату у 1944 році з усім, що в ній було… Він любувався, зокрема, у дорогоцінній японській та китайській парцеляні, у французьких фігуринках та рідкісних книжках, які позбирав до 10 тисяч, між якими були численні білі круки з музеїв із видертими першими сторінками, на яких, напевно, була печатка. Сам залюбки ходив у шовковому вбранні із шаликом біля шиї і ніколи не можна було бачити його в мундирі. А збірці французьких косметиків йому би позаздрила кожна жінка… М. Остоверхов мав різні хитрі засоби здобувати цінні речі від своїх жертв. Розповідали мені у Львові, що він часто висилав агентів КДБ до осіб старшого віку, жидівського чи українського роду з вісткою, що їх чекає в короткому часі вивезення на Сибір. Тому, мовляв, краще випродати чимскоріше все цінне і закупити теплий одяг та сухі харчі. Перелякані жертви продавали все, що мали, підсуненим Островерховим покупцям,  і чекали на вивіз, який ніколи не приходив».

   Про Миколу Островерхова у Львові пам’ятають й досі. Але розповідати про нього бояться – кажуть, він і його брат Володимир (за іншими даними Олексій) співпрацювали з КДБ. Пригадують, що Микола, завжди у чорних великих окулярах, дбайливо доглядав за розкішним квітником, який розвів у подвір’ї своєї вілли.  По вулиці ходив «балетною» ходою.  Островерхова огортала завіса різноманітних чуток – про якісь підозрілі справи у його будинку, про скарби, сховані у кімнатах, про розпусне кубло, яке нібито функціонує під його дахом. У місті подейкували про нетрадиційну орієнтацію господаря і його частих гостей – молодих і гарних хлопців. Йшлося навіть про те, що тут знайшли мертвим одного з хлопців. Що цілком ймовірно, адже гомосексуалісти дуже ревниві. За подібні оргії в радянські часи «світив» кримінал: мужолозтво каралося позбавленням волі на строк до 5 років, а мужолозтво з неповнолітніми – до 8 років. Однак Островерхрову все сходило з рук, з чого можна зробити висновок, що він усе ж таки співпрацював із КДБ.

    Помер Островерхов у 1989 році. Усі свої сумні таємниці  забрав у могилу, залишивши по собі неймовірну награбовану колекцію, частину якої заповів братові з Одеси, а частину – московському Державному музею образотворчого мистецтва імені О.С. Пушкіна. Саме у той час уже були численні мітинги, на котрих лунали заклики до незалежності України. Однією з тем ораторів стала і теза про те, що безцінну колекцію можуть перевезти зі Львова до Москви. Львівське обласне управління культури відкрило виставку колекції у Львівській картинній галереї. За більш ніж два місяці тут побували тисячі львів’ян і гостей міста. У книзі відгуків були різноманітні коментарі, починаючи від лайки, закінчуючи захопленням. Багато відвідувачів впізнавали в експонатах власні речі, або речі своїх знайомих. Громадськість вимагала, аби унікальна колекція залишилася у Львові. Над проспектом Шевченка у Львові вивісили транспорант: «Островерхов грабував народ, Москва грабує Україну!» Львівське управління культури навіть судилося за цю колекцію. Скарб відстояли, і зараз унікальна колекція класифікована, реставрована, але розрізнена. Різні частини її знаходяться в Олеському замку, палаці Потоцьких та Галереї мистецтв.

   Після підняття хвилі народного обурення, активного втручання львівських музейників та низки судових процесів, близько 2 тисяч найцінніших екземплярів колекції (меблі, картини, стародруки, годинники тощо) було залишено у Львові.  Менш цінні і ті, стосовно яких не було додано їхнє львівське походження, вирушили до Одеси, а Москві не дісталося нічого.

   Вже за часів Незалежної України всі скарби вілли почали декларувати нотаріуси, юристи та мистецтвознавці. Інспектуванням цінних експонатів займався культурний фонд. Працівники Львівської галереї, нотаріус і представники Музею приватних колекцій, Фонду культури й історичного музею опис набутого майна колекціонера складали понад два тижні. Лише найцінніші речі зайняли 121 сторінку машинописного тексту: це були рідкісний живопис, графіка, старовинні меблі, посуд та книги. Після опису 2 тисяч цінних для музею речей перевезли до Львівської галереї мистецтв (тоді Львівської картинної галереї), де вони зберігаються й досі. Загалом з вілли було вивезено цілих 11 машин з награбованим майном – ці речі передали у галерею.  Після цього відбувся суд, на якому частину речей ідентифікували як ті, що були викрадені зі Львівщини. Власне, ці експонати поїхали у Львівську картинну галерею.

   Сьогодні будинок на Чупаринки, 21 належить Науковому товариству імені Тараса Шевченка і перебуває далеко не в ідеальному стані.  На жаль, споруда – в аварійному стані: вздовж всього фасаду – глибокі тріщини, а вежа, яка прикрашає дім, стала схожа на Пізанську – похилилася. Річ у тім, що будинок зведено на невеличкому схилі, а його фундамент страждає через підземні води, які регулярно вимивають грунт. Очевидно, що такій споруді з такою історією потрібно дати нове дихання, оживити саме її існування. Свого часу лунали голоси, аби зробити у віллі музей, де можна було б розмістити ту ж колекцію Островерхова, більша частина якої нині перебуває у фондах Львівської галереї мистецтв. Думка доволі резонна, але наштовхнулася на не менш резонне заперечення, що в такому разі, хоч-не-хоч, доведеться увіковічнити прізвище колекціонера-мародера.

   Подейкують, що на цей будинок поклав око якийсь із львівських олігархів…

   Якби там не було, які б міркування щодо подальшого «життя» вілли Дзівінського не існували, треба констатувати, що її сьогоднішнє «тихе» існування не відповідає її архітектурній цінності  та захоплюючим історіям її мешканців.

Зараз у будинку № 21 знаходиться Наукове товариство імені Тараса Шевченка

   Будинок № 24 – колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок)

   Будинок кутовий,  знаходиться на перехресті вулиць Чупринки і Котляревського. Є виразною  пам’яткою архітектури кінця ХІХ ст., що розташована в історичному районі Кастелівка.

   Завдяки своєму розташуванню на розі, він фактично має два фасадні номери, хоча в архітектурних реєстрах часто фігурує саме як будинок на вулиці Котляревського, 24, але ми його оглянемо зі сторони вулиці Генерала Чупринки, оскільки саме цією вулицею ми здійснюємо прогулянку.

   Споруджений будинок у 1897 – 1898 роках за проєктом чеського архітектора Кароля Боубліка, який  багато працював у стилі необароко у Львові. Тому будинок і побудований у стилі історизму (пізнє необароко). Будувався як прибутковий дім, де квартири здавалися в оренду.

   Будинок є чотириповерховим (із високим цоколем та мансардним рівнем, що робить його візуально вищим). Він є частиною єдиного ансамблю з сусіднім будинком № 22.

   Головною прикрасою будинку є високі необарокові аттики, які домінують над карнизом. Фасад рясно декорований ліпниною, що  характерно для робіт Боубліка. Будинок відомий у народі під назвою «Під павою» (або «Під павичем»). На фасаді можна побачити майстерно виконаний барельєф павича з розпущеним хвостом – цей мотив часто використовують в архітектурі того часу як символ розкоші та краси.

   Вікна прямокутні, стелі високі, на фасаді будинку присутні рельєфні оздоблення, верхівка будинку має фронтон у вигляді трикутника. Посередині є дахове вікно у вигляді напіварки, оздоблене орнаментальним сандриком. На другому, третьому і четвертому поверхах є балкони, огороджені металевою решіткою та підтримуються консолями. На розі будинок має симпатичний еркер

   Вхід до будинку та головна сходова клітка розташовані по центру корпусу (з обох вулиць)

   Інтер’єри під’їзду зберегли елементи первісного оздоблення, притаманні львівським кам’яницям кінця ХІХ ст. Збереглися дерев’яні або кам’яні сходи з автентичним кованим металевим огородженням. У вестибюлі можна зустріти плитку відомих тогочасних фірм (наприклад, фабрики Івана Левинського), яка збереглася на підлозі та стінах. Стеля під’їзду оздоблена профільованими тягами та розетками.

   Ця будівля є типовим прикладом «респектабельного Львова» австрійського періоду, коли район Кастелівки перетворювався з дачної околиці на елітний житловий квартал для професури, митців та підприємців.

   Після Другої світової війни будівлю націоналізували. Її перетворили на багатоквартирний будинок, розділивши розкішні зали на окремі квартири, що, на жаль, призвело до втрати частини автентичного декору.

   Сьогодні цей будинок залишається житловим, Часто приміщення займають офіси або медичні установи, але більшість квартир залишаються приватними.  

Колишній прибутковий дім (будинок № 24)

   Будинок № 25 – колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок).

   Будинок є цікавим зразком житлової забудови престижного району Кастелівки кінця ХІХ ст. Cпоруджений у 1896 – 1897 роках. Проєкт розробив архітектор Віктор Мостовський. Будівля зводилась як багатоквартирний житловий дім (чиншова кам’яниця) у той час, коли район Кастелівка активно розбудовувався як елітна зона вілл та малоповерхових кам’яниць. У той час було популярно інвестувати в нерухомість, де власник міг займати один поверх, а інші квартири здавати в оренду заможним містянам.

   Будинок виконаний у стилі історизму, з переважанням рис неоренесансу,  що було характерним для львівської архітектури того періоду.

   Невеликий двоповерховий дім, відділений від вулиці смугою прифасадного садка, межує з торцем будинку № 27. Симетрична композиція головного фасаду з горизонтальним членуванням виявляє риси неоренесансу, що характерно для класичних європейських зразків. Перший поверх – рустований (декоративна кладка, що імітує грубо обтесаний камінь), що надає будівлі вигляду міцності та стабільності, вхідна брама розташована чітко по центру фасаду.  Другий поверх має більш витончений декор: має гладкі стіни, але вікна прикрашені класичними декоративними обрамленнями (ліпними елементами) та сандриками (декоративними карнизами над вікнами). 

   План Г- подібний, до фронтального корпусу добудована офіцина (господарське приміщення), витягнута в бік внутрішнього саду. Будинок трохи відсунутий від лінії тротуару, що дозволило облаштувати перед ним невеликий прифасадний садок (полісадник), який зберігся донині. Це  було обов’язковою вимогою для забудови району Кастелівки, аби зберегти «зелений» характер вулиці.  Це створює атмосферу затишку, притаманну вілловій забудові Кастелівки.

   Хоча детальних описів розкішних палацових інтер’єрів для цього будинку в архівах небагато, проте він зберіг типові елементи львівських кам’яниць кінця ХІХ ст. Центром внутрішнього простору є простора сходова клітка. Вона традиційна для львівських будинків того часу, оздоблена металевою кованою огорожею, дерев’яними сходами, керамічною плиткою на підлозі (часто виробництва фабрики Івана Левинського або «Дзевульський і Лянге») та ліпниною на стелі. Квартири будувались як просторі помешкання з високими стелями, анфіладним розташування кімнат (коли двері розташовані на одній осі) та пічним опаленням (подекуди в квартирах могли зберегтися автентичні кахлеві печі).

   Як і більшість будинків на вулиці Генерала Чупринки, цей дім населяла львівська інтелігенція, викладачі Політехніки, лікарі, юристи та державні службовці середньої ланки.

   У дорадянський період тут жили люди середнього та вищого статку, які могли дозволити собі оренду в одному з найдорожчих районів міста.

   Після Другої світової війни будівля була націоналізована, а великі квартири часто перетворювалися на спільні помешкання для кількох родин.

   Хоча будинок зазнав змін в радянські часи (через перепланування великих квартир у комунальні або менші за площею) у під’їзді та житлових приміщеннях частково збереглися автентичні елементи. Традиційно для того часу металеві або дерев’яні перила з художнім литвом чи різьбленням. На стелях парадних кімнат часто зустрічаються оригінальні розетки та карнизи. Подекуди збереглися оригінальні  вхідні двері до квартир та віконні рами з латунною фурнітурою.

    Сьогодні він використовується як житловий будинок, а також частина  приміщень пристосована під комерційні потреби. Завдяки тому, що будинок не зазнав радикальних перебудов, він зберігає дух «старого Львова».

Колишній прибутковий дім (будинок № 25)

   Будинок № 27 – колишня вілла Валентина Крушевського (зараз житловий будинок).

    Будинок № 27 примикає до будинку № 25, які сприймаються як один ансамбль – це гармонійний фрагмент забудови елітного району Кастелівка, який демонструє перехід львівської архітектури від класичних історичних стилів до сецесії (модерну). Хоча вони виглядають як частина єдиного житлового ряду, кожен з них має свою історію та автора.

 

   Якщо будинок № 25 був побудований трохи раніше (1896 – 1897 роки) і має неоренесансну витонченість, то будинок № 27 був побудований на кілька років пізніше (1900 – 1901 роки) і вже несе в собі риси нового стилю (поєднання історизму і ранньої сецесії).

   Проєкт розроблений у знаменитому архітектурно-будівельному бюро Івана Левинського.  На архівних документах стоїть підпис архітектора Ємануеля Яримовича (за дорученням Івана Левинського). Бюро Левинського на той час було законодавцем моди в Галичині, поєднуючи сучасні європейські стилі з народними мотивами.

   Будинок був споруджений для Валентина Крушевського.

   Побудований будинок у стилі  сецесії (львівського варіанту модерну). Будинок має риси  «міста-саду», оскільки будувався з відступом від основної лінії вулиці, що дозволило облаштувати перед ним невеликий полісадник.

   Будинок двоповерховий, у плані має форму видовженого прямокутника. Фасад не є плоским – він має розкріповки (виступи), які завершуються декоративними причілками (фронтонами). З лівого боку розташований парадний вхід (портал). З боку саду (тильний фасад) прибудовано характерну для вілл того часу веранду. Будинок межує брандмауером (глухою стіною) із сусіднім будинком № 25. В оздобленні використано фігурну цегляну кладку та майолікові вставки (керамічна плитка). Це дає будівлі «львівського» колориту. Вікна мають прямокутну форму з витонченим обрамленням, що підкреслює житловий, затишний характер вілли.

   На відміну від великих прибуткових будинків того часу, інтер’єр вілли № 27 зберіг камерну атмосферу. Інформації про сучасний стан інтер’єрів небагато, оскільки це житловий будинок, проте деякі історичні відомості все ж таки збереглися. Хоча будинок з часом зазнав змін (особливо після радянської націоналізації та перетворення на багатоквартирний), будівля має цікаву особливість – невеликий замкнений внутрішній дворик-світловий колодязь, що забезпечувало додаткове освітлення центральних частин квартир. Спочатку будинок проєктувався як комфортабельне житло для однієї або кількох заможних родин. Сходи зазвичай розташовувалися ближче до входу, а основні житлові кімнати виходили вікнами на вулицю та в сад. Характерно для бюро Левинського використання в інтер’єрах керамічної плитки власного виробництва, кованих елементів поручнів та ліпнину у стилі рослинної сецесії.

    Хоча будинок з часом зазнав змін, він все ж таки зберіг певні елементи первісного декору.  В інтер’єрі збереглися ковані огородження сходової клітки та дерев’яні поруччя. На підлозі та стінах під’їзду частково збереглася майолікова плитка (кераміка). Великі вікна забезпечували гарне природне освітлення кімнат, що було характерним для житла високого класу того часу.

    Будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення. Сьогодні функціонує як житловий будинок.

Колишній прибутковий дім (будинок № 27)

   Будинок № 28 – колишній прибутковий будинок Юліана Цибульського (зараз багатоквартирний житловий будинок).

   Це одна з найбільш видовищних та фотогенічних споруд міста.  Будинок № 28 – це частина унікального ансамблю, який Юліан Цибульський збудував як власну прибуткову нерухомість.

   Будинок був зведений у 1904 – 1905 роках за проєктом самого Юліана Цибульського. Він входить до комплексу трьох суміжних кам’яниць ( № 26, № 28, № 30), які архітектор проєктував як єдине ціле. Ці будинки були  «чиншовими», тобто призначались для здачі квартир в оренду, що було популярним бізнесом серед тогочасних львівських зодчих. У будинку № 26 мешкав художник та поет Володимир Шилан. Юліан Цибульський був одним із найвпливовіших архітекторів Львова кінця ХІХ – початку ХХ ст. Крім власних будинків на Чупринки, він відомий як співавтор проєкту готелю «Жорж» та керівник будівництва палацу Потоцьких. 

Колишній прибутковий будинок Юліана Цибульського (будинок № 28)

   Будинок є яскравим зразком пізнього історизму з елементами сецесії (львівського модерну).

   Фасад виконаний з використанням відкритої цегляної кладки (нетинькована червона та жовта цегла), що було характерним «почерком» Цибульського. Над декором скульптурного оздоблення працював відомий львівський скульптор Броніслав Солтис. Фасад прикрашений рослинними орнаментами, зокрема фризами з квітів соняшника.  Центральний будинок комплексу (№ 28) виділяється еркером, який підтримують напівфігури атлантів. Будинок триповерховий, має прямокутні вікна, на стінах присутній декоративний орнамент. Під карнизом розміщений ряд скульптурних масок.

   У дворі збереглася автентична кована брама, яка веде до колишніх стаєнь. Декор брами повторює рослинні мотиви фасаду.

   Сьогодний це багатоквартирний житловий будинок. 

Будинок № 28 прикрашають цікаві маскарони

   Будинок № 31 –  колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок).

   Будинок є цікавим зразком архітектури престижного району Кастелівка. Споруджений за проєктом, виконаним у архітектурно-будівельному бюро Івана Левинського. Зводився будинок у кілька етапів, що пояснює його дещо асиметричний та складний вигляд сьогодні. Початковий етап будівництва – це 1897 – 1898 роки. На той час це була скромніша двоповерхова будівля. На початку ХХ ст. будинок зазнав суттєвих перебудов. Зокрема, було добудовано ліве крило та третій поверх, що надало споруді сучасного вигляду багатоквартирної кам’яниці.  Будинок має скромне декоративне опорядження.

   Будинок проєктувався як прибутковий дім, тобто призначався для здачі кавртир в орненду заможним львів’янам. За деякими даними, споруда була пов’язана з інвестиціями фірми Івана Левинського, яка активно забудовувала цей район.  Оскільки вулиця Потоцького була однією з найелітніших у місті, тут мешкали представники інтелігенції, викладачі Політехніки та державні службовці. Конкретне ім’я відомого мешканця частково згадується у контексті сусідніх будинків (наприклад,  вілла архітектора Яна Зубжицького під № 29), проте № 31 залишався класичним зразком «буржуазного» житла високого класу.

   Будинок виконаний у стилі пізнього неоренесансу. Для нього характерне горизонтальне членування фасаду: чіткі лінії між поверхами, що надають будівлі статистичності та солідності. Фасад оздоблений рустуванням (імітація великого каменю) на нижніх рівнях та стриманим ліпним декором. Будинок має Г-подібну форму, що було типовим для кутових ділянок або ділянок з садами, які характерні для району Кастелівка.

   В інтер’єрі збереглися елементи, що підкреслюють статусність будівлі. Традиційна для бюро Левинського простора сходова клітка з кам’яними сходами та кованими перилами. У багатьох помешканнях та на вході збереглися оригінальні дерев’яні двері з різьбленням та латунною фурнітурою. Часто в таких будинках підлога в сінях (під’їзді) викладалася керамічною плиткою виробництва фабрики Левинського,  яка славилася своєю довговічністю та орнаментами.

   Будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення і частиною заповідної території району Кастелівка. Сьогодні це житловий будинок.

Будинок № 31 –  колишній прибутковий дім

   Будинок № 33 – колишня вілла архітектора Міхала Ковальчука (сьогодні в будинку міститься стоматологічна клініка «Галдентс»).

   Будинок був споруджений у 1900 – 1901 роках видатним архітектором і підприємцем Іваном Левинським.  Він задумував цей проєкт не просто як житловий будинок, а як вітрину можливостей своєї фірми. Авторами проєкту є Міхал Ковальчук спільно з Іваном Левинським.  Це був прибутковий будинок (оренда житла). Частину будинку займав сам Левинський, а частину – відомий український політик та етнограф Михайло Грушевський (до переїзду у власну віллу).

   Побудований будинок у стилі історизму з елементами пізньої готики та романського стилю.

   Будинок розташований на розі вулиць Генерала Чупринки та Левинського, що дозволило архітекторам створити динамічний і складний силует.

   Головною особливістю будинку є наріжна вежа з гострим шпилем, що надає будівлі вигляду середньовічного замку. Фасад виконаний з нетинькованої поліхромної (різнокольорової) цегли, що було характерним почерком фірми Левинського. У декорі використано багато елементів кераміки (майоліки), фігурні аттики та вікна різних форм (аркові, прямокутні, спарені). На фасаді можна знайти герби да декоративне ліплення, що підкреслювало статусність мешканців.

   Будівля має Г-подібну форму у плані та два поверхи. Вілла наріжна, відділена від хідника невеликим полісадником та автентичною металевою огорожею, У 1899 році до основної споруди добудували одноповерхове приміщення для сторожа.

   Оскільки будинок будувався архітектором для себе, внутрішній простір був спланований максимально для того часу. Перший поверх призначався для вітальні, їдальні та кабінету господаря. На  другому поверсі знаходились спальні та приватні покої.

   Будівля прикрашена скульптурним погруддям Фридерика Шопена. Розміщене у спеціальній ніші на рівні другого поверху головного фасаду. Чому Шопен? У той період, кінець ХІХ – початок ХХ ст., серед львівської інтелігенції панував справжній культ класичної музики та мистецтва. Встановлення погруддя видатного польського композитора було виявом культурних уподобань власника та тогочасної моди на «пантеони» великих діячів на фасадах приватних вілл.

   Скульптурне оздоблення будинку, зокрема й саме погруддя приписують майстерні Броніслава Солтиса або Антона Попеля, які часто співпрацювали з львівськими архітекторами та декоративним наповненням фасадів.

   Сьогодні будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення. Погруддя Шопена добре збереглося і є одним з небагатьох прикладів у Львові, коли скульптурний портрет композитора інтегрований безпосередньо в архітектурне тіло житлового будинку, а не громадської споруди (як от філармонія чи консерваторія).

   На початку ХХ ст. у Львові сформувався цілий культ Шопена. І ряд будинків прикрасили погруддя цього піаніста і композитора.

   Щодо інтер’єру, хоча за радянських часів більшість розкішних квартир перетворили на комуналки, частина автентичного декору все ж таки збереглася донині. На сходовій клітці збереглися широкі сходи з металевим куванням, оригінальні керамічні плитки на підлозі (знаменита плитка Левинського).

   У під’їздах подекуди залишилися фрагменти оригінальних вітражів, які створювали особливу гру світла в сонячні дні. Стеля в холі та основних залах була прикрашена витонченою гіпсовою ліпниною.

   Квартири були величезними (по 5 – 7 кімнат), з високими стелями, анфіладним розташуванням кімнат та окремими входами для прислуги.

   Сьогодні в будинку міститься стоматологічна клініка «Галдентс», що допомогло зберегти будівлю в належному стані.  ^[Він є пам’яткою архітектури місцевого значення. Його часто обирають для зйомок кіно та весільних фотосесій завдяки неймовірній атмосфері «львівського Хогвартсу».

   Поруч є будинок № 35, що стилістично продовжує ансамбль, утворюючи єдиний величний комплекс, який домінує на всій вулиці. 

Колишня вілла архітектора Міхала Ковальчука (будинок № 33)

   Будинок № 38 – колишній власний будинок архітектора Юліана Цибульського (зараз житловий будинок)

   Будинок є яскравим прикладом пізнього історизму та сецесії. Його історія тісно пов’язана з архітектурним розвитком району Новий Світ, який на межі ХІХ – ХХ ст. перетворювався на елітну дільницю вілл і кам’яниць.

   Історія будинку тісно пов’язана з імям Юліана Цибульського – видатного львівського архітектора, який також проєктував будинки на сусідніх вулицях (зокрема, свій власний дім під № 26 на цій же вулиці).  Побудована кам’яниця у 1907 році.  Первинний задум із куполом у наріжнику реалізований не був. Скульптурне оздоблення, зокрема, характерні для цього будинку фігури атлантів, які підтримують балкон другого поверху, прикрашене роботами  Броніслава Солтиса  Будинок є яскравим зразком архітектури початку ХХ ст.

   Будинок будувався як прибутковий дім, проте цей будинок не був просто черговим замовленням. Юліан Цибульський збудував його для себе, але частина квартир призначалася для здачі в оренду заможним львів’янам, а частину займав сам власник. Тут знаходилося його власне помешкання та архітектурне бюро, де він працював над своїми проєктами. У  міжвоєнний час та пізніше будинок змінив багатьох мешканців.

   Будівля виконана у стилі пізньої сецесії (модерну) з елементами класицизму.  Вона привертає увагу своєю монументальністю та багатим декором.  Фасад відрізняється стриманністю, але водночас має вишуканий декор. Головною окрасою є атланти, що підтримують еркери (виступи) другого поверху. Це фігури кремезних чоловіків, виконані з великою деталізацією.  Окрім атлантів, на фасаді можна побачити рослинні орнаменти, характерні для того часу маскарони та витончені балконні решітки.

   Будинок має Г-подібну форму в плані, що типово для кутових ділянок або щільної забудови того часу.

   В інтер’єрі на сходовій клітці збереглися автентичні металеві поруччя з вигнутими сецесійними лініями. У під’їзді (сінях) можна побачити залишки оригінальної плитки на підлозі, ймовірно, виготовленій на відомій фабриці Івана Левинського.  У деяких квартирах та вхідних дверях збереглася оригінальна дерев’яна різьба та латунні ручки початку ХХ ст.

   Будинок має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.

   Сьогодні в будинку розташовані житлові квартири, а на першому поверсі  в наріжнику тривалий час працює відділення Ощадбанку. У напівпідвальних приміщеннях в будинку (від вулиці Київської) міститься солярій, а також тривалий час працював валютний кантор та офіс компанії «News Lemberg Info», нині – магазин «Сама ліпила». Будівля добре збереглася і є невід’ємною частиною архітектурного ансамблю престижного району Кастелівка. 

Колишній власний будинок архітектора Юліана Цибульського (будинок № 38)

   Будинок № 40 – колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок).

   Будинок, як і багато інших, є яскравим прикладом львівської архітектури початку ХХ ст. Він має свою історію, пов’язану з розвитком району Кастелівка та видатними постатями міста.

   Будинок споруджений у 1904 – 1905 роках. Його архітектура – це перехідний етап від пізнього історизму до сецесії (львівського модерну). Проєкт належить бюро  Івана Левинського, одного з найвпливовіших будівничих.  Безпосереднім автором проєкту вважається Тадеуш Обмінський – майстер сецесійного декору.

   Зводився будинок як прибутковий дім, де квартири здавалися в оренду заможним львів’янам, інтелігенції та професурі Політехніки, через близькість до університету. Також у різні роки тут орендували помешкання відомі лікарі та юристи. Під час прогулянок Кастелівкою, в гостях у своїх колег, у будинках № 40 та № 42, часто бував Іван Франко, який свого часу теж жив у різних будинках на цій вулиці (зокрема № 14).

   Будівля привертає увагу своїм асиметричним фасадом і багатим декором, характерним для бюро Левинського. Фасад оздоблений вставками та майолікою (плиткою), виготовленою на знаменитій фабриці Левинського. Використано рослинні орнаменти та геометричні візерунки.

   Побудований у стилі модерну з елементами народної стилізації (так звана «гуцульська сецесія», що була візитівкою Левинського.  У будинку характерні вікна різних форм, аттики (декоративні стінки над карнизом) та металеві ковані решітки балконів, що нагадують стебла рослин.

   Основною особливістю фасаду є декоративна пластика. Скульптурний декор виконав знаменитий львівський скульптор Зигмунт Курчинський. На фасаді розміщені виразні горельєфи, які є характерною рисою робіт Курчинського.  Це стилізовані фігури та маски, що вплетені в загальну композицію фасаду. Ритміка цих скульптурних елементів надає будинку індивідуальності на фоні сусідньої забудови.

   У підї’зді та на сходовій клітці збереглося багато автентичних елементів.   Підлога викладена метлаською плиткою з фірмовим клеймом. Двері до помешкань зберегли оригінальну різьбу та латунні ручки.  Сходи прикрашають ковані перила з витонченим малюнком, що повторює мотиви фасаду.

   Сьогодні будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення. Кілька років тому фасад будинку пройшов реставрацію, під час якої особливу увагу приділили відновленню унікальних горельєфів Курчинського.

Будинок № 40 – колишній прибутковий дім 

   Будинок № 42 – будинок колишньої фабрики штучної мінеральної та лікувальної води «Здоров’я» (зараз житловий будинок).

   Будинок має цікаву промислову та житлову історію. На початку ХХ ст. за цією адресою розташовувалася фабрика штучної мінеральної та лікувальної води «Здоров’я».  Власниками підприємства були відомий львівський фармацевт доктор Миколяш  (власник знаменитої аптеки та пасажу Миколяша) та архітектор-підприємець Іван Левинський. Будинок входив до комплексу будівель цієї фабрики. Окрім виробництва води, тут пізніше виготовляли соки, шоколад та мармелад.  Поруч навіть виникла вулиця з символічною назвою – вулиця Здоров’я.

   Основна забудова цієї ділянки припадає на межу ХІХ та ХХ ст. (орієнтовно 1900 – 1901 роки). Будівля поєднує елементи пізнього історизму та сецесії. Оскільки до будівництва був причетний Іван Левинський, архітектура несе відбиток його фірмового стилю – використання керамічного декору та поєднання функціональності з естетикою.

   Хоча будинок спочатку мав промислове та адміністративне призначення, район Кастелівка навколо нього був елітним.

   У безпосередній близькості (на місці, яке раніше належало до цієї ділянки) мешкав Роман Сас-Залозецький – відомий науковець, засновник нафтової галузі  в Галичині. До 1939 року тут жив його син Володимир Залозецький – видатний мистецтвознавець та культурний діяч.

   Будівля поєднує в собі елементи пізнього сецесіону та історизму з виразним акцентом на «український стиль» (гуцульська сецесія). Архітектори прагнули відтворити риси традиційної української дерев’яної архітектури Карпат у камені. Це проявляється у складних заломах високого даху та специфічних декоративних деталях.

   Будинок триповерховий, виконаний з нетинькованої цегли, виділяється своїм зовнішнім оздобленням. Вікна прямокутної форми, по краям парні,  на кожному поверсі мають своє декорування. Більш розкішними виглядають вікна другого поверху, які прикрашені розкріпованими фронтонами – з вертикально висунитими частинами (у вигляді арки). А знизу йдуть дрібні декоративні елементи у вигляді орнаменту, що надає дуже шикарного вигляду. Фронтони другого поверху більш простіші, що являють невеличкі виступи над вікнами і нагадують зрізану верхню частину. Над вікнами першого поверху дуже просте оздоблення у вигляді віяла.

   Будинок має один вхід, двері дуже вписуються в ектерє’р будинку. Також над дверима, на другому поверсі, один балкон з ніжною металевою мереживною решіткою.

   Первісні інтер’єри будинку збереглися фрагментально, оскільки будівля неодноразово переплановувалася (спочатку під потреби фабрики, потім – під житло та офіси). В автентичних частинах будівлі можна побачити типову для фірми Левинського керамічну плитку на підлозі та сходових майданчиках. Сходи зазвичай мали ковані металеві поруччя у стилі сецесії.

   У 1960-ті роках на місці частини давніх споруд (зокрема вілли, що стояла поруч) було зведено житловий будинок, тому сьогодні за цією адресою можна побачити нашарування різних епох. Зараз це житловий багатоквартирний будинок, у підвальному приміщенні розмішене кафе.

Будинок колишньої фабрики штучної мінеральної та лікувальної води «Здоров’я» (будинок № 42)

   Будинок № 44 – колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок).

   Будинок будувався як вілла  заможного львівського підприємця Шуліма Валлаха.  Проєкт розробив Владислав Дердацький, представник відомої архітектурної фірми «Іван Левинський та Ко». Будинок проєктувався як розкішне однородинне помешкання для родини Валлахів. Побудований будинок у 1910 році.

   Будівля є взірцем раціональної сецесії з елементами неокласицизму.  Вона виглядає значно сучасніше та строгіше, ніж сусідні «замки» 1890-х років. Він демонструє, як на зміну пишному необароко прийшов стиль модерного комфорту. Це вже не «палац для показухи», а функціональне та дуже дороге житло для людини нової формації – промисловця.

   Фасад будинку має лаконічні геометричні форми. Головний акцент зроблено на великих вікнах та ритмічності архітектурних мас. З матеріалів використано якісний тиньк світлих відтінків. На відміну від стилю Левинського кінця ХІХ ст., тут майже немає кераміки. Оздоблено стриманим ліпним декором у стилі геометричного модерну. Будинок триповерховий, з прямокутними високими вікнами – бокові вікна парні. Над вікнами другого і третього  поверхів є фронтони з декоративним оздобленням. Вікна першого поверху виглядають простіше. На другому і третьому поверхах є по одному балкону, оздобленому металевою  решіткою з візерунком. Розташовані вони по центру над вхідними дверима. Карниз прикрашений орнаментальним  фризом.

   Внутрішній простір був організований за найвищими стандартами комфорту початку ХХ ст.  Центральним елементом є розкішна дерев’яна сходова клітка з майстерно виконаними поручнями.  Хол був просторим, з великим дзеркалом та вітражним склінням.

   У головних залах (вітальні, їдальні) збереглися автентичні розетки на стелі та вишукані карнизи. Однією з найбільших цінностей будинку є фрагменти оригінальних вітражів у вікнах сходового маршу, які створюють особливе освітлення всередині. Збереглися автентичні міжкімнатні двері з латунними ручками та оригінальна фурнітура вікон.

   Пізніше, за радянських часів, будівля була націоналізована і використовувалася для потреб партійної еліти, а згодом стала дитячим садочком (що дозволило частково зберегти інтер’єри від повної руйнації). Зараз це  багатоквартирний житловий будинок.

Будинок № 44 – колишній прибутковий дім 

   Будинок № 46 – колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок).

   Будинок є одним з найвиразніших прикладів житлової львівської архітектури початку ХХ ст., який поєднує в собі елементи пізнього історизму та ранньої сецесії.

   Будинок був зведений у 1907 – 1908 роках. Замовником будівництва був Карл Богданович. Будувався як прибутковий будинок, призначений для здачі квартир в оренду заможним львів’янам.

   Проєкт розробив відомий архітектор Кароль Боублік. Він був майстром стилізацій і часто працював у напрямку необароко та неоренесансу, але в цьому будинку вже відчувається вплив модерну (сецесії). Архітектор був також автором багатьох павільйонів Галицької крайової виставки у Стрийському парку, що пояснює його вміння працювати з пишним та святковим декором.

   Будівля є триповерховою, цегляною, з високим цокольним поверхом. Вона займає важливе місце в забудові вулиці, оскільки розташована на рельєфі, що піднімається вгору. У порівнянні зі своїми «сусідами», цей будинок трішки вужчий (всього на 5 вікон). Високі вікна прямокутної форми, праворуч – парні. Вікна другого та третього поверхів оздоблені рельєфними декоративними сандриками, на першому поверсі – простіше. Карниз також має скульптурне оздоблення. Взагалі весь фасад будинку оздоблений витонченою ліпниною – рослинними орнаментами та геометричними вставками. Будинок має одні двері, які розміщені не по центру та один балкон, що розміщений на другому поверсі, над дверима. Балкон має оригінальні ковані решітки.

   Фасад має асиметричну композицію, що було характерно для модерну. Головний акцент зроблено на правому боці фасаду,  що завершується виступаючою частиною кімнати.

   Інтер’єри будинку зберегли дух «люксового» житла початку минулого століття. Парадна сходова клітка має широкі сходи з мармуровими або бетонними сходинками (залежно від поверху) та художні ковані металеві огородження. Над сходовою кліткою часто облаштовували скляний ліхтар для природного освітлення, що створювало урочисту атмосферу.

   У під’їзді та квартирах частково збереглися автентичні дубові двері з різьбленням та латунною фурнітурою. Квартири в цьому будинку є великими (5 – 7 кімнат), з високими стелями, паркетом та кахельними пічками (деякі з них були справжніми творами мистецтва львівських керамічних фабрик, зокрема фабрики Левинського).

   Як і більшість будинків у цій частині Кастелівки, мешканцями були представники інтелігенції, лікарі, юристи та професори Львівської політехніки. У міжвоєнний період тут мешкали відомі польські та українські родини середнього класу. Сьогодні це звичайний житловий будинок, проте він залишається пам’яткою архітектури місцевого значення.

Будинок № 46 – колишній прибутковий дім 

   Будинок № 47 – колишній прибутковий будинок (зараз житловий будинок).

   Будинок є яскравим зразком львівської архітектури початку ХХ ст., що поєднує в собі велич історизму та елегантність модерну.

   Побудований в 1910 – 1911 роках за проєктом відомого львівського архітектора та будівничого чеського походження Кароля Боубліка. Його підпис та печатка фірми зафіксовані на оригінальних кресленнях будинку. Будинок будувався як прибутковий дім (для здачі квартир в оренду). Співвласником будівлі на час спорудження був Ярослав Гаузвін.

   Будинок є чотириповерховою кутовою кам’яницею, яка має Г-подібну форму в плані. Щодо стилю – модернізована версія історизму з виразними мотивами необароко. Це помітно у пластиці фасадів та декоративних елементах.

   З боку вулиці Чупринки будинок відділений від тротуару невеликими квітниками (полісадниками), що було характерно для престижної забудови району Кастелівка.  На фасаді виділяються: відкриті лоджії та еркери, що додають об’єму та масивний портал головного входу. Головним композиційним елементом є кутова частина будинку, яку вінчає високий шатровий дах.

   У плануванні «стрижнем» будинку є парадна сходова клітка, розташована ближче до внутрішнього кута подвір’я.  Квартири в таких будинках зазвичай були великими (5 – 7 кімнат), з високими стелями та окремими входами для прислуги («чорні сходи»). У під’їздах часто зберігаються автентична керамічна плитка на підлозі, металеві ковані перила та оригінальна столярка дверей.

   На початку ХХ ст. ця частина вулиці була місцем проживання львівської професури, творчої інтелігенції та заможних містян. Сьогодні будівля є пам’яткою архітектури місцевого значення.

   Зараз у цьому будинку знаходиться  офіс приватного нотаріуса Моргуна О.С, а також розміщені житлові квартири.

Будинок № 47 – колишній прибутковий будинок 

   Будинок № 48 – колишній будинок Яна Бромільського, з частковою здачею приміщень в оренду (зараз тут міститься міський гастроентерологічний центр комунальної міської клінічної лікарні № 5)

   Будинок є виразним зразком житлової забудови початку ХХ ст., яка пізніше змінила своє призначення. Його історія тісно пов’язана з відомими львівськими родинами та архітектурними бюро.

    Споруджений будинок був у 1904 – 1905 роках. Першими власниками ділянки та замовниками будівництва була відома родина львівських домовласників – Ян та Гелена Бромільські. Родина Бромільських була заможною і володіла кількома об’єктами нерухомості у цьому районі. Окрім власників, у будинку мешкали орендарі, оскільки споруда проєктувалася як багатоквартирний житловий дім (кам’яниця). Проєкт розроблений у бюро спільної будівельної фірми двох видатних архітекторів Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського.

   Будинок має риси модернізованої готики та романського стилю.

   Це триповерхова цегляна споруда з високим цоколем. Фасад має асиметричну композицію, що було характерно для стилю того часу. На аттику розміщено великий барельєф з фігурою Богородиці скульптора Теобальда Оркасевича. Оздоблення включає рустування (імітація великого каменю) на нижньому рівні та витончену ліпнину навколо вікон на верхніх поверхах. Важливим елементом є металеві огорожі балконів, виконані в стилі сецесії.

   На трикутному фронтоні у ніші дому є горельєф Матері Божої з Немовлям. Цей декоративний елемент на будинку не є випадковим, існує кілька ключових фактів про нього. По-перше, як сакральний оберіг. У Львові початку ХХ ст. встановлення фігур святих (найчастіше Матері Божої або святого Йосифа) на фасадах житлових будинків було поширеною практикою. Вважалося, що такий горельєф є духовним оберегом для мешканців дому та всього кварталу. По-друге, як спадщина Захаревичів. Оскільки проєкт розробляла фірма Захаревича, декор часто мав  високу мистецьку якість. Альфред Захаревич (син славетного Юліана Захаревича) часто залучав до оформлення фасадів найкращих скульпторів того часу (наприклад, Зигмунта Курчинського), хоча точне авторство саме цього горельєфу в архівних документах часто лишається анонімним. По-третє, зміна призначення (шпиталь). Будинок пізніше було адаптовано під потреби медичного закладу. Сакральний образ на фасаді в цей період набув додаткового значення як символ надії та опіки для хворих.

   У внутрішньому плануванні будинок зазнав змін через перетворення будинку на лікарню. Проте деякі автентичні деталі все ж таки в ньому збереглися. Вціліли до наших днів оригінальні кам’яні сходи з кованою металевою балюстрадою. У деяких приміщеннях  та на входах до колишніх помешкань можна побачити масивні дерев’яні двері з різьбленням. В холах та на сходових майданчиках частково збереглася керамічна плитка початку століття (майоліка), яка була популярною у Львові, як ми вже знаємо,  завдяки фабриці Івана Левинського.

   Будинок є пам’ятокою архітектури місцевого значення.

   Пізніше будинок купила українська діаспора для Українського товариства допомоги інвалідам для інвалідів українських визвольних змагань. Після Першої світової війни, українці так і не змогли здобути держави, та за своїх героїв потрібно було дбати і в часи польського панування. При притулку отримували допомогу майже дві тисячі людей.

   При притулку був створений і військовий музей, який зокрема мав особисті речі Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Музей був знищений за радянської влади.

   У 1948 році в будинку було відкрито стаціонар онкодиспансеру, який розташовувався у приміщенні колишньої жіночої гімназії імені королеви Ядвіги (вулиця Чупринки, 45). Нині тут міститься міський гастроентерологічний центр комунальної міської клінічної лікарні № 5.

 Колишній будинок Яна Бромільського, з частковою здачею приміщень в оренду (будинок № 48)

   Будинок № 49 – колишній багатоквартирний будинок (зараз тут міститься факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка). 

   Будинок  є однією з найбільш видовищних та фотогенічних споруд міста.  Колишній багатоквартирний будинок, який був  споруджений за проєктом архітектора та будівничого  Юзефа Пйонтковського для родини Гелении та Станіслава Бромільських. На кресленнях будинку фігурує його підпис. Проєкт був затверджений на магістраті 27 жовтня 1908 року й одразу ж й розпочалося будівництво. Роботи з будівництва тривали з 1908 по 1909 рік.

   Це чотириповерхова кам’яниця з цокольним поверхом. Скульптурне оздоблення виконав Зигмунд Корчинський.  Кам’яниця має стильові ознаки неокласицизму початку ХХ ст., виявляючи впливи німецької архітектури. Брандмауерами межує з торцями сусідніх будівель. Фасад, відсунутий від хідника, оформлено двома ризалітами з фронтонами в завершенні, між якими облаштовано широкі балкони. Стрижнем плану є простора сходова клітка й поздовжній коридор, що ділить внутрішні приміщення на два тракти.

Будинок № 49 – факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка

   У 1950-х роках був гуртожиток № 2 Львівського державного університету імені Івана Франка. Сьогодні будинок є пам’яткою архітектури місцевого значення. Він зберіг багато автентичних деталей: ковані елементи балконів, дерев’яні двері та частково збережені інтер’єри під’їзду, фасад прикрашений рельєфами.

   З 2009 року тут міститься факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

Будинок № 49 – колишній багатоквартирний будинок

   Будинки  № 50/52 – колишній палац Сосновського (зараз житлові будинки).

   Унікальною архітектурною перлиною вулиці Генерала Чупринки є Палац Сосновського. Це будинки під номером 50/52 по правій стороні вулиці, який швидше нагадує середньовічний замок, ніж житлові приміщення.  У той час вулицю називали Хрестовою (Кшижовою), а ці будинки мали номери 38 і 38А. Старий номер досі видно на металевій огорожі перед входом у будинок – поміж кованих квітів та геометричних мотивів.  Ця незвичайна кам’яниця, за своїми обрисами нагадує замок визволителів Гроба Господнього у Палестині.

   Щоб краще роздивитися будинок, треба перейти через дорогу на протилежну сторону.  Насправді це не один, а два з’єднані будинки з окремими входами, побудовані архітектором Сосновським для себе в стилі історизму з елементами неоготичного та неороманського стилів. Спершу, у 1901 році архітектор збудував будинок що знаходиться праворуч і повністю виходить фасадом на вулицю Генерала Чупринки, а 1907 – добудував іншу частину з наріжною вежею та бічним фасадом і ним же виходить на вулицю Івана Левинського.   

   Архітектор Юзеф Сосновський збудував багато чудових  споруд у Львові та в місцевостях поблизу, але палац на сучасній вулиці Генерала Чупринки планував для себе і родини. Цим пояснюється така оригінальність форм та планування, вражаючий вигляд споруди. Споглядаючи цю будівлю, з дивовижно гармонійним поєднанням стилів, кожен перехожий має розуміти, що тут проживає один з найкращих львівських архітекторів.

 Палац Сосновського (будинки № 50/52)

   Добудова до основного будинку наріжної вежі зробила цей палац схожим на давній лицарський замок. Ще більшої унікальності йому додають елементи мавританського стилю. Фактично будинок складається із двох кам’яниць з окремими сходами і сходовими клітками. У одній жив архітектор, іншу планували здавати в оренду (прибутковий дім). Проте виглядають ці споруди як одна цілісна будівля.  Перед головним порталом будинку стояли два стовпи із скульптурами орлів. Тому його ще називали дім «Під Орлами». А помешкання власника й сьогодні охороняє фігура  кам’яного лева, що стоїть праворуч входу до брами в невеликому садку. А за брамою розміщені скульптурні прикраси у вигляді голів людей. Гербами власників та мешканців оздоблено фасад цієї кам’яниці. Над входом у будинок № 50 зображені родовий герб Юзефа Сосновського «Наленч» зправа та герб «Лада» зліва, який може бути гербом дружини архітектора Адель Чарновської. Їх також можна побачити на склепіннях стелі балкону. Замок Сосновського – це  комплекс найімпозантніших споруд Нового Світу,  з величезною псевдороманською вежею та вежечками, вкритими черепицею, офіцинами, флігелем у дворі, на першому поверсі якого була стайня для коней, а на другому – помешкання для слуг.  Будинки досі вражають своїми розмірами і багатим декором, причому, навіть флігель виглядає, як мініатюрний палацик.

   Наріжна чотириярусна вежа особливо привертає увагу своїм масштабним кутовим балконом-лоджією з елементами, які нагадують венеційське палаццо,  який огортає її з трьох сторін. Сьогодні це один з найбільш впізнаваних балконів Львова.  Будівля зберегла оригінальні розписи з рослинними мотивами на склепіннях стелі балкону та в під’їзді та багато інших деталей, які роблять її унікальною.  Свого часу цей розпис був у доволі зруйнованому стані, проте його вдалося відреставрувати. Вікно з боку входу залишилося вітражним, а загалом усі вікна споруди мають округлу аркову форму, що наче згладжує різкі кути мініатюрного замку.  Доповнюють вежу ковані маленькі балкони горішнього ярусу, а її зубчасте завершення створює враження оборонної споруди. Проте виконували вони суто декоративну роль, адже вийти на них неможливо.

   Обидві кам’яниці прикрашені різноманітними маскаронами, ліпниною, різьбленими порталами, ковкою та литтям, зокрема, об’ємними металевими квітами на решітках та кронштейнах балконів. За брамою  досі збереглася дерев’яна бруківка. Вона була дорожча за звичайну кам’яну, тому клали її лише біля будинків львівської еліти, аби гуркіт возів чи карет, цокіт копит і просто звук кроків не заважав багатіям.

Перлина архітектури Львова

   Двері будинку № 52 ковані, в нижній частині розділені смугами металу на ромби, в яких знаходяться обезголовлені металеві польські орли. Очевидно, що цей вандалізм стався в радянський час, коли будь-які прояви польськості знищувалися… При вході в будинок № 52 можна побачити тротуарний світильник для підвалу. Це цікаве пристосування, яке колись виробляли задля економії електроенергії. В металевий каркас вмонтовувалися скляні призми, які розсіювали денне світло, освітлюючи значну частину підвального приміщення. Оскільки вартість електроенергії з часом здешевшала, то і світильники перестали випускати. У кутовому приміщенні будівлі збереглася каплиця з терасою.

   У його будівництві Юзефу Сосновському допомагав відомий львівський архітектор, автор так званої «гуцульської сецесії» Іван Левинський.

   Архітектор Юзеф Сосновський жив у цьому будинку не так довго. Згодом, на початку ХХ ст. (1919 рік) будинок № 50 він продав його колекціонеру-бібліофілу Францішку Бесядецькому, а ще через 5 років родина архітектора переїжджає у польське місто Милянувек. Там Юзеф будує віллу «Сосновиця», яка також прикрашена родинним гербом «Наленч». У віллі мав жити його син Єжи Сосновський – найталановитіший польський розвідник… Він народився 1896 року у Львові, брав участь у Першій світовій та польсько-радянській війнах.  В 1925 році  був співробітником польської воєнної розвідки і під виглядом заможного барона Ріттера фон Наленча прибув до Німеччини, де створив шпигунську сітку, основу якої складали … жінки! Був дуже струнким та вродливим. Його агенти мали доступ до найсекретніших німецьких документів. Саме Єжи отримав копії плану воєнних дій Німеччини проти Польщі. Однак, в 1934 році він був заарештований та через два роки обміняний на німецьких шпигунів, пійманих на території Польщі. Проте на Батьківщині його також чекав арешт, оскільки польська контррозвідка вирішила, що Сосновський-молодший – подвійний агент, а його план нападу на Річ Посполиту – німецька дезінформація. У 1939 році його засудили до 15 років ув’язнення. Буквально через декілька місяців Німеччина нападає на Польщу і події на фронті стали розвиватися за тим сценарієм, які рідні спецслужби вважали фейком.  Але й тут на Єжи чекало найбільше нещастя його життя, бо з початком Другої світової війни попадає в тюрму НКВС, де гине в 1942 році. Енкаведисти могли його заарештувати з тієї причини, що він в часи свого шпигунства також передав Польщі матеріали про секретну співпрацю німецьких та  радянських військових. Про Єжи Сосновського у ФРН було створено два художні фільми. Більше про видатного уроженця Львова можна почути під час екскурсії «Таємниці відомих львів’ян».

   Але повернімось до вілли Сосновського. У міжвоєнний період тут мешкав відомий книгар, колекціонер і філантроп Францішек Бесядецький. Тут навіть знаходилось Товариство любителів книг, яке він заснував і очолював. Володів маєтком в с. Данильче Рогатинського району. В 1940 році його арештувало НКВС, перебував в тюрмі на Лонцького, помер в Конотопі на початку липня 1941 року. Власником кам’яниці № 52 (наріжна з вежею) став  Антон Краінський, а піся нього Вінсентій Валігора, директор спілки «Карпати», що займалася дистрибуцією нафтопродуктів. Зважаючи на ці факти, у наші дні будівлю називають і палацом Сосновського, і палацом Бесядецького. Нині тут житловий будинок і мешкає багато людей, будинок перетворився на багатоквартирний, відповідно і власників тут багато. А ще тут розмістився  хостел.

   Щодо архітектора, то він мав двох синів. Один з них, Єжи, про якого ми вже згадували вище,  був одним з найбільш здібних та талановитих польських шпигунів  у міжвоєнний час. Про його агентурну роботу ходять легенди і знімають фільми.

   Сьогодні дім Юзефа Сосновського потребує реставрації. Ще влітку 2014 року балкон цього будинку увійшов до переліку памєяток-претендентів на отримання гранту від Посольського фонду США зі збереження культурної спадщини. Львів’яни могли проголосувати за його відновлення.

   Сьогодні вхід у браму та під’їзд відкритий для всіх охочих.

 Палац Сосновського - один з найкращих будівель Львова

   Будинок № 56 – колишній прибутковий дім (зараз житловий будинок, а також розміщені кілька установ, переважно медичного та адміністративного спрямування).

   Будинок був споруджений у 1909 – 1910 роках. Це був період активної забудови дільниці Кастелівки, де архітектори експерементували з новими формами та стилями.

   Спочатку він проєктувався як прибутковий будинок (чиншова кам’яниця) – тобто будівля, квартири в якій призначалися для здачі в оренду заможним львів’янам.  На той час це був тип «пізнього буржуазного житла». Будинок є результатом співпраці двох майстрів: відомого польського архітектора і педагога Яна Багенського та будівничого Войцеха Дембінського. Для  Багенського це була одна з ранніх робіт у Львові, де він зміг продемонструвати поєднання традиції та модерну. Пізніше  він став професором Львівської політехніки та одним з найвпливовіших теоретиків архітектури у місті.

   Будівля була виконана в стилі пізнього історизму з відчутним впливом неокласицизму. Головною особливістю є симетрична композиція.  Фасад прикрашений двома  високими неоготичними причілками (фронтонами) по боках, між якими розташована балюстрада з масверками (ажурним кам’яним орнаментом). 

   Будинок має Т-подібну форму завдяки ризаліту (виступу), що виходить у двір. Це дозволило зробити квартири більш світлими та просторими. Вісь симетрії чітко зафіксована вхідним порталом та сходовою кліткою.  Фасад прикрашений рельєфами, що характерно для неокласичного стилю того періоду, та має широкі балкони, які об’єднують центральну частину будівлі.  Хоча в основі лежить історизм, у деталях вже відчувається перехід до функціонального планування, яке стане характерним для міжвоєнного Львова.  

   Внутрішній простір був організований так, щоб підкреслити статус мешканців. Інтер’єр будинку зберіг планувальну структуру, типову для елітного житла початку століття.  Центральною віссю будинку є сходова клітка. Вона досить простора, з автентичними кованими перилами та керамічною плиткою на підлозі (часто виробництва фабрики Левинського). По боках від центрального коридору розташовані просторі помешкання. У період будівництва вони обладнувалися всіма тогочасними вигодами: ванними кімнатами, світлими кухнями та окремими входами для прислуги («чорні сходи»). У багатьох квартирах цього будинку (якщо вони не зазнали тотального сучасного ремонту) збереглися оригінальні пічки-каміни початку ХХ ст., ліпнини на стелях та столярка дверей. Характерною особливістю є великі вікна, що забезпечували «буржуазний» рівень комфорту та інсоляції ( «в сонце»  – кількість сонячного випромінювання, що потрапляє на певну поверхню). В архітектурі це критично важливий показник.

    Як і більшість  будинків на вулиці Генерала Чупринки (колишній Потоцького), мешканцями були представники середнього та вищого класу: викладачі Львівської політехніки, лікарі, юристи та інженери. Оскільки це був прибутковий будинок, склад мешканців часто змінювався, але це завжди була інтелектуальна еліта міста.

   Зараз у будинку розміщено кілька установ, переважно медичного та адміністративного спрямування.

Будинок № 56 – колишній прибутковий дім 

   Будинок № 60 – колишній прибутковий будинок (зараз там розміщені різні комерційні установи та житлові квартири).

   Будинок є справжньою перлиною львівської архітектури, яку часто називають «замок Чупринки». Це одна з найбільш фотогенічних та загадкових споруд міста, що поєднує в собі житлову функцію та витончену естетику  Середньовіччя.

   Багатоквартирний будинок споруджений у 1910 – 1911 роках. Проєкт розроблявся бюро Івана Левинського,  який було затверджено магістратом 3 листопада 1910 року, а вже у вересні 1911 року будівництво завершили.  Першим власником і замовником проєкту був Еміль Крупка. Це була багатоквартирна кам’яниця (прибутковий будинок), призначена для здачі житла в  оренду заможним містянам.

   У будинку завжди жили поважні мешканці та знаходились різні установи. Свого часу тут жив відомий польський скульптор, живописець та педагог, професор Львівської політехніки Григорій (Гжегош) Кузневич. Його творчість мала значний вплив на мистецьке середовище Львова початку ХХ ст. У 1934 році в будівлі розміщувалося консульство Королівства Данія, а також службові квартири для дипломатів.

Будинок № 60 – колишній прибутковий дім 

   Будинок побудований у стилі пізньої сецесії з переходом до неокласицизму. Фасад виглядає більш стриманим і монументальним порівняно з ранніми «декоративними» будинками Левинського.

   Наріжна чотириповерхова кам’яниця – компонент периметральної забудови кварталу.  Г-подібний корпус має зрізаний наріжник. На куті виступає еркер, над яким надбудовано високий шоломоподібний купол (баня). Це робить будівлю візуальною домінантою перехрестя.

   Фасади членуються карнизами і пілястрами, завершені аттиками. Використано витончений ліпний декор, характерний для пізньої сецесії. Вхід – з вулиці Генерала Чупринки, сходова клітка прилягає до кута внутрішнього подвір’я. Стильова характеристика – неокласицизм початку ХХ ст.

   Внутрішній простір був організований навколо широкої парадної сходової клітки, яка примикає до кута внутрішнього подвір’я.  До наших днів у  під’їзді збереглася автентична плитка на підлозі, ковані поруччя сходів та столярка дверей, що відображають високий статус перших мешканців.

   У 1960-х роках тут знаходився гуртожиток Львівського університету імені Івана Франка. Пізніше будівлю займав Інститут прикладної фізики. Наразі в будівлі розташовані різні комерційні заклади, як, наприклад оптика і ремонт окулярів, а також житлові квартири.

   Будинок № 61 –  колишня вілла львівського архітектора Вінцента Равського-молодшого (зараз дитяча поліклініка № 5).

   Вілла львівського архітектора Вінцента Равського-молодшого – це справжня перлина львівської Кастелівки. Вона виглядає як затишний середньовічний замок, що дивом опинився серед міського масиву. Збудована за його власним проєктом у 1896 році в стилі мальовничого пізнього  історизму з елементами німецького та французького ренесансу (так званий «котеджний стиль»).  Це був золотий час для архітектурного району Новий Світ, де архітектори проєктували будинки «для себе», не шкодуючи фантазії. Вінцент Равський (1850 – 1927) – архітектор, скульптор, живописець, що належав до львівської архітектурної династії Равських. Він спроєктував цю віллу як власну резиденцію для проживання своєї родини.

    Це була вже третя вілла прославленого архітектора. Спочатку він жив неподалік біля озера, та коли почув, що мають збудувати млин, вирішив перебратися подалі від майбутнього шуму. Нова його вілла біля парку Івана Франка згоріла. І лише в цій віллі Вінцент таки знайшов спокій. І це була його третя вілла за шість років, яку він будує для себе. Оце так вміння шукати спокій.

   Крім вілли на  Генерала Чупринки, за проєктом архітектора зведені будинки  на вулиці Січових Стрільців, 3 (1887), на розі вулиці Івана Вакарчука (колишня Рилєєва) та Матейка (1894), вулиці Ліста, 4 (1895), вулиця Дудаєва, 9 та 17 (1906). Він є автором відомої будівлі Технологічного інституту (нині приміщення на вулиці Нижанківського) та багатьох костелів, але ця вілла вважається його найбільш «інтимним» та продуманим проєктом.

   Перед власним будинком Равський спроєктував огороджений кам’яним парканом садок, що надавало будівлі особливого шарму. На жаль,  у 1960-х роках, коли розширювали хідники, всі садочки вулиці ліквідували. 

Колишня вілла львівського архітектора Вінцента Равського-молодшого (будинок № 61)

   Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років власником кам’яниці стало згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії (найчисленіше чернече жіноче згромадження Української греко-католицької церкви, засноване у 1892 році) на чолі з сестрою Йосафатою Гордашевською. У цей період кам’яницю реконструювали та добудували ліве крило.

   Після війни згромадження Служебниць Непорочної Діви Марії припинило існування, а служебниць виселили. У будинку розмістили медичний заклад – від 1945 року тут містилась робоча поліклініка № 6, а через кілька років – ще дитяча консультація № 5. На початку 1950-х років змінилося призначення лікувального закладу – у будинку розташувалися поліклініка невідкладної допомоги обласної клінічної лікарні та дитяча консультація дитячої соматичної лікарні.

   Після побудови будинку поліклініки № 5 на вулиці Пушкіна, 45 у 1960-х роках туди переселилася поліклініка для дорослих. А у старій кам’яниці залишилася дитяча поліклініка № 5, що існує й досі.

   Вілла Равського відрізняється від сусідніх кам’яниць своєю мальовничістю та асиметрією.  Фасади виконані з нетинькованої червоної цегли з використанням світлого каменю для декору. Це створює приємний колористичний контраст.  Найпомітнішим елементом є висока наріжна вежа з гострим шпилем, що надає будівлі вигляду романтичного замку.   Вікна мають витончені кам’яні обрамлення, декоративні щипці (фронтони) та відкриті тераси. Нам другому поверсі розташована затишна лоджія, яка колись відкривала чудовий вид на сади Кастелівки.

Зараз у будинку № 61 знаходиться дитяча поліклініка № 5

   В інтер’єрі за радянських часів планування будинку зазнало змін, адже віллу пристосували під медичну установу, проте деякі автентичні деталі все ж таки збереглись.  Тут є давні дерев’яні сходи з різьбленими балясинами, що ведуть на верхні поверхи.  У деяких залах залишилися фрагменти декоративного оздоблення стель. Внутрішній простір був організований навколо центрального холу, що було характерно для розкішних вілл того часу.

    Нині вілла зберігає в собі історію декількох епох, змін власників і призначення. Вона є пам’яткою львівської архітектури кінця ХІХ ст., яка відзеркалює талант і творчий шлях Вінцента Равського, одного з найвизначніших архітекторів свого часу. Будинок є  пам’яткою архітектури місцевого значення.  

   Навпроти та поруч вілли Равського розташовані вілли інших видатних архітекторів (наприклад, Івана Левинського), що робить це перехрестя справжнім музеєм просто неба.  

   Будинок № 70 –  колишній костел і монастир кармелітів босих ( зараз храм святого Климентія Папи).

   Церква святого Климентія Папи – Греко-Католицький храм у Львові. Колишній костел і монастир кармеліток босих. Збудований у 1893 – 1895 роках за проєктом німецького архітектора Франца Штатца. Проєкт неоготичного костелу допрацьовано (пристосовано до умов ділянки) Іваном Левинським.

   Цей монастир був збудований для католицького жіночого ордену кармеліток босих. Вони довго шукали для себе спокій. Спочатку вони мешкали в Познані. Та через утиски там німецької влади перебралися в австрійську імперію до Кракова, згодом до Варшави.  Та коли опинилися у Львові, спочатку будують скромний монастир на вулиці Лисенка. Та коли їх монастир став популярний через чудотворну ікону Матері Божої Неустанної Помочі, вирішили збудувати інший монастир саме на вулиці Генерала Чупринки.  Цікаво, що від архітектора вони вимагали, щоб будова була одночасно величною і скромною.  А ще мала мати закритий двір та закриті за вівтарем великі хори, аби монахинь не часто могли бачити світські люди.

   Меценатами побудови була князівська пара. Вона Етінген-Валлерштайн з Баварії, він Карполь Рачинський з Великопольщі. Їх герби є над входом до монастиря. 

   В радянські часи  монастир став частиною телефонного підприємства. Храм був переділений аж на три поверхи. В час  незалежності України храм передали УГКЦ. Перегородки забрали. А серед його нового спорядження варто придивитися до розп’яття у вівтарі. Його, випадково знайшли замурованим в храмі вже без рук. Так його сховали  від руйнації радянського режиму. Руки вирішено не відновлювати, аби показати мучеництво і цього храму, і УГКЦ загалом. Більше інформації можна дізнатись у моєму окремому пості «Храм святого Климентія Папи (колишній костел і монастир кармелітів босих ) у Львові».

Колишній костел і монастир кармелітів босих ( зараз храм святого Климентія Папи)

   Будинок № 85 –  колишня будівля районного комітету компартії (Райкому) та районного виконавчого комітету (сьогодні це будівля Франківської районної адміністрації Львівської міської ради).

   Будівля Франківської районної адміністрації Львівської міської ради. 

   Будинок є однією з найвиразніших адміністративних споруд міста, яка сьогодні слугує домівкою для Франківської районної адміністрації.  В одному з приміщень райдержадміністрації міститься територіальний підрозділ ЦНАП (Центр надання адміністративних послуг) Франківського району міста Львова.

   Ця будівля є зразком того, як ідеологічна архітектура радянського періоду намагалася інтегруватися в історичний ландшафт елітного району Новий світ.

   Будівля зведена у 1980-х роках спеціально для потреб тогочасного районного комітету компартії (Райкому) та районного виконавчого комітету.  Вулиця Чупринки (в ті часи Пушкіна) історично забудована вишуканими віллами та сецесійними будинками. Для архітекторів постав виклик: потрібно було вписати масштабну адміністративну споруду в оточення малоповерхової забудови, не «роздавивши» сусідні пам’ятки архітектури.

   Проєкт розробляли архітектори інституту «Львівпроект». Будівля виконана у стилі радянського модернізму з елементами так званого «регіонального стилю».

   Будинок має стриманий монументальний вигляд. Проте будівля не є монолітним кубом, а має ступінчасту форму. Його об’єми «грають» за висотою, що візуально зменшує його масивність.

   Під час будівництва було використано білу цеглу та бетон, що було характерним для того часу, але з акцентом на вертикальні лінії вікон, що перегукується з ритмом навколишніх дерев та фасадів. Широкі сходи та акцентований портал підкреслюють статусність установи. Вона була спроєктована так, щоб органічно вписатися в ландшафт і завершити перспективу вулиці  Генерала Чупринки.

   Внутрішнє планування диктувалося функціональним призначенням – робота з громадянами та проведення нарад.

   В інтер’єрі характерною рисою є просторі вестибюлі, світлі кабінети та широкі коридори.  У радянському модернізмі велика увага приділялася природному освітленню через великі віконні прорізи. Головним акцентом інтер’єру є зал засідань. Зазвичай такі зали  оформлюються дерев’яними панелями для кращої акустики та офіційності. Сьогодні інтер’єр поєднує автентичні елементи 80-х (мармурова підлога, масивні перила) з сучасними офісними рішеннями, що з’явилися після ремонтів у 2000-х роках.

   В одному з приміщень райдержадміністрації, на першому поверсі, міститься територіальний підрозділ сучасного Центру надання адміністративних послуг (ЦНАП) Франківського району міста Львова, який пройшов реновацію та має відкритий, світлий інтер’єр у стилі "open space" (відкритий простір) для зручності відвідувачів.

   Будівля є прикладом того, як адміністративна архітектура може бути не просто «коробкою», а мати власне обличчя. Вона вдало замикає перспективу певних ділянок вулиці  Генерала Чупринки та створює громадський простір перед входом.

    Поруч знаходяться шедеври львівської віллової архітектури (наприклад, вілла Юзефа Франца), і контраст між модернізмом 85-го номера та сецесією сусідів створює унікальний архітектурний діалог епох.

    Перед адміністрацією розташований затишний сквер, який є улюбленим місцем відпочинку місцевих мешканців.

    Будівля Франківської районної адміністрації та прилеглий до неї сквер є важливим архітектурно-парковим ансамблем львівської дільниці Кастелівка.

   Сквер розташований на розі вулиць Генерала Чупринки та  Андрія Мельника. Він має рельєфний ландшафт з перепадами висот, що характерно для цієї частини Львова. У сквері облаштовані доріжки, встановлені лавки та сучасне освітлення.  У 2020-х роках проводилися роботи з оновлення громадського простору перед входом до будівлі, щоб зробити його більш доступним.

   Тут ростуть каштани та клени, які створюють густу тінь влітку, а також є кущі та квіти. Сквер візуально поєднується з навколишньою вілловою забудовою початку ХХ ст.

Будівля Франківської районної адміністрації Львівської міської ради (будинок № 85)

   Будинок № 94 – колишня вілла Казимира Скібневського (зараз дитячий садок № 93 компенсуючого типу (для дітей з ранніми проявами туберкульозної інфекції).

   Ця вілла – справжня перлина львівського району Новий світ (Кастелівка). Вона є одним із найяскравіших прикладів пізньої сецесії з елементами стилізованого класицизму.

   Вілла була зведена у 1909 – 1912 роках (на дошці вказаний 1897 рік) для представника заможного шляхетського роду, маєтної родини землевласників Казимира Скібневського. Він володів маєтками на Поділлі. Проєкт розробило відоме бюро Міхала Уляма, яке на той час було справжнім «архітектурним гігантом» Львова (саме вони будували готель «Жорж» та будинок Фейвеля Ландау на вулиці Дорошенка). Будівництво такої розкішної вілли у Львові було не лише питанням комфорту, а й демонстрацією статусу.

   Будинок задумувався як розкішна міська резиденція для однієї родини. Має характерні риси модернізованого класицизму (або «ретроспективізму»), що був популярним напередодні Першої  світової війни.

   Будинок двоповерховий, з високим цокольним рівнем. Фасад має асиметричну, але дуже сбалансовану структуру. Тут є витончені колони, пілястри та балюстради. Особливу увагу привертає напівкруглий еркер (виступ), який додає будівлі пластичності, високий мансардний дах та витончена ліпнина.  Складна форма даху з монсардними вікнами є типовою для віллової забудови того часу, створюючи романтичний силует. Збережені декоративні елементи на фасаді та форма вікон є хрестоматійним прикладом того, як архітектори бюро Уляма працювали з об’ємом.

   Хоча територія навколо вілли з часом дещо зменшилася через ущільнення забудови, вона все ще зберігає дух приватного парку.

   Вулиця  Генерала Чупринки (тодішня Потоцького) на початку ХХ ст. була осередком віллової забудови для еліти. Кожна споруда тут намагалася перевершити сусідню оригінальністю фасадів.

   Хоча роки використання будівлі як установи змінили її внутрішній вигляд, основна структура збереглася. В основі планування лежить центральний хол зі сходами, навколо якого групувалися парадні та житлові кімнати. Архітектори бюро Уляма приділяли величезну увагу природному освітленню – вікна великі, часто груповані,  що робить приміщення дуже просторими. У деяких приміщеннях збереглася оригінальна автентична ліпнина на стелях, столярка дверей та металеві елементи перил.

   По Другій  світовій війні місцеві мешканці називали віллу генеральською. Мешкав якийсь високий армійський чин, а по подвір’ю у нього ходили павичі.  

   По приходу радянської влади доля таких маєтків була типовою – вона була націоналізована (віллу  відібрали у приватних власників).

   За радянських часів приміщення часто використовували під державні установи або ділили на комунальні квартири.  Потім там розмістився і  по сьогодні існує дитячий садок № 93 компенсуючого типу (для дітей з ранніми проявами туберкульозної інфекції) проєктною потужністю 88 місць.

   Оскільки там тривалий час був дитячий садок, що з одного боку, врятувало будинок від знесення, а з іншого – призвело до певної втрати автентичності інтерє’рів.

   Сьогодні вілла Скібневського вважається пам’яткою архітектури місцевого значення. Вона зберегла свій величний вигляд, попри зміну функціонального призначення протягом десятиліть. 

Колишня вілла Казимира Скібневського (будинок № 94)

 Будинок № 103 – колишній будинок Бурси (гуртожитку) Українського педагогічного товариства (зараз тут розташований адміністративний корпус Національного лісотехнічного університету України).

   Будинок є одним з найвизначніших пам’яток Львова, яка є маніфестом українського архітектурного стилю початку ХХ ст.  Сьогодні тут розташований адміністративний корпус Національного лісотехнічного університету України.

   Розташована будівля на території  Ботанічного саду Національного лісотехнічного Університету у Львові.

   Будівля має глибоке національне коріння, оскільки створювалася як осередок української освіти в австрійському Львові.  Початково це був будинок Бурси (гуртожитку) Українського педагогічного товариства. Тут мешкали й навчалися майбутні вчителі.

   Будинок був побудований у 1906 – 1908 роках. Цей будинок є еталонним зразком українського модерну (або гуцульської сецесії). Над проєктом працювало ціле сузір’я архітекторів бюро Івана Левинського: Тадеуш Обмінський, Лев Левинський та Олександр Лушпинський.

   Землю під будівництво надав видатний львівський будівничий Іван Левинський (продав її у 20 разів дешевше за ринкову вартість), а фінансово проєкт підтримав сам духовний  лідер українців Галичини митрополит Андрей Шептицький.

   Осібно розміщена монументальна будівля у західній частині міста. Розташована на пагорбі, у глибині ділянки. Оточена парком. Головний фасад звернений на північ, його силует чітко прочитується з вулиці.

   Цегляна будівля на високому цоколі, триповерхова, з центральним чотириповерховим об’ємом, завершеним пірамідальним дахом. У плані – видовжений зі сходу на захід прямокутник з виступами п’яти ризалітів. Дах має складну конфігурацію з високими схилами, що імітують дахи гуцульських гражд. Мальовничий контур даху, доповненого різьбленими дерев’яними деталями, що імітують форми народної архітектури. Рустування фасадів включає смуги цегляного облицювання, виконане з використанням нетинькованої червоної та жовтої цегли, що створює декоративні візерунки. Цоколь викладений кам’яними плитами з грубого каменю.  Над входом раніше була цитата Тараса Шевченка, що підкреслювало ідейне спрямування закладу, бо мала символізувати українськість.  Будувалася будівля аби підтримувати українську освіту Львова в часи австрійського панування.

   Внутрішнє планування було продумане для потреб навчального закладу та проживання. Планувальна структура – коридорного типу. Рукави коридорів розходяться від сходової клітки, розміщеної у центральному призматичному об’ємі, до бокових ризалітів.

   В інтер’єрах університету сьогодні функціонує унікальний музей, де зібрано понад 2800 зразків деревини з усього світу. Це одна з найбільших колекцій в Європі.

   У деяких приміщеннях збереглася столярка початку століття та елементи ліпнини, що відповідають стилю сецесії. 

   З 1913 року тут діяв монастир сестер василіанок, який створив в себе дівочу гімназію, згодом жіночу учительську семінарію та сиротинець.

   По Другій світовій війні, тут є головний корпус Лісотехнічного інституту, тепер, з 2009 року Національному лісотехнічному університету України  (адміністративний корпус).  А довкола висаджено парк-дендрарій. 11  жовтня 2018 року в пам'ять про митрополита Андрея Шептицького на фасаді встановлено меморіальну таблицю. Скульптор Ярослав Скакун. 

Адміністративний корпус Національного лісотехнічного університету України (будинок № 103)

   Будинок № 105 - корпус № 1 Національного лісотехнічного університету України (НЛТУ).

   Корпус № 1 Національного лісотехнічного університету України (НЛТУ) є одним із найяскравіших зразків пізнього радянського модернізму 1970-х років. Він розташований на перехресті вулиць Генерала Чупринки та Природної.

   Будівля була збудована у 1977 році за проєктом архітектора Володимира Кузубова (за участю інженерів та колективу інституту «Дніпроміст»). Для будівлі характерні строгі геометричні форми, велика площа скління та використання функціонального зонування (навчальні аудиторії, лабораторії). 1977 рік став важливим етапом у розширенні університету, який до того базувався переважно у старіших будівлях на цій вулиці. Автор також відомий своєю роботою над проєктами готелів та адміністративних будівель у Львові (наприклад, готель «Гетьман»).

   На той час Лісотехнічний інститут активно розширювався. Будівництво нового головного корпусу мало на меті створити сучасний науково-навчальний хаб, який би відповідав статусу провідного галузевого закладу СРСР.

   Для модернізму 70-х років у Радянському Союзі була характерна масштабність, функціональність та використання скла та бетону. Корпус складається з кількох об’ємів. Головний акцент – довга п’ятиповерхова споруда, що тягнеться вздовж вулиці Генерала Чупринки. На фасаді ритмічний малюнок вікон та вертикальних бетонних ребер створює динамічний вигляд. Характерною рисою є масивний козирок над головним входом та використання облицювальної плитки світлих тонів.

   Інтер’єр корпусу був спроєктований так, щоб підкреслити специфіку навчального закладу – роботу з деревом та природою. Природний та світлий хол має широкі сходи. В оздобленні традиційно для того часу використовували натуральний камінь (мармур, травертин) та дерево. Однією з головних окрас корпусу є актова зала. Це велике приміщення, яке часто використовується для урочистих подій та конференцій. У корпусі розміщені лекційні зали амфітеатрального типу, що дозволяють комфортно розмістити велику кількість студентів.

   В межах університету (хоча основна експозиція може міняти локації) представлена унікальна колекція зразків дерев, що підкреслює наукову цінність будівлі.

   Усередині корпусу часто проходять виставки, пов’язані з екологією та дизайном виробів з деревини, адже університет єдиний в Україні має такий вузький профільний напрямок.

   Сьогодні корпус № 1 залишається адміністративним центром університету. Тут розташований ректорат, приймальна комісія та основні навчальні потужності. Будівля є важливою архітектурною домінантою району Новий світ (Кастелівка).

   Перед головним корпусом на високій щоглі завжди майорить великий прапор України, що є одним із візуальних орієнтирів району. Поруч (на вулиці   Генерала Чупринки, 105), знаходиться ще одна перлина – палац гіпсового короля Юзефа Франца, який зараз є частиною обласного лікувально-діагностичного центру (колишній диспансер).

   Оскільки університет лісотехнічний – будівля органічно вписана в рельєф і зелену зону. Поруч розташований дендропарк НЛТУ, що створює враження, ніби сучасна архітектура «виростає» з лісу. Він є частиною великого студентського містечка, яке простягається між вулицями Генерала Чупринки,  Євгена Коновальця та Природною.

Будинок № 105 - корпус № 1 Національного лісотехнічного університету України (НЛТУ).

   Будинок № 130 – колишній Львівський електромеханічний технікум (зараз будівлю демонтовано і на цьому місці планується створення навчального центру приватної школи Lviv British School.

   Будівля, що знаходиться майже в кінці вулиці  Генерала Чупринки привернула до себе мою увагу. Це п’ятиповерхова будівля, червоного кольору, яка має розкішну терасу та сходи з обох боків. Проте дуже шкода, адже вона знаходиться в занедбаному стані: все руйнується, розсипається і первісна краса зникає.

   Будинок  був побудований у 1957 році за проєктом Людмили Тимченко і Павла Конта в стилі радянського неокласицизму (так званий «сталінський ампір», хоча й пізнього періоду). До будинку, що розташований на пагорбі над вулицею Генерала Чупринки, ведуть парадні сходи, оздоблені з обидвох боків бетонними кулями. На відміну від більшості історичних вілл на цій вулиці, які зводилися на початку ХХ ст., цей об’єкт є представником післявоєнної архітектури радянського періоду.

   Початкова будівля призначалася для освітніх цілей. Протягом десятиліть тут розташовувалися: Львівський електромеханічний технікум (1957 – 1963), Львівський  технікум радіоелектроніки (1963 – 1994), коледж «Західноукраїнський колегіум» (1994 – 2023), коледж Західноукраїнського інституту інформаційних технологій та управління при Донецькій державній академії управління (2003 – 2005), коледж ЛДІ НІУ імені В. Чорновола (2005 – 2010), від 2010 року – Технологічний коледж Національного університету «Львівська політехніка». За цією ж адресою розташований спорткомплекс «Електрон», що складається з двох універсальних відкритих майданчиків для гри у мініфутбол та волейбол, а також двох відкритих тенісних кортів.

Будинок № 130 – колишній Львівський електромеханічний технікум (зараз будівлю демонтовано)

   Влітку 2020 року Інститут сталого розвитку імені В.Чорновола переїхав з корпусу № 38 (вулиця Генерала Чупринки, 130) в корпус № 1 Національного університету «Львівська політехніка», що на вулиці Старосольських, 2/4.

   П’ятиповерхова споруда мала симетричний, величний вигляд, домінантою якої були парадні сходи, що вели до входу на пагорбі, оздоблені з обох боків великими бетонними кулями. Будинок виділявся серед навколишньої забудови завдяки своєму розміщенню на підвищенні, що характерно для архітектури того часу, яка прагнула підкреслити значимість громадських установ.

   Інтер’єри були типовими для навчальних закладів 1950-х років: високі стелі, широкі коридори та масивні сходові марші. На жаль, через тривалу відсутність капітального ремонту та зміну власників, автентичне оздоблення всередині майже не збереглося до нашого часу.

   Останніми роками будівля стала центром палких дискусій її знесення та плани на перебудову. І наприкінці 2024 – на початку 2025 року будівля була повністю демонтована. Це викликало значний резонанс, оскільки споруда була частиною історичного ареалу Львова, хоча й не мала статусу пам’ятки архітектури.

   На цьому місці планується створення навчального центру приватної школи Lviv British School. Проєкт передбачає сучасну скляну надбудову та повну трансформацію вигляду, проте забудовник обіцяв зберегти певну стилістику та відомі сходи з кулями.

   Будинок розташований неподалік мальовничих Піскових (Алтайських) озер, що робить цю локацію однією з найпрестижніших у районі Нового Світу.

   І завершуємо нашу прогулянку вулицею Генерала Чупринки відвідуванням парку «Піскові озера».

   Парк «Піскові озера» (раніше відомий як «Алтайські озера») обмежений вулицями Гординських, Євгена Коновальця та Генерала Чупринки. Основний вхід до парку зручно знайти з боку вулиці Гординських, але якщо прогулюватись вулицею Генерала Чупринки, то також легко можна потрапити до цієї зеленої оази. Більше інформації можна дізнатись  у моєму окремому пості «Парк «Піскові озера у Львові».

 Парк "Піскові озера"

   На цьому ми завершуємо досить довгу, проте неймовірну прогулянку вулицею Генерала Чупринки. Адже тут ми змогли побачити архітектуру від початку забудови вулиці – середина ХІХ ст. (Заміські вали), «золоту еру» - кінець ХІХ – початок ХХ ст. (сецесія і неоготика) – найактивніший період забудови. Саме в цей час вулиця набула свого сучасного величного вигляду завдяки видатним архітекторам, таким як Іван Левинський та Юзеф Сосновський. А також архітектура міжвоєнного та сучасного періоду, коли з’явились будівлі у стилі функціоналізму та пізнього модернізму.

   Окрім вишуканої архітектури ми змогли також насолодитись  зеленими куточками Львова, відвідаши ботанічний сад Національного лісотехнічного університету та парк «Піскові озера».

-          А чи прогулювались ви вулицею Генерала Чупринки?

-          Які будівлі вам сподобались найбільше?

-          Який стиль будівництва вас вразив?

-          Що вас найбільше здивувало та викликало запитання?

-          Чи вдалось помилуватись рослинами ботанічного саду?

-          Чи потрапили до парку «Піскові озера»?

НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР