Костел і монастир бернардинів (церква святого Андрія Первозваного) у Львові

   Трохи раніше, ви могли ознайомитись з одним із моїх постів –  «Львів – місто 100 церков». Так, і це вірно, Львів дійсно наповнений великою кількістю культових споруд.  Деякі з них  є дуже відомими, і навіть занесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, а деякі маловідомі; є католицькі храми, а є православні; є великі, а є маленькі; є храми, які мають багаторічну історію, а є нові. І сьогодні ми ознайомимось з одним з найвідоміших храмів міста Лева – церква святого Андрія Первозваного і монастир  бернардинів.

   Такі місця варто не лише відвідувати, але й знати їхнє минуле. Тоді і магія місця, і магія символів, які довкола, даруватимуть відчуття блаженства, спокою та єдності з вічним.  Пропоную разом дізнатися про таємниці, приховані за товстими стінами цієї святині.

   Комплекс костелу і монастиря бернардинів (зараз це греко-католицька церква святого Андрія Первозваного) розташований в історичному центрі Львова за адресою: площа Соборна, 1 (неподалік від площі Галицької та Митної площі). Розташований костел в межах пішої доступності від площі Ринок (якщо йти в бік вулиці Галицької та однойменних воріт). Комплекс є однією з найвизначніших історико-архітектурних пам’яток архітектури ренесансу, маньєризму та бароко у місті, а його помітна оборонна вежа-дзвіниця з годинником добре видна з багатьох точок центральної частини Львова.

   Початки комплексу монастиря та костелу бернардинів губляться далеко в минулому. Окремі таємниці настільки присипані пилом історії, що не завжди піддаються розкриттю та розумінню, але сама святиня від цього лише виграє.

   Костел і монастир бернардинів у Львові – культовий комплекс ченців бернардинів (прийнята в речі Посполитій  назва францисканців-обсервантів Ordo Fratrum Minorum Regularis Observantiae)), зведений у першій половині ХVІІ ст., в стилі італійсько-нідерландського маньєризму. Початки фрасцисканців пов’язані з діяльністю Франциска Ассізького (1181 – 1226).  До Львова бернардини вперше прибули в 1460 році на запрошення Анджея Одровонжа, руського воєводи.

   Приміщення монастиря нині належить Центральному державному історичному архіву у Львові, а храм святого Андрія Первозваного використовує Українська Греко-Kатолицька Церква. Парафію при храмі обслуговують священники Василіянського Чину.

   Оборонний монастир

   Внаслідок входження Галичини до складу Польського королівства, з другої половини ХІV ст. у Галичині набуває поширення діяльність католицьких чернечих орденів та розбудова мережі їхніх монастирів. На місці сучасної споруди в ХІV ст. було збудовано дерев’яний монастир. Згадку про перший, дерев’яний, бернардинський храм знаходимо в 1460 році.

   Земля, де сьогодні розташований храм святого Андрія Первозваного, належала львівському старості і подільському воєводі Анджею Одровонжу (? – 1465 рр.) і примикала до міських оборонних мурів, тобто була за межами давнього Львова. Виявом доброї  волі львівського старости ці території було передано монахам бернардинцям. Саме він пожертвував гроші на початок будівництва (виділено земельну ділянку біля Галицької брами, споруджено невеликий дерев’яний монастир з каплицею на честь свого патрона  святого Андрія).

   Монахи-бернардинці, під опіку яких було передано комплекс, є відгалуженням францисканців. Загальна їх назва – Орден менших братів обсервантів. На теренах Речі Посполитої, до складу якої входили і сучасні українські території, цих монахів називали бернардинцями. Пов’язано це з першою обителлю даної спільноти, збудованою під Краковом, яку назвали на честь святого Бернарда Сієнського. До збільшення чисельності бернардинців у Речі Посполитій активно долучився учень Бернарда Сієнського, святий Ян Капістран, а до Львова ці монахи прибули у 1460 році.

   1464 року, після епідемії чуми (вижив один з п’яти монахів) міщани спалили дерев’яний монастир з каплицею.  1465 року фундатор Анджей Одровонж виділив кошти на спорудження значно більших дерев’яних костелу та монастиря. У 1470 – 1484 рр. в цьому монастирі проживав відомий францисканський чернець Ян з Дуклі.

   У 1511 році дерев’яний монастир згорів під час облоги Львова молдавським господарем Богданом ІІІ Сліпим. Був відбудований у 1514 році пруським муром (тобто фахверкової конструкції) – з дерева і цегли.

   Революційний для католицизму Тридентський собор (1545 – 1563 рр.) став знаковим для львівських бернардинців. У той час храм святого Андрія зробили головним у Руській провінції ордену. Тому замислили і перебудову комплексу у Львові.

   Перебудову, яка надала храму сучасного вигляду, запланували на кінець ХVІ ст. Автором проєкту цієї реконструкції інколи називають провізора ордену Бернарда Авіледеса. Навіть відомий львівський хроніст Бартоломей Зиморович писав, що той “primus illius architectus”.  Проте більш імовірним є те, що розробка проєкту, а також його реалізація на початках – це старання Павла Римлянина. Останній прибув з італійських земель і був залучений при будівництві Успенської церкви та деяких інших архітектурних об’єктів у Львові. Бернард Авіледес, очевидно, займався організацією робочого процесу. Розпочате ними зведення храму завершували інші видатні майстри – Амвросій Прихильний та Андреас Бемер.

   У 1601 році розширена земельна ділянка,  почали зведення нового монастиря без королівського дозволу. Жолкевські, Чарторийські, Стадницькі, Жевуські – хто  тільки не давав гроші на будівництво величезного і дивовижного костелу бернардинців у Львові. Тим не менше, процес ішов повільно.

    Міська влада протидіяла через розташування монастиря за межами міських укріплень.  Апелювали до того, що новий кам’яний храм і монастир поруч з міськими мурами будуть шкодити обороноздатності. З цим питанням зверталися до самого короля. Король Сігізмунд ІІІ Bаза створив спеціальну комісію для розгляду цього питання (зокрема, увійшли Станіслав Жолкевський, львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський, львівський староста Єжи Мнішек) – на підставі її висновків в 1603 році король дозволив будувати з умовою, що монастир матиме власні укріплення, які увійдуть до загальноміської системи оборони. Справу також розглядав королівський інженер Фрідріх Геткант. Основні кошти виділили Сигізмунд ІІІ та Єжи Мнішек.

   Наріжний камінь освятив львівський латинський архієпископ Ян Димітр Соліковський. Деревину зі своїх яворівських лісів давав Адам Сенявський, а Єжи Мнішек забезпечив будівництво камінням. У оборонні мури було вписано новий, фортечного типу, сакральний комплекс.  Пізніше фінансували будівництво також Станіслав Жолкевський та Ян Замойський – видатні польські магнати. 

   Перша  Служба Божа відбулася 1611 року – 13 грудня (або 30 листопада (дата тодішня) 1609 року) у день святого Андрія, хоч на той момент ще не всі роботи було закінчено. Завдяки цьому храм отримав свою назву. У 1613 році костел остаточно відкрили для віруючих. Увесь цей період часу старий дерев’яний храм стояв посеред будівництва і в ньому тривали богослужіння. Розібрали його лише згодом. Освятив новий костел римо-католицький єпископ Ян Анджей Прухніцький.

   Після відкриття храму і перших богослужінь, роботи святині тривали й надалі.  До 1630 року займалися розписами інтер’єру, а поруч з костелом будували монастир. У 1600 – 1630-х роках разом з будовою церкви святого Андрія поставили келії монастиря – зводили на північ від церкви, старий дерев’яний храм залишився на півдні. Монастир оточили кам’яними стінами з бійницями і баштою; до них прибудовані господарські будівлі: кузня, стайня та інші. Навколо монастиря також колись було кладовище (зокрема, 1484 року там було поховано святого Яна з Дуклі). Мурований корпус келій звели впритул до північної стіни храму; має складний план із квадратним клуатром і коридорною системою розпланування. Приміщення перекриті склепіннями; будівля взагалі триповерхова, з окремими чотириповерховими частинами.

   Монастир бернардинів тривалий час був зовнішнім форпостом системи укріплень Львова. Виконувати цю оборонну функцію йому дозволяли власні системи укріплень і, в разі потреби, він захищав фланговим вогнем східні кордони міста. У цій системі міських фортифікацій, до якої він входив,  був розташований Галицькою брамою та Королівським бастіоном. Наразі збереглася тільки східна стіна укріплень та Глинянська вежа – з боку Митної площі. У 1618 році у вежі пробили ворота, але з огляду на безпеку міста їх заклали у 1620 році. Відновили прохід лише у ХХ ст.

   У австрійський період мешканцям міста став зрозумілим  термін  «касація». Стосувалося це і комплексу бернардинців. Хоч костел і сподобався імператору Йосифу ІІ, став парафіяльним, але монастир планували закрити, віддавши це приміщення під потреби пошти. Зрештою, частину обителі монахи таки повернули, а з 1806 року бернардинці знову опікувалися і костелом.

   Уже  згадуваного Андреаса Бемера називають автором скульптур на фасаді храму – Христа Богородиці, апостолів та ін.  Трохи пізніше, у 1730 – 1740 роках , храм розписував Бенедикт Мазуркевич. Він був учнем італійського художника Джузеппе Педретті і навчався у Болоньї.  Очевидно, саме звідти і те, що частину розписів – їх сюжетність, семантику, ландшафти місцевості, дуже складно поставити в один ряд з нашими теренами. У 1736 – 1740 рр. у храмі встановили комплекс із 17 монументальних вівтарів, амвон, сповідальницю та ін. Таким чином на сьогодні храм Андрія є одним із найбільш багатих у Львові  в плані внутрішнього декорування.

   Оскільки бернардинці були військовими  капеланами, у підземеллях храму хоронили не тільки представників духовенства, а й знатних лицарів. Інтер’єр святині прикрашали військові прапори. У храмі ніби  зберігалися реліквії першого угорського короля Іштвана, а ще патрона Львова Яна з Дуклі; під вівтарем був похований благодійник ордену Анджей Одровонж.

   Реліквії святого Яна з Дуклі до костелу було урочисто перенесено у 1740 році. Цей монах, який прийшов до Львова у 1463 року, більшу частину свого життя провів саме у цьому місті. Під  кінець життя він осліп, але продовжував проповідувати. Ян з Дуклі уславився багатьма чудами.  Помер 1484 року і був похований на території монастиря. У 1737 році був беафітикований і проголошений патроном Польщі, Русі і Литви, а у 1998 році папа Іван Павло ІІ його канонізував.

   Костел бернардинів у всі часи дуже цінували шляхтичі. На храм давали щедрі пожертви. Крім того, існувала практика розпочинати військові походи саме відвідуванням богослужіння у цьому храмі.

   У храмі, який постраждав у  роки Другої світової війни (пошкоджені вітражі і дах),  бернардини залишалися до 1946 року. Адже після закінчення війни та зміни державних кордонів радянська влада ліквідувала діяльність греко-католицької та римо-католицької церков.  У 1946 році більшість бернардинців були змушені виїхати до Польщі, а монастир закрили. У радянський період святиню спочатку використовували як склад, а потім як сховище сакральної скульптури Львівської картинної галереї.

   На початку 1990-х років міська влада передала святиню громаді УГКЦ. Сьогодні храмом святого Андрія Первозваного опікуються василіяни. У більшій частині колишніх монастирських приміщень розташовано фонди однієї з найстаріших та найбагатших в Україні архівних установ – Центрального державного історичного архіву у Львові.

.  Під стінами монастиря з боку вулиці Валової у 2000-х роках виник так званий «Бернарденгарден» - сад бернардинів. У ньому, на території вулиці, «Музей ідей» та інші організації проводять мистецькі акції.  Найвідомішими заходами є літній фестиваль «Кінолев» та зимово-весняно-осінній «Львів – столиця ремесел». Сам «Музей ідей» оселився у частині підвалів монастиря, де тепер проводить різноманітні виставки та презентації.

   27 грудня 2007 року, у приміщенні однієї з келій знайдено фрески орієнтовно кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. За висновками фахівців, фрески мають іконографічну та історичну цінність. Сама келія є єдиною відомою на території заходу України келією з розписом.  У січні 2008 року розпочалися підготовчі роботи з відновлення фрески.  Передбачають кілька етапів робіт – розчищення, реставрацію, консервування і тоді аж експонування розпису.

   У 2012 році проведено міжнародний конкурс проєктів реконструкції подвір’я монастиря. На розгляд журі надійшло 160 проєктів. Перемогу здобув проєкт угорських архітекторів Петера Cабо, Еви Дері-Папп, Андраша Газдага, Тамаша Карачоного. Протягом трьох тижнів проєкти експонувалися на площі Ринок,10.

   24 березня 2026 року внаслідок влучання російського дрона у примурних будівлях  монастирського комплексу виникла пожежа. Також пошкоджено дзвіницю.

   Архів

   1784 року австрійська влада заснувала в келіях монастиря «Архів гродських і земських актів міста Львова». Архів містить документи періоду Галицько-Волинського князівства, фонди центральних установ і організацій cтаропольського періоду (ХІV – ХVІІ ст.), австро-угорського (1772 – 1918) та російського (1914 – 1915) панування в Галичині, Західноукраїнської Народної Республіки (1917 – 1918), Польщі міжвоєнного періоду (1918 – 1939), а також невеликі групи документів радянського періоду (1939 – 1941) та німецької окупації (1941 – 1944).

   Найдавніші документи архіву представлені колекцією пергаментних грамот 1176 – 1800 років. Серед цих пергаментних документів – міждержавні угоди (зокрема, Берестейська унія 1596 року), папські булли, привілеї королів, князів, воєвод та старост, які були надані містам, селам, церквам, костелам, монастирям, синагогам і цехам, а також маєткові угоди. У колекції є грамоти, що стосуються Франції, Італії, Молдови, Валахії, Німеччини, Угорщини та інших держав – усього 13-ма мовами.

   Сучасний Центральний державний історичний архів у Львові є одним з найбільших архівів Центрально-Східної Європи та найбільшим в Україні.

   Костел святого Андрія

   Храм-базиліку зводили з 1600 (16 вересня 1600 року, не чекаючи дозволу короля, було закладено й освячено наріжний камінь) по 1630-ті роки на місці її дерев’яного та цегляно-дерев’яного попередників з ХV ст. традиційним тоді на Русі способом: стару фахверкову церкву не розбирали, ззовні будували нові муровані стіни. Після перекриття нового храму склепіннями старий розібрали, рештки вивезли в 1614 році.

   Автором плану будівництва вважається Бернард Авелідес (Авеллід). Архітектором був італієць Павло Римлянин: на фасаді церкви чітко прослідковується творчий почерк – звичний для нього ренесанс.

   Храм споруджено з тесаного каменю (на видобуток цього каменю кроль Сигізмунд ІІІ Ваза видав спеціальний дозвіл у 1602 році) у вигляді тринавної базиліки з видовженими хорами та гранованою апсидою. Довжина храму 57,5 м, а висота 22 м. Головний фасад має два яруси, вирішені різними архітекторами в дещо відмінній стилістиці. Нижній ярус – в традиціях італійського ренесансу, характерного для творчої манери Петра Римлянина.   Членування нижнього ярусу фасаду спареними пілястрами чітко виявляє тринавову композицію храму, в суворих і чітких формах вирішено бічні фасади.

   З цим контрастують ускладнені обриси й пластика фронтону – горішнього ярусу головного фасаду, виконаного Андреасом Бемером у стилістиці північного німецько-фламандського ренесансу (маньєризму).

   Павлові Римлянину не вдалося довести до кінця будівництво – він помер 1618 року. Кажуть, що польському королеві Сигізмунду ІІІ, який оглядав будівництво, задум Павла Римлянина здався занадто скромним.  Тому учень й наступник видатного архітектора швейцарець Амвросій Прихильний, керував будовою у 1613 – 1617 роках) зводив споруду інакше, зокрема, йому належить щит-фронтон ускладненої і вигадливої форми. Саму форму Амврозій Прихильний будував у стилі німецько-нідерландського маньєризму.

   Третій ярус надбудовував Андреа Бемер – вроцлавський скульптор і архітектор; 1630 року під його керівництвом завершили оздоблення храму.  Швидше за все, йому належить і 38-метрова вежа церкви. На ній в 1753 році був встановлений годинник з боєм, для котрого майстер Андрій Франк відлив спеціального дзвона. Силует вежі порізаний, складний, характерно бароковий, витончений і дуже гармонійний.

   На фасаді є можливість побачити статуї святих Ордену бернардинів, а в нішах другого ярусу – скульптурні зображення Матері Божої і апостолів Петра і Андрія.

   Храм має дзвіницю і годинникову вежу – це абсолютно різні споруди, хоча вони розташовані поруч і входять до єдиного ренесансно-барокового ансамблю бернардинського монастиря (нині – храм святого Андрія). Через те, що обидві будівлі є висотними домінантами комплексу, їх часто плутають екскурсанти та навіть деякі путівники. Насправді ж вони мають різний вік, архітектуру та призначення.

   Дзвіниця

   Це окрема, масивна споруда, що стоїть трохи осторонь – на південь від храму, поруч із залишками оборонного муру та Глинянською  брамою.

   Дзвіницю обабіч церкви звели у 1733 - 1734 роках; проте скромність і простота цієї двоповерхової, товстостінної, квадратної в плані споруди з масивним чотирискатним шатровим накриттям (дахом), ріднять її з ренесансною архітектурою.

   Вона будувалася не лише для дзвонів, а й як частина оборонного комплексу (монастир бернардинів був справжньою фортецею за межами головних мурів Львова). Тривалий час на ній висів дзвін,  відлитий у Львові у 1588 році. 1917 року його перенесли до Музею імені Яна ІІІ, чим врятували від переплавки для військових потреб Австро-Угорщини в Першій світовій війні.

   Легенда годинникової вежі (вежа костелу)

   Це струнка, витончена вежа, яка є невіддільною частиною самої будівлі храму (вона ніби виростає з його лівого північно-східного кута).

   Годинникова вежа колишнього монастиря бернардинців – це одна з найвідоміших пам’яток Львова. Побудована у ХVІІ ст., вона виконувала не лише сакральні, а й оборонні функції. Почав її будівництво видатний архітектор Амвросій Прихильний, а завершив Андрій  Бемер. Вежа має висоту 38 метрів.

   Саме на цій вежі у ХVІІІ ст. встановили знаменитий «бернардинський годинник». Механічний годинник на вежі встановили у 1753 році, і певний час він слугував головним міським хронометром.

   З годинником пов’язана найвідоміша львівська легенда. За переказами, монах-вартовий побачив із вежі татар, що підступали до міста, і перевів стрілку годинника на 5 хвилин вперед – до часу, коли зачинялися двері брами. Місто було врятовано, а годинник протягом століть мав офіційний привілей поспішати на 5 хвилин.

 

   Інтер’єр храму

   Інтер’єр храму святого Андрія – це розкішний зразок пізнього бароко та маньєризму.  Простір багато декорований і вражає великою кількістю витонченої дерев’яної різьби, позолотою та величними скульптурами.

   Інтер’єр храму  (склепіння та стіни) розписав у 1738 – 1740 роках Венедикт Мазуркевич – чернець-бернардин, який навчався в Болоньї в італійського художника Джузеппе Карло Педретті. Художнє оздоблення імітує мармур і доповнюється багатою орнаментикою. Збереглися 17 дерев’яних вівтарів (головний (великий) вівтар та 16 бічних, багато прикрашених різьбою та позолотою), які в 1730 – 1740-х роках виконали майстри з міста Ярослава Томас Гуттер та Конрад Кученрайтер.  Відновлені на початку ХХ ст. різьблені лави в пресвітерії виконав в 1640 – 1644 роках майстер Павло з Бидгоща. Особливу увагу привертають дерев’яні скульптури святих, які відзначаються динамікою та експресивними жестами.

   На  стіні храму вирізьблений рельєф з вояком, який стоїть на колінах і молиться.  Під зображенням – напис латинською: «Тут лежить шляхетний Станіслав з Вижиць Вижицький, хорунжий, київський, вонвельницький, тимбарківський староста, полковник святої королівської величності, колись відважний воїн, нині смрад і черв. Прожив 66 років. Відійшов року Божого 1680 5 дня місяця червня».

  В інтер’єрі (на стінах презбітерію) храму збереглися кільканадцять образів з історіями про чудесні оздоровлення завдяки молитовному звертанню до святого Йона (Івана) з Дуклі. Кожна з них коментована латинською мовою:

• «Донечка світлої пані Балабаної, старостини теребовельської, потонувши в ріці й переставши дихати, виплила і силою молитви ожила. 1551»;
• «Агнеса, жона львівського громадянина, славетного Матея Стемберка, звільнюється від епілепсії»;
• «Синові белзького громадянина, Матія Спунофф Георгієві, який через горячку онімів, повертається здоров’я і дар мови»;
• «Габріель, син вельможного Вольфганга Бернарда  Вольборнетта, львівського райці, прохворівши, впродовж двох років, одужав. 1505»;
• «Вдова Анна, львів’янка, через хворобу маючи надмірну щелепу і помутніле око, зцілюється. 1506».

   У церкві є скульптурні зображення ангелів, які тримають у руках таблиці з висловами святих отців та богословів. Ці цитати присвячені темі розкаяння і милосердя. Є також пам’ятні таблиці Станіславу Пілату, польському поету Корнелю Уєйському.

   Підлога храму спочатку була з тесаного каменю, а 1738 року укладена гарним натуральним каменем – мармуром, що підкреслює урочистість простору. Металеві двері виконані в  найкращих традиціях ХVІІ ст. українськими ковалями.  Костел має орган у 1700 труб та 32 регістри, створений у ХVІІІ ст. майстром Каспаріні з лужицьких німців.

   Однонефна базиліка з трансептом перекрита високими склепіннями, що створює відчуття легкості та спрямованості угору.

   Церква святого Андрія користувалась великою шаною у шляхти. Військові походи завжди починались богослужінням у храмі з освяченням зброї. Так було, наприклад, і 1604  року, коли Лжедмитрій І почав зі Львова похід на Москву. Перед цим походом Лжедмитрій І взяв у храмі шлюб з Мариною Мнішек (ще в старій фахверковій церкві).

   Тут були поховані Станіслав Вижицький – син Станіслава, дід Миколая, хорунжий київський, існував його пишний надгробок, Ян Фридерик Сапіга.

   Під час проведення реставраційних робіт 1976 – 1977 років була реставрована і повністю відкрита стіна монастиря разом з Глинянською брамою і воротами зі сторони площі Митної. «Культурні нашарування» підняли місто вище і при реставрації довелось стіну відкопувати, тому що ніжний шар із великих сірих каменів був у землі. Вздовж стіни зробили канал – імітацію фортечного рову, який влітку часом заповнюється водою. Тоді ж відкрили ворота на Глинянській вежі, закладені ще з середини ХVІІ ст.. Зараз до них веде одне з відгалужень підземного переходу під площею Митною.

   Криниця

   Криниця споруджена 1620 року і розташована праворуч від головного входу у церкву, чи на південь від споруди загалом, у глибині подвір’я. Є однією з найстаріших збережених гідротехнічних споруд міста. З цією криницею пов’язано чимало легенд та переказів.

   Ротонда над криницею, споруджена 1761 року, виконана у вигляді відкритої аркової альтанки, увінчаної куполом зі скульптурою. У куполі зберігся розпис на тему чудес святого Яна з Дуклі. Сама пам’ятка була реставрована у 1970-х роках, а також триває реставрація ротонди розпочата у 2022 році.

   З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну скульптуру святого Яна з Дуклі зняли з купола ротонди у Бернардинському дворику. Її перевезли в майстерню львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики на реставрацію. Там перед початком реставраційних робіт провели грунтовні дослідження скульптури та виявили сліди позолоти, яку реставратори відновили. Над відновленням скульптури працював львівський реставратор Тарас Олещук.  5 лютого 2024 року завершена реставрація скульптури.  Повернуть скульптуру святого Яна з Дуклі та чотири кам’яні вази на купол після завершення всіх реставраційних робіт самої ротонди. Реставраційні роботи профінансувало Міністерство культури на національної спадщини Республіки Польща через Інститут «Полоніка». Відреставровану скульптуру святого Яна з Дуклі повернули на купол ротонди наприкінці березня 2024 року.

   Криниця й нині має сакральне значення. Щороку на Свято Богоявлення отці василіяни проводять біля ротонди освячення йорданської води. Це ще раз підкреслює, що криниця -  не лише пам’ятка архітектури, а й частина духовного життя міста.

   Колона

   Наприкінці ХVІІ ст. на честь Яна з Дуклі і в пам'ять про порятунок Львова від облоги військами Богдана Хмельницького поставили дерев’яну колону.

   1736 року з фундушу крайчого коронного Міхала Юзефа Жевуського була споруджена кам’яна колона, котра збереглася до наших часів. Зробив колону Томас Гуттер або Фабіан Фесінгер.Також деякі дослідники стверджували, що вона була виготовлена за проєктом Михайла Северина Жевуського.

   Раніше на колоні стояла скульптура святого – святий Ян стояв навколішки з руками, складеними у молитві.  Позаяк скульптура зникла безвісти після 1944 року, тепер колону увінчує декоративна ваза.

   У самому храмі зараз міститься каплиця з надгробком ( його вирізьбили у 1608 році) святого Яна з Дуклі, а в боковому вівтарі – його ікона, що постала тут «від високого релігійного почуття графині Софії Фредро – матері митрополита Андрея Шептицького.

    Ілюмінація

   З 2008 року елементи фасаду церкви та бічна стіна почали підсвічуватися різнокольоровим світлом – червоного, синього, білого, жовтого та зеленого кольору, що почергово мінялося. За декілька днів світився, однак «статично», вже увесь фасад, включаючи скульптури святих на першому рівні, Божої Матері та апостолів Петра і Андрія на другому, а також центральний вітраж. Ще за деякий час підсвітили криницю та ротонду, дзвіницю та вежу.

      Легенди і цікаві факти

• Комплекс будувався за підтримки та сприяння короля Речі Посполитої Сигізмунда ІІІ Ваза. І хоч ми сьогодні називаємо  храм святого Андрія одним з найкрасивіших у місті, але коли костел побачив сам монарх, то визнав його непропорційним і невдалим.
• З місця, де у 1484 році, поховано Яна з Дуклі, за рік вдарило цілюще джерело. Це було розцінено як чудо, святого Яна перепоховали, а на місці джерела викопали криницю.
• 8 вересня 1604 року на місці поховання святого Яна з Дуклі (покровителя Львова та патрона військової шляхти) у джерельній воді посвятили шаблі приватні князівські та магнатські  війська, які 20 червня 1605 року на чолі із Лжедмитрієм захопили Москву. У цьому храмі він взяв шлюб з Марією Мнішек.
• У 1730-х роках на площі перед костелом поставили колону блаженного Яна з Дуклі. Зробили це коштом Северина Жевуського. На вершині колони була фігура Яна з Дуклі, який застиг у молитовній позі. Сьогодні на цьому місці  декоративна ваза.
• У 1748 – 1755 роках на південному подвір’ї збудували криницю. Над її куполом була позолочена скульптура Яна з Дуклі, а склепіння розписали, зобразивши труну святого з ангелами.  На стовпах криниці були віршовані написи про одужання людей, які пили воду з криниці. Про криницю є багато легенд, але не всі з них вписуються у рамки здорового глузду.
• У 1641 році кримінальний суд Львова звинуватив  монаха Альберта Віроземського у богохульстві. Йому закидали угоду з дияволом.  У матеріалах справи зазначалося, що це найбільш ганебний людський вчинок за всю історію міста. Віроземського звинуватили і в тому, що проживаючи в Бернардинському монастирі, він викрав у настоятеля печатку і підробив документи. У такий спосіб видавав за священнослужителя, який має право сповідати, причащати, давати шлюб і хрестити дітей. Так він їздив селами біля Львова, доки не був схоплений монахами-бернардинцями. Через деякий час у його камері знайшли контракт з дияволом, написаний кров’ю на стіні. Віроземський віддав себе під владу Люцифера і зрікся Бога та Богородиці. За це його ніби мали звільнити з в’язниці і дарувати двадцять років спокійного життя. Важко сказати, чи Альберт Віроземський вірив у це все, але його історія закінчилася суворим покаранням через спалення.
• 1648 року, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, група українців змовилася відкрити гетьманові  ворота міста. Про це дізналися монахи. Змовників запросили на обід до монастиря. Під час застілля їх по одному почали викликати у двір. Там підводили до криниці і пропонували зазирнути у неї. Коли людина нахилялася, її били сокирою по голові і кидали в криницю (пізніше розповідали, що вона була заповнена трупами, аж до самого верху). У тих, хто ще сидів за столом, закралася підозра.  Вони вийшли у двір і стали свідками жорстокої розправи. Виходу не було, довелося рятуватися втечею – через міські стіни до табору козаків.
• Кажуть, що у криниці на подвір’ї монахи-бернардини топили дітей, що народжувалися від їхніх зв’язків із монашками-кларисками, чий монастир розташований буквально навпроти за якихось 200 метрів. Вважалося, що їхні зустрічі були можливими завдяки підземному ходу, викопаному монахами між двома монастирями.  Цей нібито «підземний перехід» виявили у ХІХ ст.  Насправді правда значно буденніша.  У 1672 році Львів обступила турецька армія. Нападники почали копати галерею під стіну монастиря з боку площі, майже від монастиря кларисок.  Але раптом почалася страшна буря, яка завалила підкоп разом з людьми, які в ньому були. Про це згодом забули, але наприкінці ХІХ ст., коли прокладали трамвайну лінію, виявили завалений підкоп.  В той час у всій Європі йшла запекла антиклерикальна боротьба, тому підкоп негайно оголосили підземним ходом, який сполучав монастирі бернардинів і кларисок і який, звичайно, монахи і  монашки відрили не з благочестивою метою. Залишки цього підкопу були використані при будівництві підземного переходу на площі Митній (рукав переходу з площі до брами монастиря бернардинів),  проте й зараз туристам часто розповідають цю легенду.
• Під час Другої світової війни протягом 1943 – 1944 років у каналізаційних тунелях під костелом переховувалася велика група євреїв. Рештки  їхніх побутових речей було віднайдено на початку 2000-х років під час ремонтних робіт.
• Храм святого Андрія один з найбагатших у місті за кількістю вівтарів. Є між ними і вівтар архангела Михаїла, де зустрічаємо рідкісну візуалізацію нечистої сили. У зображених фігурах проглядається апокрифічний сюжет скидання бунтівних ангелів.
• Північну наву прикрашає скульптура Матері Божої. До 1950 року вона знаходилась на площі Адама Міцкевича. 

   Бернардинський дворик

   Дуже цікавим і атмосферним місцем є бернардинський дворик – це внутрішнє подвір’я колишнього монастиря бернардинів та храму святого Андрія. Це справжнє «місто в місті», що вражає середньовічною атмосферою та високими оборонними мурами. Сьогодні – це популярна туристична локація.

   Через відреставровану Глинянську вежу з брамою сюди заходять туристи, які часто вважають, що потрапили на подвір’я стародавнього замку. І справді, атмосферу важко порівняти з будь-яким іншим куточком міста: кам’яні мури, відчуття середньовічної історії, світло ліхтарів над криницею, а в сезон – каштани, яких у Львові дуже багато.

   Сьогодні там можна побачити барокову альтанку з криницею, історія  якої пов’язана з львівським монахом Яном з Дуклі, про що я вже розповідала вище. Також  сам храм святого Андрія. Приміщення використовує УГКЦ. У келіях  колишнього монастиря сьогодні розміщується Центральний державний історичний архів України у Львові. Також у дворику монастиря є реставраційні майстерні.

   А також т діє Перша львівська грильова ресторація М’яса і справедливості, де можна гарно відпочити. Насолодившись атмосферою та смаком.

   З північної  сторони монастиря – простір  творчих людей, де часто влаштовують кіно- та мистецькі фестивалі.

   Найкраще сюди приходити вранці буднього дня, коли туристів майже немає, а дворик наповнений тишею і легким ароматом кави з навколишніх кав’ярень. А пізно ввечері – після заходу сонця ліхтарі створюють неймовірну середньовічну атмосферу. І криниця має особливо романтичний вигляд.

   Вхід до дворика – через Глинянську вежу з брамою. Саме вона додає відчуття, що потрапляєш до замку.

  Дворик часто слугує локацією для фотосесій завдяки автентичним кам’яним мурам та спокійній атмосфері серед галасливого центру міста. Гарні фото виходять біля самої криниці з ротондою – класика, але варто звернути увагу й на світло ліхтарів в дощову погоду, коли бруківка віддзеркалює сяйво. А також погляд угору  на купол з фігурою Яна з Дуклі – вдалий ракурс для романтичного кадру.