Кожен, хто хоча б один раз побував у Львові, навіть на кілька годин завітав в це чудове місто, або ж і навпаки – неодноразово приїздив до Львова, то неодмінно відвідував головну вулицю Львова – проспект Свободи. Вона приваблює своєю красою, історією, різноманітними цікавинками та родзинками, а особливо своєю атмосферою. Тут можна побачити архітектуру, як мінімум, у п’яти стилях, а якщо відвідати екскурсію, то від гіда ви неодмінно почуєте безліч цікавих легенд та переказів, пов’язаних з проспектом Свободи.
А чи ж завжди проспект був проспектом, та ще й головним? Для цього
поринемо в його історію.
Сьогодні проспект Свободи є головною вулицею Львова. З ХІІІ ст. вздовж
нинішнього проспекту протікало нове русло річки Полтви та проходили західна
сторона фортифікацій Середмістя. У ХІІІ – ХV cт. збудували
так званий Високий мур. Це була висока стіна з каменю і цегли, залишки якої
збереглись на проспекті Свободи між будинками № 16 і № 18. Ще у 1445 році тут
стояли башти різників, столярів, бондарів, стельмахів, ковалів, голкарів,
крамарів, слюсарів, пекарів.
На місці, де зараз Національний музей та базар художніх промислів «Вернісаж»,
стояв Низький замок, який мав не тільки оборонне, а й адміністративне значення.
З його зовнішнього боку стояла Шляхетська або Судова вежа (перед головним
входом нинішнього Національного музею) та Наріжна вежа Низького замку (зліва
від головного входу до театру Марії Заньковецької).
У ХVІ
ст. збудовано зовнішній пояс міських укріплень у вигляді валу, на гребені якого
була мурована стіна та влаштовано бастеї. Бастея – це приземиста фортифікаційна
споруда, що призначалася для використання вогнепальної зброї, зокрема
артилерії. Відрізнялася від традиційної вежі тим, що була нижчою і просторішою,
мала декілька ярусів для розміщення артилерії, а також гармати могли
розміщуватися на верхніх відкритих терасах. В межах нинішнього проспекту
Свободи це були бастеї: Фарська (поблизу
хреста з розп’яттям на нинішній Марійській площі), Гетьманська (навпроти
Національного музею) та Гродська (між оперним тетром та театром ім. М.
Заньковецької), а також зовнішні укріплення Єзуїтської хвіртки (поблизу пам’ятника
Т. Шевченку). Перед Єзуїтською хвірткою, пробитою у міських мурах на початку ХVІІ ст., через Полтву перекинули пішохідний місток.
За лінією фортифікацій стояли поодинокі садибні будівлі Галицького ( з
кінця ХVІІІ ст. Краківського) передмістя. Місцевість була
заболочена і за переказами ще наприкінці ХVІІ
ст. тут полювали на качок.
З 1777 року стали розбирати міські фортифікації. На місці валу та
засипаного рову прокладено алею-променад обсаджену деревами (Нижні, потім
Гетьманські Вали) популярне тоді місце прогулянок львівських міщан.
Поблизу колишньої Єзуїтської хвіртки у дерев’яній школі було влаштовано перший львівський театр. У
1776 році тут діяв німецький театр Гьоттерсдорфа (згодом німецької трупи
Гільфердінга), Тоскані, Булли, польські – Томаша Трусколявського (1780 – 1783
рр.), Войцеха Богуславського, Домініка Моравського. З 1795 року під театр
пристосували колишній Францисканський костел.
У 1858 році вулиці почали освітлювати ліхтарями.
В 1887 році під керівництвом інженера Вацлава Ібанського перекрили Полтву, яка перетворилась у той час на стічний канал, бетонним склепінням від площі Марійської (тепер пл. Міцкевича) до Англійського готелю (на початку нинішньої вул. Гнатюка). Наступного року роботи з перекриття річки продовжили до площі Голуховських, яка була перекрита ще у 1840-х роках. Над колишнім руслом ріки за проєктом Арнольда Рерінга було створено сквер.
На відміну від променадної вулиці Гетьманської, на вулиці Короля Людвіга
завжди панував жвавіший рух. Це була вулиця
готелів, ресторанів, модних пасажів та крамниць. А у 1879 році вулицею Короля
Людвіга проклали два ряди металевих рейок. І з травня 1880 року розпочався рух
кінного трамваю від казарм Фердинанда (потім від Головного залізничного
вокзалу) до площі Митної. З 31 травня 1894 року електричний трамвай став їздити
від Головного вокзалу вулицями Сикстуською і Гетьманською на Софіївку, де
відбувалась Галицька крайова виставка. Наприкінці 1908 року відкрито рух
електричного трамваю на всій довжині вулиць Гетьманської та Короля Людвіга, де
він замінив кінний трамвай.
Трамваї курсували так до початку 1950-х років, а у листопаді 1952 року відкрили першу у Львові тролейбусну лінію від площі Міцкевича через площу Горького (тепер Гнатюка) до залізничного вокзалу. Тролейбуси їздили головним проспектом міста до 1976 року. Трамваї ж тепер лише перетинають його між вулицями Дорошенко та Беринди.
Які ж назви мав нинішній проспект Свободи?
На місці нинішнього проспекту Свободи в середині ХІХ ст. були дві вулиці, розділені річищем Полтви. З боку Середмістя розташовувалась вулиця Короля Людвіга Вища, а з боку передмістя – вулиця Короля Людвіга Нижча. Патроном вулиці став брат цісаря Франца Йосипа І, ерцгерцог Карл Йосип Марія Людвіг, який жив у Львові в кам’яниці Гауснера у 1853 – 1855 рр. (тепер проспект Свободи, 1 – 3). Його син, наступник престолу Австро-Угорщини, Франц Фердинанд Карл Людвіг Марія д’Есте (1863 – 1914) був вбитий у Сараєво, а внук – Карл (1887 – 1922) став останнім австрійським цісарем.
У 1871 році вулиця Короля Людвіга Вища стала називатись Гетьманською, на честь великого гетьмана коронного Станіслава Яблоновського, чий пам’ятник встановили на Валах у 1859 році, а Нижча – просто Короля Людвіга.
З 1919 року вулиця Короля Людвіга стала називатись Легіонів, на честь польських стрілецьких легіонів організованих Юзефом Пілсудським у 1914 році.
У 1940 році вулиці Гетьманська та Легіонів увійшли в склад однієї вулиці Першого травня. Коли німці зайняли Львів у 1941 році, її спочатку розділили на вулицю Оперну та вулицю Музейну, а потім об’єднали під назвою площі Адольфа Гітлера. Після повернення радянської влади вулиця знову була названа Першого травня, а потім почала називатись проспектом Леніна. У 1991 році Львівська міська рада народних депутатів перейменувала його на проспект Свободи.
А тепер давайте прогуляємось сучасним проспектом Свободи, оглянемо його архітектурні будівлі та поринемо в їх історію. Адже цей проспект приховує в собі ще дуже багато цікавого.
А починаємо ми своє знайомство з родзинки не тільки цієї вулиці, але й самого Львова – Національного академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької. В цьому театрі вже більше ста років звучать голоси всесвітньо відомих оперних співаків. Він є одним з найкращих театрів Європи.
Львівський Оперний Театр – унікальна архітектурна перлина, яку місто успадкувало від імперії Габсбургів. Львівську оперу зводили в епоху, коли на вулиці міста виїхав перший трамвай і автомобіль, з’явилась електрика. Між іншим, оперний театр також є складовою останнього, адже він у переліку перших електрифікованих споруд міста. Говоримо зараз про час бурхливого науково-технічного прогресу, період, коли сталь та бетон витіснили камінь і дерево. Історія Львівського Оперного театру також про це, адже зводили його на основі залізобетонної конструкції. Уже в цьому відмінність Львівської опери від славетного попередника – театру графа Скарбека (сьогодні це театр Марії Заньковецької), який стоїть на масивних дубових колодах. Тому Львівська опера є символом науково-технічного прогресу Львова, символом краси і мистецької довершеності, який варто побачити.
Подивіться на нього зовні, які різноманітні форми на фасаді. Перед нами величні колони, ніші з
алегоричними скульптурами,
балюстради, балкони, арки. А як багато виглядає скульптурний декор:
скульптура Трагедії з кинджалом в руці, Комедія з маскою, давньогрецькі музи,
десятифігурна композиція «Радощі і страждання життя», скульптура «Слава» з
пальмовою гілкою та інші.
Історія побудови Великого міського театру (зараз це Львівський національний
академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької) розпочалася у 1895
році. Тоді було оголошено конкурс, мерія виділила величезну суму, не менше
коштів зібрали і благочинці та міщани. З-поміж декількох локацій для
будівництва обрали досить несподіваний варіант – площу Голуховських (зараз це
проспект Свободи). Це передбачало додаткові витрати: знесення декількох
будинків і зміщення русла річки Полтви, «занурення» її у бетонний колектор.
Тепер вона тече під львівською бруківкою. Адже в центральній частині міста
майже не залишилося місця для будівництва театру.
У конкурсі проєктів переміг директор
Львівської художньо-промислової школи Зигмунт Горголевський, у доробку якого
були реставрація палаців та замків, будівництво храмів, навчальних закладів та
міських установ у Берліні, Бонні та інших європейських містах. Однак,
конкурентів він також мав серйозних.
Скажімо, бюро архітекторів Фельнера і Гельмера, за проєктами яких
зводили Шляхетське казино (Будинок вчених) у Львові та Оперний театр в Одесі.
Будівництво театру
розпочалося у 1897 році і тривало три роки.
Під час побудови
Оперного театру у Львові застосовано ряд новацій. Зокрема, для фундамента, чи
не вперше у місті, використано конструкції із залізобетону. Не менш знаково, що
основні будівельні роботи виконувала фірма львівського інженера Івана
Левинського. Опалення, освітлення, що з перших днів було електричним,
встановила фірма «Сіменс-Гальске»
(Siemens & Halske), яка займалась у Львові і
трамвайною мережею. Над декораціями театру працювали і учні та професори
Львівської художньо-промислової школи.
Особливу увагу звертали на протипожежну
безпеку: було створено систему запасних виходів для кожного балкона,
забезпечено максимальне освітлення усіх коридорів і сходів, вентиляцію
приміщень. У 1881 році у Відні, внаслідок пожежі у театрі й невдало спланованих
шляхів евакуації, загинуло близько 600 глядачів! Нехтувати таким питанням
більше не могли. Урочисте відкриття Великого міського театру у Львові відбулося
4 жовтня 1900 року прем’єрою опери «Янек» Владислава Желенського. Серед учасників офіційних заходів були міські урядовці,
Соломія Крушельницька, Генрик Сенкевич, Ігнацій Падеревський та інші, а також духовенство різних конфесій.
Львівський оперний театр є візитівкою Львова та України. Його можна побачити на національній валюті, на 20-ти гривневій купюрі. Будівлю часто порівнюють із найкрасивішими спорудами світу. Враховуючи багатство оздоблення та декорацій театру, це виправдано. Зовнішнє скульптурне оздоблення є пишним і символічним, відображаючи головні ідеї мистецтва і життя. Воно було виконане видатними львівськими скульпторами кінця ХІХ ст.
Найбільша за розмірами скульптурна композиція прикрашає фронтон театру, її виконав Антоній Попель, відомий як автор пам’ятника А. Міцкевучу у Львові. Десять фігур зображають «Радощі та страждання життя», що символізують різні аспекти людського буття. Фігури майже триметрової висоти виконані з гідравлічного вапна з домішкою цементу і прикріплені залізними анкерами до стіни та карнизів фронтону висотою 4,2 м і довжиною 20 м.
Крилата тріада на вершині фронтону:
«Слава», «Комедія і драма» та «Музика» є витонченою окрасою театру. У центрі
знаходиться скульптура «Слава», автор Петро Війтович. Ця статуя, що височіє на
вершині, тримає позолочену пальмову гілку, яка символізує нагороду тим, хто
присвятив себе мистецтву. Скульптурна група «Комедія і драма» розміщена зліва,
автори роботи Антоній Попель і Тадеуш Баронч. Ця бронзова скульптурна група з
крилатими символічними постатями уособлюють два основні театральні жанри.
Справа розміщена скульптурна група «Музика», автор Петро Війтович. Аналогічна
бронзова група, що символізує музичне мистецтво.
З боків купола розміщені бронзові скульптурні групи сидячих фігур, згрупованих навколо ліри та лебедя, що також символізують музику. Їх виконав Едвард Подгурський за моделями Петра Війтовича.
Різцю того ж Попеля, а також Тадеуша Вісньовецького, Юліана Марковського і Юліуша Белтовського належать фігури муз, які оздоблюють аттик. Фриз між фігурами, який утворювали оточені вінками гербові щити з прізвищами знаменитих польських акторів, переривають два барельєфи з зображенням Аполлона та муз. Як фриз, так і всі декоративні елементи фасаду за малюнками і під наглядом Горголевського виконав Едмунд Плішевський. Тільки алегоричні фігури у архівольтах вікон лоджії належать різцю Я. Вуйцика. В нішах головного фасаду встановлено дві статуї, виконані з полянського пісковику: «Комедія» (Антоній Попель) і «Трагедія» (Тадеуш Баронч, 1849 – 1905).
Існує цікавий факт пов'язаний зі скульптурою «Слава» з пальмовою гілкою, що прикрашає центральний фасад будівлі. Львів’яни, придивляючись до скульптури, помітили, що вона ніби вагітна. Професор гінекології Марс почав стверджувати, що вона вагітна, точніше натурниця, з якої ліпили скульптуру, в той час була вагітною. Але багато було і протиріч: дехто стверджував, що фігура виконана у стилі ренесансу і має округлі форми. Щоб розібратись у цьому, професор звернувся до скульптора і попросив адресу натурниці. Коли професор зі своїми друзями прийшов за вказаною адресою, то їх зустріла жінка з дитиною. Натурниця підтвердила, що була на той час вагітна, а також нехитрі підрахунки професора, дозволили довести свою теорію.
Декоративні деталі бічних і заднього фасаду споруди, як вже згадувалося, виконано за ескізами З. Горголевського. Йому ж належить і проєкт внутрішнього оздоблення театру (за винятком скульптур та живопису). Керівником робіт по декоруванню інтерєрів був Марцелі Герасимович.
Будівля виконана в класичних традиціях, з елементами бароко та ренесансу,
яка вражала своєю пишністю та ефектністю декору. Над дизайном працювали кращі
майстри Львова та Європи.
Екстер’єр театру є ворітьми, через які ми
занурюємося у світ мистецьких символів та розкішних оздоблень всередині. Мармуровими
сходинками, минаючи портал із алегоріями «Трагедії» та «Комедії» та барельєф із
портретом Зигмунда Горголевського у вестибюлі, ми потрапляємо до глядацького та
дзеркального залів. Над нашою головою в той момент камеї з алегоріями та
мальовничі композиції, присвячені порам року, родам мистецтва і категоріям
населення, представники яких здійснювали пожертви на будівництво оперного
театру. Венеціанськими дзеркалами, скульптурою, алегоріями пір року та частин
світу, мальовничими полотнами на тему вистав і погруддями видатних діячів опери
можна насолоджуватися у дзеркальній залі.
Головна зала театру, яка у формі
ліри, уміщує біля тисячі відвідувачів. У ложах, поміж якими і колишня
імператорська, сценічне дійство можуть оглядати особливо шановані відвідувачі.
По всьому периметру залу оздоблено каріатидами та гермами, а її окрасою є плафон
із алегоріями та завіса «Парнас», виконана за ескізами Генрика
Семирадського.
На сцені Львівського оперного театру виступали зірки світової слави – Ян Купура, Джемма Белінчіоні, Маттіа Баттістіні, Ада Сарі та славетні українці – Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга, Модест Менцинський та інші.
У 2000 році, до століття відкриття,
Львівському театру опери і балету було присвоєно ім’я славетної співачки
Соломії Крушельницької. Львівська національна опера стала першим театром
України, що ввійшов у міжнародну музичну асоціацію «Opera Europa» (2008 р.) та в Міжнародну організацію танцю при
ЮНЕСКО (2017 р.).
У 2020 році, до Міжнародного дня людей з інвалідністю у Львові відбулося відкриття моделі Львівського національного академічного театру опери та балету імені С. Крушельницької, що встановлена на площі перед театром задля того, щоб люди із вадами зору могли дотиком «відчути» красу театру та однієї з архітектурних візитівок міста.
Зменшена модель театру виготовлена із бронзи та встановлена
на граніті. Інформація про театр українською та англійською мовами, а також
шрифтом Брайля міститься на таблиці, розташованій біля моделі. За словами скульптора Василя Одрехівського,
бронзова модель максимально передає пропорції театру і навіть його скульптури,
адже задля цього навіть використовувалося 3D-сканування
будівлі Львівської національної опери дронами.
Модель також увінчують маленькі копії скульптур
«Слава», «Геній трагедії» та «Геній музики» (авторства Петра Війтовича), які
розташовані на верхівці фасаду Львівської національної опери. Макет створювався
майже рік.
Головними ініціаторами та мотиваторами створення таких
об’єктів
є люди, які потребують бачити по-іншому. У Львові цю ініціативу започаткувала
Оксана Потимко, очільниця Львівського обласного осередку ВГО «Українська спілка
інвалідів – УСІ».
Це вже четверта бронзова скульптурна мініатюра
львівських пам’яток.
Більше інформації можна дізнатись у моєму окремому пості « Львів на дотик –
мініскульптури для незрячих».
Містер Арбітріум це колос – могутня, енергійна фігура,
зображена в момент докладання величезних фізичних зусиль. Одночасно він виконує
обидві рішучі дії і саме в цьому полягає його символічна велич. Уособлюючи волю
людини, яка прагне визначити себе перед обличчям подій, ця постать подібна до
українського народу в драматичний час війни: вона здатна вистояти, не
зупиняючись у найтяжчу хвилину, і
відкинути ворога своєю залізною волею. Маючи надзвичайну історичну та мистецьку
спадщину, Львів є культурною столицею України. Саме тому це місто було обране
для образу, який покликаний говорити про мир, нести проблиск надії та промінь
світла крізь чорну завісу війни, що вкрила серце Європи.
Проєкт є задумом Розі Фонтани, який підтримали
художник Емануеле Джіанеллі, представник фонду «Terre Medicce» та міста Серравецца Давиде Монако, а також банк
Версилії, Луніджиани та Гарфаньяни.
Кожен бажаючий може ознайомитись з інформацією про цей проєкт. Інформація подається двома мовами: українською та англійською. Більше інформації можна дізнатись перейшовши за Q-кодом, що знаходиться поруч.
Перед театром розміщений фонтан. Тут завжди збирається
багато людей. Це новий фонтан, сучасний, але на цьому місці не завжди був фонтан і не завжди був таким.
Раніше на площі перед театром була клумба, потім – пам’ятник Леніну, а згодом знову клумба і фонтан.
Формування проспекту Свободи –
фактично другого ( після площі Ринок) історичного центру Львова – почалося в
1780-ті роки. До 1800 року вальні укріплення перепланували – так сформувався
бульвар. Завершення будівництва Міського театру (нині Оперний) в 1900 році
стало важливим акцентом просторової композиції проспекту, а перспективний вигляд на новий театр став
одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті.
Збудувати пам’ятник Леніну в центрі міста
планували ще в 1940 році, про це засвідчила мармурова плита з відповідним
написом. Під час німецької окупації міста стелу знищили, а на її місці поставили кубічної форми пам’ятний
знак із чашею та вічним вогнем і написом, ознаковуючим теперішній проспект
Свободи – Адольф Гітлер-рінг.
Після закінчення війни, у 1945 році Рада народних комісарів УРСР та
Центральний комітет КП (б) прийняли постанову, аби таки спорудити у Львові пам’ятник Леніну. 22 квітня 1945 року урочисто заклали пам’ятник. Розглядали кілька варіантів місця спорудження пам’ятника – площа Бернардинська (тепер площа Соборна) та верхівка Замкової
гори. У зв’язку з тривалим узгодженням виконавця, браком коштів пам’ятника, замість призначеного терміну відкриття у 1948 році, пам’ятник відкрили 20 січня 1952 року, а у вересні 1990 року демонтували.
У травні 2008 року перед Оперним
театром запрацював фонтан. Це був перший штучний водограй, який збудували у
Львові за часів незалежності.
А вже через 10 років було вирішено площу міста зробити більш сучасною, тому
була проведена реконструкція. Старий фонтан демонтували, а замість нього
розробили і втілили в життя проєкт площі з новим технологічним сухим
фонтаном. Бюджет проєкту склав близько 2-х
млн доларів США. Велику частину витрат взяв на себе благодійний фонд «Сокар
Благо» (фонд азербайджанської компанії). Раніше фонд вже інвестував в
культурно-архітектурні проєкти, такі як парк Гайдара Алієва в Києві і парк
Дружби в Ірпені. Витрати на демонтаж старої площі взяла на себе мерія міста
Львів.
Головним завданням проєкту було зробити площу міста
сучасною і цікавою, підкресливши архітектуру головного фасаду оперного театру.
Рішенням стала незвичайна форма, яку вибрали архітектори. Площа отримала силует
скрипки, гриф якої примикає до оперного театру. Струни виконані азбукою Морзе RGB LED підсвічуванням і читаються як «Місце
можливостей». Ще одна
особливість в тому, що струмені води з фонтану грають в такт звучання відомих
симфонічних творів українських і азербайджанських класиків.
Проєкт реконструкції Фонтану розробили київські
архітектори. Автори: Іван Юнаков, Андрій Карпов, Ярослав Катрич, Максим
Астрейко, Володимир Томіленко.
Поруч із Львівською оперою знаходиться велична споруда –
Національний музей. Тут відбуваються відкриття виставок, презентації,
творчі зустрічі, сюди з урочистими зустрічами прибувають посадовці та VIP-персони, сюди
бігають за сюжетами журналісти…
На сайті музею, сказано, що Львівський національний музей,
одна з найвизначніших скарбниць України і пам’яток вітчизняної культури та
мистецтва. Складається музей з двох
корпусів: перший, основний – за адресою проспект Свободи, 20 і другий – вулиця
Драгоманова,
42 (Палац Дуніковських).
Закладений 1905 року греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким
як приватна фундація, 1913 роком урочисто переданий у дар українському
народові.
З цього запису стає зрозумілим, що митрополит подарував
українському народові обидва нинішні корпуси музею, але, якщо ознайомитись з
інформацією далі, то там сказано, що
головний корпус – це колишній Промисловий музей. А от про палацовий комплекс
Дуніковських (вул. Драгоманова, 42), який
тепер перетворився на другий корпус, нічого не згадується. Через довготривалий
(друге десятиліття) ремонт він сьогодні практично зник і з туристичних, і з
культурно-освітніх маршрутів міста. Навіть ювілей Шептицького не став, на жаль,
приводом, аби нарешті відреставрувати і відкрити для відвідування власне дар
митрополита українському народові – палац Дуніковських. Обмежились
встановленням бюста перед облупленим фасадом і відновленням експозиції
мистецтва ХХ ст. у прибудові 1930-х років.
Але повернемось до теперішнього головного корпусу НМЛ,
який має свою майже столітню музейну історію.
Понад 175-тисячне
зібрання НМЛ відзеркалює еволюцію художньої культури України упродовж дев’яти
століть. Предметом особливої гордості є найбагатша у світі збірка українського
сокрального мистецтва ХІІ – ХVІІІ ст. та найбільш вартісне у ній зібрання творів іконопису ХІV – ХVІІІ ст. (понад 4000
од.)
Будинок № 20 – Національний музей. Колишній будинок
«Міського промислового музею імені цісаря Франца Йосифа І» (1898 – 1904 роки,
архітектори Юзеф Каетан Яновський, Євген Весоловський, скульптор Леонард
Марконі). Стиль будівлі - неоренесанс.
Інтер’єр відзначається багатством ліпного декору (скульптор Антоній Попель).
Будівництво фінансувала Галицька ощадна каса. Керівництво будівельними роботами
вів Едмунд Жихович.
Музей постав 1905 року як приватна фундація митрополита Галицького Андрея (графа) Шептицького за назвою «Церковний музей». У плині швидкого розвитку фундації та зростання збірок під орудою першого директора відомого ученого у галузях славістики, історії мистецтва, книгознавства І. Свєнціцького (1905 – 1952), було змінено офіційну назву установи на «Національний музей у Львові» (1911 р.) 13 грудня 1913 року відбулось святкове відкриття першої експозиції, під час якого засновник урочистим актом проголосив передачу музею в дар українському народові.
До 1940 року тут містилася Національна галерея міста Львова та Товариство
приятелів мистецтва. У 1952 – 1990 роках тут була Львівська філія московського
Центрального музею В.І. Леніна. Тоді були знищені скульптури та рельєфи на
головному фасаді, виконані скульпторами Петром Війтовичем та Антонієм Попелем.
У грудні 2005 року з нагоди століття з часу створення музеєві надано статус «національного» і присвоєне ім’я його засновника.
Від часу
заснування Національний музей утвердився як провідна національна
духовно-мистецька інституція, яка слугує епіцентром мистецького життя на заході
України й гуртує у своїх стінах відомих
діячів української культури і мистецтва, церкви, науки та політики.
НМЛ видає власний
часопис – «Літопис Національного музею у Львові», заснований за ініціативи
Союзу Прихильників Національного музею (1934 – 1939), який після понад
півстолітньої перерви було відновлено 2000 року.
У просторих експозиційних залах головної будівлі НМЛ
(проспект Свободи, 20) розгорнено розділи постійної експозиції «Українського
мистецтва ХІІ – початку ХХ ст.», що презентують перлини національної та
світової мистецької скарбниці. В історичному комплексі НМЛ ім. Андрея
Шептицького (вул. Драгоманова, 42) діє оновлена експозиція «Українське
мистецтво ХХ ст.». Окрім цього, гостинно
відвідують Художньо-меморіальні (відділи НМЛ) Івана Труша, Олекси
Новаківського, Олени Кульчицької, Леопольда Левицького, облаштовані у колишніх
оселях та творчих майстернях цих видатних українських митців. У мальовничому
Сокальському краї діє Художній музей «Сокальщина» (відділ НМЛ у м. Червонограді
Львівської області).
Щороку НМЛ та його експозиції відвідують понад
150 000 глядачів. Як значимий чинник духовно-культурного простору Західної
України рік у рік музей є традиційно осідком проведення близько ста
регіональних, республіканських і міжнародних виставок та інших
культурно-мистецьких акцій; послідовно утверджує свою роль як один із провідних
центрів наукової та науково-освітньої діяльності в Україні.
Що стосується архітектури , то це осібно розташована
монументальна будівля. Має два яруси, з високим цокольним поверхом, цегляна,
тинькована, в плані – прямокутної форми,
з внутрішнім подвір’ям. Верхівка увінчана високою
купольною конструкцією.
Композиція головного фасаду – центрально-осьова. По
центру розміщено вхідний портал, фланкований двома ризалітами з колонами
коринфського ордеру і меншими купольними надбудовами. По периметру споруду оперізує балюстрада,
встановлена над карнизом. Фасади членовані креповками, пілястрами і
горизонтальними тягами. Вікна арочні і прямокутні, в рельєфних обрамленнях.
План будівлі має коридорно-анфіладну структуру. Стрижнем
внутрішньої композиції є центральний хол і парадні сходи, освітлені верхнім
світлом, навколо яких групуються анфілади музейних залів і службових кімнат.
Внутрішнє подвір’я сполучається з вулицями Вірменською і Корнякта через проїзди
в бокових фасадах.
На межі ХІХ і ХХ ст. тут, поруч із старішими дво- і
триповерховими будинками у стилі класицизму та історизму, постали нові
престижні чотириповерхові чиншові (прибуткові) будинки. На їх перших-других поверхах функціонували
офіси, банки, великі крамниці, ресторани, а на верхніх поверхах – помешкання,
які здебільшого орендували заможні львів’яни. Саме таким був будинок №
35. Його звели на місці попереднього малоповерхового будинку родини Гене Марголеса, що знесли
наприкінці ХІХ ст. У 1888 -1894 роках у тому будинку діяв готель "Narodowy", згаданий у путівнику Львова, випущеному до Крайової промислової виставки
1894 року.
1903 року, на
вулиці Короля Людвіка, постав сучасний будинок № 35 – чиншовий (прибутковий)
чотириповерховий будинок, побудований на замовлення Шимона і Фанні Феллерів, за проєктом архітектора Артура Щлеєна. Будинок, тоді у стилі історизму, став одним з
найбільших і найвиразніших на головному проспекті міста. Будинок вирізнявся
пишністю архітектурних форм, скульптурного декору, помпезності фасаду та вишуканості інтер’єрів.
Раніше тут був
торговельний пасаж Феллерів (нині вулиця Кавова). На відміну від пасажу
Миколяша (вул. Коперника, 1), він не був
перекритий скляним дахом. Пасаж тягнувся від будинку № 35 до вул. Різницької
(нині вулиця Наливайка). Його велику аркову браму і пишно декорований проїзд з’єднали із пішохідною торговою вулицею
від вулиці Короля Людовіка до вулиці Різницької (тепер Михальчука, веде
до вулиці Наливайка).
Загальну
концепцію цього пасажу Артур Щлеєн розробив у 1902 році, проте окремі будинки
постали пізніше – у 1908 – 1912 роках і вже у сецесійному стилі. У 1916 році
виникла назва торгової вулиці «Пасаж Феллерів». Архітекторами окремих будинків
на цій торговій вулиці у різний час були Михайло Ковальчук, Міхал Улям, Зигмунт
Кендзерський, а також Соломон Рімер. Вони розробляли окремі конструктивні та
проєктні рішення сходів, вітрин крамниць на перших поверхах, інтер’єрів.
У 1908 – 1909
роках фронтову кам’яницю перебудували під керівництвом архітектора Фердинанда Касслера, який
тоді працював в будівельному бюрі Міхала Уляма. Саме тоді фасад будинку
збагатився декоративними елементами і набув яскравих рис історичних стилів
необароко і неоренесансу. Тоді у нішах
лоджій на другому поверсі з’явилися скульптури атлантів і каріатид, на
центральному аттику встановили дві алегоричні жіночі скульптури – «Комерція» та
«Коммунікація», персофіковані в образах Евридики і Меркурія із кадуцеєм,
символом успіху в торгівлі. Це дві
напівлежачі фігури із вазою посередині, оповитою лавровими гірляндами. На
аттику в картуші читається монограма «SF» замовника будинку Шимона Феллера. Автором скульптури вважається відомий львівський скульптор Петро Війтович. Будинок є пам’яткою
архітектури.
Пасаж Феллерів став важливим і відомим торговим і
адміністративно-фінансовим центром нового капіталістичного Львова. Він
складався з будинку № 35 від проспекту Свободи, офіцин з тильного боку та низки
будинків вздовж теперішньої вулички Михальчука до вулиці Наливайка (тоді вулиці
Різницької). У чільному будинку мешкав Шимон Феллер з родиною, інші помешкання
тут винаймали заможні мешканці. Окрім цього, тут розміщувалися бюра престижних фірм і установ, серед яких банк "Unia kredytowa"
(директор Йозеф Бернцвайг), Kasa ludowa zaliczkowa"
та інші торгові агенції, адвокатські контори, кабінети лікарів, дантистів та
окулістів. Пішохідний прохід-пасаж по
обидва боки був забудований одностилевими три-чотириповерховими будинками, на
партерах і в підвальних приміщеннях яких розташовувалися різні крамниці,
склади, ательє мод, майстерні, фотоательє, ресторан, перукарня; на верхніх
поверхах були квартири для винаймачів. Тогочасні львівські газети та реклами
доносять, що у пасажі Феллерів були, зокрема, крамниця і склад сукна еміля Бомбаха,
крамниця "Futra" Йозефа Франкеля, майстерня і крамниця металевих
виробів (граток та сіткових огорож) фірми
«Е. Старк», склади і крамниці галантерейних товарів, кави і чаю,
цукрових виробів. Також був ресторан Ісака Гартмана , фотоательє «Мімоза» Марека
Мюнца і Самуеля Ніка, салон краси Лебваля.
У радянський період
в будинку на партері містилися великі крамниці «Військова книга», «Промтовари»
і «Тканини». З початку 2007 року замість книгарні діє ресторан швидкої
їжі"McDonalds", а на місці крамниці «Тканини» - парфумерна
крамниця "BROCARD".
Будинок
чотириповерховий, з підвальними приміщеннями і мезоніном. Головний фасад
симетричний, восьмивіконний, бічні частини виділені пристінками, завершеними
фігурними фронтонами і трапецієвими дахами-вежами. Партер підкреслений широкими
вікнами-вітринами і входами до крамниці та ресторану. На другому-четвертому поверхах бічних частин
фасаду влаштовані широкі лоджії – прямокутні та двоцентрові – на 4 поверсі,
лоджії другого поверху по боках декоровані парами скульптур – атлантами і
каріатидами, на 3 – 4 поверхах оформлені по боках колонами з іонійськими
капітелями. Другий поверх на всю ширину фасаду підкреслений стрічковим балконом
з металевими кованими гратками геометричного рисунку, що спирається на масивні
парні консолі-волюти обабіч порталу брами.
Вікна в середній
частині фасаду розміщені попарно: на 4-му поверсі – аркові, в профільованих
обрамленнях, прикрашені канделябровим декором (картуші, гірлянди, волюти,
геометрично-рослинні композиції, міфічні істоти, соми), над вікнами третього
поверху – фігурні сандрики.
Завершений фасад
аттиком зі скульптурною композицією – алегоричними напівлежачими фігурами, що
символізують комерцію і комунікацію, персоніфіковані в образах Евридики і
Меркурія з жезлом-кудуцеєм – символом успіху торгівлі. Між фігурами – ваза
оздоблена лавровою гірляндою. Під скульптурами – картуш з ініціалами "SF"
в оточенні пальмових гілок та двох волют по краях.
Стіни розбиті по
вертикалі пілястрами з іонійськими капітелями, між ними – профільовані
прямокутні площини, в верхній частині яких поміщені барельєфні чоловічі маски в
лаврових вінках. На стелях - профільовані прямокутні і квадратні площини з
розетами по кутах та посередині. Головна сходова клітка овальна в плані, сходи
зі штучного каменю, з кованими металевими гратками геометричного рисунку. Сходи
в північній офіцині – дерев’яні, забіжні на
дерев’яній тятиві, з кованими гратками.
Наступною яскравою будівлею на проспекті Свободи є
чотириповерховий
будинок № 27, споруджений
у 1895 – 1896 роках за проєктом архітектора Зигмунта Кендзерського у мальовничо
трактованому пізньоренесансному стилі. Фасад облицьовано нетинькованою червоною
цеглою, прикрашено багатим ліпним декором (зокрема, лев’ячими
масками) та великими майоліковими картушами. Тут містився готель «Бельв’ю» родини
Ципперів. На межі ХІХ – ХХ ст. готель славився своїм концертним залом, в якому
виступали маги та гіпнотизери, а також відбувалися перші сеанси. Тильний фасад
будинку виходить на нинішню вул. Курбаса, 6. У цьому пасажі у 1907 – 1914 роках
містився кінотеатр «Бельв’ю», відомого львівського кінопідприємця Мельхіора Майблюма,
а також діяв однойменний пасаж. Від 1911 року його співвласниками стали
Станіслав Фрід та Володимир Іллакович. Кінотеатр проіснував до початку Першої
світової війни. Також за Польщі
містилися готель та кав’ярня «Еліт». Наприклад, у 1920-х роках тут продавали віденські
сніданки з кавою та чаєм з молоком, булочкою, яйцями, маслом та медом за 80
грошів. Вечорами влаштовували виступи коміків та музикантів, а також танці. У 1927 році кав’ярня опинилася на перших шпальтах
місцевих часописів через стрілянину у приміщенні. Власник врятувався заявою: «Нісенітниця – це
твердження про те, що кафе було випадковим місцем рандеву апашів та альфонсів і
що в цьому кафе відбувалися перестрілки», – запевнив він. Запевнення були враховані,
оскільки кав’ярня працювала без проблем навіть під час
загальносвітової економічної кризи у 1929 – 1930 роках. Також на той час тут
містилися магазин хутряних виробів Райса і Циммермана, кравецький салон та
інші. Згодом тут містилася Спілка торгівців збіжжя і рільничою продукцією,
магазин ювелірних виробів Герцшпрунга та магазин меблів Тененбаума. У 1935 –
1936 роках приміщення першого і другого поверхів модернізував архітектор
Фердинанд Касслер.
У 1954 році тут
заснований Львівський будинок моделей одягу, що був центром трансляції культури
одягу та моди для західних областей України. У 1962 році його перетворили на
проєктно-конструкторський інститут легкої промисловості. У 1968 році знову став
самостійною організацією. У лютому 1992 року його перейменували на Орендне
виробничо-торговельне підприємство «Будинок моделей одягу «ГалМода». У жовтні
1994 року – чергове перейменування у Товариство з обмеженою відповідальністю
«Львівський Будинок моделей «ГалМода». У 2008 році будинок моделей припинив своє існування. У 2012 році тут
відкрився торговельний центр «Опера Пасаж».
Поруч знаходиться будинок № 29 – чотириповерхова чиншова кам’яниця, збудована у 1901 – 1902 роках за проєктом
Якуба Соломона Кроха та Маврикія Зильберштайна у перехідному стилі від
історизму до сецесії на місці старого готелю. Фасад декорований балконами з
металевою балюстрадою ліпниною та завершений атиком. Будинок
оздоблений маскароном міфічного духа-покровителя вміщеного над брамою
під балконом та жіночими погруддями вміщеними в нішах над вікнами третього
поверху, які створив скульптор Петро-Віталіс Герасимович у 1902 – 1903
роках. Над вікнами другого поверху зберігся ліпний вензель «SO» – це ініціали замовника будинку С. Орауша.
Будинок сполучений пасажем з кам’яницею на вулиці Курбаса, 8. Нині на першому
поверсі будинку містяться суші-бар «Япона Хата», весільний салон «Оксі» та
ювелірна крамниця «Сюрприз».
Вирізняється
на проспекті Свободи і будинок № 17 – будинок львівської філії Празького
кредитного банку, споруджений у 1912 році у стилі празького модерну (пізня
сецесія) чеським архітектором Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича.
Його фасад прикрашають рельєфи роботи Емануеля Кодета. Монументальна споруда у
ряді забудови центрального проспекту міста,
розташована на розі проспекту Свободи на вулиці Гнатюка. Будинок – цегляний, штукатурений,
зведений з використанням залізобетонних конструкцій. П’ятиповерховий,
з високим дахом, в плані – Г-подібний. Верхівку будинку на наріжнику
прикрашає великий купол. У 1932 – 1939
роках тут знаходився Загальний акціонерний банк. За радянських часів тут
містилася міжобласна контора радянського «Промбанку» та відділення
«Сільгоспбанку». Упродовж 1991 – 2014 років – львівське обласне відділення ПАТ
«Промінвестбанк», у 2014 – 2019 роках стояв пусткою. Нині будівля належить АТ
«Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд
«Лоудстар». Наприкінці 2020 року новими власниками відкритий бізнесовий центр з
офісними приміщеннями «Банк Бізнесу».
В композиції
фасаду переважають вертикальні ритми. Домінантою інтер’єру є наріжний еркер над дашком вхідного порталу, з надбудованою над ним
експресивною формою високого купола. По боках від наріжника компонуються два
менші еркери. Фасади увінчано причілками і декоровано барельєфами (скульптор
Емануель Кодет). Вікна видовжені, прямокутні.
Внутрішнє
планування коридорно-зального типу. Основним компонентом в комплексі інтер’єрів є операційний зал з вестибюлем, розміщений в наріжній частині будинку
на першому поверсі. В приміщеннях
збереглися вітражі, мальовані супрапорти, меблі періоду спорудження
будівлі.
Цікавою будівлею на проспекті Свободи є будинок № 15
– колишня будівля Галицької ощадної каси, на куполі якої височить львівська
«статуя Свободи». За цією спорудою місто
впізнають багато туристів. Нині – Львівський музей етнографії та
художнього промислу НАН України та Інституту народознавства НАН України.
На цьому місці у близько 1785 року на замовлення
підприємця Йогана Прешеля спорудили триповерховий будинок, де містився перший
львівський готель «Під Римським Цезарем», використавши для побудови цеглу з
розібраного шпиталю святого Духа. У 1800 – 1839 роках будинок займала
Генеральна військова команда, а у 1840 році тут відкрився готель «Англійський»,
власником якого був Фелікс Лянг. У 1888 році будівлю готелю розібрано, а у 1889
– 1891 роках на місці готелю за проєктом видатного львівського архітектора Юліана
Захаревича була зведена будівля Галицької Ощадної каси. У той період приватні
особи створювали ощадні каси для зосередження коштів, які можна було витратити
для розвитку краю. Головною метою їх була можливість безпечно зберігати та
збільшувати заощадження, що повинно було спонукати людей працювати.
Будівля у центрі міста виділяється романтичним
трактуванням, її створили у стилі неоренесансу та необароко і є дуже імпозантною
та щедро декорованою, зокрема і скульптурою. Фасади оздобили рустом з ламаного
каменю, жовтою цеглою, майолікою, кованими металевими декораціями, що були
виготовлені львівською фабрикою Пйотровича і Шумана. Яскраво оформили також
вестибюль будівлі, прикрашений панелями з кольорового каменю та вітражами.
Підлога там викладена декоративною керамічною плиткою.
Будівля цегляна, триповерхова, з наріжною ротондою,
увінчаною масивним куполом. З боку вулиці Гнатюка знаходиться проїзд на
просторе внутрішнє подвір’я. Під куполом встановлена трифігурна скульптурна група «Ощадність»
(скульптор Леонард Марконі). В центрі
скульптура жінки, що нагадує американську статую Свободи, тільки значно
меншу, а головне – сидячу. Кажуть, що то
єдина сидяча «свобода» в світі. Як і американська статуя, вона має промені
довкола голови і тримає смолоскип.
Львівська статуя Свободи (будемо так її називати за
народною традицією) не самотня, як в Нью-Йорку. Біля неї сидять два чоловіки,
які символізують Рільництво (сільське господарство) та Промисловість. Вся група
уособлює те, що гроші зароблені в тих сферах є мудро заощаджувати задля
подальшого розвитку. Думаємо, що Ощадність не випадково нагадує Свободу. Бо, щоб могти заощаджувати, то потрібно мати
свободу дії. Так, що не такою вже й помилкою є давати й друге ім’я
– Свобода.
Але є й трагічна історія, що пов’язана із статуєю
Свободи. За часів радянського союзу сталася трагедія, про яку промовчала
тодішня преса. Тоді рідко писали про трагедії. 1981 року від нашої Свободи
відламалася рука і вбила пані, що проходила цією людною центральною вулицею.
Майже 15 років Свободі довелося бути безрукою. Зрештою, відпалу руку її доліпили, але вона
відрізнялася світлішим кольором і дещо неприродними пропорціями.
У 2017 році провели реставрацію «Ощадності». Зокрема,
проблемним елементом була рука з факелом, яка раніше падала, а також металеві
деталі конструкцій й елементи під карнизом. Руку переробили, і на всяк випадок,
закріпили тросом до купола. Під час
реставрації виявили, що проміння Свободи первісно мало позолоту, і її
реставратори відновили власним коштом, бо це не входило в запланований кошторис
реставраційних робіт. Загальна вартість реставрації становила 467 тисяч
гривень, із яких 300 тисяч зібрали благодійники на аукціоні, решта – кошти
міського бюджету. Тоді також влаштували підсвітку скульптури за кошти
меценатів.
Можливо, чимало
львів’ян пам’ятають, як наприкінці минулого століття під цією скульптурною
групою був електронний годинник зворотнього відліку. Він відраховував секунди
до нового тисячоліття. Крім того, у
такий оригінальний спосіб (як на 1999 рік, це було незвично), себе
прорекламувала торгова марка, що спонсорувала хронометр і додала свою символіку
до нього.
Інтер’єр будівлі прикрасили своїми роботами відомі
скульптори Юліан Марковський (алегорична скульптурна група «Фортуна вінчає
Працю» у вестибюлі музею) та Станіслав Левантовський (восьмиметровий
алегоричний фриз «Мистецтво і Промисловість» в залі засідань). Не збереглись до нашого часу статуї Тадеуша
Баронча, Антонія Попеля і картина Яна Стики – «Тріумф праці». З 1951 року тут
розташований Львівський музей етнографії та художнього промислу. До цього часу
музей був розміщений у будівлі на проспекті Свободи, 24. Це зробили, тому що у
радянський період приміщення відібрав щойно створений львівський музей В. І.
Леніна. З того часу сучасний Музей етнографії та художнього промислу і
розташований в будівлі колишньої
Галицької ощадної каси. З 1992 року тут
ще створений Інститут народознавства НАН України.
Львівський музей етнографії та
художнього промислу є одним з найбільших і найстаріших профільних музеїв в
Україні. Відвідувачі можуть побачити
низку експонатів – понад 70 тисяч. Там представлена колекція українського
народного одягу, яка є однією з найчисельніших. Унікальною є збірка меблів,
період виготовлення якої охопив шістсот років, колекція годинників,
ексклюзивний англійський посуд. Можна побачити експонати із кераміки місцевих
центрів, ткацтва, вишивки.
У
жовтні 2019 року у Львові та області були зйомки тизеру для серіалу «Кава з
кардамоном» за романом львівської письменниці Наталії Гурницької «Мелодія Кави
у тональності кардамону». Однією з локацій, де проводили зйомки, була будівля
Музею етнографії та художнього промислу.
На проспекті Свободи є цікава будівля – будинок № 13 – будівля
«Гранд-готелю». Він є одним з
найстаріших готелів Львова. Раніше на місці готелю стояв двоповерховий будинок
у стилі ампір, де у першій половині ХІХ ст. містилося управління львівської
поліції, яке в 1836 -1848 роках очолював Леопольд фон Захер, батько письменника
Леопольда фон Захер-Мазоха. Пізніше в будинку функціонувало казино Франца
Вайгля.
Будівля зведена у 1892 – 1893 роках за проєктом Еразма
Германтіка, а по його смерті будову завершив архітектор Зигмунт Кендзерський. На
той часу він був найкращим у місті за рівнем комфорту. В готель було проведено
електроосвітлення, інтер’єри були виконанім в стилі необароко. 25 листопада 1894 року у приміщенні
«Гранд-готелю» львівські шахісти провели установчі збори, на яких створили шаховий
клуб на чолі з графом Міхалом Мйончинським.
Фасад «Гранд-готелю» прикрашений скульптурами авторства
Леонарда Марконі. Перший поверх готелю на початках свого його існування займали
чотири магазини, а на верхньому – 48 окремих номерів і ресторан. Крім свого прямого призначення, готель став
центром світського життя, де часто влаштовувалися зустрічі та зупинялися
імениті гості. У 1893 – 1895 роках власник готелю Єфраїм Гаусман, збудував за
готелем відкритий пасаж Гаусмана (тепер – Поїзд Крива Липа, більше інформації
можна дізнатись у моєму окремому пості «Проїзд Крива Липа у Львові»).
Після Другої світової війни готель мав назву «Львів», а з 1964 року –
«Верховина».
У 1900 – 1992 роках готель реконструювали з максимальним
відтворенням його стану кінця ХІХ ст. та повернули первісну назву. Вестибюль
прикрашає вітраж «Галичина», виконаний Григорієм Комським (1992 р.). Нині
«Гранд-готель» – один з найбільш комфортабельних готелів Львова, він об’єднаний
з сусіднім будинком №11 (для використання першого поверху будинку під
ресторан), зведеним у 1882 – 1884 рр. як готель «Центральний» (проєкт Єммануїла
Галля).
До 2010 року готель прийняв понад 100
тисяч гостей із різних країн світу, серед яких відомі дипломати та політики,
діячі шоу-бізнесу та кіно.
Будинок цегляний, тинькований, чотириповерховий, з
мансардним поверхом горища, в плані – Г-подібний. Композиція фасаду –
центральноосьова. Фасад у нижніх ярусах рустований, у верхніх – членований
пілястрами, над карнизом завершений аттиковою балюстрадою. Вікна арочної та
прямокутної форми, в обрамленнях, на мансарді – люкарни, на першому поверсі –
вітрини. Центральну вісь акцентує балкон зі скульптурами атлантів (скульптор Л.
Марконі).
Внутрішнє планування коридорне, з двостороннім розміщенням
номерів. В інтер’єрах зберігся ліпний декор. Зразок архітектури доби пізнього
історизму.
У 1990 році готель купила українка американського
походження Марта Федорів. На реконструкцію готелю було витрачено $ 600 000. В серпні 1992 року відновлений готель
був відкритий. 3 грудня 1992 року двоюрідний брат Матри Федорів, менеджер
готелю Богдан Мельничук загинув від снайперської кулі. Пізніше Марта Федорів
рішенням суду була позбавлена права володіння готелем.
З 2014 року готель
був зачинений на масштабну реконструкцію. З 2018 року готель належить Григорію
Козловському. На відкритті готелю після
останньої реконструкції, яке відбулось 31 березня 2018 року, була присутня
Періс Хілтон.
А ми наближаємось до найвизначнішого пам’ятника Львова –
пам’ятник
Кобзареві. Він теж розміщений у центрі Львова, на проспекті Свободи. Біля нього
часто відбуваються пам’ятні події, проводять зібрання, мітинги, фотографуються
туристи, а небайдужі покладають квіти.
Пам’ятник розміщений на острівці, де до 1950 року стояв
кінний монумент польському королю Яну ІІІ Собєському, а протягом радянських
часів розміщувалася клумба.
На відміну від пам’ятника
Собеському, пам’ятник Шевченка розміщений до східного краю утвореної площі. Він
виділяється на тлі будівель Cередмістя своїм темним,
практично чорним кольором, а «Хвиля національного Відродження» своєю висотою
дещо конкурує із дзвіницею колишнього
єзуїтського костелу. Доповнює пам’ятник площа, замощена гранітними
плитками кількох видів.
Років зі сто тому, за часів Австро-Угорщини,
громадськість міста Львова вперше намагалася спорудити пам’ятник
Т.Г. Шевченку проте міські можновладці
не дали дозволу. Радянська влада, хоч і визнавала Шевченка генієм та борцем за
соціальні права, замовчувала його значення як духовного лідера української
нації.
Наприкінці
80-років ХХ ст. розпочався новий збір грошей на пам’ятник
Кобзареві у Львові: під тиском громадськості уряд УРСР 22 червня 1987 року
прийняв постанову про встановлення пам’ятника. Міська влада спочатку була проти
реконструкції площі й встановлення пам’ятника на центральному проспекті та
львівський поет Богдан Стельмах закликав львів’ян приносити сюди квіти, що й остаточно
закріпило місце для монументу.
Обласний конкурс 1988 року і республіканський 1989 року
не визначили жодного проєкту-переможця. Однак громадськість вимагала
якнайшвидшого встановлення пам’ятника. Було ухвалене рішення про використання
проєкту скульпторів Володимира й Андрія Сухорських й архітекторів Юрія Диби та
Юрія Хромея. У створенні «Хвилі Народного Відродження» брали участь не лише
вітчизняні майстри, а також фахівці з Канади.
Зібраних коштів не
вистачало, тому українці з діаспори долучилися до проєкту. Василь Іваницький
організував збір коштів на виготовлення фігури поета в Аргентині. Відлиту
скульптуру доставили кораблем до Гамбурга, а звідти перевезли до Львова. Пам’ятник
освятили владики Православної та Греко-Католицької церков. Урочисте відкриття
відбулося у першу річницю незалежності України 24 серпня 1992 року, на річницю
прийняття декларації незалежності України.
Львівський Кобзар постав в образі
одягнутого в простору кирею Мислителя і Пророка з витягнутою у величному жесті
рукою. Від фігури Кобзаря виростає стела у вигляді хвилі, прикрашена рельєфними
зображеннями оспіваних Шевченком героїв української історії. Композицію стели
увінчує Матір Божа Оранта – хранителька України. Зворотня сторона стели присвячена подіям та
героям пошевченкової історії України. Цікаво, що початково пам’ятник
був встановлений і відкритий без стели. Хвиля з’явилася лише за чотири роки по тому, у
серпні 1996 року – відтоді пам’ятник Шевченкові у Львові набув
логічного композиційного завершення.
Передня частина пам’ятки.
На стелі зображені фігури не тільки реальних історичних
особистостей, а й героїв творів Тараса Григоровича Шевченка: внизу посередині
сліпий кобзар Перебендя і хлопчина поводир перед ним, справа від кобзаря міцно
притискає до себе дитину героїня поеми «Катерина», а зліва – страшна сцена
страти колесування козака з поеми «Гайдамаки». Зліва вгорі зображені традиційні
завойовники України в різні часи: турецький султан з кривою шаблею, польський
король в короні з буллою в руках, російський царський офіцер і католицький
монах. Справа – захисники українського
народу: сцена посвяти в козаки, де молодому воїнові передається козацька шабля,
а мати благословляє його іконою, вище – молода дівчина проводжає козака на Січ.
Велична фігура – Петро Сагайдачний – на коні з гетьманською булавою в руках, що
посередині «Хвилі», закликає на бій за Україну як козаків (зліва), які запекло
воюють з турецькими військами, так і діячів держави, церкви та культури,
скульптурні портрети яких охоплюють фігуру Оранти. Серед них ми пізнаємо інших гетьманів: Іван Мазепа
– з прапором в руках, Богдан Хмельницький – з булавою, православний священник,
княгиня Ольга, Ярослав Мудрий, Володимир Великий – хреститель України,
Роксолана та інші державні діячі та
полководці. Справа – філософ Григорій Сковорода, з книгою в руках, письменник
Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Котляревський, а за нами – ціла низка
культурних діячів, які плекали українську мову та примножували досягнення
українського мистецтва, літератури, філософські думки. Символічно, що над всією
історичною ходою піднімається фігура – Матір Божа Оранта, яка благословляє всіх,
хто приходить на цю площу вклонитися
українському генієві та замислитися над важким шляхом України до власної
незалежності. Прозорий німб над її головою немов виростає з крил янголів з
трубами, а про світлу надію у
благословенне майбутнє України нагадують численні голівки янголів, які
дивляться з неба на нас і на всіх, хто зображений на цій хвилі.
Зворотня сторона пам’ятки.
Внизу справа зі
зворотного боку стели розташоване жорно з найтрагічнішими датами в історії
України ХХ ст. (1918 – 1922 роки –
спроба створити незалежну Українську державу та Громадянська війна: 1932 – 1933
роки – Голодомор; 1941 – 1945 роки – Друга світова війна; 1986 рік–
Чорнобильська катастрофа).
Страшна тріщина немов відриває великий шмат народу від
суцільної хвилі української історії та майбутнього, нагадуючи про трагедію
Голодомору. Вражають переплетені знівечені голодом тіла померлих та напівживих людей
справа. Над ними в скорботі схилилася мати, яка притискає єдину живу дитину,
очі її не по-дитячому сумні, а змучене
голодом тіло свідчить про страшні муки. Зліва внизу виростає стовбур, в глибині
його коренів простежується обличчя тих, хто загинув за справедливість, стояв
біля витоків національно-визвольного руху ХХ ст. Їх думки і самовідданість
стали тими коренями, на яких виросло дерево незалежної держави. Їх діяльність
стала тим грунтом, на якому укріпився хрест – символ духовності, що творить центр
композиції. До 1991 року, року проголошення незалежності Української держави,
Україну ділили між кількома державами, про це розповідають фігури завойовників,
роздираючи символічну карту України справа, руйнацію церков символізують
розбитий Дзвін сполоху. Зверху зображені діячі культури та церкви: Михайло
Драгоманов, Леся Українка, Іван Франко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська,
Андрей Шептицький, вони доклали чимало зусиль до справи збереження української
духовності та мрії про незалежність, незважаючи на страшні події в історії
України ХХ ст. Над ними автори зобразили за гратами скульптурні портрети
українських дисидентів 60 – 70-х років – Василь Стус, Василь Симоненко та інші,
хто пройшов важким шляхом в’язнів і не зрадив мрію про незалежну
українську державу.
«Хвиля
національного відродження» – 12-ти метрова
символічна стела з фігурними барельєфами. Висота постаті становить 4,45 м. Пам’ятник і стела
встановлені на постаменті, до яких ведуть невисокі сходи. Не менш цікавим є те,
що знаходиться на так званому задньому плані: зліва - Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла (його апсидна частина),
далі – дзвіниця ратуші з годинником, а праворуч – дзвіниця Латинського
катедрального собору. Виходить дуже гарна картинка.
У лютому 2018 року поруч з бронзовим
Шевченком з’явилась його
точна мініатюрна копія. Міні-Шевченка встановили у рамках проєкту, що
«відкриває» пам’ятки для людей
з вадами зору. Авторами мініатюри стали скульптори Володимир та Андрій
Сухорські, які свого часу працювали над оригінальним пам’ятником, за проєктом
Лесі Лібич. Форму макету виливали на скульптурній фабриці. На макеті також є
інформаційна табличка шрифтом Брайля.
Вартість макету пам’ятника
становить 200 тисяч гривень. Сам він із бронзи, а постамент з граніту.
Мініатюрна копія точно відтворює оригінальний вид пам’ятника Шевченку.
Ми вже сьогодні згадували про міні-макет
Львівського оперного театру. Є ще є макети Ратуші та Собору святого Юра.
Зменшені копії відомих архітектурних пам’яток виготовляють у межах проєкту
«Львів на долонях».
Цікаві факти!
- За кількістю встановлених пам’ятників Тарас Шевченко світовий рекордсмен – більше монументів має хіба що Ісус Христос. «Книга рекордів України» зафіксувала, що у світі 1167 пам’ятниківТарасу Шевченку. З них 99 – у 44 іноземних країнах і 1608 – в Україні. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили в 1881 році у м. Форт-Шевченко, де поет відбував заслання. Це центр Тупкараганського району Мангістауської області Казахстану.
- На честь Кобзаря названа гірська вершина Північного Кавказу (висота 4 200 м), морська протока в Аральському морі та навіть кратер на Меркурії, діаметр якого 137 км.
- У 2000 році Лео Мол, канадський скульптор українського походження подарував Санкт-Петербургу бронзовий пам’ятник. Його встановили на площі у Петроградському районі Санкт-Петербурга, яка в 2001 році має назву площа Шевченка.
На проспект Свободи виходить і будівля Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, а також з північної
сторони до костелу примикає триповерховий будинок колишньої Єзуїтської колегії
(зараз це СШ № 62, де навчаються учні старших класів). Але, на жаль, з проспекту Свободи ми можемо
побачити лише тильну сторону цих будівель, оскільки їх головна (вхідна) частина
знаходиться на вулиці Театральній і потрапити до храму можна саме звідти. Проте те, що ми бачимо з проспекту Свободи,
виглядає вражаюче: велич, монументальність, краса і архітектура просто вражають
кожного, хто це побачить. Чому так вийшло?
А все дуже просто. Іще якихось
декілька сотень років тому, Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла,
який сьогодні є одним із центральних храмів Львова, знаходився на околиці
міста, просто під міськими мурами. Далі – тільки річка Полтва. Саме через
єзуїтську хвіртку був прохід до річки і через Полтву перекинутий місток. Більше
інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла у Львові».
Вид на тильну сторону Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павлах проспекту Свободи Оскільки, проспект Свободи – це центр міста, де завжди
можна побачити велику кількість туристів,
то тут ми бачимо й вказівник до основних пам’яток,
що знаходяться недалеко від проспекту і куди можна самостійно пішки дістатись.
На проспекті
Свободи є ще цікаві будинки з не менш цікавими історіями. Наприклад, будинок
1/3 (будувався у два етапи: ліва частина – 1809 – 1811 роки, права – 1821 –
1822, як кам’яниця Гауснера – одна з найбільших кам’яниць Львова
на початку ХІХ ст.). Будинок № 5
(початок ХХ ст., реконструкція 1929 – 1939 років, діяли кінотеатри під
різними назвами). Будинок 6/8 (1964 рік, зараз там ресторани), будинки № 7, № 9
(кам’яниці перебудовані 1880 року), будинок № 10 (збудований у 1898 році, зараз працює
ресторан), будинок № 23 (з другої половини ХІХ ст. заїжджий двір «Під Білим Ведмедем»),
будинок № 24 (кам’яниця у бідермаєрівському стилі побудована у 1836 – 1837
роках), будинок № 25 (кам’яниця побудована у1870 роках, наприкінці ХІХ ст.
містився готель «Під Білим Конем»,
будинок № 31 (споруджений у 1874 році в стилі історизму, був готель «Під
Золотим Оленем», зараз ювелірна крамниця «Столична»), будинок № 37 ( від 1890-х
років й до 1939 року працював готель «Під Золотим Ягням», будинок № 45
(збудовано у 1875 році, у 1909 – 1914 роках будівля зазнала реконструкції у
стилі модернового класицизму, діяли готелі під різними назвами).
А ми
наближаємось до площі Марійської – це площа в центрі Львова навколо статуї Діви
Марії, обмежена площею Міцкевича, трамвайною колією на вулиці Петра Дорошенка
та проїжджою частиною з обох сторін проспекту Свободи. Площа немає жодної адреси. У дорадянський час назву
«площа Марійська» носила сучасна площа Міцкевича. Інша назва площі – Маріяцька. Далі Марійська
площа переходить у площу Міцкевича. Щоб дізнатись, як ці дві площі взаємопов’язані
між собою, треба поринути в історію.
Колись Марійська, а зараз Площа Адама Міцкевича розміщена у центрі Львова. До кінця ХVІІІ ст. тут пролягало зовнішнє прясло міських фортифікацій із бастеями Водяною та Фарською. Під укріпленнями протікала річка Полтва, а за нею пролягала дорога від Галицької брами, від якої відгалужувались вулиця Чинбарська або Гарбарська (тепер проспект Шевченка), шляхи до Сокільників (і далі на Стрий), до маєтків млин.
Фортифікації
стояли у період Речі Посполитої, а з приходом Австрійської влади, після розбору
міських фортифікацій, утворилась трикутна площа, яка мала назву площа
Фердінанда. Вздовж її південно-західного
боку протікала річка Полтва, через яку перекинули два містки. У 1830-х роках
русло річки в межах площі перекрили, що можна побачити на плані Львова 1841
року.
Посеред площі
розміщувалася криниця, прикрашена у 1843 році вазою роботи скульптора Йоганна
Шимзера, та капличка Божої матері Лоретанської. У 1862 році на площі встановили
мармурову статую Божої матері, яку у 1859 році виготовив скульптор з Мюнхена
Йоган Непомук Гауттманн на замовлення графині Скверини Бадені, дружини
галицького політика графа Владислава Бадені.
Під час
впорядкування назв львівських вулиць у 1871 році за площею закріпилась назва
Марійської (Маріяцької).
Також біля
статуї матері Божої є клумба, яку нещодавно відновили за проєктом 1903 року
архітектора Арнольда Рерінга і висадили близько 3,5 тисяч квітів, серед яких
такі рідкісні рослини як бегонія квітуча, гейхера гібридна, альтернантера
прекрасна, цинерарія морська, юка нитчата тощо.
Нагадаємо, що
Арнольд Рерінг був інспектором міських плантацій міста Львова (1888 – 1913
рр.). Опрацював проєкти всіх зелених насаджень у парках, на центральних
бульварах та площах і наглядав за їхнім станом, доповнював малими
архітектурними формами.
У своїй роботі втілював бачення Львова як
міста-саду – опрацював близько 200 проєктів міських зелених насаджень (парків,
центральних бульварів, скверів, приватних садів). За його проєктами у Львові
були створені: Парк Кілінського (1877 – 1894, нині Стрийський парк), дендропарк
крайової Лісової школи (1880-х років; колишня садиба Мілашевських, нині
дендрарій Лісотехнічного університету на вулиці О. Кобилянської, 1), сквер на
площі Галицькій (1890 – 1893 рр., біля вулиці Валової), Личаківський парк (1892
р.), парк Вісіньовського (1895 р., навколо гори Страт), сквер на площі святого
Юра (1897 р.), Парк Залізна вода (1905 р.), розплануванням якого займався з
1881 і до останніх днів життя.
Також згідно з проєктом А. Рерінга, наприкінці
ХІХ ст. зазнала перепланування та була оздоблена нижня тераса Міського парку
(тепер парк імені Івана Франка).
У 1886 році,
коли Полтву сховали до підземного колектора А. Рерінг заклав своєрідний бульвар
на вулиці Академічній (проспект Шевченка, який складався з окремих трапецієподібних
«острівків» зі скругленими кутами. У 1906 році разом з А. Захаревичем модернізували
структуру бульвару.
Після
остаточного засклепіння Полтви в 1888 – 1890 рр. Гетьманські вали (проспект
Свободи) було переплановано під керівництвом А. Рерінга – розширено, оздоблено
клумбами, висаджено дерева. Частина проспекту біля площі Марійської, обсаджена
бузками, отримала назву «квіткового салону».
Після
відкриття у 1904 році пам’ятника Міцкевичу впорядковано ландшафтну композицію
площі Марійської (площа Міцкевича), цим займалися А. Рерінг та архітектори Т.
Тальовський і З. Гендель.
Надзвичайно
красива клумба у центрі міста була сформована в 1903 році теж за проєктом
ландшафтного дизайнера Арнольда Рерінга.
У 2010 році на
клумбі було встановлено квітковий логотип турніру Євро – 2012, що проходив у
Львові.
У 1904 році на площі спорудили пам’ятник Адаму Міцкевичу. Спочатку пам’ятник мав розміститися там, де зараз фонтан з фігурою Божої матері. Однак склепіння над Полтвою могли не витримати важкої колони з постаментом, тож пам’ятник встановили посеред Марійської площі, а Божу Матір перенесли на початок вулиць Карла Людвіга та Гетьманських Валів (тепер проспект Свободи). Тоді був організований конкурс на облаштування площі з фігурою Діви Марії. Переміг проєкт архітектора і міського урядника Міхала Лужецького. Під статую Богоматері зробили новий п’єдестал у вигляді фонтану, прикрашеного масками дельфінів.
З 1944 року
площа Марійська почала називатися площею Міцкевича. А в такому вигляді фонтан
існував до 1950 року. Тоді релігійну каплицю перенесли до каплиці Боїмів,
сьогодні вона зберігається у храмі святого Андрія колишнього Бернардинського
монастиря (площа Соборна, а замість неї поставили чашу фонтану на рибячих
хвостах (точніше на хвостах морських потвор-тритонів) – витвір скульптора
Євгена Дзиндри та архітектора Анатолія Консулова.
14 жовтня 1997
року над фонтаном встановили копію давньої фігури Божої Матері, яка стояла на
цьому місці з 1904 року до кінця Другої світової війни. 1 березня 2007 року
Львівська міська рада прийняла ухвалу «Про площу Марійську» перейменувати
територію, обмежену площею Міцкевича, трамвайною колією на вулиці П. Дорошенка
та проїжджою частиною з обох сторін на проспекті Свободи, на площу Марійську.
Таким чином до нинішньої площі увійшла частина скверу проспекту Свободи і жоден
будинок не має адреси «площа Марійська». Таким чином побажали встановити
історичну справедливість і вшанувати скульптуру Діви Марії. Скульптура виконана
з білого мармуру. Реконструкцію фонтану провадили за прєктом, розробленим в
інституті «Укрзахідпроєктреставрація» під керівництвом Ганни Новаківської.
Зараз на час
війни фігуру убезпечили від обстрілів та бомбардувань.
Нещодавно
завершилась робота над проєктом реконструкції клумби, який розроблений кафедрою
містобудування Інституту архітектури Національного університету «Львівська
політехніка» на підставі ретельних історичних досліджень та архівних світлин.
Це єдиний
партер у Львові, який, попри те, шо безліч разів змінювався, зберіг загальний
обрис та ідентичну огорожу із часів заснування. Тепер на клумбі висадили такі
квіти, які росли 113 років тому, відновили колористику. Із міського бюджету на
реалізацію цього проекту витратили 280 000 гривень.
Тут же можна
побачити Хрест з Розп’яттям Ісуса Христа. Територія навколо облагороджена, ростуть зелені
насадження та є алея, якою можна підійти і помолитись. Тут же встановлено
інформаційний стенд «Хресна дорога Ісуса Христа за єдність церкви, народів та
усопших», де можна ознайомитись з цією
самою дорогою по станціях.
Проспект Свободи складається з трьох частин, якщо можна
так сказати: перша – проїжджа з лівостороннім рухом, друга – проїжджа з
правостороннім рухом і третя – пішохідна центральна паркова частина. Саме пішохідна частина проспекту Свободи і є
його родзинкою. Тут завжди багато людей: і туристів, і гостей міста і місцевих
жителів. Посередині парку проходить широка алея, обабіч дуже багато лавочок,
але майже всі вони зайняті, це говорить про те, що місце є досить популярним і
багатолюдним. У парку ростуть високі дерева, які створюють
тінь. Тут можна побачити і
молодих, і людей похилого віку. Здається, що люди приходять сюди
поспілкуватися, насолодитися свіжим повітрям, послухати музику, від вуличних
музик, пограти у шахи, почитати книгу тощо.
Тут багато розваг, завжди гамірно, весело і атмосферно.
-
А ви були у Львові на головній вулиці міста – проспекті Свободи?
-
Чи вдалось вам прогулятись пішохідною частиною вулиці?
-
Чи вразила вас архітектура?
-
Що вам найбільше сподобалось?
-
Що найбільше вразило?
-
Можливо вам відомі якісь цікаві факти історії вулиці чи
окремих будівель, а можливо якісь таємниці?
-
Розкажіть про це.
НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР
Немає коментарів:
Дописати коментар