Міська Ратуша і площа Ринок у Львові

 

   Кожне місто світу є особливим,  воно має свій шарм, атмосферу, свою  родзинку, а головне – свою серцевину.  Так, серце – найважливіший орган в організмі людини, так і кожне місто має своє серце. Львів не став винятком. Серцем Львова є ратуша, що знаходиться на площі Ринок. Вона не тільки є діючою, а й цікавою, колоритною, наповненою цікавинками. Місце, де розташована ратуша, тобто сама площа Ринок, є не менш цікавим та привабливим. Це місце, куди в першу чергу намагаються потрапити туристи, щойно завітавши до міста Лева.

   І я думаю, що це правда. Адже завітавши до будь-якого міста, кожен намагається потрапити до його центральної частини, а ратуша, зазвичай, знаходиться у центрі міста. Не знаю як хто, але я завжди саме так починаю знайомство з містом. Так стало і зі Львовом, коли я вперше відвідала це місто, то одразу від залізничного вокзалу  вирушила до площі Ринок і міської Ратуші.

   Площа Ринок є однією з найдавніших і найцікавіших частин Львова. З часів середньовіччя і донині вона є важливим центром міського життя. Площа виникла у ХІІІ – ХІV ст. як центральна частина «міста в мурах», розпланованого тоді згідно із засадами привілею Магдебурзького права. Забудова, що оточує площу сьогодні, формувалася протягом століть і зберігає елементи та нашарування різних стилів і епох. На її вирішення мали вплив загальноєвропейські архітектурні тенденції, місцеві традиції, мистецтво різних етнічних громад, що проживали у Львові. Кожен будинок на львівській площі Ринок визнаний пам’яткою архітектури національного значення в Україні. Ансамбль Львівського середмістя, який включає і площу Ринок, з 1998 року включений до Світової спадщини ЮНЕСКО, що безперечно свідчить про його цінність.

   Протягом свого існування площа Ринок є суспільним та економічним центром міста Львова.  По периметру розташовані 43 будинки різних стилів та історичних періодів, а по центру будівля Львівської міської ради або «Ратуша» (площа Ринок,1). Хоча торгівля на Ринку сьогодні здебільшого ресторанна та сувенірна, проте ще 100 років тому повсюди стояли торговці та крамарі, а ще кілька століть до цього – купці із різних куточків відомого світу. Навпроти чотирьох кутів головної муніципальної будівлі можна побачити 4 фонтани зі статуями античних богів: Адоніса, Діани, Нептуна і Амфітриди. Вода  звідси здавна використовувалась для освіжування продуктів, що колись продавали на ринку. Зараз, на жаль, на час війни, їх побачити не можна, їх закрили, щоб убезпечити від ракетних обстрілів та бомбардувань. Проте там можна побачити фото із зображенням фонтану майже в реальну величину, тому ті, хто не бачив ці фонтани раніше, може хоча б таким чином отримати хоч якесь уявлення про них. Більше інформації про фонтани можна отримати у моєму окремому пості, який вийшов ще до повномасштабного вторгнення – «Оглядова екскурсія по Львову».

Львівська міська ратуша (південний, центральний вхід)

   У ХІІ – ХІІІ ст. середньовічні міста на сучасних теренах України вперше отримали Магдебурзьке право. Це важливий привілей, що надавав монарх держави, на території якої було розташоване місто, встановлював право на самоврядування. Для вирішення подібних справ внутрішньоміської політики були створені магістрати (сучасні міські ради). Поруч переважно пролягав ринковий простір для торгівлі у вигляді великого покритого приміщення і торгові площі. Саме так відбулось у місті Лева у ХІV ст. на місці сучасної площі Ринок (до неї торги відбувались у «Княжому місті» на території теперішньої площі Старий ринок).

   Площа Ринок була одним із перших місць вкритих бруківкою. Як зазначає у творі ХVІІ ст. «Потрійний Львів» Бартоломей Зіморович: «У Львові у 1452 році Ринок і головні вулиці були бруковані».

   Фахверкові будинки, розташовані на 4 сторонах площі, виконували функцію майстерень і крамниць. Перші поверхи здебільшого були комерційними. Кожен будинок не міг бути ширшим трьох вікон відповідно до «англійського податку» Магдебурзького права. Це створювало умови рівної торгівлі між крамарями та певну демократію серед міщан. Оскільки крім кам’яних пивниці та першого поверху, інші поверхи та конструкції були зведені на основі дерев’яного каркасу. Через численні пожежі місто часто страждало, однак найбільше у 1527 році, коли більшість будинків та споруд згоріло.  З іншого боку це дало поштовх до вимушеної модернізації міста та на площі Ринок, зокрема.

   Упродовж наступних десятиліть довкола Ратуші було зведено нові будинки, в архітектурі яких переважають стилі ренесанс. Будівля Ратуші вціліла, але через 90 років за ініціативою Мартина Кампіана було збудовано нову вежу. Відновленням та перебудовою будинків займались італійські архітектори, однак адаптовували стиль на локальний манір. Першими власниками цих будинків були італійці, греки, українці, поляки та німці.

   Прикладом такої архітектури до прикладу є Чорна кам’яниця, Палаццо Бандінеллі, палац Корнякта та інші.

   Новий стиль бароко не оминув хвилею впливу архітектурних тенденцій ХVІІ – ХVІІІ ст. Визначними прикладами барокової культури є палац Любомирських, кам’яниці Убальдіні та Каліящинська.

   Після встановлення у Львові австрійської адміністрації місто змінило вигляд. Було розібрано міські мури та укріплення, у місті розпочалось будівництво у стилі класицизму, ампіру, а згодом модернізму.

    У 1825 році зведено нову Львівську ратушу на площі Ринок. Зокрема деякі будинки було перебудовано у новому «урядовому», скромному на фоні із іншими, стилі. Визначним прикладом є споруда за № 29, що впізнавана також як вхід до пасажу Андреоллі. 

Львівська міська ратуша (північна. задня частина)

   Сьогодні площа ринок у Львові є популярним місцем для громадських зібрань та важливих урочистостей.

   По центру площі розташований будинок, що є пам’яткою національного значення. Ратуша ( від німецького «Rathaus» - дім ради) споконвіків була і є осідком міської влади. Теперішня 65-метрова споруда вже третя на цьому місці. Вона походить від 1835 року і є витвором архітекторів Ю. Маркля та Ф. Трешера. Це один із символів міста та найвища Ратуша в Україні.

   Львівська ратуша – адміністративний будинок у центральній частині Львова. Сьогодні є резиденцією Львівської міської ради. Пам’ятка архітектури національного значення, що належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.

   Історик початку ХХ ст. Францішек Яворський стверджує, що за княжих часів у Львові ратуші не було, хоч Магдебурзьке право до певної міри впроваджено вже тоді. Наріжний камінь, на його думку, мав бути закладений Казимиром ІІІ після підтвердження надання Магдебурзького права (1356 рік), разом із передислокацією міського центру та фундацією майбутнього Латинського катедрального собору. Однак сам Яворський звертав увагу, що жодних документальних згадок про це немає.  Версія також не узгоджується найновішими уявленнями про початки середмістя та собору.  Згідно з ними середмістя розплановано ще у другій половині ХІІІ ст. У свою чергу собор, ймовірно, був закладений уже після смерті Казимира ІІІ, у 1380-х роках.

   За історіографічною традицією будівництво першої, ймовірно дерев’яної, ратуші завершив князь Володимир Опольський, який у 1372 – 1378 роках керував Галичиною як васал угорського короля з титулом володаря Русі. Першу згадку про ратушу подав Бартоломей Зиморович в описі пожежі 1371 року, коли та дощенту згоріла.  Але 1382 року ратуша знову згадується як така, що вже існує. Ранні згадки про неї дуже скупі.  Виглядає, що за укладом ратуша була типова, близько до таких, що будувались у німецьких містах, заснованих на Магдебурзькому праві.  Складалася з торговельної зали та зали засідань. 1387 року магістрат заборонив торгувати вином будь-де, окрім пивниць ратуші, з чого зрозуміло, що існували пивниці, які здавались в оренду.  Ратушева вежа, напевне, була дерев’яною, оскільки є записи про неодноразові видатки на матеріал і теслярські роботи при ній.  Від 1404 року походить перша згадка про годинник. 1414 року для потреб торговців рибою поблизу створено ставок, на якому збудовано кам’яний міст. 1425 року зафіксовано видатки на встановлення поруч прангера (ганебного стовпа).

   Протягом століть змінювалися і розширювалися всі частини ратуші.  Під кінець ХV ст.  прийнято рішення розширити ратушу. Було розібрано західну частину будівлі з вежею, а 10 серпня 1489 року відбулось урочисте закладання наріжного каменя за участі королевича Яна Ольбрахта.  Характер видатків говорить про те, що нова споруда була досить монументальна. Спорудженням вежі займався будівничий Ганс Штехер, який керував колективом із 17 челядників. Був залучений також тесля Капінос. Більшість робіт завершено до 1491 року, але остаточно будівлю викінчено лише у 1504 році, коли було встановлено новий годинник.

   1527 року під час великої пожежі Львова ратуша не згоріла до тла, але сильно постраждала. 1532 року семеро мулярів під керівництвом майстра Опреліча розпочали відновлювальні роботи.  Тоді ж зроблено новий черепичний дах. У 1539 – 1540 роках майстер-будівничий Лука на чолі колективу з 7 товаришів, 2 учнів і 16 робітників проводив ремонт ратушевої вежі. У 1557 році встановлено циферблат, який виконав і розписав львівський живописець Августин. 1571 року ратуша пережила ще одну пожежу.

   1617 року Мартин Кампіан переконав міську раду збудувати нову вежу. Власним коштом оплатив матеріали та працю будівничих. Використовував також кошти королівської каси, засадничо призначені для забезпечення обороноздатності міста. У 1619 році будівництво нової 8-кутної вежі було завершено, оздоблено скульптурою Андреаса Бемера та Бернарда Дікембоша.  З вежі виголосили хвалу Кампіану. Вцілілі після падіння у 1826 році фрагменти скульптур, герби правдоподібно, роботи Бемера, перебували в музеї Любомирських у Львові.

Площа Ринок і трамвайні колії (перед входом до ратуші)

   На початку ХІХ ст.  стара ратуша складалася з кількох будинків, фронтом обернених до полудня. Середній будинок був найстаріший, своїми основами сягав до початків міста; направо і наліво були пізніші прибудови. Головний вхід був у лівім крилі. Вели до нього широкі сходи та півкругла брама, оперта на сталевих стовпах; за нею був передсінок і сіни, з яких ішли кам’яні сходи на поверхи. Найвеличнішою залою будинку була кімната «панів», або «консулярна».  Тут збиралася міська рада.  До ради належали найбагатші міщани, «патриціяти» міста, самі католики, німці й поляки. Вони правили містом без огляду на опір біднішого населення. Ставропігійське братство від імені української громади довгі роки вело процес з містом, щоби українців було допущено до ради. Наприкінці 1745 року процес закінчився щасливо, до міської ради увійшов перший українець – Георгій Коцій. 

   Радна кімната славилася багатством. Тут були: дорога збірка східних килимів, дорогоцінні свічники, годинники, образи, карти частин світу, великий герб Львова та інше. Рада приймала тут гостей та посольства. Побували тут також посли Богдана Хмельницького: 1648 року Захарій Хмельницький – свояк гетьмана, 1655 року – Павло Тетеря та Лесницький. Побіч радної кімнати була скарбівниця, де переховувано привілеї міста і різні дорогоцінності – міські та приватних осіб.  На поверсі над радною залою була зала лавничого суду, де висів старовинний образ «страшного суду».  Далі містилися кімнати різних міських канцелярій.  Окремо була кімната колегії  «40-ка мужів», яка постала 1577 року. До неї належали представники ремісництва, біднішого міщанства, також і делегати «руської нації» (українців). Українські представники не раз у гірких словах картали міську раду за її самолюбство і несправедливість супроти бідного населення.

   За ратушевим будинком стояла стара вежа заввишки 58 м. Вона до четвертого поверху була чотиристінною, вище – восьмистінною; їх верх покривала баня, крита бляхою, зі стрімкою вежечкою. На верху вежі був польський герб і під ним гербовий лев, що зберігся дотепер. У 1672 році під час сильної бурі лев упав з вежі, це вважали лихим знаком для міста – того року прийшла на місто турецька облога.

   Ратуша – свідок багатьох історичних подій. 1564 року тут був страчений молдавський господар Штефан VІІ Томша, в 1578 році – провідник козацько-селянського повстання Іван Підкова.

   Стіни ратуші наприкінці 1780-х були напівзруйновані. 1790-го місто закупило одну з 12-ти будівель з північної сторони ратуші для заміни старих її приміщень новими, більш просторими. На початку ХІХ ст. було розроблено проєкт, за яким всі частини ратуші, крім вежі, мали бути знесені.  Ослаблення підмурка вежі ратуші призвело до руйнації 14 липня 1826 року: поздовжня 4-гранна частина «пополудні зарисувалася» (тобто «почала тріщати», чи гойдатися, о чверть на 7-му завалилася, розвалившись на два боки. Загинули трубач, 2 жовнірки, кілька робітників.

   Наріжний камінь було закладено 21 жовтня 1827 року. Урочистість розпочав перемишльський єпископ Ян Антоні де Поточкі службою  у Латинській катедрі.  Після перед спеціально влаштованим вівтарем на місці майбутнього будівництва архієпископ львівський Анджей Анквіч у присутності губернатора Августа фон Лобковіца, бургомістра Яна Гомме і великої кількості львів’ян провів службу і освятив камінь, у який було поміщено капсулу з пам’ятним актом і тогочасними монетами. Закладення відбулось у західній стороні майбутньої будівлі. Історик Францішек Яворський стверджує, що будівництво тривало у 1827 – 1835 роках за спільним проєктом Франца Трешера і Йозефа Маркля, затвердженим у Відні.  Існує однак версія Франца Чішки про будівництво Ратуші Марклем спільно з Йосифом Вондрашкою під керівництвом Єжи Глоговського у 1828 – 1935 роках. Цій версії надає перевагу також Тадеуш Маньковський. Тривалий час неможливо було закласти фундаменти північного крила, оскільки не були врегульовані  питання із  власниками деяких середринкових кам’яниць, останню з яких було знесено лише 1832 року. Ратуша виконана з цегли, чотириповерхова квадратна в плані, із внутрішнім двориком. Над ратушою підноситься вежа з годинником. Вартість будівництва – 800 000 злотих ринських.

   Архітектура нової ратуші критично оцінювалась сучасниками. Пізніше, на початку ХХ ст. Францішек Яворський називав її бридкою і порівнював вежу з комином. Значно краще про ратушу відгукнувся український мистецтвознавець Дмитро Степовик. Стриманий декор він вважає оптимальним, таким, що нівелює краси цінних навколишніх пам’яток, а масивна брила будівлі на його думку «організовує увесь майдан». Інший мистецтвознавець Володимир Овсійчук, загалом підтримує ці погляди, однак окреслює характер споруди, як «холодну казенщину».

   1837 року до будівлі перенесли кабінети обох сенатів магістрату, всі його управління. Того ж року на першому поверсі північного крила відбулась перша у Львові художня виставка. Зранку 2 листопада 1848 року під час революційних подій у Львові центр міста був обстріляний військовою артилерією й ратуша сильно була ушкоджена пожежею. Провалився купол вежі і тим самим знищив годинник і дзвони.  Втрачено 25 барельєфів-арабесок Йогана Шімзера, які від 1847 року тимчасово зберігались на стриху і призначались для південного фасаду. У 1851 році будинок було відремонтовано за  проєктом Йогана Зальцмана. Серед фахівців, які працювали над відбудовою, був також Альфред Боярський-Чернота. Купольне завершення замінили на зубчасте. Будівництво провадили Вільгельм Шмід, Вінцент Равський-старший і Йозеф Франц. 1852 року на вежі встановили нові годинники.

   Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.  було створено низку проєктів перебудови ратуші. Але жоден з них не був реалізований. У 1928 – 1929 роках архітектори Вітольд Равський та Рудольф Мартуля реконструювали інтер’єри у стилі конструктивізму. Перекриття головної зали було замінене на нове залізобетонне. Равський розробив нові рокайльні розписи зали замість старих сецесійних. Створив ескізи нових левів при  вході, які не було реалізовано.

   Під час Листопадового чину сотник Дмитро Вітовський вручив стрільцю Степану Паньківському (з ним були також стрільці Микола Коник,  Лев Гец, Зенон Русин та Микола Пачовський) український національний прапор, який пошила дружина директора «Народної Торгівлі» Марія Лазарко. І принесла до штабу Військового Комітету, і дав наказ закріпити його на шпилі міської ратуші, який було виконано.

   З 1939 року у будинку міститься Львівська міська рада.

   Влітку 1944 року УПА та армія Крайова намагалися взяти місто під свій контроль, зокрема, на ратуші перед приходом «совітів» висів прапор Польщі. 1970 року (за іншими даними 1977 року) на фасаді встановлено меморіальну таблицю на честь першої маївки у Львові 1890 року. Скульптор Микола Посікіра. Відлито з бронзи на Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці.

    До 27 річниці Незалежності України в серпні 2018 року було проведено роботи щодо архітектурного освітлення Ратуші компаніями «Світ Безпеки та Комфорту» та «ЛіхтФорум».

Історичний центр Львова внесений до Світової спадщини ЮНЕСКО, про що свідчить табличка на ратуші

   Годинник Ратуші

   Найперші відомості про годинник на ратуші (перший міський годинник Львова) датуються 1404 роком.  Під час перебудови ратуші і вежі в 1491 році на вежі розмістили годинниковий дзвін вагою 1,1 тони, який виготовив ливарник Валентин Фельтен. За допомогою цього дзвону вручну відбивали години аж поки монах Григорій не зробив нового автоматичного годинника, який сам відбивав години і був встановлений на вежі у 1504 році. Оздобленням годинника займався маляр Ян, за що отримав 4 червоних золотих. Про цей годинник згадує в своїх працях Зиморович. При пожежі 1527 року, коли горіло все місто, годинник вцілів, але, як і вежа, потребував ремонту. Ці роботи виконав майстер Лукаш. Через 20 років було проведено черговий ремонт годинника, під час якого оновлено линви, повішено нові кам’яні гирі і т.д. Столяр Шимон виготовив нові стрілки і циферблат. 1557 року каменяр Павло виготовив для годинника на ратуші чотири циферблати й оздобив їх різьбою з янгольськими голівками, а художник Августин представив на посрібненому циферблаті рух Сонця і Місяця. Тоді ж годинник оснастили додатковим дзвоном для відбивання чвертей.

   1571 року ратуша і годинниковий механізм знову постраждали від пожежі. Годинникар з Перемишля Бальтазар Словік встановив, що старий годинник взагалі не придатний до використання, через що був  демонтований, а на його місце тимчасово встановлено годинник з Галицької брами. Для виготовлення нового годинника зі Слеська запросили майстра Мельхіора Тиля. Робота над новим годинником тривала два роки і у 1574 році він був встановлений на вежі. Відновлення коштувало 220 австрійських форинтів і фінансувалося з казни міста. Згодом повісили дзвін, що відбивав кожні 15 хвилин, великий заліщний хрест для стрілок, нові гирі, дві линви довжиною по 36 сажнів, які регулярно змащувалися лоєм і жиром, а також встановили нові циферблати з позолотою. Саме цьому годиннику присвятив Себастіян Кленович кілька рядків у своїй «Роксоланії».

   1610 року бургомістр Львова М. Кампіан перебудував готичну ратушу відповідно до ренесансної моди. Тоді на вежу потрапили два середньовічні дзвони. У 1721 році було куплено новий годинниковий механізм, котрий замінили у 1788 році годинником, придбаним з розформованого костелу отців-єзуїтів. Годинник і дзвони розбилися 14 липня 1826 року – тоді завалилася стара ратуша.

   1836 року на новозбудованій вежі встановили годинник, виготовлений у Віденському Політехнічному інституті. Слідкував за годинником професор Штемпфер. Однак функціонував новий годинник лише 11 років – 1848 року, коли під час артилерійського обстрілу військовими Львова годинник разом з вежею ратуші згорів.  Після відбудови вежі 1851 року був встановлений новий годинник, теж віденського виробництва, виготовлений відомою австрійською фірмою «Wilgelm Stiehl», який працює дотепер. Це – один з останніх механічних вежових годинників у Європі. Механізм годинника знаходиться на висоті 75 метрів, від четвертого поверху ратуші до кабіни, де він міститься – 255 сходинок, а загалом до оглядового майданчика на вершечку ратуші, під самими дзвонами – 364 сходинки. Важить годинник 2,5 тони, діаметр циферблату – 2,7 метра, довжина великої стрілки близько 2,15 метра (вага 15 кг), а малої – 1,7 метра.

   Менший дзвін годинника відлито в майстерні Яна Бельмана у Львові 1835 року. Саме за його голосом львів’яни мали рівно о 23-й годині гасити світло, більший годинниковий дзвін відлив 1849 року віденський майстер Гільцер. На ньому латиною написано «Люди добрі. Не проспіть царство Боже». Він важить 700 кілограмів і є унікальним за своїми складовими. У ньому по 280 кілограмів срібла та міді та 140 кілограмів чавунного сплаву. Саме йому приписують магічні можливості виконувати бажання, тому всі, хто про це знає, неодмінно видряпуються ще пару метрів, аби доторкнутися до його чарівного металу.

   Однією з найвідоміших легенд, пов’язаних з львівським «Біг Беном», є історія монаха Григорія. У 1348 році Львівська ратуша горіла.  При пожежі годинник зазнав чимало пошкоджень. Якимось дивом вцілів секундний механізм – серце годинникового механізму (відтоді не бачив ні ремонту, ні реставрації). Але «мовчали» дзвони. Адже вщент були розбиті шестерні, які приводять їх у дію. Реставрація тривала два роки. У той час у ратуші жив монах Георгій, який кожні 15 хвилин дзвонив у дзвони.  Ні жителі міста, ні навіть адміністрація міської ради не знали про існування таємничого монаха. Коли шестерні відновили, монах виявився непотрібним.  Коли він пішов прощатися з механізмом, його серце не витримало і він помер. Відтоді з’явилася легенда про труну з чорним монахом, яка нібито о дванадцятій годині ночі літає по ратуші.

    З життям  львівських годинникарів пов’язані ще деякі цікаві історії. Так до ХVІ ст.  годинниками, як правило, опікувались монахи. Однією з причин є те, щоб не дозволити «нечистій силі» оселитись у складному годинниковому механізмі. Вважалось, що годинник, яким опікується «божа людина», ніколи не введе в оману.

   Донедавна, до 2000 року, до годинника пересічних громадян не допускали – ратушову  вежу вважали стратегічним об’єктом. Зараз вхід у ратушу вільний, на її вежі розташований платний оглядовий майданчик, з якого відкривається вигляд на місто. Проте, зараз, на час війни, підйом на ратушову вежу зачинений, у цілях безпеки.

   У ХV – ХХ ст. на вежі ратуші ніс службу ратушний сурмач. Він мав цілодобово пильнувати за безпекою міста, оповіщати сигналом точний час, у святкові дні грати урочисту музику, а в разі наступу ворога чи пожежі бити на сполох.

   Традицію гри на сурмі на львівській ратуші відновили у 2011 році. Зараз у дворику львівської ратуші під звуки сурмача відбуваються різноманітні заходи – наприклад, тут продають антикваріат.

Ратуша,  годинник та оглядовий майданчик на вежі

   Біля ратуші встановлена її маленька копія – бронзова мініратуша. Над проєктом спільно з керівником міського управління охорони історичного середовища Лілією Онищенко, працював скульптор Василь Одрехівський.

   Встановлено мініратушу перед самим входом до міської ради. Реалізація проєкту відбулася в межах акції «Львів на долонях», завдяки якій люди з обмеженими фізичними можливостями, зокрема – з вадами зору, матимуть змогу на дотик «побачити» архітектурні форми та красу давньої історичної споруди міста.  Підтримали захід управління культури ЛРМ та Інститут міста з ініціативи Львівського обласного осередку ГО «Українська спілка інвалідів – УСІ».

Скульптура мініратуші біля входу до самої ратуші

   Щодо власне мініатюри ратуші, Василь Одрехівський на урочистому представленні її зазначив, що Львів, сповідуючи європейську практику, долучається до кагорти міст, адаптованих для людей з особливими потребами, «показуючи» свою архітектуру незрячим, а також залучає туристів та мешканців міста до культурного життя.

   У місті, крім мініатюри ратуші можна побачити ще три міні-проєкти – це собор  Святого Юра, пам’ятник Т. Шевченку та Львівський оперний театр. Поки таких мініатюрних скульптур чотири у місті Лева, але в майбутньому планується створити й інші. Більше інформації про мініскульптури Львова можна дізнатись в моєму окремому пості «Новий проєкт «Мініскульптури Львова».

Скульптура мініратуші ввійшла до проєкту «Новий проєкт «Мініскульптури Львова»

   Леви біля входу

   Невід’ємний елемент львівського урбаністичного пейзажу – леви, що стережуть вхід до ратуші. Кам’яні леви прикрашали ратушу ще з ХVІІ ст.  і стали певним чином символом міста. У 1880 році на честь приїзду до Львова цісаря Франца Йосифа брама ратуші була декорована портиком з алегоричними фігурами Гостинності, Мужності та Патріотизму різця Л. Марконі; по обидва боки брами поставлено кам’яних левів роботи Тадеуша Баронча. В 1939 – 1940-х роках нових левів за зразком скульптур вирізьбив молодий український скульптор Євген Дзиндра, учень Юзефа Стажинського. Зрозуміло, що найбільшої переробки вимагали герби Львова, розташовані на щитах, що їх тримають леви, отже після закінчення Другої світової війни у 1946 році скульптор знову доопрацював головних львівських левів.  Наступного разу Євген Дзиндра реставрував та переробляв кам’яних левів 1881 – 1882 років. Через кілька років після смерті скульптора (1883 р.) Львівська міська рада прийняла рішення про зміну міського герба, його було затверджено 1990 року. Отже, було вирішено залишити скульптури левів роботи Є. Дзиндри, герби на щитах переробив зять Є. Дзиндри, скульптор Петро Дзиндра.

Леви біля ратуші

Леви-охоронці

   Давайте прогуляємось площею Ринок та розглянемо й інші будівлі на площі, адже більшість з них мають цікаве архітектурне рішення та свою історію. Познайомимось з  найбільш цікавими кам’яницями. Почнемо із східної сторони площі Ринок.

   У будинку № 2 на площі Ринок, або ж колишній кам’яниці Бандінеллі, зараз розмістився Львівський історичний музей. Будинок зведений на східній стороні площі Ринок, займає наріжну ділянку. Будинок відноситься до кращих зразків архітектури пізнього ренесансу у Львові. Його будівництво датується кінцем ХVІ ст. Його традиційна назва «палаццо Бандінеллі», походить від прізвища давнього власника Роберта Бандінеллі.

   Будинок, який стояв на місці «палаццо Бандінелі» у ХVІ ст., називався Мордохаївським. У 1589 році аптекар та заможний купець Ієронім Віттемберг і Ярош Ведельський побудували будинок, що стоїть тепер.

   У 1634 році кам’яниця перейшла у власність флорентійського купця Роберто Бандінеллі, внука відомого флорентійського купця Бартоломео Бандінеллі, котрий вирішив проживати у Львові і отримав міське громадянство.

   У 1629 році Бартоломео Бандінеллі вдосконалив уперше організовану Доменіком Монтелупо пошту. У будинку містилася його поштова контора. Декретом від 4 березня 1629 року король Сигізмунд ІІІ Ваза надав Роберто Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти так званої "Ordinatio Posthae" і титул королівського постмагістра». Кожної суботи поштові кур’єри вирушали на Гданськ через Замостя – Люблін – Варшаву – Торунь і на Краків через Ярослав – Ряшів – Тарнув. Спочатку кур’єрів було 21, пізніше – 12. Ці послуги коштували дуже дорого і тому міська влада вирішила економити на поштових витратах і висилала власного гінця, що було порушенням угоди. Через деякий час дії міської ради привели Роберто Бандінеллі до банкрутства і його поштова контора закрилася.

   У 1737 – 1739 роках будинок був реставрований, про що свідчить напис на його північному фасаді. При цій перебудові головний вхід був перенесений на вулицю Домініканську (тепер Ставропігійська). Наступна реставрація була проведена у 1750 році під керівництвом архітектора Мартина Урбаніка.

   У 1841році в  книгарні Едварда Віняжа та Карла Вільда-молодшого розташованій у приміщеннях першого та другого поверху кам’яниці Бандінеллі на площу Ринок, 2, вперше був виставлений на публічний огляд дагеротип (попередник фотографії) із краєвидом  Львова.

   У 1850 – 1870 роках тут містилася заснована у 1786 році книгарня Карла Вільда, яка слугувала своєрідним місцем зустрічей львівських літераторів.  Тут також проживав деякий час польський поет Корнель Уєйський.

   В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. будинок належав Хає Гітлету Коркесу, а потім Самюелю Юзефу Коркесу.

   У 1925 році для крамниці Якуба Шваддона за проєктом архітектора Леопольда Райса виконано проєкт реконструкції заповнення вхідного порталу від площі Ринок.

   У 1935 році магістрат міста Львова вів тривалу переписку з Самуелем Юзефом Коркесом стосовно відновлення втрачених елементів білокам’яних обрамувань порталів від площі Ринок та вулиці Домініканської.

   20 листопада 1935 року архітектор Євген Нагірний виконав проєкт порталу та вікна від площі Ринок для магазину «Центросоюз».

   Наприкінці 1970-х років будинок перебував в аварійному стані.  Після тривалих ремонтних та реставраційних робіт (майже 26 років) урочисте відкриття Палацу Бандінеллі відбулося 28 грудня 2005 року. Зараз тут розміщують найрізноманітніші експозиції під егідою Львівського історичного музею, якому й належить тепер будинок.

   Будинок зведений на східному боці площі Ринок. Побудований з каменю та цегли, тинькований, триповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з вузьким головним та видовженим бічним фасадом від вулиці Ставропігійської.

   На дверних та віконних прорізах збереглися елементи білокам’яної різьби, в приміщеннях – характерні дерев’яні сволоки,  на першому поверсі – готичні склепіння. Фасади горизонтально розчленовані міжповерховими карнизами,  кути будинку підкреслені наріжними пілястрами з діамантовим рустом.  Парадний вхід на західному головному фасаді оформлений порталом, який зберіг свій первісний вигляд, як і праве від нього вікно, прикрашене фігурками дельфінів – символом удачі в торгівлі.  Вікна головного фасаду прикрашені масивними трикутними сандрикамим, фланковані пілястрами, доповнені масками.

   Бічний фасад з асиметрично розташованим входом, прорізаний рядом вікон, прикрашених масивними трикутними та сегментними сандриками.  Зовні та в інтер’єрі на дверних та віконних обрамуваннях збереглися елементи білокам’яної різьби, в приміщеннях – характерні дерев’яні сволоки.

   В інтер’єрі присутні елементи білокам’яної різьби на віконних та дверних прорізах, готичні склепіння на першому поверсі.

   В будинку Бандінеллі зараз знаходяться відділи Львівського історичного музею, зокрема, відділ історичних коштовностей «Королівські зали». 12 грудня 2008 року в палаці Бандінеллі відбулося урочисте відкриття Музею пошти.

   В експозиції музею представлені близько 100 експонатів, в яких відображено історію розвитку поштової справи у Галичині. Історія поштарства ХVІІ – ХІХ ст. розмістилася в трьох залах. Більшість з експонатів – велика рідкість, як, наприклад, валіза короля Шведської імперії та Польщі Сигізмунлда ІІІ Ваза.

   Серед експонатів: старовинні дорожні скрині, поштові сумки, зброя, яку носили поштарі, сурма, перші листівки та мундир 30-х років ХІХ ст..

Будинок № 2 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Бандінеллі

   Будинок № 3 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Вільчківська, розташований в лінійній забудові східного боку ринкової площі. Це типова ринкова кам’яниця, яка у другій половині ХVІ ст. належала родині міщан Вільчекам, що займали високі посади у міському управлінні.  У ХVІІІ ст. перебудована у стилі бароко за проєктом відомого львівського архітектора Петра Полейовського для магнатської родини Жевуських. Будинок свого часу мав кілька назв – кам’яниця Вільчевська, Валентинівська, Убальдіні, Бзовська.

   У другій половині ХVІ ст. будинок належав давньому львівському роду Вільчеків (Більчеків) і від пріщвища власника аж до кінця ХVІІ ст. називався Вільчеківською кам’яницею.

   У 1580 році відбулась кривава історія, головною героїнею якої стала 18-річна красуня Ганна Вільчек, єдина дочка та спадкоємиця майна родини. Звісна річ, бажаючих запропонувати їй руку та серце не бракувало. Серед претендентів виділялись патрицій Павло Єльонек, колишній бургомістр Львова і молодий флорентієць Урбан делла Ріпа Убальдіні. Пікантності додавав той факт, що в одруженого поляка було двоє дітей, однак він і не думав здаватись в конкурентній боротьбі. Так от, одного разу була гучна забава в будинку подруги, Ганни Лонцької. Коли розпочалися танці, обидва залицяльники одночасно запросили Ганну на танець.

   Та віддала перевагу молодому, палкому італійцеві. Поляк образився і вліпив суперникові дзвінкого ляпаса. В Убальдіні скипіла гаряча італійська кров і він відповів шляхтичу ударом стилета (тонкого, довгого кинджалу), який виявився смертельним. Прямо посеред банкетної зали убивця був заарештований і відправлений у в’язницю. Здавалось би, справа була очевидною: тіло жертви в наявності, ціла зала поважних свідків – смертельний вирок в таких випадках був практично гарантований…

   Однак, були в цій справі неабиякі нюанси. По-перше, Убальдіні був родичем папи римського Григорія ХІІІ, по-друге – за нього заступилася дуже впливова італійська колонія Львова, по-третє – у справу втрутилося романтичне львівське жіноцтво.

   Все вирішили… дружини суддів. Вони не залишали своїх чоловіків в спокої ні на хвилину, навіть влаштували пікет під ратушою. «Така палка любов… така романтична історія» – повторювали жінки. Зрештою суд поступився. Урбан і Ганна незабаром зіграли весілля, заснувавши ще один славний львівський рід.

   Отже, у  1580 році третя частина Вільчековської кам’яниці переходить до рук зятя Вільчека, Урбана Убальдіні. Урбан Убальдіні був родичем папи римського Григорія ХІІІ і кардинала Октавіана Убальдіні. Він брав участь у змові проти Медічі. Замах не вдався.  Щоб уникнути переслідувань, Убальдіні був змушений покинути Флоренцію та в пошуку притулку опинився у Кракові. Звідти він прибув до Львова, де прийняв міське громадянство.

   У Львові Убальдіні займався торгівлею і підтримував тісні зв’язки з іншим італійським купцем Себастьяно Монтелупо.  Син останнього, Доменіко Монтелупо, організував у Львові першу пошту, у 1629 році. Син Урбана Убальдіні, який отримав частину кам’яниці у спадок, у 1663 році продав другу частину Вільчківської кам’яниці львівському купцеві Валентинові Бзовському за 5 тисяч злотих.  Від імені нового власника будівля деякий час називалася Бзовською.

   Через три роки Бзовський викупив її другу частину від іншого співвласника Яна Генсьоровича. Один із спадкоємців Бзовського – мансіонарій (комірник) костелу святої Катерини на Низькому замку – Казимир Бзовський продав у 1713 році другу частину Вільчківської кам’яниці магнату Станіславу Матіасу Жевуському.

   Тильна частина Вільчківської кам’яниці від вулиці Руської Бічної (тепер вулиця Івана Федорова) належала вірменській родині Лискевичів, а згодом отримала назву Криве коло від кривої вулички, що проходила повз Домініканський костел. Поруч з Лискевичівською була Нестеровичівська або Красовська кам’яниця, яка належала у  ХVІІ ст.  відомому члену Ставропігійського братства Миколі Красовському.

   Після смерті Миколи Красовського його дружина Анастасія пішла в Київський печерський монастир. Власницею кам’яниці стала сестра Миколи Красовського.  Близько 1725 року.  Каштелян підляський Адам Жевуський, котрий володів на той час сусідньою Корняктівською кам’яницею, купив Красовського кам’яницю.

   Згодом, Міхал Юзеф Жевуський, син Адама, купив будинок Лискевичівський, об’єднав разом дві кам’яниці і грунтовно перебудував їх таким чином, що утворився теперішній будинок від вулиці Івана Федорова, 8. Для того, щоб володіти всією парцелею Міхал Жевуський у 1729 році викупив у вірменського Братства cвятого Григорія решту тильної кам’яниці Криве коло. Контракт від братства підписали Деодат Никорович та Маріянна Кобачевська. Міхал Жевуський вирішив перебудувати кам’яницю на пишну магнатську резиденцію, але його смерть у 1770 році перешкодила задуму.

   Після смерті магната його дружина Франциска перебудовує двоповерховий основний будинок на тильну кам’яницю та чотириповерхову будівлю. Такою кам’яниця дійшла до нашого часу.  Проєкт перебудови виконав відомий львівський архітектор Петро Полейовський. Будівельні роботи почалися у 1770 році. У червні 1772 року головний фасад від площі Ринок був закінчений. 5 серпня цього ж року був виконаний декор фасаду.

   Білокам’яні герми (скульптури лицарів атлантів), які підтримують балкон, скульптурна група «Генії» на балконі та скульптурна група «Слава» на аттику будинку належать різцю скульптора Франциска Олендзького. Постамент під скульптурну групу «Слава» витесав каменяр Андрій Осовський.

   Скульптурне оздоблення фасаду належить до кращих зразків львівської барокової скульптури. Металеву балюстраду для аттика і для балкону виконали львівські слюсарі Петро Сенковацький і Яцентій Зяйко.  На початку 1774 року почалися оздоблювальні роботи в інтер’єрі, які завершилися у 1775 році. В них брали участь художники Станіслав Строїнський, Томаш Гертнер, Мартин Білобриський, сницар Ян Щуровський. Кахляні печі виконав майстер Домінік Пйонтковський. Внаслідок реставрацій та  численних перебудов інтер’єр пам’ятки не зберігся. Жевуські володіли будинком до 1823 року.

   Після смерті останнього Жевуського – Казимира – кам’яниця переходить до графа Йозефа та Людвіки Лянцкоронських. У 1834 році від них будинок купує граф Станіслав Скарбек, відомий у Львові як засновник міського театру (тепер театр імені Марії Заньковецької). Він жив тут до 1840 року.

   В наступному році граф Станіслав Скарбек продав кам’яницю Францискові Річчі, оскільки сам тоді переселився у приміщення вже готового театру. Спадкоємці Річчі – Томаш, а опісля Леон та Казимир володіли будинком аж до 1930-х років. До нашого часу зберігся малюнок архітектора Альфреда Каменобродського з початку ХХ ст., на якому зображений будинок. В 1930-х роках будинок належав Кесслеру Давиду.

   Будинок зведений на східному боці площі Ринок (переднє велике приміщення – світлиця і сіни, внутрішній коридор, сходова клітка на кухні); внутрішній дворик з бічною офіциною; гіндермах ( тильний будинок від теперішньої вулиці Івана Федорова, 8). По ширині будинок дводільний: одне велике приміщення (світлиця) від площі Ринок, яке розташоване з лівого боку під’їзду (сіней), в лінійній забудові. Побудований з каменю та цегли (фундаменти з кам’яних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць, витягнутий у глибину ділянки прямокутник з вузьким головним фасадом.

   Головний фасад тривіконний, симетричної композиції, вирізняється з кам’яниць східного боку площі Ринок скромною елегантністю. Ця будівля зачаровує усіх неповторним  виглядом і приємним кольором. Це одна з небагатьох кам’яниць, яка зберегла свої архітектурні барокові форми у незміненому вигляді.  Перший поверх обличкований тесаним каменем. Над трьома порталами в арочному обрамленні знаходяться три вікна круглої форми, що надає кам’яниці вишуканої елегантності. Домінантою естетичного акценту вважається балкон на другому поверсі, який підтримують скульптури лицарів-атлантів, консолі у вигляді дельфінів, що додають будівлі архітектурної виразності і довершеності та служать основою для верхніх поверхів. Балкон другого поверху декорований бароковим ажурним огородженням, виглядає як витончене мереживо.  Архітектурний вистрій верхніх поверхів виглядає більш простіше, без декоративних оздоблень та скульптур.

   Фасад завершений аттиком, увінчаним скульптурною групою «Слава.  Ця скульптурна група роботи Франциска Оленського з’явилася на фасаді кам’яниці у 1772 році. У 2008 році дослідження стану скульптур показало, що кам’яні фігури потребували невідкладних стабілізуючих заходів і їх демонтували. Через значні пошкодження каменю реставратори та експерти вирішили, що скульптури треба замінити копіями, які виготовив з полянського вапняку львівський скульптор Орест Дзиндра. Наприкінці 2014 року нова скульптурна група була встановлена на будинку.

   На сьогоднішній день використовується як житловий будинок, на першому поверсі знаходиться Книгарня № 1. 

Будинок № 3 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Вільчківська

Будинок № 4 на площі Ринок, або ж «Чорна» кам’яниця,  вирізняється серед усіх інших кам’яниць, адже він чорного кольору. Але не тільки колір вирізняє її серед інших, її фасад вражає своєю красою та незвичністю.  Він оздоблений орнаментом, різьбою, скульптурними композиціями, височіють колони. Фасад прикрашений скульптурою cвятого Мартина, який мечем відрізає полу і віддає її жебракові.

   Він є пам’яткою і одним з найкращих зразків житлової архітектури пізнього ренесансу. Його будівництво датується 1588 – 1589 роками. Кам’яниця є однією з найвідоміших архітектурних пам’яток Львова.  

   Кам’яниця за час свого існування мала декілька поширених назв – Київська кам’яниця, тому що належала Андрієві з Києва; кам’яниця Лоренцовича, бо саме Ян Юліан Лоренцович  відкрив тут одну з перших у Львові аптек; кам’яниця Докторовська походить від доктора Мартина Никанора Анчевського (ХVІІ ст.). Дотепер вживається назва «Чорна кам’яниця», яку пам’ятка отримала у ХІХ ст., коли її фасад, кладений у ХVІ ст. з тесаного каменю пісковику, потемнів.

   Перший будинок на ділянці, розташований на східній стороні площі Ринок, 2, був побудований у ХV ст.  На місці Чорної кам’яниці, як і більшості ринкових будинків, в епоху Готики стояла будівля. Від неї не збереглися нижні яруси та пивниці, які переважно уціліли у багатьох ринкових будівлях після пожежі 1527 року. Попередню будівлю на парцелі Чорної кам’яниці могла знищити пожежа 1511 року, під час якої також згоріла половина міста. Можливо, що від неї залишилися рештки фундаментів, бо на одному з каменів у пивниці зберігся напівзатертий напис «1452», який може свідчити про існування готичної кам’яниці.

   Власники ділянки часто мінялися, іноді кам’яниця належала водночас кільком особам. У 1588 році її власником став Томмацо ді Альберті, італієць з острова Хіос, а згодом митник руських земель. Цей рік вважається датою початку будівництва «Чорної кам’яниці», яка зводилася на фундаментах та підвалах первісного будинку, який був зруйнований під час пожежі 1527 року. Томаццо ді Альберті помер у 1589 році, не закінчивши будівництва. Архівні документи не зберегли імені будівничого.

   Високий професійний та художній рівень будівлі свідчать про те, що вона збудована видатним майстром. Існує припущення, висунуте львівськими дослідниками, що кам’яницю будували відомі італійські архітектори Петро Барбон (виходець з місцевості Барбон в Італії) та Павло Римлянин.

   Кам’яниця була зведена двоповерховою. В 1596 році будівля стала власністю купця та аптекаря Яна Лоренцовича, який відкрив тут аптеку. Його внучка вийшла заміж за лікаря та бурмістра Мартина Никанора Анчевського і від 1645 року будинок став його власністю. Тоді  ж був добудований третій поверх за проєктом архітектора Петра Красовського.

   У 1675 – 1677 роках кам’яниця реконструйована. Зокрема, у 1677 році фасад прикрашений скульптурою та аттиком, оновлені білокам’яні портали першого поверху.  Ця дата поміщена на зворотній стороні аттика, там же написано «зробив Градовський», тобто відомий львівський майстер Мартин Градовський (Годний). Саме цей майстер поставив також свій підпис на цеховому свідоцтві, яке свідчило про закінчення будівельних робіт.

    У 1883 році  був складений план капітальної реставрації будинку. Він підписаний інженером Міхалом Фехтером, однак у значній мірі виконаний завдяки архітектору відомому львівському реставратору Олександру Піотровському. Реставрація почалася у 1884 році на кошти Каєтана Нікоровича. Тоді будинок змінив свій зовнішній вигляд. Між третім поверхом і старим аттиком був добудований четвертий поверх, при цьому люкарни даху перетворилися на вікна цього поверху, а форма даху змінена з двосхилого на плоский.

    У 1890-х роках власницею будинку була Пауліна Олексінська. Наступна реставрація відбулася у 1911 році на кошти останнього власника, адвоката Еміля Роїнського під керівництвом архітектора Едмунда Жиховича. Метою цієї реставрації було повернути пам’ятці первісний вигляд. Тоді фасади чистили від нашарувань гіпсу і тиньку, відкрили їх скульптурний декор.

    У 1926 році Чорна кам’яниця, як особливо цінна історична та художня пам’ятка перейшла у власність міста. Тоді тут вирішили влаштувати історичний музей міста Львова. У 1929 році під керівництвом архітектора Вавжинця Дайчака приміщення будинку були реставровані та пристосовані для зберігання музейної колекції.

    22 вересня 1929 року у кам’яниці відбулося урочисте відкриття історичного музею міста Львова. Чорна кам’яниця – унікальна памятка архітектури ХVІ – ХVІІ ст., яка не має аналогів не лише у Львові, але й у всій Європі.

   Кам’яниця тривіконна, прямокутної конфігурації у плані, видовжена в глибину ділянки, чотириповерхова. Головний фасад асиметричної композиції. Площина фасаду викладена так званим «діамантовим» рустом з вапняку і завершена вгорі різьбленим аттиком, декорованим стовпчиками, обелісками і волютами. Горизонтально площина фасаду поділена карнизами на три яруси.  Під карнизом першого поверху проходить декоративний фриз, прикрашений різьбленим ренесансним орнаментом. Широкі пілястри, які фланкують фасадну стіну, також рустовані.  Вікна та портал входу прикрашені профільованими різьбленими у камені обрамуваннями з мотивами виноградної лози. Цей мотив був характерним для архітектурного декору Львова ХVІ – ХVІІ ст.

   Перший поверх має три аркові рівновеликі прорізи з архівольтами, франковані рустованими пілястрами.  На замковому камені порталу поміщений різьблений геральдичний картуш з левом.  Над порталом в ореолі статуя Мадонни з Дитям.  Над вікном справа фігура cвятого Станіслава Костки (ХVІІ ст.), на карнизі, що відділяє перший поверх від другого на фланкуючих пілястрах поміщені постаті: зліва – cвятого Яна з Дуклі, справа – патрона лікарів святого Луки. Над вікном посередині фасаду постать cвятого Мартина на коні, який відрізає жебракові полу свого плаща, патрона лікаря Мартина Никанора Анчевського (ХVІІ ст.), який у такий спосіб увіковічив своє ім’я.  Над вхідним порталом на замковому камені поміщений геральдичний картуш з родинним міщанським знаком – гмерком: на фортечній стіні лев з піднятим у лапі мечем.  Навколо нього напівстертими часом літерами написано: «Мартин Анчевський, секретар короля, доктор медицини, львівський радник».

   Біля входу – невеликий кам’яний виступ –  лавочка для сторожа. Тут колись сидів сторож кам’яниці, а щоб він не заснув, його зробили незручним, тобто сидіти  напівстоячи. Мармурові міжкімнатні портали першого та другого поверхів пишно декоровані делікатною різьбою. Шедевром скульптурного декору інтер’єру є мармурові різьблені обрамування вікон другого поверху.  В приміщеннях збереглися дерев’яні стелі з різьбленими сволоками. Кам’яниця відноситься до найвідоміших архітектурних пам’яток Львова.

   Кам’яниця, до речі, не весь час була чорною. На стіни будівлі наносились свинцеві білила, які з часом окислились, під дією повітря і води, і кам’яниця стала чорною. Чорний колір надає їй якоїсь містичності .

 У 60-ї роки ХХ століття в народі ходила легенда, що чорний колір кам'яниці надало втирання протягом багатьох років у фасад чорного соку від шкірок зелених грецьких горіхів. Ще один варіант пояснення кольору - це закопчення золою білого каменю пісковику внаслідок багаторічного опалення кам'яниці.

 У 2016 році Львівський історичний музей виграв грант Посольського фонду США на реставрацію Чорної кам’яниці. Сума гранту – 275 тисяч доларів США.

Головний архітектор проєкту, доцент кафедри «Львівської політехніки» Юрій Дубик розповів, що після проведення розчищення каменю, з’ясувалося, що Чорна кам’яниця була кількох кольорів: від кольору слонової кості до чорного.

 Скульптури на кам’яниці теж не завжди були білими, як ми звикли. Під час реставраційних робіт під верхнім шаром виявили кольорові фарби з вкрапленнями позолоти. Невідомо, якого саме кольору вони були від моменту створення, адже нашарування кольорів відбувалось роками, під дією ремонтів фасаду.

 Тож після завершення реставраційних робіт у 2019 році на фасаді Чорної кам’яниці науковці залишили для огляду декілька каменів не чорного кольору.

 Під час реставраційних робіт був зроблений ремонт приміщень всередині кам’яниці.  Тут можна побачити унікальні історичні пам’ятки, зокрема і ті,  що були знайдені під час розкопок у внутрішньому дворику будівлі.  Усі внутрішні роботи були зроблені за рахунок коштів Львівського історичного музею.

 З початком повномасштабної війни фасад кам’яниці сховали за банерною сіткою і спеціальною захисною конструкцією. Проєкт вдалось реалізувати завдяки фінансовій підтримці Світового фонду пам’яток та за сприяння Посольства США в Україні. Розмір захисної конструкції 10 на 117 метрів. В разі вибухової хвилі ця конструкція захистить кам’яницю від уламків. Помилуватись чорною перлиною площі Ринок  львів’янам та гостям міста не вдасться, проте це створює захисний бар’єр у воєнний час. Зрештою, здалеку можна і не помітити, що Чорна кам’яниця у риштуванні. Адже на захисному банері розміщено фото фасаду будівлі з логотипами музею та партнерства.

 У Чорній кам’яниці зараз розміщений відділ Львівського історичного музею «Музей історії Львова». Музей історії Львова сучасною інтерпретацією  минулого заохочує відвідувачів різного віку, професій та уподобань активно долучатися до його розвитку.

 Площа Ринок і фонтан "Адоніс" на північно-східному куті площі

Будинок № 5 на площі Ринок, або ж кам’яниця Ганлівська, розташований в лінійній забудові східного боку ринкової площі. 

   Багато поколінь львівських різників перебудовували будинок. Один з них, Станіслав похвалився у своєму заповіті у 1570 році, що його будинок коштовний. Однак пожежа, яка вибухнула у 1571 році на вулиці Єврейській (тепер Івана Федорова), перенеслася на східну частину площі Ринок і досягнула вулиці Домініканської і Вірменської, знищила будинок Станіслава Галя. Реконструкція будинку відбулася у 1571 – 1577 роках, на  замовлення львівської міщанки Софії Ганльової (Ганль), вдови Станіслава Галя за проєктом архітектора Петра Італійця з Лугано, званого також Красовським, тому що був власником каменеломень з Красова.

    Софія Ганль – відома у другій половині ХVІ ст. як фундаторка багатьох  релігійних та доброчинних діянь у справах міста, засновниця і фундаторка костелу святої Софії – міська околиця у верхній частині сучасної вулиці Івана Франка. Пожежа 1571 року майже повністю знищила попередній будинок, уцілів лише перекритий готичними склепіннями перший поверх.

    При реконструкції 1571 – 1577 років Софія Ганль власним коштом побудувала верхню частину кам’яниці, добудувала офіцини, які від подвір’я отримали ганок. Будинок також отримав вогнетривкі стіни. Вважається, що це перший триповерховий будинок на площі Ринок, який був оточений на той час одноповерховими та двоповерховими будинками.  У дворі він мав веранду. З документів ХVІ ст. відомо, що фасад будинку був прикрашений білокамєяною різьбою, колонами, карнизами. Відомо також, що в цьому будинку поселилися перші єзуїти у Львові, які прибули до Львова на запрошення архієпископа Яна Димитра Соліковського. Спочатку, перед тим, як єзуїти відбудували собі костел, вони користувалися гостинністю побожної господині. Про її заслуги є записи в єзуїтських хроніках.

    Від 1595 року кам’яниця Ганлівська змінила назву та власників. Від цього часу і аж до ХVІІІ ст. належала родині Лукашевичів і називалася Лукашевичівською. Потім належала іншим власникам, навіть, магістрату, від якого перейшла до рук доктора Мартина Никанора Анчевського. Від Анчевського кам’яниця перейшла до внучки його першої жінки Регіни Ожгєвичевої, а потім до родини Кастеллі, від яких походить назва околиці Львова – Кастелівка. Численні перебудови та реконструкції змінили будинок. Дотепер збереглися лише фрагменти першого поверху.

    У 1677 році тут мешкала Анна Дорота з дому Фрезен Хжановська. Потім будинок належав ксьондзу Вєлінському, родині Завадських і Жевуських.

    У ХІХ ст. власником будинку був Едвард Нікорович, на кошти якого у 1883 – 1884 роках була проведена реконструкція основної частини будинку, надбудова четвертого поверху, прибудова сходової клітки та туалетів до тильної частини, побудова триповерхової офіцини. Проєкт виконав архітектор Станіслав Олексінський. При цій перебудові фасад був отинькований.

    У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. будинок належав Самуелю Райху та Йонасу Льовенгерцу. На їхнє замовлення у 1910 архітектор Генрик Сальвер виконав проєкт реконструкції основної частини будинку. На початку ХХ ст. архітектор Генрик Орлеан виконав обмірні креслення будинку. У 1911 році на кошти власника Самуеля Райха за проєктом архітектора Генрика Орлеана реконструйовано основну частину будинку та офіцини. Вірогідно, що тоді реконструйовано сходову клітку основної частини будинку, яка освітлювалася з допомогою світлового ліхтаря, який влаштовано на рівні даху.

    У 1913 році будівничий майстер Антоні Фляйшль виконав проєкт реконструкції ресторану на першому поверсі будинку. Останньою приватною власницею кам’яниці була Лаура Райх.

    Після 1926 року будинок перейшов у власність міста і був сполучений з сусідніми кам’яницями; в ньому розмістилася музейна експозиція.

    Кам’яниця будувалася на східній стороні площі Ринок, в плані – має видовжену конфігурацію. Будівля цегляна, чотириповерхова, з фасадом, викладеним на рівні першого поверху тесаним каменем, вище – тинькованим.

    Класицистичний фасад будинку є результатом реконструкції ХІХ ст. Оригінальний ренесансний декор був втрачений під час перебудов.  Фасадна стіна розчленована широкими пілястрами по всій висоті з другого до четвертого поверху.  На другому поверсі по центру розміщено балкон. Прямокутні вікна (по три на рівні кожного поверху) мають скромні профільовані обрамлення.

Східна забудова (кам'яниці) площі Ринок

   Будинок № 6 на площі Ринок, або ж колишній палац Корнякта, розташований в лінійній забудові східного боку ринкової площі. Будівля побудована у 1580 році для багатого грецького купця Костянтина Корнякта з о. Крит на фундаментах двох давніх готичних кам’яниць, тому мала назву кам’яниця Корнякта або Королівська кам’яниця.

   Його авторами стали архітектори з Італії Петро з Барбони та Павло Римлянин. Будинок цікавий не тільки своєю архітектурою, а й унікальним італійським двориком, який знаходиться у внутрішньому подвір’ї палацу Корнякта. Влітку там працює ресторан італійської кухні «Італійський дворик», а також відбуваються джазові та класичні концерти.

Також тут знаходиться відділ Львівського історичного музею «Кам’яниця Корнякта», де у Королівських залах постійна експозиція презентує історію будинку через його мешканців у контексті історії міста, краю, Європи. Більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Італійський дворик у Львові».

 Будинок № 10 на площі Ринок, або ж колишній палац Любомирських, розташований в лінійній забудові східного боку площі Ринок.  Будівля палацу Любомирських побудована на місці кількох давніх кам’яниць, є зразком архітектури магнатського палацу доби бароко, інкорпорованої в масив забудови площі Ринок.

 Будівля палацу Любомирських побудована на місці  кількох давніх кам’яниць, пивниці та фундаменти яких походять з періоду готики. В кінці ХVІІ ст. вони були об’єднані в одне ціле, три з боку вулиці Руської і дві з вулиці Бляхарської (сучасної вулиці Івана Федорова).

 На фасаді від вулиці Івана. Федорова є портал, який зберігся від давньої кам’яниці. На його замковому камені поміщений картуш з датою «1695».  Кам’яниці від площі Ринок, які належали князю Яну Сапізі, в 1744 році перебудовано за проєктом Бернарда Меретина, що будував в Бучачі і Городенці, автор проєкту собору Святого Юра у Львові.

 У одній з них (від площі Ринок) жив польський поет ХVІІ ст. Шимон Шимонович. 1760 року Станіслав Любомирський купив кам’яницю Сапіги, а також будівлі від вулиці Руської та сучасної вулиці І. Федорова і запросив відомого архітектора Яна де Віте, що добудовував собор Домініканського монастиря,  для будівництва свого палацу. Після того кам’яниця отримала назву палац Любомирських.

 1763 року будинок був фундаментально перебудований за проєктом архітектора  Яна де Віте. Будівельними роботами керували архітектори Бернард Меретин та Мартин Урбанік. Декоративне оздоблення аттика з люкарнами, картушами та фігурою орла, який збирається до злету і опори-наріжника з військовою атрибутикою, яка представляє алегорію збройної слави роду Любомирських, від вулиці Руської виконав за проєктом Себастяна Фесінгера скульптор Стефан Кодецький. Стюкові каміни в приміщеннях за проєктом Себастяна Фесінгера виконав Іван Оброцький.

 У тепер вже неіснуючому малярському декоруванні приміщень брав участь Станіслав Строїнський. У 1767 році тут влаштував собі резиденцію російський генерал Михайло Кречетніков.  У 1772 – 1821 роках в будинку містилася резиденція австрійських губернаторів Галичини. Тут мешкали австрійський губернатор Галичини граф Йоган-Антон Перген і його наступники.

 У 1869 році реконструйовано планування першого поверху. У 1870 роках будинок належав Ігнатію Домініку Леваковському. В останній чверті ХІХ ст. у будинку містилося товариство вчительок, засноване у 1882 році (керівник – Софія Романовичева).

 У 1895 році палац викупило українське товариство «Просвіта». Від тоді і до 1939 року в цьому будинку містився ряд культурно-освітніх установ, зокрема, товариство «Просвіта», книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка, редакція і друкарня газети «Діло», журнал «Громадський вісник». Його в різний час відвідали Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник та інші видатні діячі української культури.

 У 1920 і 1925 роках проєкт фасаду першого поверху для будинку товариства «Просвіта» виконав архітектор Лев Левицький. Проєкт порталу від вулиці Руської для книгарні товариства «Просвіта» у 1935 році виконав архітектор Євген Нагірний. Тоді ж проєкт конструктивних елементів для виконання порталу виконав інженер Володимир Савчак. Проєкт вхідної брами та реконструкцію сіней у будинку товариства «Просвіта» від площі Ринок, а також проєкт книжкового магазину у брамі будинку при вулиці Бляхарській (тепер вулиця І. Федорова) виконав у 1934 – 1935 роках архітектор Євген Нагірний.

 Будівля палацу Любомирських за стилем одна з найкращих барокових житлових кам’яниць у Львові. Палац займає кутову ділянку на східній стороні площі Ринок. Бічним фасадом виходить на вулицю Руську, тильним – на вулицю І. Федорова. У ХVІІ ст. будівля зводилася на місці п’яти давніх кам’яниць, над фундаментами і пивницями з періоду готики. В ХVІІІ ст. грунтовно перебудовувалася.

 Будинок мурований, з цегли, тинькований, в плані витягнутий прямокутник з невеликим внутрішнім двориком, триповерховий. Займає кутову ділянку на східному боці площі Ринок. Має три відкритих для огляду фасади. Парадний, найпишніше оздоблений, виходить на площу Ринок. Він розчленований пілястрами з ліпними декоративно оздобленими капітелями, вікна прикрашені ліпним обрамуванням з гірляндами. Балкони огороджені кованими гратами, опираються на фігурні кронштейни. Наріжник будинку від вулиці Руської оформлений військовою атрибутикою, яка представляє алегорію збройної слави роду Любомирських. Аттик прикрашений люкарами, картушами та фігурою орла, який збирається злетіти. Фасади, які виходять на вулицю Руську та вулицю І. Федорова вирішені значно простіше. Гладку поверхню їх стін розчленяють плоскі пілястри з капітелями, вікна оформлені лиштвами строгої форми. З боку вулиці І. Федорова розташований різьблений у камені портал, на замковому камені якого розміщений картуш з датою «1695». Проте планування підвалів та збережені в них готичні склепіння свідчать про більш раннє походження камєяниць, які сформували у пізніший період палац.

 Особливістю архітектурно-планувального вирішення будинку є виступаючі за фасадну лінію підвальні приміщення, які утворювали так звані передпоріжжя.  Вони полегшували завантаження пивниць товарами й водночас слугували підмурком хідників, про які згадує у своїх спогадах Мартин Груневег. На думку київської дослідниці Тетяни Трегубової, готична кладка та портали у пивницях дозволяють датувати появу цих передпоріжь ХІV – ХV ст.

 Перед 1527 роком на них розміщували відкриті дерев’яні галереї та навіси (так звані передсіння), будівництво яких було заборонено після пожежі. Перший поверх перекритий хрестовими склепіннями. Інтер’єр прикрашають стюкові каміни, виконані за проєктом Себастьяна Фесінгера, скульптором Іваном Оброцьким.

 У 1975 році після реконструкції в будинку відкрито музей меблів та парцеляни зі збірок Музею етнографії та художнього промислу НАН України та був єдиним музеєм меблів в Україні. Тепер у будівлі розташовані відкриті фонди Музею етнографії та художнього промислу НАН України.

Площа Ринок навпроти головного входу до ратуші

Будинок № 13 на площі Ринок, або ж колишня камяниця Алембеківська, розташований в лінійній забудові південного боку площі Ринок.  Будинок побудований на місці попередньої готичної кам’яниці ХVІ ст. Першим її власником був Ян Алембек, львівський аптекар та бургомістр, автор першого опису Львова (1618 рік). Тоді відповідно будівля називалася Алембеківська кам’яниця.

 Патриціанська родина Алембеків вимерла в 1704 році. У другій половині ХІХ ст. власниками кам’яниці були Леопольд де Сіньо та Леокардія Семелковська.

В 1869 році виконано проєкт триповерхової офіцини у подвір’ї (автор проєкту невідомий) для власника Самуеля Фішера. Наприкінці ХІХ ст. будинок належав родині Альтерів.

Первісно кам’яниця була триповерхова, четвертий поверх надбудовано у другій половині ХІХ ст. (не пізніше 1885 року). У 1879 році за проєктом будівничого Войцеха Щебльовського на замовлення Рахміля Альтера реконструйовано приміщення світлиці на першому поверсі (розділено на два менші приміщення). У 1882 році за проєктом Юзефа Енгеля на замовлення піднято тильний тракт існуючого четвертого поверху і проведено адаптацію коридору на третьому та четвертому поверхах основного будинку.

 В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. архітектор Соломон Рімер виконав обмірні креслення будинку. У 1911 році за проєктом Соломона Рімера на замовлення Ігнатія Альтера влаштовано світловий скляний ліхтар на даху для освітлення сходової клітки. В 1930-х роках власницею будинку була Мілослава Вільчинська.

 Від давніх часів будинок нумерувався як 12 а, після 1940 року отримав новий номер – 13.

Будинок побудований з каменю та цегли (фундаменти з кам’яних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з вузьким головним фасадом.

Симетрична композиція головного фасаду дещо знівельована зміщеним вправо вхідним порталом з кам’яним профільованим обрамуванням, над яким поміщений заґратований світлик з таким же обрамуванням. Перший поверх рустований, прорізаний великими вітринними вікнами з півциркульними завершеннями. Вікна другого і третього поверхів прикрашені сандриками трикутними та сегментними сандриками, на четвертому поверсі – профільовані обрамування з «вушками» декоровані замковими каменями. Під і над вікнами другого поверху – декоративні ліпні вставки. Фасад завершений карнизом з ліпним декором у вигляді кронштейнів та рядом сухариків.

 У червні 2012 року у цій будівлі почав функціонувати тризірковий готель «On The Square Guesthouse». Станом на 2019 рік готель займає два поверхи та розміщує гостей у 11 номерах.

 Але як на мене, то найцікавіше у цьому будинку розмішено на першому поверсі – кафе-пекарня «Львівські пляцки». У Львові пляцками називають всяку випічку, в тому числі сирники та штруделі. Саме цими десертами відомі «Львівські пляцки».

 Весь процес створення випічки, від замішування тіста до вилучення з печі, можна спостерігати крізь вітрину. В меню – чотири види штруделів (два солодких і два солоних): з вишнею і яблуком, з лососем і куркою. Також в кафе готують сирники (мокрі і сухі). Щоб визначити, який вид сирників є «найбільш львівський», було проведено опитування серед гостей.  В результаті обидва набрали приблизно однакову кількість голосів. До всіх страв у закладі безкоштовно подають соуси: солоний вершковий, солодкий ванільний, ягідний, шоколадний, як безкоштовний топінг можна взяти морозиво. 

Кафе-пекарня «Львівські пляцки» на площі Ринок, 13

Інтер’єр тут виконаний у стилі старої пекарні. На полицях стоять банки з консервованими вишнями, а металеві терки служать абажурами для пристінних світильників.

Смачні штруделі та сирники в кафе-пекарні «Львівські пляцки»

   Будинок № 14 на площі Ринок, або ж колишня Венеційська кам’яниця, розташований в лінійній забудові південного боку площі Ринок.  Це типова ринкова кам’яниця, перебудована у 1589 році у стилі Ренесансу з готичної будівлі ХVІ ст. на замовлення венеційського консула та купця Антоніо Массарі. Архітекторами Павлом Римлянином при участі Павла Щасливого був перебудований головний фасад будинку. З іменем власника пов’язана назва кам’яниці – Массарівська або Венеційська. Але цю кам’яницю не слід плутати з Массарівською кам’яницею, що знаходиться на площі Ринок, 24, хоча обидві ці нерухомості належали в свій час консулу.

    На початку ХVІ ст. будинок називався Гінковським. Фігура крилатого лева – герб венеційської республіки, який тримає відкриту книгу з латинським написом: "PAX TIBI MARCE EVANGELISTA MEVS DIXIT 1600" (що у перекладі означає «Мир буде з вами, Марк, мій євангеліст» - сказав Господь Марку євангелісту), розміщена над порталом головного входу. Дата 1600 р. стосується реставрації будинку. В сінях кам’яниці зберігся портал з датою перебудови «1660».

    У ХVІІІ ст. будинок називався Соммерівським, тоді він був власністю родини Лоншамів. Після надбудови четвертого поверху у ХІХ ст. кам’яниця частково втратила свій первісний вигляд. У 1886 році за проєктом архітектора Вільгельма Шмідта на кошти власниці Леокардії семелковської був виконаний проєкт на будівництво триповерхової офіцини. Будівельні роботи виконував будівничий Антоній Сервацький.

    У 1889-х роках власником будинку був Абрагам Бранд. 18 січня 1896 року магістрат за згодою власника будинку Айсіга Маркуса Маркля дав дозвіл на побудову нового порталу для книгарні Павла Стажика. Однак декор фасаду,  зокрема, діамантовий руст стін,  білокам’яні портали зберігають ренесансні риси.

    У 1930-х роках власником будинку був Давид Сесслер. Від 1950-х років у будинку була майстерня з індивідуального пошиву та ремонту одягу та головних уборів.

   Тепер це в основному житлова кам’яниця: частина нежитлових приміщень на першому поверсі належить – ТЗОВ «Капелюшок», кафе «Квітка»; частину другого поверху займає ресторан «Масонська ложа».

 Будинок № 14 на площі Ринок, або ж колишня Венеційська кам’яниця

   Будинок побудований з каменю та цегли (фундаменти з кам’яних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з офіциною та внутрішнім подвір’ям. Основний будинок в плані зберігає в цілому середньовічну планувальну структуру. Трьохтрактовий в глибину: два передні великі приміщення (світлиці) і сіни; внутрішній коридор, кухні та сходова клітка; внутрішній дворик з бічною офіциною (індермахом або гіндермахом). По ширині будинок тридільний: два великі приміщення (світлиці) від площі Ринок, які розташовані з двох сторін під’їзду (сіней).

   Головна сходова клітка двомаршева, з кам’яним огородженням на першому поверсі. Перекриття першого поверху та пивниць мають хрестові та циліндричні склепіння.

   Головний фасад – чотиривіконний, симетричний зі зміщеним вправо вхідним порталом. Над вхідним порталом оформленим білокам’яним обрамуванням, прикрашеним замковим каменем у вигляді волюти з карнизом, на якому поміщена скульптура крилатого лева (герб Венеційської республіки). Поверхня стін на рівні першого, другого та третього поверхів декорована діамантовим рустом, на четвертому поверсі тинькована у вигляді горизонтальних смуг. Вікна другого, третього та четвертого поверхів мають профільовані обрамування, під вікнами – білокам’яні карнизи, над вікнами декоративне обрамування у вигляді подвійних волют. Завершується фасад чотирма стриховими віконцями та карнизом над ними у вигляді профілів, тягнених у тиньку та кронштейнів.

   Це одна з найкраще збережених кам’яниць південного боку ринкової площі. 

Над вхідним порталом (будинок № 14) скульптура крилатого лева (герб Венеційської республіки)  

Будинок № 19 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Пелчинська, розташований в лінійній забудові південного боку ринкової площі. У ХVІ ст.  кам’яниця була власністю заможної львівської родини Пелків і відповідно мала назву  Пелчинська.

 

У ХVІІ ст. будинок належав  Юзефовичам. У першій  половині ХVІІ ст. тут містилася відома у Львові торгівля винами Яна Лятиновича.

 

У другій половині ХІХ ст. власницею кам’яниці стала Анна Габріель. 10 лютого 1873 року магістратом був затверджений проєкт нового даху виконаний невідомим архітектором на замовлення Анни Габріель.

 

У 1920-х роках будинок належав Лазарю та Гілені Фішерам.

 

У 1930-х роках будинок переходить у власність Клари Прохнік. 13 вересня 1934 року проєкт фасаду на рівні першого і другого поверхів будинку виконав архітектор Євген Нагірний.

 

Будинок побудований з каменю та цегли (фундаменти з камяних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з чотиривіконним головним фасадом.

 

Основний будинок в плані зберігає  в цілому середньовічну планувальну структуру. Чотирьохтрактовий в глибину; індермах (передні великі приміщення – дві світлиці і сіни, внутрішній коридор, кухні та сходова клітка); внутрішній дворик; гіндермах (тильний будинок з офіциною). По ширині будинок тридільний: два великі приміщення (світлиці) від площі Ринок, які розташовані з двох сторін під’їзду (сіней). Головна сходова клітка тримаршева, в плані квадратна, з кованим металевим огородженням. Над сходовою кліткою – високий чотирисхилий скляний дах (ліхтар). На першому поверсі світлиці та приміщення пивниці перекриті циліндричними склепіннями.

 

Головний фасад – чотиривіконний, симетричний з центральною розкрепованою частиною та вхідним порталом на центральній осі. На першому поверсі – два вікна з кам’яним профільованим обрамуванням із сегментними завершеннями. Подібне обрамування має також вхідний портал. Вікна і невелика ніша-світлик над вхідною брамою загратовані. Поверхня стін першого поверху облицьована природним каменем. На рівні другого поверху на всю ширину центральної розкрепованої частини виступає балкон на трьох великих кам’яних кронштейнах у вигляді волют і двох менших у вигляді декоративних масок. На рівні другого, третього і четвертого поверхів фасад вертикально розділений пілястрами. Вікна з сегментними та півциркульними завершеннями, прикрашені профільованими обрамуваннями з «вушками» та замковими каменями. Фасад завершений карнизом, на рівні вікон четвертого поверху проходить профільована тяга, яка відокремлює ряд невеликих стрихових віконець.

Зараз будинок використовується як житловий.

 

   Будинок № 20 на площі Ринок, або ж колишня камяниця Крайзерівська, розташований в лінійній забудові південного боку ринкової площі. Будинок побудований у ХVІ ст.  Назва будинку Крайзерівська (Кайзерівська або Кралівська) походить від прізвища львівського війта Станіслава Крайзера. Ця назва збереглася до ХVІІІ ст.

 

   На початку ХVІІІ ст. кам’яниця була триярусною і мала дворовий флігель (тобто індермах або гіндермах). Перша грунтовна реставрація будинку відбулася у ХVІІІ ст., коли він належав Юзефу з Ольбрахчиць Більському, рабштинському старості, від якого отримала назву – Більська.

 

   Близько середини ХVІІІ ст. Більський провів перебудову, однак не зовсім вдалу. Тому після смерті Більського, його дружина Констанція з Бекерських Більська, галицька каштелянова, яка у 1774 році стала повноправною власницею цієї нерухомості, вирішила провести ще одну реконструкцію. У 1776 році вона замовила проєкт  на перебудову кам’яниці у архітектора Петра Полейовського. Останній виконав проєкт, але не встиг реалізувати. Після смерті Полейовського Констанція Більська звернулася до іншого архітектора – Франциска Кульчицького, який завершив реконструкцію кам’яниці у 1779 році за рік до своєї смерті. Над художнім оформленням фасаду будинку та інтер’єру у 1776 році працювали скульптор Франциск Оленський (Олендзький), Ян Гертнер, мулярі Мтефан Угницький та Михайло Стобанський. До нашого часу дійшов лише фасад на рівні першого поверху, обличкований тесаним каменем, який зберіг елементи пізньобарокового декору.

 

   У 1840 – 1850-х роках власником будинку був Габріель Мюллінг. У другій половині ХІХ ст. кам’яниця переходить у руки українських міщан. У 1858 році її купив Михайло Димет (1820 – 1890), купець, власник крамниці і майстерні. Його крамниця «Під Надією», яка містилася на першому поверсі, забезпечувала  церкви Галичини церковним знаряддям і книгами. У 1864 році тут вперше у Львові продавали «Кобзар» Тараса Шевченка. Михайло Димет 27 років поспіль вибирався членом міської ради та декілька разів до торгової палати. У 1860-х роках він підтримував матеріально українську літературну громаду в Галичині. 

 

   У 1860 – 1861 роках кам’яниця була грунтовно перебудована на кошти Димета за проєктом будівничого Міхаеля Герля, який був  затверджений магістратом 13 липня 1860 року. Тоді, зокрема, було надбудовано четвертий поверх. Фасад кам’яниці, за винятком партеру та балкону другого поверху, оздобленого гратами у стилі рококо і важкими кам’яними вазами на постаментах (вірогідно, з часу перебудови Франциском Кульчицьким), втратив свій вигляд з 1779 року. У 1890-х роках будинок належав Францисці Димет.

 

   У 1900 – 1930-х роках кам’яниця належала Адольфу та Марті Ауербахам. На замовлення останніх у 1908 році архітектор Август Богохвальський виконав проєкт перекриття подвір’я скляним дахом, який був реалізований. У вересні 1934 року архітектор Тадеуш Врубель на замовлення Марти Ауербах виконав проєкт вхідного порталу.

 

   На першому поверсі у пивницях влаштовано популярний у 1960 – 1970-х роках ресторан «Під Левом». Інтер’єр його прикрашало керамічне панно «Данило Галицький» (автори Андрій Бокотей та Любомир Медвідь, 1965 рік). У 1986 році після реставрації приміщень партеру та підвалів тут відкрилося кафе «Під Левом».

 

   Будинок побудований з каменю та цегли (фундаменти з кам’яних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з вузьким головним фасадом.

 

   Головний фасад – тривіконний, симетричний зі зміщеним вправо вхідним порталом. На рівні першого поверху фасад зберіг елементи пізньобарокового декору. Поверхня його стін обличкована тесаним білим каменем. Два широкі аркові портали з кам’яними профільованими обрамуваннями угорі оздоблені замковими каменями, які переходять у консолі балкону. Широкі пілястри завершені угорі капітелями, які ділять перший поверх на дві рівні частини, підтримують по центру балкон і слугують постаментами для білокам’яних ваз. На рівні другого поверху майже на всю ширину фасаду виступає балкон оздоблений гратами у стилі рококо. Фасад прорізаний вікнами з профільованими білокам’яними обрамуваннями, прикрашеними сандриками (на другому поверсі) та пишним декором у стилі рококо.

 

   Будинок № 21 на площі Ринок, або ж  колишня Домбровська кам’яниця, побудована для Андрія Самбора Домбровського у  ХVІІ ст. Пізніше послідовно належала родині Убальдіні, Зилькевичів, Купінських, Нущинських. Розташований в лінійній забудові південного боку ринкової площі.

 

   Два ренесансні портали на головному фасаді, а також давній дводільний поділ ця тривіконна кам’яниця зберегла з ХVІІ ст. На першому поверсі у світлиці будинок має орнаментовану світлицю з різьбленими у камені віконними та дверними прорізами. На картуші над одним з порталів видно контури тварини, найправдоподібніше лева, характерного для львівського архітектурного оздоблення.

 

   У 1866 році архітектор Антоній Сервацький виконав проєкт туалетів в офіцині.

 

   У 1876 році будівничий Юзеф Міхель виконав проєкт добудови офіцини для тодішньої власниці будинку Юлії Крайчинської.

 

   Архітектор Вінцентій Кузневич у 1880 році виконав проєкт на добудову четвертого поверху над тильною кам’яницею.

 

   У 1890-х роках власником будинку був доктор Владислав Пішек. У 1900 році проєкт приставної дерев’яної вітрини виконав архітектор Артур Щлеєн.

   У 1930-х роках кам’яниця належала Едварду та Стефанії Дзєдзіцьким.

   У 1934 році архітектор Міхал Лужеуцький виконав реконструкцію порталів магазину.

   Будинок побудований з каменю та цегли (фундаменти з кам’яних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з вузьким головним фасадом.

   Основний будинок в плані зберігає в цілому середньовічну планувальну структуру.  Чотирьохтрактовий в глибину; індермах (передні великі приміщення – світлиці і сіни, внутрішній коридор, кухні та сходова клітка); внутрішній дворик з бічною офіциною; гіндермах (тильний будинок з офіцинами). По ширині будинок тридільний: два великі приміщення (світлиці) від площі Ринок, які розташовані з двох сторін під’їзду (сіней). Головна сходова клітка тримаршева, в плані квадратна, з кованим металевим огородженням. Над сходовою кліткою – високий чотирисхилий скляний дах (ліхтар). В тильній частині будинку – друга сходова клітка з огородженням із балясин. В під’їзді (сінях) з лівого боку збережений прямокутний кам’яний портал (тепер закладений). На першому поверсі світлиці і приміщення пивниці перекриті хрестовими та циліндричними склепіннями.

   Головний фасад – тривіконний, асиметричний, з кам’яним контрфорсом, кладеним на висоту двох поверхів з правого боку. Два ренесансні портали з невеликими загратованими світликами на головному фасаді, а також давній дводільний поділ ця тривіконна кам’яниця зберегла з ХVІІ ст.

   Тепер один з порталів слугує вхідною брамою, а другий перероблений  на велику віконну вітрину. Поверхня стін першого поверху обличкована природним каменем. Між першим і другим поверхами проходить профільований карниз. Вікна другого поверху вирішені у строгих ренесансних профільованих кам’яних обрамуваннях, прикрашених лінійними сандриками. Четвертий, добудований у ХІХ ст.,  поверх має подібної форми вікна. Фасад завершується профільованим карнизом з кронштейнами. На першому поверсі у світлиці будинок має орнаментовану світлицю з різьбленими у камені віконними та твердими прорізами.

   Будинок № 22 на площі Ринок, або ж колишня камяниця Єльонківська – наріжний, тому головним фасадом виходить на площу Ринок, 22, а бічним видовженим – на вулицю Галицьку,1. Історію цього будинку дослідив відомий львовознавець Володимир Вуйцик. Збудований у 1893 році на місці середньовічної кам’яниці Єльонківської, включивши її пивниці.  Належала вона Павлу Єльонку, який  був львівським бурмістром під час епідемії 1558 року. Родина була власниками у середині ХVІ ст. Бічний фасад, за реєстром 1767 року, мав 54 і чверть ліктя.

   З іменем  Павла Єльонка пов’язана романтична історія, що трапилась у 1580 році (про яку вже згадувалося вище). Будучи одруженим і батьком двох дітей, він закохався в молоденьку доньку львівського райці Валентина Вільчека Ганну. У той же самий час молоденькою Вільчківною захоплювався молодий італієць з Флоренції Урбан Убальдіні. Ну, а далі ця історія вам уже знайома. Для  Павла Єльонка вона закінчилась трагічно, а для Убальдіні – перемогою, адже не зважаючи ні на що, його неймовірним чудом виправдали. Упродовж років кам’яниця неодноразово змінювала своїх власників.

   У ХVІІІ ст. вона належала Маєрановським і  Шліхтинам. Частина будинку деякий час належала до цеху кушнірів.

   У другій половині ХVІІІ ст. кам’яниця належала катедральному латинському каноніку Стефанові Мікульському, у 1776 році відступив кам’яницю ювелірові Роху Каріє за 10 000 зол. У 1781році він і його сусід Франциск Новаковський побудували спільну межову стіну. Можливо, Каріє, у той самий час перебудував свій дім, позаяк після його смерті 1803 року вартість кам’яниці уже становила 19 980 зол. ринських. Тоді згадується контрфорс від вулиці Галицької, там же один вхід до пивниці, другий – зі сіней. Від площі Ринок дах закривав високий атик або можливо фронтон з трьома металевими хоруговками на кам’яних постаментах. До кінця ХІХ ст. кам’яниця була триповерховою, оздобленою пілястрами і пишним міжповерховим карнизом.

   У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. кам’яниця належала власникам Джоелю Бардаху та Марії Франкель. 3 червня 1892 року магістрат затвердив проєкт реконструкції триповерхового будинку на площі Ринок, 22 (архітектор Альфред Каменобродський). Сучасний будинок зведено в 1894 році за проєктом архітектора Міхала Фехтера, затвердженим 30 червня 1893 року, а 5 січня 1895 року власники отримали дозвіл на проживання у ньому. Проєкт фасаду був виконаний на кошти власників Джоеля Бардаха та Марії Франкель. Проєкт на виконання отвору для встановлення ліфта та залізних сходів у крамниці  Марії Франкель виконав у 1911 році архітектор Іван Левинський.

    У 1930 році кам’яниця належала Бардашу Генрику.

    У міжвоєнний період тут містилася крамниця одягу Брілля.

    У радянський час у партеровому приміщенні будинку розташовувалася крамниця хутра. Станом на 2010 рік будинок використовується як житловий. Цокольний поверх займає відділення № 30 «UniCredit Bank». У 2012 році відбулася заміна столярки віконних прорізів другого поверху і в приміщеннях облаштували кафе. 

   Вулиця Галицька виникла з повстанням середньовічного Львова в межах оборонних мурів. До того часу це була дорога або головний торговельний шлях, який проходив через давній княжий Львів. З локацією магдебурзького міста відрізок цієї дороги від ринкової площі до південного міського муру і брами став вулицею, яка отримала назву Галицької, позаяк шлях на південь від брами вів до Галича. Назва вулиці «Галицька» уперше зафіксована в документах 1384 року. До другої половини ХVІІІ ст. вона була значно коротшою, закінчуючись перед мурами Галицької брами, що стояла на перехресті сучасної вулиці Братів Рогатинців. Після розібрання мурів і валів вулицю продовжили до Галицької площі. Галицька брама, інтегральний і невід’ємний елемент вулиці, водночас слугувала для підтримання зв’язку оточеного мурами міста зі зовнішнім світом. ^.

 

   Будинок мурований, з цегли та каменю на фундаментах попередньої кам’яниці, з тридільною тритрактовою планувально-просторовою структурою та склепленими пивницями, з дерев’яними перекриттями, внутрішніми (з подвір’я) балконами, зі сходами та партеровими офіцинами. Споруда чотириповерхова, із бляшаною покрівлею.

Будинок побудований в стилі історизму, поєднує елементи неоренесансу та необароко. З боку вулиці має 12 вікон, з двома пристінками, яким відповідають мансардові приміщення даху. Композиція фасаду характеризується чітко вираженим горизонтальним членуванням.  Перший і другий поверхи оздоблені дощатим рустом, третій і четвертий – пілястрами іонійського і коринтського ордерів. На рівні третього і четвертого поверхів влаштовано по два балкони з ліпною балюстрадою і кованим огородженням. Вікна на нижніх поверхах прямокутні, на верхніх – напівкруглі. Будинок увінчує розвинений карниз на модульонах.

 

   Повертаємо до західної сторони площі Ринок.

 

   Будинок № 23 на площі Ринок, або ж колишня Шольцвольфовичівська кам’яниця, розташований на південно-західному наріжнику ринкової площі. Нагадує за своїм архітектурним укладом будинок Бандінеллі.  Збудована кам’яницяу ХVІ ст., перебудована  у стилі пізнього ренесансу з яскраво вираженими фламандськими впливами 1630 р.

 

   Будинок належав родині львівських патрицій Шольц-Вольфовичів, які походять із Сілезії, яка свого часу була дуже заможною і прибула до Львова у ХVІ ст.. Шольци незмінно займали у місті високі владні посади та входили до середовища найбагатших мешканців міста.

 

   Засновниками цього роду був відомий львівський купець Вольф Шольц і його брати Якуб та Йоган. Вольф Шольц мав аж 12 синів та стільки ж доньок. Чоловіком однієї з доньок став купець, консул Венеції у Львові Антоніо Массарі.

 

   Історик Діонісій Зубрицький згадує у своїй хроніці під 1607 роком про те, що ще один представник родини, райця Йоган Шольц-Вольфович був знаний своєю доброчинною діяльністю.  Він зобов’язав та записав кожного власника свого дому в місті, який тепер має № 47, щороку на Різдво давати обід для убогих у шпиталі Святого Духа і Святого Станіслава. Це мали підтримувати і його нащадки.  Ось такими були олігархи давнього Львова. На площі Ринок Щольцам належало декілька кам’яниць. Її наріжник, звернений до вулиці Галицької на рівні третього поверху у кутовій ніші прикрашений скульптурною композицією «Хрещення Ісуса Христа Іваном Предтечею». Тривіконним фасадом будинок виходив на площу Ринок, від колишньої площі Капітульної (тепер площа Катедральна) фасад займав 2/3 кварталу.  У 1870 – 1880-х роках власником будинку був Титус Леваковський. У 1890-х роках кам’яниця належала Абрагаму Шварцвальду. У 1930-х роках власником будинку був Ліпа Шутцманн. Проєкт перебудови фасадів від площі Капітульної  та від площі Ринок, переробку вхідних порталів виконав у 1934 році архітектор Юзеф Авін. Проєкт перебудови вхідного порталу до крамниці від площі Капітульної виконав у 1934 році архітектор Аба (Альберт) Корнблют. Будинок видатний ще й тим, що на відміну від багатьох інших кам’яниць площі,  тут не був надбудований 4 поверх, тому споруда у значній мірі зберегла цілісність та пропорційність.

 

   Будинок наріжний, побудований з каменю та цегли (фундаменти з кам’яних блоків), тинькований, чотириповерховий, в плані має характерний для ринкових кам’яниць витягнутий у глибину ділянки прямокутник з  вузьким головним тривіконним фасадом від площі Ринок і довгий – від площі Катедральної. Первісне планування та декор інтер’єрів втрачені при перебудові у ХІХ ст. До нашого часу зберігся пізньоренесансний характер фасадів.

 

   Фасадні композиції будинку чітко поділені класичними ордерними системами: перший поверх оформлений пілястрами важкого тосканського ордеру, прикрашеними діамантовим рустом; другий – пілястрами іонічного ордеру; третій – пілястрами корінфського ордеру. Між поверхами проходять профільовані фризи та карнизи. Пілястри прикрашені портретними лев’ячими масками і є навіть зображення чорта і блазня.  Вікна прикрашені профільованими білокам’яними обрамуваннями та трикутними і сегментними сандриками.  На цій будівлі є латинські написи у стилі: «Де милосердя – там Бог», «Бійся Бога і відійди від зла», «Господнє ім’я – несхитна вежа». На рівні третього поверху у кутовій ніші прикрашений багатофігурною скульптурною композицією «Хрещення Ісуса Христа Іваном Предтечею», яка присвячена відомій біблійній сцені.  Фасад завершений профільованим карнизом з кронштейнами.  Автором скульптурного оздоблення вважається місцевий майстер Ян Заремба. Найбільш презентабельним є фасад цієї споруди, але для розуміння всього масштабу, на неї варто подивитися зі сторони площі Катедральної.

   Будинок є єдиним прикладом архітектурної композиції в житловій ринковій забудові, який оснований на ордерній системі.

   Будинок № 24 на площі Ринок,  або ж кам’яниця  Массарівська, розташований на західній стороні площі Ринок, по сусідству:  ліворуч з кам’яницею Шольцвольфовичівською, праворуч – Якубшольцівською, як ви вже здогадались, то вони належали братам Шольцам, які були в той час у Львові дуже заможними і володіли не однією кам’яницею на площі Ринок. Але ж і ця кам’яниця колись належала Шольцам і називалася Гібльовською, а потім, коли Антоніо Массарі одержав його разом з дружиною, стала називатись Массарівською. У пам'ять про Массарі у ХХ ст. на сходах помістили зображення крилатого лева. У другій половині  ХVІІ ст. будинок перейшов у власність радника Гордона, шотландця за походженням (прийняв міське право 1665 року). У 1707 році тут зупинявся московський цар Петро І, коли приїжджав на переговори з польською шляхтою. Також у цій будівлі він зустрічався з делегацією львівського Ставропігійського (Успенського) братства. 

   На початку ХХ ст. будинок рекоструювали, додали четвертий поверх, на атику встановили барельєф (Автор З. Курчинський). У 1946 році будинок передали історичному музею. Тут планували влаштувати історичний музей імені Петра І, для чого відселили мешканців чотирьох квартир. Нині тут розміщуються відділи археології та історії середньовіччя.

   Перебудови змінили внутрішній вигляд будинку. Але за небагатьма фрагментами, які залишилися на першому поверсі, можна дійти висновку, що він був дуже гарним. У пивниці збереглися залишки гіпокауста (тип опалювальної системи).

   Будинок один з найстаріших на площі. Основний блок будинку було споруджено в ХV ст. і першій половині ХVІ ст. – типовий зразок житлової забудови площі Ринок доби пізнього Середньовіччя. Капітально перебудований у стилі Відродження після пожежі 1527 року. Адаптований згодом до функції музейного будинку (реконструкція 1920 року). Атик був замінений парапетом з барельєфом роботи З. Курчинського, до цього ж часу відносяться балкон і скульптура  над порталом.

   Будівля чотириповерхова, цегляна, тинькована, видовжена в плані зі сходу на захід. Вхідний портал та вікна першого поверху мають півкругле завершення, на верхніх поверхах – прямокутні в профільованих кам’яних обрамленнях. Над нижнім ярусом фасаду розміщено балкон з кам’яною балюстрадою. Над фасадом встановлено розвинутий карниз і трикутний фронтон, оздоблений алегоричним рельєфом авторства скульптора. З. Курчинського (1920 рік). Фундаменти та склепіння першого поверху зберегли клементи пізньоготичної конструкції, внутрішнє планування та окремі елементи декоративного оздоблення в інтерєрі є типовими для ренесансу.

   Перед фасадом будинку знаходиться один з символів Львова – фонтан «Нептун».

Південна забудова (кам'яниці) площі Ринок 

   Будинок № 26 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Яншольцівська, розташований в лінійній забудові західного боку ринкової площі. Кам’яницю спорудили у ХVІ ст., очевидно, на фундаментах готичної попередниці. У джерелах будинок вперше згадується у 1648 році як кам’яниця покійного Яна Шольца, звідси і її назва. Тритрактова триповерхова кам’яниця потребувала на той час термінових ремонтно-відновлювальних робіт.

   Результати цих робіт унаочнюють збережені кам’яні портали з рельєфом Богородиці на замковому камені. У ХVІІІ ст.  кам’яниця належала доктору філософії, раднику магістату Миколаю Зенткевичу, який у березні 1753 року уклав угоду з будівельним майстром Якубом Лельовським про реконструкцію.  Проєкт передбачав, окрім реновації фундаментів і мурів, зміну фасадного вигляду, виставлення кронтрфорсу і встановлення мурованого стовпа у світлиці. Тоді змінили планувальну структуру першого тракту, в пивницях і партері вимурували нові склепіння.

   У середині ХІХ ст. (1863 – 1864) добудували четвертий поверх.  Найбільші адаптаційні роботи проведені за проєктом Зигмунта Кендзєрського 1878 року.  На головному фасаді підняли карниз, реконструювали дах, оформлення фасаду набуло сучасного вигляду. Змінилась планувальна структура, на теперішньому місці була встановлена сходова клітка. На початку ХХ ст. на фасаді вмонтували готичний портал, як  середньовічний  «експонат». Чергові ремонти будинку відбулись у 1926 – 1927, 1935, 1993 роках та початку ХХІ ст., коли приміщення на першому поверсі були пристосовані під банк.

   Теперішнім власником будинку є територіальна громада м. Львова в особі львівської міської ради. (міська комунальна власність). Приміщення на першому поверсі – в користуванні ПАТ «Альфа-банк».

   Кам’яниця Яншольцівська включена в блок суцільної забудови кварталу, прилеглого до площі Ринок із заходу.  Будинок цегляний, на стрічкових фундаментах, з пивницями, чотириповерховий, з антресольним поверхом над партером, у плані – видовженої прямокутної форми. Зберігає характерну для ренесансного Львова об’ємно-просторову структуру. Сучасне планування кам’яниці остаточно сформувалося після реконструкції ХІХ ст.

   Чільний фасад – триосьовий. Партер відокремлений від верхніх ярусів широким карнизом і виділений кольором. Аркові рустовані портали входів до колишньої світлиці (тепер операційний зал банку) розташовані з правого боку, зліва – вмонтований на початку ХХ ст. готичний портал. Дверний проріз  цього порталу після 2 000 року переробили на віконний. Вікна верхніх поверхів у широких обрамуваннях завершено декоративними сандриками, з мотивами рослинної орнаментики у композиціях рельєфів; у панелі між другим і третім поверхами вставлено жіночі маскарони. Між вікнами площина стіни оформлена рустом. Фасад завершений розвиненим карнизом на консолях. На замковому камені порталу – горельєфне зображення Богородиці (ХVІ ст.).

   З коридору операційного залу банку пробито вихід на сходову клітку, розташовану посередині першого тракту.  Несучі стіни партеру з антресолями та другого поверху зберігають мурування ХVІ ст., про що свідчить характерна для цього періоду темно-червона цегла розміром 26 х 7,5 х 13 см, з твердим розчином. Цегла фасадної стіни походить з ХVІІ ст. Нові повздовжні та поперечні стіни вимурували у ХVІІІ ст. Четвертий поверх та дахові конструкції датуються ХІХ ст.

   Пам’ятка зберігає планувальну структуру, типову для ренесансної кам’яниці в зоні історичного середмістя. В оформленні фасаду елементи ренесансу і бароко поєднані з історизмом ХІХ ст.

   Будинок № 27 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Фаурбахівська, збудований у другій половині ХVІ ст., на місці готичного будинку, знищеного пожежею. Ділянка спершу належала лавнику Вольфу Шольцу. Пізніше власником був вроцлавянин Адама Фаурбах і звідси походить назва – кам’яниця Фаурбахівська. Сучасного вигляду будинок набув у ХІХ ст.

   У ХVІІ ст. тут мешкав історик і політичний діяч Самуель Кушевич.

   Під час ревізії 1692 року було зафіксовано, що кам’яниця перебуває в аварійному стані. Очевидно, тоді й були проведені й відповідні реноваційні роботи. У 1786 році Фаурбахівську кам’яницю перебудували; автором проєкту перебудови помилково вважають будівельного майстра Якуба Пйотровського.

   У ХІХ ст. добудували четвертий поверх, і будинок отримав близький до сучасного вигляд.  1916 року «гроно консерваторів» дало згоду на встановлення вітрини та розширення віконного прорізу партеру. Автором проєкту вітрини був львівський будівничий Соломон Рімер. 1936 року реконструйовано каналізацію. З 2006 року тривають роботи з реконструкції флігеля.

   Зараз будинок перебуває на балансі міста (власник – територіальна громада м. Львова в особі Львівської міської ради). Приміщення першого поверху орендують приватні підприємства. Тут влаштовані крамниця і кафе.

   Кам’яниця включена у західний тракт периметральної забудови львівського Ринку, знаходиться на видовженій ділянці, яка межує з парцелею будинку № 8 на вулиці Театральній. Має спільне внутрішнє подвір’я з сусіднім будинком розташованим на площі Ринок, 28. Між ділянками простежуються залишки колишнього граничного муру.

   Будинок цегляний, на стрічкових фундаментах, з пивницями, чотириповерховий, в плані має прямокутну форму.  Південну частину ділянки займає чотириповерховий флігель, витягнутий за віссю «схід – захід», що знаходиться на подвір’ї. Сучасна планувальна структура будинку остаточно сформувалася після реконструкції 1786 року. На рівні пивниць збереглося традиційне для  ренесансного Львова двотрактове планування з передпоріжжям, на партері – дводільне тритрактове.

   Композиція чільного фасаду симетрична,  вирішена у стилі класицизму. Вісь симетрії акцентується балконом над арковим прорізом входу та трикутним сандриком над центральним вікном другого поверху. Інші віконні обрамування, з сандриками та консолями підвіконних карнизів, мають строгу класицистичну форму.  Четвертий поверх добудований у ХІХ ст., відділено тягою.  Площину фасаду завершує карниз широкого виносу на модульонах.  У партері влаштовані двері та вітрини торговельних закладів. З ХVІІ ст.  зберігся ренесансний портал у білокам’яному обрамуванні.

   Мурування першого поверху на фасаді флігеля, у подвір’ї зберегло давні вставки кам’яних блоків. Уздовж верхніх поверхів проходять балконні галереї з входами до помешкань.

   У пивницях та партері основного блоку будівлі збереглися склепіння ХVІІІ ст.. Вузька сходова клітка з дерев’яними сходами походить тут з ХІХ ст. Планування помешкань – анфіладного типу. 

   Пам’ятка частково зберігає план, типовий для ренесансної кам’яниці, розташованої в історичному середмісті.

   Будинок № 28 на площі Ринок, або ж кам’яниця Гепнерівська, є одним з визначних пам’яток житлової ренесансної архітектури у Львові. Фундаменти кам’яниці були закладені ще у ХІV ст.  В останній третині ХVІ ст. кам’яниця була перебудована та збереглася дотепер у мало зміненому вигляді. Сьогодні використовується як житловий будинок, а на першому поверсі розміщені ресторан та кафе.

   Парцелярне планування кам’яниці, як і більшості інших камяниць львівського середмістя, було закладено в період готики. Ширина парцелі дорівнює 15 ліктів або 2 чверті. Кам’яниця, що стояла на тій парцелі в середині ХVІ ст.,  належала Паулю Ароматаріусу (Лкомський, 1915 рік). Наприкінці  ХVІ ст. львівський райця та лікар Домінік Гепнер збудував для себе нову кам’яницю, яку  згодом успадкував його син тої ж професії Францішек Домінік (1935 рік). Ця кам’яниця, яка дійшла до нас у майже незмінному вигляді, отримала декілька назв: Докторівська, Домініківська та Гепнерівська (остання назва є найбільш поширеною). Помилково Владислав Лозинський називає її Дибовічовською, хоча як зазначає Луція Харевич, лікареві Зигмунда ІІІ С. Дибовіцькому ця кам’яниця ніколи не належала.

   У середині ХVІІІ ст. кам’яниця належала доктору медицини і президенту міста Яну Кучинському. У вересні 1766 року кам’яниця була підперта двома бічними та одним центральним контрфорсом, коли з’явилися трішини в стінах, у зв’язку з розбиранням сусідньої Кампянівської кам’яниці. Контрфорси мурував майстер Петро Снігович (проєкт капітального ремонту, 1967 рік), про що також свідчить напис на правому контрфорсі. Детальніше інвентаризацію конструктивних та декоративних елементів кам’яниці проведено в хронологічних таблицях елементів та картограмах планів, фасадів та розрізів.

   У ХІХ ст. задокументовано низку реконструкцій та перебудов. Так, у 1874 році отримало дозвіл на ремонт даху бляхою. У 1894 році реконструйовано клозети. У 1897 році проведено реконструкцію першого поверху та згодом цілого будинку згідно креслень архітектора Яна Шульца. Так, перекриття першого тракту першого поверху змінюють на склепіння типу «кляйн». Пряму поздовжню перегородку першого тракту переробляють на гранчасту. В цю перегородку вмуровують пізньоготичний портал (вторинного використання, через який заходили до підсобного приміщення крамниці).. Правий портал входу зі світликом переробляють на вітрину. Ідентичний лівий портал входу декорують волютами за аналогією з порталом кам’яниці № 21 на площі Ринок. Очевидно, це зроблено вже після 1901 року, оскільки на рисунку ще фігурують однакові портали зі світликами без декору. У 1903 році проводиться перепланування третього поверху. У 1906 році розбирають центральний контрфорс. У радянський період реставраційні роботи проведено інститутом Укрзахідпроєктреставрація у 1970 році. У світлиці першого тракту на «кляйни» навішені дерев’яні балки, виконані за аналогом тильної світлиці.   Під час реставрації світлиці на тиньку «під правило» були спостережені відтиски заячої лапки білилом на голубому тлі, що було прийомом ХVІІІ ст.

   У тильній стороні були демонтовані залізні гвинтові сходи ХІХ ст., що вели на антресоль. Майстер Андрій Ференц відреставрував  елементи декору тильної світлиці партеру (портали, міжвіконні колонки, аркаду з підпятниками) Планувалося, але не було реалізовано відтворення білокам’яного обрамлення вікна першого поверху та атику з волют та обелісків (проєкт капітального ремонту, 1957 рік). Цього ж року перший поверх було пристосовано під магазин «Сувеніри» (планували також пристосувати підвал) (проєкт реставрації (пристосування), 1970 рік). Житлові, другий та третій поверхи комплексно з іншими будинками на площі Ринок мали би бути пристосовані під готель для туристів (проєкт капітального ремонту, 1967 рік).

   Сьогодні перший поверх і підвали загальною площею більше 300 м² викуплено Богданом Дубневичем на аукціоні 11 липня 2014 року. Новий власник планує використовувати приміщення під ресторан.

   Триповерхова житлова кам’яниця обмежена граничними мурами.  Заїзд (захід) на подвір’я влаштовано  в лівій частині парцелі через портал зі світликом, попри граничний мур між будинками № 27 і № 28. У подвір’ї граничний мур з камяницею № 27 розібраний та присутній у вигляді контрфорсу на тильному фасаді камяниці № 28. У такий спосіб утворено спільне подвір’я з кам’яницею № 27. У подвір’ї споруджено офіцини (флігелі), бічну (межує з № 29) та тильну (межує з парцелями на вулиці Театральній).

   Із заїзду влаштовано сходову клітку до помешкань на верхніх поверхах кам’яниці та до горища.  До приміщень на першому поверсі заходять із центрального порталу головного фасаду. Над заїздом, за ренесансними будівельними традиціями, зроблено антресоль для зберігання товарів. Первісно антресоль була на всю довжину заїзду, але під час реконструкції кам’яниці в ХІХ ст. її було вкорочено. Дістатися до цієї антресолі можна з внутрішніх сходів у світлиці першого поверху, а також залізши драбиною через віконечко тильного фасаду.

   Під будинком є підвали з передпоріжжям – приміщенням під хідником, до якого первісно заходили з площі Ринок. У підвалах збережено фрагменти гіпокаусту – середньовічної системи повітряного обігріву будинку, який здійснювався через канали в стінах перших-третіх поверхів.

   Будинок накритий двосхилим дахом. Тривіконний фасад кам’яниці вирішений у ренесансному стилі. Симетричне розташування віконних отворів вказує на вплив класичної італійської будівельної традиції, на відміну від львівської, яка характеризується розташуванням двох вікон разом і одного окремо. На першому поверсі по вертикальній осі розміщено півциркульний, з трикутним сандриком, портал коринфського ордеру, через який можна зайти до світлиці першого поверху. Антревольти порталу декоровано барельєфами ангелят-путті, в тимпані сандрика розташовано картуш. Нижні третини колонок порталу оздоблено характерним для львівського ренесансного декору мотивом квіток, вписаних у ромби. Над капітелями колонок порталу вміщено лев’ячі маскарони. Ліворуч розташовано прямокутний профільований портал, через який влаштовано заїзд на подвір’я. Над порталом влаштовано світлик – віконечко для освітлення антресолі. Світлик обрамлено волютами з мотивом так званої «львівської квітки». Двері цього порталу характерні для стилістики другої половини ХІХ ст. – дерев’яні з віконечками з залізними решітками.

   Фасад поділений гзимсами, які слугують підвіконними карнизами для вікон других-третіх поверхів. Ці вікна мають ордерне обрамлення канельованими ¾ колонками та завершені трикутними сандриками (на другому поверсі) та сандриками з зустрічних волют (на третьому поверсі). Виступаючі елементи ордерного обрамлення вікон підтримано кронштейнами з лев’ячими масками. П’єдестали віконного обрамлення другого поверху декоровано рельєфами жіночих голівок у своєрідних головних уборах, що, очевидно, є портретами львівських міщанок кінця ХVІ ст.  Між волютами на сандриках вікон третього поверху вміщено горельєфи чоловічих голів (портрети тогочасних міщан чи козаків). Віконна столярка фасаду – профільована дерев’яна, характерна для ХІХ ст. Первісно фасад, очевидно,  був декорований атиком, можливо, з обелісків та волют, що відповідає львівській ренесансній традиції.  Тепер фасад  завершено карнизом, під яким розміщено три горищних віконечка. Обрамлення порталів та вікон (за винятком горищних) головного фасаду виконано з білого каменю, прясло стіни – цегляне, тиньковане.  Фасад фланкується білокам’яними контрфорсами.

   Тильний тривіконний фасад кам’яниці, який можна побачити з подвір’я, типовий для львівської архітектури. Над лучкової форми отвором проїзду з площі Ринок є віконечко-світлик з білокам’яним обрамленням із фасками. На першому, другому та частково третьому поверсі збережено профільовані білокам’яні віконні обрамлення вікон. На першому поверсі ці обрамлення затиньковані, проте саморозкриття внаслідок злущення тиньку виявило характер обрамлень, сліди від гаків, на яких навішувалися віконниці, а також дозволяє встановити первісні розміри вікон (які були меншими). Збереглися білокам’яні карнизи над вікнами першого поверху, двох лівих вікон другого поверху та центрального вікна третього поверху. Присутні підвальні віконечка-продухи з готичними білокам’яними обрамленнями та гратками (ліве замуроване). Білокам’яна балконна плита другого поверху підримується білокам’яними ренесансними кронштейнами та охоплена металевою огорожею з кованими прутами ХVІІІ ст. Ліва частина фасаду, а відповідно, білокам’яні портали виходів у подвір’я та на балкон другого поверху, закриті бічною офіциною, прибудованою пізніше.

   З площі Ринок через півциркульний портал можна зайти до світлиці, перекритої дерев’яними балками – витвором ХІХ ст. Натомість наступне приміщення – світлиця тильна – являє собою зразок збереженого житлового інтер’єру архітектури львівського ренесансу. Вхід до світлиці – через білокам’яний прямокутний портал із колонами іонічного  ордеру, декорованого барельєфами левячих масок і грон винограду.  Вихід оформлено профільованим білокам’яним  порталом із прямокутним сандриком. Приміщення перекрито автентичними профільованими дерев’яними балками. Вікна світлиці оформлено характерним для львівської ренесансної архітектури декоративно-конструктивним прийомом – три четвертини, білокам’яними колонами, що підтримують лучкові арки. Гліфи вікон оздоблені різьбленням у вигляді аплетінки. На правій стороні світлиці (сісідній з № 29) є білокам’яна циркульна аркада з підпятниками у вигляді голівок путті.

    Заходячи в проїзд до подвір’я, одразу праворуч можна побачити готичний білокам’яний портал вторинного використання, вмонтований у стіну, що межує зі світлицею. Портал прямокутний, профільований, з фасками, крученими базами колонок, мотивами консольних арок та арки «хребет віслюка». Сходова клітка до верхніх поверхів кам’яниці є дерев’яною, з огородженням у вигляді ряду балясин, накритих профільованим поруччям та  обмежених різьбленими стовпчиками між маршами сходів.

   Тильна світлиця другого поверху розділена перегородкою, проте збереглися ренесансні профільовані дерев’яні балки перекриття. На трьох центральних балках вирізьблено молярні знаки (всі різні), один з них  наполовину закритий перегородкою. Значна товщина стіни між вікнами цієї світлиці дозволяє припустити існування білокам’яних тричвертних колонок, аналогічно, як на першому поверсі.

   Тильна світлиця другого поверху розділена перегородкою, проте збереглися ренесансні профільовані дерев’яні балки перекриття. На трьох центральних балках вирізьблено молярні знаки.

   В помешканнях других-третіх поверхів переважно збереглися дубовий паркет ХІХ ст. та кахлеві печі з профільованими карнизами ХІХ ст. Двері на горище залізні, початку ХІХ ст., у стилі ампіру.  Підлога горища цегляна, присутня цегла з клеймами будівельних фірм Львова ХІХ ст.

   Підвали кам’яниці перекриті склепіннями, мурування стін – цегляне, присутнє вендійське, польське (готичне) та ренесансне мурування. Портали між камерами підвалу та передпоріжжя – білокам’яні, півциркульні. Наявні сліди замурованих сходів з передпоріжжя на площі Ринок та одної камери підвалу на площі Ринок. В контрфорс у передпоріжжі вмуровано білокам’яні блоки вторинного використання з латинськими написами.

Південна забудова (кам'яниці) площі Ринок 

   Будинок № 29 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Андріоллі, що розміщений на західній стороні, в лінійній забудові, вирізняється тим, що він має не три вікна як більшість кам’яниць площі Ринок, а п’ять, а верхівка увінчана трикутним фронтоном з рельєфною ліпниною.

   Кам’яниця будувалася протягом 1766 – 1778 років на кошти полковника, останнього польського королівського коменданта львівського гарнізону Феліеса Коритовського, на місці двох давніх кам’яниць.  Архітектори проєкту – Х. Мурадович і  Ф. Кульчицький.

   Перша  з них (ХVІ ст.) раніше була власністю Шарфенбергів, Острозьких, Гроссварієв, Кампіанів. Тут мешкав також бургомістр Львова, історик і поет Бартоломей Зиморович. Друга кам’яниця – колишня власність лікаря короля Сигізмунда ІІІ – Станіслава Дибовицького.

   В 1765 році будинки перебували в аварійному стані і були продані; перший – за 3 000 злотих, другий – 85 злотих. Через два роки власником обох кам’яниць став Ф. Коритовський. Він купив землю, проте грошей на будівництво будинку не мав. Прибутки коменданта Львова в зубожілій на той час Польщі були дуже малими.

  У 1768 році на Правобережжі спалахнув могутній народний рух – Коліївщина. Повстання було жорстоко придушене, 400 полонених гайдамаків послали на страту до Львова. Страту повинен був провести останній польський королівський комендант львівського гарнізону, полковник Ф. Коритовський, який розсудив, що стратити 400 полонених можна встигнути завжди, але ж 400 міцних чоловіків – це безплатна робоча сила, то ж нехай працюють.  Новий власник, на ділянці, яку займали давні будівлі, побудував велику п’ятивіконну кам’яницю, на фронтоні якої було розміщено герб Мора. При будівництві він використав безкоштовну працю 400 засуджених до страти гайдамаків, взятих у полон. У 1770 році гайдамаки завершили будівельні роботи і звели прекрасну кам’яницю, однак після закінчення будівельних робіт були страчені. Частину полонених стратили у Львові на горі Страт, а частину – по містечках Галичини, після жорстоких катувань. Цікаво, що 1769 року Ф. Коритовський очолив оборону міста від барських конфедератів, проти яких боролися за рік перед тим гайдамаки.

   В 1803 році будинок став власністю Доменіко Андріоллі, який прибув до Львова із Швейцарії. У 1825 році він відкрив в подвір’ї будинку першу у Львові цукерню. Поряд  з нею почали утворюватися інші крамниці. У 1850 році тут, у крамниці А. Федоровського продавали поштові марки, оскільки поштових відділень тоді у місті ще не було. А поштові марки тоді були новинкою.

   Кам’яниця  була власністю Андріоллі майже 70 років, близько 1870 року кам’яницю і частину цукерні купила родина Ербарів, які провадили давню цукерню до кінця ХІХ ст.

   Архітектура цього будинку, вписаного в ансамбль середньовічної ринкової площі, є прикладом класицизму останньої третини ХVІІІ ст. По осі будівлі влаштовано наскрізний прохід до вулиці Театральної практично до фасаду костелу Єзуїтів (колишній пасаж Андріоллі). Пасаж – застаріле значення цього слова прохід. У ньому на даний час розміщено кілька затишних кав’ярень, зокрема відоме серед львів’ян та гостей міста кафе «На Бамбетлі». Мабуть, виник він в проїзді між кам’яницями Дибовичівською і Цетнерівською (нині вулиця Театральна,10), який існував до 1718 року. Сьогодні використовується як житловий будинок. Перед будинком розташований фонтан «Амфітрита».

   В архітектурному плані будинок палацового типу, чотириповерховий, цегляний, тинькований, в плані – прямокутний, з великим внутрішнім подвір’ям. На фасаді компонуються рустовані лопатки, над нижнім ярусом виступає балкон з балюстрадою. На поверхах розміщено по 5 вікон прямокутної форми. Фронтон з ліпним картушем у тимпані завершує композицію фасадної стіни. Одна з небагатьох будівель на площі Ринок побудована у стилі ампір.

   Будинок № 30 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Регульовська, звели у ХVІ ст. на місці готичного будинку, знищеного пожежею 1527 року. Її власником був міщанин Якуб Регула, від імені якого походить традиційна назва – кам’яниця Регульовська. Пізніше власники неодноразово змінювались. Однак ще в ліктьовому податку 1767 року об’єкт фігурує як шляхетська кам’яниця під назвою Регульовська.

   1772 року кам’яницю розібрали, на її місці звели новий будинок для заступника судді («субделегата») Антона Добрицького. При перебудові використали давні пивниці та граничні мури, зберігши при цьому первісну тритрактову систему планування. Тоді був повністю перебудований четвертий поверх і з’явилися флігелі (офіцини). По смерті Добрицького кам’яниця перейшла у власність його доньок («Якубосовята»), а кам’яниця почала називатися Якубусівською.

   У другій чверті ХVІІ ст. тут мешкала Ядвіга Лушковська, донька збіднілого львівського купця Яна Лушковського. За легендою, 1634 року під час перебування у Львові польський король Владислав ІV Ваза, проїжджаючи через Ринок, побачив у вікні кам’яниці Ядвігу та закохався у її посмішку. Після смерті матері король забрав красуню-львів’янку до свого двору у Варшаві. Вона мала покої на другому поверсі Королівського замку. Згодом король одружився з Цецилією Австрійською, а вагітну Ядвігу видав заміж за хорунжого нурської землі у Мазовії Яна Випинського, поставивши його старостою Мерича у Литві. 1636 року народився позашлюбний син короля Костянтин. Згодом король визнав сина, якому надав  титул графа де Васен, як згодом виявилося, Костянтин став останнім представником роду Ваза.

    Упродовж ХІХ ст. у будинку неодноразово проводилися ремонти та часткові реконструкції, які  в основному стосувались офіцин, сходової клітки, санвузлів. У 1888 році встановили нові сходи, проєктовані архітектором Леопольдом Вархаловським. У 1882 – 1900 роках в будинку містилося Політехнічне товариство та редакція його журналу «Czasopismo Techniczne». На початку ХХ ст. тут містилася крамниця рукавичок Яна Цірока. Вхід вказував лицар натуральної величини. Він стояв у скляній шафі, був одягнений у напівобладунок, лосини, шолом з чорним пером, у руці тримав шпагу.

   У 1902 році, кам’яницю викуповує Генрик Бачевський, один з представників відомої родини львівських підприємців. У 1912 році на його замовлення проведено реконструкцію за проєктом архітектурного бюро Міхала Уляма. Перероблено сходову клітку, на рівні першого поверху склепіння замінено металевими перекриттями, перемуровано деякі стіни. На першому поверсі облаштував фірмову крамницю родинної фірми. Крім крамниці тут також містився склад готової продукції.

   1931 року архітектор Людвік Вельце розробив проєкт вітрини у партері для гуртовні текстилю. Магазин «Тканини» існував тут і в радянський час. Після реставрації початку ХХІ ст. на партері та у пивницях влаштували кафе.

   Кам’яниця Регульовська є частиною тракту суцільної забудови західної сторони площі Ринок. Будувалася на видовженій ділянці, яка прилягає до задньої межі будинку № 2 на площі Яворовського. Будівля – цегляна, чотириповерхова, у плані – прямокутної форми, на стрічкових фундаментах, з пивницями, внутрішнім подвір’ям та офіцинами. Структура плану в основному склалася у другій половині ХVІІІ ст.. Планування ХVІ – ХVІІ ст. збереглося на рівні пивниць.

   В оформленні фасаду яскраво проявилася стилістика рококо. На рівні верхніх поверхів фасад членований подвійними пілястрами з рельєфними рокайлями на місцях капітелей. Рокайльна пластика декорує також вікна другого та четвертого поверхів. Партер відділено широким карнизом та акцентовано кольором. Перед фасадом влаштовано маркізу літнього кафе. Портали входу до кафе та вітрини мають білокам’яне обрамування з лучковим завершенням.

   Основний дводільний блок кам’яниці зберіг тритрактове внутрішнє планування. Сходова клітка з дерев’яними сходами влаштована в центральній частині корпусу, над нею надбудовано світловий ліхтар. Плани помешкань мають анфіладну структуру. У глибині подвір’я розташовані санвузли, з’єднані галереями з квартирами в офіцинах.  Перекриття в будинку – пласкі, дерев’яні, у партері – на металевому каркасі (в результаті реконструкції 1912 року). У пивницях збереглися давні півциркульні склепіння.

   Будинок № 31 на площі Ринок, або ж колишня кам’яниця Мазанчівська, займає ділянку в західному пряслі забудови площі Ринок. Споруджено у ХVІІ ст. Його планувальна структура зберегла риси, типові для ранньомодерної доби. Згодом фасад був підданий грунтовному оновленню в  стилі Арт деко. Зараз  використовується як житловий будинок.

   Будинок ще має назву кам’яниця Мазанчівська. Походження назви невідоме, власне на місці нинішньої кам’яниці в давні часи знаходилася споруда з такою назвою, власником якої був львівський будівничий Пищімуха, а згодом родини Глушинських,  Карвовських, Пастерських і Пйотровських.

   Будинок цегляний, триповерховий, видовжений в плані зі сходу на захід, з асиметричним внутрішнім плануванням.  Має мансардний поверх, відділений карнизом від основної частини фасаду.

   Наприкінці ХІХ ст.  кам’яниця перейшла у власність Бачевських – найбільших у Львові виробників горілки.

   В 1923 році будинок було реконструйовано за проєктом архітектора Броніслава Віктора. Тоді  з’явився новий комплекс декоративно-пластичного оздоблення фасаду, який включає рельєфи та півкруглу скульптуру в стилі Арт-деко авторства скульптора Зигмунта Курчинського. Окрасою цього будинку є балкон на другому поверсі. Балкон по центру, підпирають декоративні консолі із зображенням левів. Виглядає дуже вишукано та романтично. Влітку балкон прикрашають горщики з живими квітами. Вікна і портал також оздоблено декоративною пластикою, особливо гарне оздоблення мають вікна ті, що посередині.  На балці стелі першого поверху збереглася дата «1714», що свідчить про дату зведення будинку. Між вікнами верхнього поверху  є дві ніші, в яких розміщені скульптури.

   Будинок оповитий легендами. За однією з легенд, польський король Владислав ІV, прогулюючись містом, побачив на балконі цього будинку гарну дівчину і закохався. Чи відповіла вона взаємністю – історія замовчує. Але під балкон на площі Ринок, 31, і досі приходять закохані пари, аби освідчитись.

Західна забудова (кам'яниці) площі Ринок 

   Будинок № 32 на площі Ринок,  або ж колишній будинок  Ціппера.  Історична назва будівлі походить від прізвища власника ювеліра та годинникаря Абрагама Ціппера. Збудований у 1911 – 1912 роках

   Зважаючи на місцерозташування кам’яниця має кілька адрес: площа Ринок,32, вулиця Шевська 1,3, площа Яворського,1. Зведений будинок фірмою Едмунда Жиховича на місці кам’яниці, датованої 1801 роком, яка в свою чергу стояла на ділянках кількох старих будинків кінця ХVІ – ХVІІІ ст. у стилі раціональної постсецесії за проєктом Міхала Лужецького та для торгового дому Ціппера. Додатковий проєкт затверджено 5 серпня 1912 року. На той час будівництво вже добігало кінця, оскільки фотографія завершеної споруди датована теж 1912 роком. Під час розбирання старих будівель було виявлено білокам’яні пізньоренесансні колони, які передали до фондів історичного музею. Зараз одна знаходиться у Львівському історичному музеї, друга – в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України.

   Історію цих кам’яниць описав Ф. Яворський: «На місці колишньої Вільчковської кам’яниці з 1912 року дивиться величезними отворами вітрин новий дім, увесь з бетону та заліза. Про стару кам’яницю, яка стояла на цьому місці, вже й згадка починає повільно зникати… Довгий наріжний будинок від рогу Ринку, через усю Трибунальську вулицю, з третім фасадом від Трибунальської площі, постав з чотирьох, навіть з п’яти, стародавніх міщанських домів, а саме кам’яниць так званої Штанцльовської, Мельхіор-Вольфовічовської і Гендзіцької від Ринку та Регулічовської і Добніковської від вулиці і площі Трибунальської. Осередком всієї реальності стала наріжна від Ринку кам’яниця – Штанцльовська. У ХVІ ст.  вона належала до Урбана Фрізера, львівського лавника, з дочкою якого одружився Станіслав або Штанцель Шольц, засновник однієї лінії знаменитого роду патриціїв Шольців… У 1648 році її власником став Домінік Вільчек, королівський секретар, відома особа у найвищих колах Речі Посполитої».

   На думку Лукії Харевич, від сторони вулиці Шевської мало  бути більше кам’яничок: Регульовська, Адамкевичовська, Зярнковська, що колись належала відомому львівському граверу Янові Зярнку, і Бурковська, або Писарська. Частина  з них стала в різні часи власністю ордену Єзуїтів, а після його ліквідації опинилася у занепаді.

   У 1777 році капітан коронної артилерії Домінік Вільчек купив поєзуїтські рудери й перебудував їх в одну кам’яницю.  Як писав Ф. Яворський: «Вільчек ставився до своєї маєтності як до неподільної родинної власності, і коли в 1781 році почувався вже трохи старшим і вирішив шукати перепочинок в садибі на Зеленій, яка тоді будувалася, –  то кам’яницю поділив ретельно та з  урочистими словами між своїм сином, поручником Яном, і двома дочками, у заміжжі Рихтеровою і Барчовою, залишаючи собі тільки квартиру на третьому (теперішньому – четвертому) поверсі, комірчину для цінних паперів та загальну інспекцію над цілою кам’яницею». В цій кам’яниці з боку Ринку була крамниця, а від вулиці Трибунальської – шинок з більярдним залом. У перші роки австрійського врядування у Вільчківській камяниці  містилася військова комендатура, тут же мешкав комендант.

   У 1801 році вимурували новий чотириповерховий будинок, який неодноразово змінював своїх власників: Владислав Семетковський у 1871 році, д-р Гельцер у 1889 році, Генрієта Ціппер у 1916 році, Лерн Ціппер у 1934 році.

   Власне Ціппери розібрали цю стару кам’яницю і спорудили багатофункціональний будинок, у якому був перший в місті триповерховий універсальний магазин, офісні приміщення та житлові помешкання. Наприкінці століття на головному фасаді Ціппер влаштував портал з вітринами за проєктом Зигмунта Кендзєрського, збільшений аналог якого пізніше оздобив фасад нової монументальної будівлі. Фасад вирішений у стилі постсецесійного історизму з елементами бароко та ренесансу. Однак в цій п’ятиповерховій будівлі ренесансний аттик з волютами та обелісками поєднаний з конструктивізмом фасаду триповерхового торгового залу зі скла і бетону.

   До 1939 року тут був фірмовий магазин ювелірних виробів та годинників. У міжвоєнний період  товарний дім називався «Траст». Після війни націоналізований будинок продовжував функціонувати як універмаг.

   З 2011 року в універмазі велися ремонтно-реставраційні роботи, а в 2014 році Холдинг емоцій «Фест» влаштував тут Театр пива «Правда», значно перебудувавши будівлю, особливо її інтер’єр.

   Товарний дім Ціпперів – це монументальна чотириповерхова будівля з пивницями та мезоніном, мурована з цегли, з використанням залізобетонних конструкцій. Його основу становить наріжний корпус, у середині якого містяться торговельні приміщення – просторий головний зал та додаткові зали у підвалі і на поверхах. Внутрішню комунікацію забезпечують дві сходові клітки – головна та службова. Інтер’єр головного залу, охоплений галереями по периметру, заповнює внутрішній простір двох нижніх поверхів будинку.

   Фасади вирішені у модернізованих формах ренесансу з характерним «польським» атиком на взірець краківських Сукєнниць.  Важливу роль в оформленні східного фасаду відіграє широкий портал та велика прямокутна вітрина, розкреслена тягами на шість частин.  Над вітриною розташований широкий карниз. З правого боку, при наріжнику, влаштована ще одна вітрина з обрамуванням у формі рустованої арки. Композиційний акцент північного фасаду (від вулиці Шевської) – еркери, які компонуються на рівні трьох верхніх поверхів.

Західна забудова (кам'яниці) площі Ринок 

   Біля одного з будинків на площі Ринок можна побачити патріотичного гусачка, правда, величиною з людину.

Патріотичний гусачок

   А біля одного з львівських кафе можна побачити поїлки для наших друзів менших, дуже приємно таке бачити.

У Львові не забувають і про наших друзів менших

   А ми рухаємось далі і продовжуємо знайомство з ринковими кам’яницями, що знаходяться з північного боку.

   Будинок № 33 на площі Ринок, історична кам’яниця, відома як Кілящинська чи  Кіліящинська, фіксує лівий наріжник північного тракту забудови площі Ринок. Має чільний фасад на три вікна з боку Ринку і витягнутий бічний з боку вулиці Краківської. Будинок заповнює ділянку, розмічену і забудовану ще за Пізнього Середньовіччя.  Проте корпус наріжної будівлі, яку бачимо сьогодні, датується часом пізньої повної відбудови, здійсненої архітектором Бернардом Меретином у 1743 – 1744 роках. 

   Пізньобарокові форми декору мають виразні риси стилю Меретина. Наступна реконструкція проводилася 1776 року будівничим Францішеком Кульчицьким. Надбудова четвертого поверху датується 1860 роком.

   В історичних документах кам’яниця на розі площі Ринок, 33 і вулиці Краківської, 2 вперше згадується у 1630-х роках, тоді вона належала мішанину Лончичу. З 1637 року перейшла у власність аптекаря Яна Кільяністи, і з цього часу походить традиційна назва – кам’яниця Кілящинська, Кілінящинська, Кіліяніщинська або Клянянщинська.

   Певний час ця кам’яниця мала також назву Земянська, оскільки  у  ХVІІІ ст. належала львіському «земянству» – об’єднанню місцевої шляхти. У 1743 – 1744 роках коштом земянства архітектор Бернард Меретин здійснив капітальну перебудову цього об’єкту.  Т. Міньковський наводить судовий документ, датований 1744 року, який засвідчує, що упродовж двох років «пан Бернард» коштом земянським зводить у місті наріжну кам’яницю «від фундаменту».

   У партері ХІХ ст. була розташована кав’ярня. У радянський період вона називалася «На Ринку», але завдяки фігурці кентавра з пивним кухлем у руці, що на фасаді від вулиці Краківської закріпилася альтернативна неформальна назва «Кентавр». У перші роки нашого століття з боку вулиці Краківської зробили вхід для реконструйованого ресторану «Ольмар». Тепер у цих приміщеннях розташована банківська установа – “Fidobank”.

   Будинок цегляний, чотириповерховий, у плані – видовженої прямокутної форми, на стрічкових кам’яних фундаментах. Сучасна планувальна структура та композиція фасадів набули своїх форм після реконструкції ХVІІІ ст.. Кут будинку підсилений кам’яним контрфорсом.

   Вхід до колишньої світлиці на партері (тепер кафе) влаштовано з боку площі Ринок, вхід до сходової клітки – від вулиці Краківської.  Стіни першого поверху, викладені з тесаних кам’яних блоків, мають прорізи з лучковими перемичками (вітрина та вхідний портал). У пивницях на рівні партеру збереглися давні конструкції склепінь.

   Чільний фасад (від Ринку) має підкреслено презентаційний характер. Стіну на рівні другого-третього поверхів членують пілястри композитного ордеру з виразною пластикою капітелей, що несуть розвинений профільований карниз. Вікна мають білокам’яні обрамування. Віконні прорізи на другому поверсі акцентовані хвилястими бароковими сандриками, які врівноважують вертикальний ритм фасадного вистрою. Доповненням до пізньобарокової камяниці став четвертий понижений поверх, добудований у середині ХІХ ст. над карнизом.

   Фасад від вулиці Краківської вирішений строго і лаконічно. Вікна у скромних обрамуваннях, стіни гладкі без декоративного оформлення.

   Архітектура кам’яниці Кілящинської – одного з творів Бернарда Меретина – є показовим прикладом реконструкції ренесансної будівлі у формах бароко.

   Будинок № 34 на площі Ринок, або ж Авенштоківська (Ганушівська) кам’яниця.  Перші згадки про кам’яницю датуються початком ХVІІІ ст.. Будівлю грунтовно перебудували у 1767 році (будівничий Антоній Косинський). Сучасного вигляду набула після реконструкцій, здійснених у ХІХ ст. Поєднує елементи класицизму та неоренесансу, зберігаючи об’ємно-просторову структуру, типову для будівель ранньомодерного Львова.

   Історична назва кам’яниці Авенштоківська, походить від прізвища заможної кушнірської родини Авенштоків, перший представник якої Ганс Руперт Авеншток згадується у Львові ще у документах, датованих 1578 роком. У ліктьовому податку 1767 року будинок фігурує саме як кам’яниця Авенштоківська. Інша його традиційна назва – кам’яниця Ганушівська.

   На початку ХVІІІ ст.  будинок був триповерховим, мав горище та флігель із тильного боку. За Луцією Харевічевою, станом на 1750 рік, кам’яниця перебувала у «повній руїні» (разом із сусідньою, розташованою на ділянці на площі Ринок, 35) і можна припустити, що невдовзі було проведено відбудову. Своєю чергою, Володимир Вуйцик подає інформацію про реконструкцію, здійснену у 1767 році цеховим майстром-будівничим Антонієм Косинським. З 1768 року приміщення партеру займав палітурний цех Стронського. Після подальших реконструкцій, здійснених у ХІХ ст., Авенштоківська кам’яниця набула свого сучасного вигляду, зокрема, класицистичного оформлення фасаду.

   Із середини ХІХ ст. до 1930-х років на першому поверсі була розташована винарня Ріхарда Штадтмюллера, яку часто відвідувала львівська богема. У 1960-х роках проведено капітальний ремонт будівлі. Сьогодні – це житловий будинок, а приміщення першого поверху використовує кафе «Кентавр».

   Головний фасад має виразне горизонтальне членування, яке відображає хронологічні етапи перебудов. Ліворуч розташований широкий портал, який має аркове завершення у профільованому обрамуванні. Двері до підї’зду розміщені праворуч, мають світлик, оздоблений рельєфом. Характерний елемент на рівні партеру – ніша, де колись була вміщена невелика скульптура. Партер відокремлений широким карнизом від верхніх ярусів фасаду, оформлених у ХІХ ст. у класицистичній манері. Другий і третій поверхи об’єднані пілястрами та наріжним рустуванням. Четвертий поверх відділений профільованою тягою та завершений розвиненим карнизом із широким орнаментальним фризом. Вікна прямокутні з лучковими та трикутними сандриками.

   Тильні фасади головного будинку та флігеля не мають декору. Їх охоплюють дерев’яні балкони з металевим огородженням. У тому вигляді, який памятка має сьогодні, її архітектура поєднує елементи класицизму та неоренесансу, зберігаючи об’ємно-просторову структуру, типову для будівель ранньомодернового Львова.

   Будинок цегляний, витягнутий в глиб ділянки, чотириповерховий з асиметричним внутрішнім плануванням. Збереглися склепіння першого  поверху і два ренесансних портали. Фасад рустований, розчленований, канельованими пілястрами з ліпними капітелями, вікна з протяжними одвірками увінчані на другому поверсі трикутними, а на третьому – лучковими сандриками. Фасад завершено ліпним орнаментальним фризом і розвиненим карнизом з модульонами.

  Будинок № 35 на площі Ринок, відомий під історичною назвою кам’яниця Майдашевичівська. Займає ділянку, яку забудовували ще з локаційного періоду. У 1785 році була проведена повна реконструкція будівлі (фактично, відбудова). У 1885 – 1887 роках архітектор-будівничий  Ігнатій Віняж провів ще одну перебудову.  Кам’яниця має тривіконний класицистичний фасад. Сьогодні приміщеннями другого поверху користується Товариство культури львівських угорців.

   Традиційна назва будинку – кам’яниця Майдашевичівська. Забудова ділянки, на якій він стоїть, тривала з моменту локації львівського Ринку, проте конкретні відомості стосовно ранньої будівельної хроніки – відсутні.  За інформацією Луції Харевічової, станом близько 1750 року стара кам’яниця перебувала у «повній руїні» (разом із сусідньою, розташованою на ділянці площі Ринок,34), і можна припустити, що невдовзі було здійснено відбудову. За Володимиром Вуйциком, кам’яницю відновили у 1785 році – цим роком датується флігель, а також перший поверх.

   Основні будівельні роботи, які визначили архітектурний характер будинку, відбулися у 1886 – 1887 роках. Грунтовну реконструкцію провів архітектор Ігнатій Віняж.

   Кам’яниця складається з головного блоку на 4 поверхи, що виходить тривіконним класицистичним фасадом на площу, та офіцини (флігеля) у глибині ділянки.

   Будинок цегляний, витягнутий вглиб ділянки, чотириповерховий, прямокутний в плані.  Гладкий оштукатурений фасад розчленований плоскими лопатками, прикрашений фігурними обрамленнями вікон з лучковими (другий поверх) та трикутними (третій поверх) сандриками на ліпних консолях, завершений ліпним фризом. 

Північна забудова (кам'яниці) площі Ринок 

   Будинок № 36 на площі Ринок – колишня кам’яниця Гєлязиновська стоїть на давній приринковій парцелі, однак характер її архітектури зазнав кардинальних змін внаслідок перебудови. Опорядження фасаду кам’яниці, фланкованого смугами русту, відзначається стриманістю простих геометризованих форм, типових для класицизму. Консолі балкону привертають увагу зображеннями фантастичних істот, вирізьбленими у камені. Нині її приміщення використовуються різними установами.

Незвичні скульптури левів будинку № 36 на площі Ринок 

   Стара львівська кам’яниця, яка стояла на ділянці будинку № 36 на площі Ринок, згадується у податкових списках 1767 року як Гєлязиновська. За інформацією Луції Харевічової, колись у ній мешкали родини Кєлбасів, Єлонків, Гузовських, Давідів, Кубінських; близько 1732 року приміщення в будинку займала споживча крамниця Фукєровича.

   З досліджень Володимира Вуйцика відомо, що будинок зазнав кардинальних змін внаслідок перебудови, проведеної у 1778 – 1781 роках інспектором міського будівництва Пєром-Дені Гібо.

   Відомо, що Гєлязиновській кам’яниці у період свого перебування у Львові та служби в австрійському війську мешкав князь Юзеф Понятовський, пізніше він став маршалом Франції, Наполеона І, національний герой Польщі. У 1890-х роках на партері була влаштована крамниця «Народної торгівлі», українського Крайового споживчого союзу, заснованого Нагірним у 1883 році. Крамниця  функціонувала до Другої світової війни. 1898 року для неї був розроблений проєкт порталу.

   У другій половині ХХ ст. старий житловий будинок на площі Ринок, 36 був адаптований до потреб наукової установи – в його стінах працював Інститут автоматизованих систем управління.

   У 2003 році  спілка Кобзарів на фасаді встановила меморіальну таблицю на честь Миколи Володимировича Досінчука-Чорного, який у ній проживав. На 2017 рік будинок невідомо яким чином був позбавлений статусу національного значення, по суті зруйнований при будівництві ресторану «36 По». При цьому з фасаду усунули меморіальну таблицю та таблицю про його приналежність до пам’яток архітектури, що ще видніються на сусідній фотографії.

Будинок № 36 на площі Ринок – колишня кам’яниця Гєлязиновська 

   Колишня кам’яниця Гєлязиновська – будинок № 36 на львівському Ринку – формує лінію щільної забудови на північній стороні ринкового майдану. Займає стандартну ділянку видовженого формату, що тягнеться углиб кварталу, з півдня на північ. Кам’яниця відділена граничними мурами від сусідніх будинків.

   На сьогоднішній день це чотириповерхова будівіля з триосьовим чільним фасадом, фланкованим призматичними блоками русту. Опорядження відзначається стриманністю класицистичних форм, з їх майже абстрактним геометризмом. Прямокутні віконні прорізи обрамовані рельєфною смужкою без профілювання і завершені простими карнизами-поличками. Центральне вікно другого поверху акцентовано трикутним сандриком. Над фасадом встановлено ковану решітку з двома малими обелісками по краях.

   Нижній ярус фасаду, викладений тесаним каменем, відділено від верхньої тинькованої частини довгим балконом, що проходить по усій ширині фасадної стіни. З лівого краю розміщена вхідна брама з дугоподібним завершенням, з правого – вітрина-портал крамниці. З давньої будівлі фактично залишилась лише фасадна стіна.

   Окрему увагу привертають скульптурні зображення фантастичних істот, напівзвірів-напівлюдей, які бачимо на балконних консолях – обличчя людей, що визирають з левових пащ.  Іконографія цих химер, а також рокайлевий характер пластики консолей контрастують із геометризованим рисунком верхньої частини фасаду.

   Основу корпусу кам’яниці становить її фронтальний блок, який виходить вікнами південного фасаду на Ринок. До нього з півночі прибудовується вузьке внутрішнє крило-офіцина, прилегле до правого межового муру.  Смуга подвір’я іде вздовж лівого муру.

 

   Будинок № 37 на площі Ринок, або ж кам’яниця Гросваєрська. Будівельна хроніка цієї кам’яниці,  яка фігурує в давніх міських хроніках як Гросваєрська, може бути означена лише приблизними датами – на основі огляду збережених форм.  Будинок стоїть на видовженій ділянці приринкового кварталу,  яка забудовувалася з ХІV –  ХV ст. План  нижнього поверху зберіг триктрактове компонування приміщень типове для ранньомодернової доби.  У ХVІІІ – ХІХ ст. мали відбуватися подальші капітальні реконструкції, результат яких – симетрична композиція і класицистично-неоренесансні форми чотиривіконного фасаду, а також надбудований четвертий поверх. Упродовж останніх років на першому поверсі розмістились крамниці, функціонує галерея.

   Історична назва будинку – кам’яниця Гросваєрська походить від прізвища власника будинку, доктора медицини Мартина Гросваєра, бургомістра Львова з 1648 року. Він керував обороною міста під час першої облоги козаками й татарами Богдана Хмельницького в жовтні 1648 року. Назва ця утримувалася і пізніше у ХVІІІ ст., коли кам’яниця перейшла у власність родини  заможних купців вірменського походження – Тер-Захарясевичів, званих також Ангелками, які торгували на першому поверсі сукном та винами. Тер-Захарясевичі були фундаторами братства Святої Трійці при вірменській катедрі.

   У період з кінця ХVІІІ до середини ХІХ ст. кам’яницю, найбільш імовірно, капітально реконструювали, про що свідчить оновлений вистрій фасаду і надбудований четвертий поверх, але жодної архівної документації, пов’язаної з відповідними архітектурно-будівельними роботами, донині не виявлено.

   У 1890 році була прибудована триповерхова тильна офіцина (флігель) за проєктом архітектора-будівничого Яна Шульца. У 1923 році здійснено ще одну реконструкцію – добудовано четвертий поверх над офіциною.

   У 1985 році були проведені ремонтно-реставраційні роботи на рівні партеру і підвальних приміщень, реконструйовано інтер’єр під фірмовий магазин «Весна». Упродовж останніх років на першому поверсі функціонує галерея «Арт-11».

   Кам’яниця включена у лінію периметральної забудови львівського Ринку, розташована на північному боці площі. Видовжена у плані, складається з головного будинку, бічної та тильної офіцин, має внутрішнє подвір’я. Упродовж ХVІІІ – ХІХ ст. будівля втратила свій первісний вигляд внаслідок перебудов та стильових нашарувань. Не збереглася також давня тритрактова структура планування, характерна для львівських кам’яниць доби ренесансу.

   Головний будинок – чотириповерховий, з чотириосьовим чільним фасадом, горизонтальне членування якого підкреслюють міжповерхові профільовані тяги. Пілястри, розташовані на рівні другого – четвертого поверхів, акцентують вертикальну ритміку. На рівні партеру розташовані аркові ніші вікон-вітрин та вхідної брами, оздоблені рустованими обрамуваннями. Вікна третього поверху оформлені трикутними сандриками. У завершенні фасаду – розвинений антаблемент із профільованим карнизом. У фризі вмонтовані рельєфні розетки та вставки з гірляндами. Карниз оздоблений дентикулами та модульонами.

   У своїй об’ємно-просторовій структурі будинок зберігає деякі риси, типові для первісної забудови Ринку.  На першому поверсі залишилося мурування ХVІІІ ст. Однак, загалом зовнішнє оформлення та планування презентують архітектуру періоду історизму.

   Будинок № 38 на площі Ринок, так звана Вільчківська кам’яниця. Побудована у ХVІІ ст. на місці попереднього міщанського будинку. Була реставрована 1718 року, однак сучасна основа корпусу мурувалася у період капітальної перебудови у 1884 – 1885 роках (будівничі Ян і Кароль Шульци). Має асиметричний неоренесансний фасад на три вікна, адаптований до історичних форм оточення. Зараз на партері будинку міститься галерея і магазин сувенірів «Арт-11».

   Одним з перших власників був львівський райця Станіслав Вільчек, і саме від імені родини Вільчеків походить традиційна назва – кам’яниця Вільчківська. Перші представники цього купецького роду прибули до Львова з Пшеворська, і 1449 року прийняли міське право.  У ХV – ХVІІІ ст. львівські Вільчеки славилися своєю заможністю і неодноразово входили до складу міської ради. Окрім вищезгаданого будинку, у Львові Вільчеки володіли й іншими будинками, зокрема: ринковими кам’яницями №3, № 4, № 12 на вулиці Вірменській тощо.

   За інформацією Володимира Вуйцика, перша фундаментальна реставрація Вільчковської кам’яниці була проведена у 1718 році. У другій половині ХІХ ст. її новими власниками стали Вавжинець та Анна Шостаки. У 1871 році на вимогу магістрату проведено заміну покриття даху на вогнетривке. У 1874 році вікно чільного фасаду переробили на вхід у годинникову майстерню, що була розташована на партері.

   У 1885 році власником кам’яниці стала торговельна фірма «Губнер і Ганке». Цього ж року будівничими Яном і Каролем Шульцами був виготовлений проєкт реконструкції з заміною перекриття першого поверху, добудовою від тилу фірмових магазинів та реставрацією фасадів. Фактично, упродовж 1884 – 1885 років за проєктом Шульців на старих фундаментах побудували нову неоренесансну кам’яницю. На чільному фасаді була розміщена скляна емблема фірми-власника із зображенням чорного пса. Через це кам’яницю почали називати «Під чорним псом».

   У 1931 році новим власником будинку стає Товариство взаємного страхування «Карпати». У 1932 році за проєктом Льва Левинського були здійснені роботи з реставрації фасадів, модернізовано каналізаційну систему. У 1938 році за проєктом Олександра Пежанського була перебудована частина горища (від подвір’я), з пристосуванням приміщень під офіси.

   У 1985 році на першому поверсі Вільчківської кам’яниці був розташований магазин «Вишиванка». У 1985 році проведено архітектурно-археологічні обміри та виготовлено проєкт реставрації і реконструкції приміщень нижнього поверху та підвалів під фірмовий магазин «Весна».

   Кам’яниця розташована серед суцільної забудови північної сторони площі Ринок. Будинок – триповерховий, мурований з каменю та цегли, видовжений у плані, з бічною офіциною (флігелем) та внутрішнім двориком. Складається з основного об’єму, бічної офіцини та тильної добудови, повторюючи тритрактову схему ренесансного будинку.

   Головний фасад із трьома асиметрично розташованими вікнами наслідує зовнішній вигляд давніх кам’яниць. Вхідна брама та вікна-вітрини – в аркових нішах із рустованим обрамуванням. Над брамою вмонтована емблема цеху кравців із зображенням ножиць (ХVІІІ ст.). Лаконічне оформлення чільного фасаду пожвавлюють іонічні пілястри, розташовані на рівні третього поверху. Завершує фасад профільований карниз, оздоблений аркатурним паском. В інтер’єрі першого поверху збереглися бочкові склепіння. Кам’яницю Вільчківську на площі Ринок у Львові можна зарахувати до тих історичних будівель, що упродовж століть змінювали свою структуру та зовнішній вигляд.

   Кілька років тому будинок об’єднали з будинком № 37 і створили оглядовий зал Будинку моделей. Під час реставрації в підвалах були відкриті чудові розписи. Над дверима з’явилася емблема цеху кравців – ножиці.

   Будинок № 39 на площі Ринок, або ж Толочківська кам’яниця. Будинок стоїть на вузькій парцелі львівського Ринку, абрис якої визначився у ХІV – ХV ст. Проте будівля, яку ми бачимо сьогодні на місці давньої Толочківської кам’яниці, є пам’яткою архітектури модерної доби: вона датується (повністю, включно з фундаментами) 1895 – 1896 роками. Назва походить від прізвища тодішнього власника. Ця нова триповерхова кам’яниця будувалася за проєктом архітектора-будівничого Вінцента Кузнєвича.

   З історичних джерел відомі пізніші власники та орендаторі: Габермани, Мосціцькі, Баусерони, Стефановичі та інші. За дослідженнями Бориса Мельника, у 1656 – 1657 роках та 1660 – 1663 роках у цій кам’яниці знаходився королівський монетний двір.

   З опису 1712 року відомо, що будинок був триповерховим, з мурованим флігелем, прибудованим із тильного боку. У 1776 році будівничий Якуб Пйотровський провів тут першу значну реконструкцію. Під кінець ХІХ ст. старий будинок перебував у вкрай занедбаному, аварійному стані, що 1882 року спонукало міську експертну комісію гостро поставити питання про проведення термінової реставрації. Внаслідок повної перебудови, здійсненої у 1895 – 1896 роках за проєктом архітектора-будівничого Вінцента Кузнєвича, на замовлення тодішнього власника кам’яниці, Нафталі Френкля, будинок набув того вигляду, в якому дійшов до нашого часу. Фактично, це цілком нова будівля, яка у документах архіву згадується як «нововибудована».

   Відомо, що у 1783 – 1802 роках у Толочківській кам’яниці мешкав художник-монументаліст Станіслав Строїнський.

   Протягом ХІХ – першої половини ХХ ст. згадуються різні заклади та організації, які винаймали тут приміщення, зокрема: український жіночий промисловий кооператив «Труд», ресторан Кернера, магазин «Центросоюзу» з продовольчими та колоніальними товарами. 1993 року було проведено інженерно-конструкторське та хіміко-технологічне обстеження споруди, розроблена програма реставрації.

   Будинок займає видовжену в плані ділянку, збережену з часів Середньовіччя, у межах суцільної забудови кварталу між вулицями Краківською, Вірменською та Друкарською. Чільним чотиривіконним фасадом виходить на північний бік площі Ринок. Будівля цегляна, триповерхова, з видовженим внутрішнім подвір’ям у центрі корпусу, прилеглим до межового муру.

   Дводольна планувальна схема, адаптована до формату вузької парцелі, зовні відображена опорядженням фасаду – пристінком із гарними вікнами, яким виділено праву частину фасадної стіни.  На пристінку компонується широкий арковий вхід до комерційних приміщень у партері, верхні яруси оздоблені французьким рустуванням. Вікна мають збагачені ліпним декором профільовані обрамування. Фасад завершений антаблементом із карнизом на модильйонах та гірляндами між віконцями горища у фризі.

   Тильний фасад має на кожному поверсі вузьке вікно сходової клітки і двері до балконних галерей, прокладених по периметру офіцини (флігеля).

   До під’їзду з вузьким вестибюлем ведуть автентичні двері датовані ХІХ ст., в арковому прорізі. Підлога вхідних сіней викладена керамічною плиткою. У під’їзді та на сходовій клітці збереглися плафони з орнаментальними розписами кінця ХІХ ст. Сходи дерев’яні, з ажурною металевою огорожею. У підвалах збережені цегляні бочкові склепіння первісної кам’яниці з білокам’яним порталом.

   У своїй основі будинок є пам’яткою архітектури доби історизму, за стилем орієнтовано за формою необароко.

Північна забудова (кам'яниці) площі Ринок 

   Будинок № 40 на площі Ринок, відома з податкових реєстрів як кам’яниця Зухоровичовська. Будувалася на північній стороні Ринку, на ділянці, межа якої принципово не мінялася з локаційного періоду. Між старими граничними стінами компонуються головний будинок з тритрактовою структурою плану, внутрішнє подвір’я і тильна офіцина. Підвали зберігають залишки готичного мурування, проте основу корпусу складають мури, датовані близько 1772 роком.  Симетричний фасад на чотири вікна свідчить про вплив йозефінської архітектури. Експресивні пізньобарокові атланти під балконом виконані у традиції скульптури Йогана Пінзеля. Є пам’яткою архітектури і містобудування національного значення. Функціонує як житловий будинок, а на партері влаштовано галерею історичного військового однострою і крамницю сувенірів.

   Згадана кам’яниця, у свою чергу,  стоїть на місці старішої будівлі, від якої збереглися фрагменти готичного мурування на рівні підвалів. Відомо, що наприкінці 1560-х років господарем будинку на цій ділянці був ректор школи, організованої при католицькій катедрі. Близько 1582 року новим власником став міщанин Капер Гулінський. Упродовж ХVІІ ст. , після Гулінського, тут мешкали родини Зухоровичів (звідси походить історична назва – кам’яниця Зухоровичовська. У ХVІІІ ст. власником окремих частин цієї ж кам’яниці були гаптар Дацко, кушнір Андрій Дем’янович, магістратський писар Іван Злоторович, а також львівська Ставропігія і василіанський монастир святого Онуфрія. Певні роботи у цьому будинку були виконані Бернардом Меретином. Незадовго до смерті  Меретин доручив Пінзелю виконати дві балконні консолі на кам’яниці, яка тоді перебудовувалась під резиденцією митрополита Лева Шептицького.

   У 1761році будинок уже мав дах.    

   1771 року, відкупивши відповідні частки нерухомого майна у спадкоємців Злоторовича та в отців василіан, одноосібним господарем Зухоровичовської кам’яниці стає королівський поштмейстер і член Ставропігійського братства Антон Дейма. У 1773 році кам’яниця була перебудована і прикрашена фігурами атлантів. Попередні «візії», проведені у 1769-му та 1770 роках констатували аварійний стан будинку і загроза обвалу – отже, Дейма купив його у стані майже руїни. Довелося взятися за грунтовну перебудову, яка на 1772 рік мала б завершитися. Як наслідок, кам’яниця набула тих форм, які в основі збереглися до сьогодні. У документах часів Дейми вона згадується як «новозбудована від фундаментів». При цьому імена будівничого та скульптора залишаються невідомими.  Реконструювавши давню кам’яницю Зухоровичовську, Антон Дейма чомусь її дуже швидко продав. За актом купівлі-продажу, оформленим 1773 року будинок перейшов у власність «підсудкової» люблінської Людвики Трембінської.

   Через століття, у 1873 році, Анна Габріель і Анджей Лунда, тодішні співвласники будинку № 40 на площі ринок провели реставрацію його фасаду. Тривалий час, від 1900-го до 1920-х років кам’яниця належала родині Глікселлі. У 1927 році добудовано вузьку одноповерхову офіцину (флігель) у подвір’ї, де розмістилася кухня ресторану. . За архівними документами, з кінця 1920-х років співвласником стає Дмитро Дружбяк.

   Будинок цегляний, витягнутий у плані, триповерховий, з мансардним півповерхом, надбудованим над тильною частиною основного блоку. Симетричний чільний фасад на чотири вікна свідчить про вплив йозефінської архітектури.  Міжвіконні простінки на рівні другого -третього поверхів заповнені широкими лізенами, які акцентують вертикальне членування. Нижня частина фасадної стіни викладена тесаним каменем, по краях розташовані два портали – входи до крамниць. Вікна та портали мають лучкові завершення. На другому поверсі у центрі розташований балкон, під ним – основний вхід до будинку.

   Пластичні оздоби балкону свідчать про пізні впливи стилю рококо, які у Львові проявлялися до останніх десятиліть ХVІІІ ст. Експресивні пізньобарокові півфігури атлантів, на які спираються балконі консолі. Володимир Вуйцик вказував на стильову подібність форм Зухоровичовської камяниці до будинку № 3, камяниці Убальдіні на площі Ринок, що дозволяє припустити, що автором обох робіт був Франциско Оленський

   Незважаючи на грунтовний характер відбудови, проведеної близько 1772 року внутрішнє планування головного будинку зберегло ознаки первісної трирядної структури  плану: бачимо фронтальний тракт покоїв, які виходять вікнами на ринок, тильний тракт із боку внутрішнього подвір’я, між ними – сходова клітка.

   Натомість у підвалах виявлено зразки цегли, формат якої був поширений за доби готики. Тетяна Трегубова стверджує, що тут збереглася середньовічна «хрестова» система мурування.

   Будинок № 41 на площі Ринок, або ж колишня Грендзовська камяниця – зафіксувала нашарування різних будівельних  періодів. Стиль симетричного фасаду на три вікна, перехідний від рококо до класицизму, можна вважати типовим для доби Йосифа ІІ. Виразний гротесковий маскарон над вхідним порталом, швидше за все, є пам’яткою пізнього бароко. Сьогодні функціонує як житловий будинок з антикварною крамницею на партері.

   Традиційна назва будинку, подана у ліктьовому податку 1767 року – кам’яниця Гренсівська (Гренцівська, Грензовська). Інша його історична назва – кам’яниця Карвівська. Був зведений у ХVІІ ст.  на місці будівлі, датованої ХV ст.  За розвідкою Володимира Вуйцика, дата однієї з перебудов – 1668 рік. Із досліджень Бориса Мельника відомо, що у ХVІІ – ХVІІІ ст. тут була розташована господа одного з найбагатших львівських цехів – золотарського.

   У другій половині ХVІІІ ст. об’єкт зазнав значної перебудови: змінено планування, оновлено фасад. 1881 року надбудовано четвертий поверх, і кам’яниця набула сучасного вигляду. У другій половині ХІХ ст.  вона належала родинам Кєркоровичів і Барончів, тут мешкав видатний львівський скульптор Тадеуш Баронч.

   Сьогодні кам’яниця Гренсівська функціонує як житловий будинок з антикварною крамницею на партері. Технічна документація адаптації першого поверху була виготовлена 1972 року, обстеження і пропозиції щодо реставрації датуються 1982 роком.

   Кам’яниця є частиною лінійної забудови кварталу між вулицями Краківською, Вірменською та Друкарською, прилеглого до площі Ринок з півночі. Займає видовжену в плані ділянку, збережену з часів Середньовіччя. За Т. Трегубовою, первісна планувальна структура тритрактової кам’яниці простежується тут на рівні підвалів, зі збереженням старого мурування та готичного за характером порталу.  Будівля мурована з каменю та цегли, чотириповерхова, складається з головного будинку та офіцини (флігеля) з внутрішнім подвір’ям. До офіцини з півночі прибудовано кам’яницю № 16 на вулиці Вірменській. Перший поверх має структуру, характерну для міщанських кам’яниць ХVІІІ ст. У під’їзді та у приміщеннях крамниці збережені хрестові склепіння.

   Головний фасад – тривіконний, із входом на центральній осі, акцентованій балконом третього поверху. Партер мурований із кам’яних блоків, рустований. Вхідний портал оздоблено замковим каменем з маскароном ХVІІІ ст. (гротескне зображення вусатого шляхтича). Вікна-вітрини, як і портал, у білокам’яному обрамуванні. На рівні верхніх поверхів фасад членований пілястрами. Вікна у скромних обрамуваннях, на другому поверсі – з ліпними вставками у півкруглих завершеннях. Рокайльний балкон третього поверху фланкують декоративні балкони-жардиньєрки (характерний атрибут архітектури ХVІІІ ст.) Фасад завершується розвиненим карнизом з рядом іоніків.

   З площі до широкої шахти сходової клітки, завершеної світловим ліхтарем, веде вузький проїзд. Сходи – двомаршеві, з дерев’яною огорожею. Збереглися металеві двері входу в подвір’я, датовані ХVІІІ ст. В офіцині зовнішні сходи провадять на другий поверх.

   Пам’ятка, зберігаючи структуру ренесансної ринкової кам’яниці, презентує архітектуру пізнього бароко,  з включенням елементів історизму пізнішого періоду.

   Будинок № 42 на площі Ринок ,або ж кам’яниця Седмирацька. Будинок стоїть на видовженій ділянці, межі якої визначалися з другої половини ХІV cт. і мав  традиційну назву – кам’яниця Седмирацька.  Фронтальна частина кам’яниці зберегла на рівні першого поверху трирядну структуру плану, характерну для ранньомодерної доби. 1770 року об’єкт перебудовували. Симетричний фасад на три вікна з аттиковим парапетом у завершенні, класицистичний за характером, може датуватися кінцем ХVІІІ – першою половини ХІХ cт. Обмеженість історичної інформації, пов’язаної з цим будинком, змушує оперувати приблизними датами, виведеними на основі зовнішнього огляду.

   Кам’яниця під назвою Седмирацька або Семигородська фігурує в реєстрах львівської нерухомості в ХVІІІ ст. Її звели на місці старого міщанського будинку ХVІ ст.. Зустрічається також назва Квартниківська. У ХVІІІ ст. будинок був власністю заможної вірменської родини Мурадовичів, яка, окрім Седмирацької кам’яниці, володіла у Львові й іншими будинками, зокрема, до 1730 року – частиною кам’яниці Лоренцовичівської (Чорної).

   За інформацією Володимира Вуйцика, цю кам’яницю перебудували у 1770 році. Очевидно, до середини ХІХ ст. відбувалися подальші реконструкції – саме з того часу може походити сучасний вистрій чільного фасаду. У 1910 року на фасаді усунули олійне покриття та розчистили всі кам’яні деталі. Упродовж тривалого періоду, 1870-х  до 1930-х років будівля була власністю львівської родини Глікселлі.

   У 1980-х роках на партері будинку містилася ощадна каса, на рівні верхніх поверхів – бухгалтерія міських медичних установ. 1985 року проведено архітектурно-археологічні обміри та виготовлено проєкт реставрації та реконструкції приміщень першого поверху.

   Кам’яниця є частиною тракту щільної забудови північного приринкового кварталу. В плані – видовжена, з бічною офіциною (флігелем) та внутрішнім двориком. Частково зберегла давню тритрактову структуру планування на рівні підвалів та частини основного корпусу.

   Сучасний триповерховий будинок звели у другій половині ХVІІІ ст. з використанням підвалів та мурів попередньої кам’яниці. Триосьовий головний фасад вирішений у стилістиці раннього класицизму.  Два входи,  розміщені симетрично – в обрамуваннях із лучковими завершеннями.

   Нижня частина фасаду оформлена французьким рустом. Над першим поверхом проходять дві профільовані тяги з широким фризом. Другий і третій поверхи об’єднані пласкими лізенами. Всі вікна – прямокутні, у профільованих обрамуваннях. Композицію фасадної стіни завершує карниз, над яким влаштований аттиковий парапет (чотири формовані стовпці та металева огорожа). Тильний фасад оздоблено тягами на усіх поверхах. Вікна першого-другого поверхів мають різьблені ренесансні обрамування з білого каменю.

   Пам’ятка – характерний приклад будинку, зведеного у ХVІІІ ст. з використанням планувальної структури старішої кам’яниці, підвали та мури якої включено у нову конструкцію.

   Будинок № 43 на площі Ринок, згадуваний у давніх актах під традиційною назвою кам’яниця Роттендорфівська, займає стандартну середньовічну парцелю приринкового кварталу на північній стороні площі. У плані зберіг структуру, типову для ХVІІ ст. Піддавався реконструкціям у 1768 та 1781 роках. Перебудована чотириповерхова кам’яниця має симетричний фасад на три вікна з ознаками архітектурного стилю доби Йосифа ІІ. В опорядженні відобразився вплив рококо (балкон другого поверху). Сьогодні приміщення першого поверху користується відділення Укрпошти.

   Будинок має традиційну назву – кам’яниця Роттендорфівська.  Так він позначений у ліктьовому податку 1767 року,  хоча згадувався ще з ХVІІ ст. Тут містилася відома у Львові кав’ярня Латиновичевої, в якій збиралося переважно вірмени, - це був своєрідний культурний центр. У будинку мешкали вірменські родини Бернатовичів, Яхимовичів, Яновичів.

   У ХVІІІ ст. кам’яницю викупили отці-домініканці. Перша реконструкція, від фундаментів, відбулася 1768 року, наступна – 1781 року.

   Ремонтні роботи проводилися і в ХІХ ст., і на початку ХХ ст.. 1862 року на подвір’ї добудовано вузьку офіцину (флігель), прилеглу до західного граничного муру. У 1903 року над сходовою кліткою встановили світловий ліхтар. У 1908 році на замовлення тодішнього власника будинку, товариства «Ризниця», за проєктом архітектора Василя Нагірного було реставровано фасад. Деякий час у будинку нелегально діяв публічний будинок.

   Будівля є компонентом у лінії забудови північної сторони площі Ринок. Кам’яниця видовжена в плані, складається з двох блоків, розділених внутрішнім подвір’ям: фронтального і тильного будинків.  У подвір’ї із західного боку прибудовано офіцину. Основу корпусу складають конструкції, датовані першою половиною ХVІІІ ст., однак під час грунтовних перебудов було збережено планувальну структуру попередньої ренесансної кам’яниці, її підвали та граничні стіни.

   Будинок мурований із кам’яних блоків (перший поверх) та цегли, чотириповерховий, з бочковими склепіннями у пивницях та на партері й дерев’яними міжповерховими перекриттями. Дах спадистий, критий бляхою. У центрі корпусу влаштована широка сходова клітка з верхнім освітленням. До сходів веде вузький коридор від головного входу.  На верхніх поверхах уздовж флігеля йдуть галереї.

   Вистрій триосьового фасаду відображає стильові впливи рококо та архітектури доби Йосифа ІІ. Перший ярус відділений від верхніх поверхів тягою. Вхідні двері до помешкань (ліворуч) та до пошти (праворуч) – в обрамуваннях із лучковими завершеннями. Центральну вісь акцентує балкон на консолях, із ажурною рокайльною решіткою. Площину стіни на рівні верхніх поверхів по вертикалі членують лопатки. Вікна – у вузьких обрамуваннях із декоративними віньєтками та стрічками ампірних гірлянд внизу, на останньому поверсі – з металевими жардиньєрками. На рівні другого поверху – підвіконні вставки з горельєфами, в яких зображено жіночі фігури. Фасад завершений профільованим карнизом широкого виносу.

   Пам’ятка є типовим прикладом львівського будинку ХVІІІ ст., споруджено з використанням основи попередньої ренесансної кам’яниці зі збереженням старої планувальної структури.

   Цікавим фактом є те, що в цьому будинку колись знаходився бордель.

   Перший відомий бордель у Львові існував уже з середини ХV (згідно документальних записів) та був  легальним, оскільки утримувався на кошти міста.

   Але були й нелегальні лупанарії, де за відповідну ціну, охочий пан міг отримати інтимні послуги жриці кохання та реалізувати свої нестримні фантазії. Часом такі будинки розпусти знаходила та прикривала поліція.

   Про один з таких випадків, що трапився у Львові 22 січня 1904 року є розповідь в тижневику «Ілюстровані новини». Ось ця публікація.

   «У Львові, просто на Ринку, внаслідок анонімного листа, надісланого в Державну прокураторію, поліція виявила лупанарій.

    Лупанарій?! Ні! Дещо в сотні разів гірше, бо лупанаріїв у Львові багато, але «концесіонованих» лупанаріїв, про які відомо владі, де фігурують дами, що за фахом займаються коханням, і продаються розкоші. Тим часом таємний лупанарій на львівському Ринку мав на продаж найрізноманітніший товар! Починаючи від так званих «криївок», тобто дам з низів, і завершуючи дамами з вищого товариства, ба навіть – у цім місці жах повинен огорнути і найзіпсутішого – тринадцятилітніми дівчатками – усе можна було дістати на «складі» пані Катажини Марціхової!..

    На самому Ринку, в кам’яниці доктора Бікелеса під номером 43 на четвертому поверсі мешкала «собі», а радше усім грошовитим донжуанам, пані Катажина Марціхова.

   Ця дама мала позаду красиве, проте бурхливе минуле. Після веселого дівоцтва вона вийшла заміж за портьє, але… закоханий чоловік не прийшовся їй до смаку, отже – як сама висловлюється – вона «послала його до біса» і своє серце принесла в жертву Зигмунтові Гауерстоку, «агентові», що як «розумна» людина взявся за прибуткову роботу – влаштування зустрічей панам і дамам з товариства або доставку живого неповнолітнього товару. Справи закоханої спілки йшли бездоганно, але що ж? Анонімний лист і втручання поліції усе перервали…

   Заарештовано «пані» Марціхув, опинився в руках поліції «пан» Гауерсток, а за компанію до слідчої в’язниці посадили «придворного» - тихого спільника Майорека, матір «пані» Марціхотової Анастасію Півоцьку і фактора Маєра Голлендера вель Кальперна.

    Це ті, що були посередниками, а разом з ними ув’язнили пані Пауліну Колодзейову, яка свою тринадцятирічну сестричку продала за 100 корон та «люб’язний ужиток» гостям «пані» Марціхової.

    Розпуста виплила на поверхню, але до цього часу заарештовано лиш очевидних грішників. Цілий ряд дам з товариства,  на яких навіть тінь підозри не падала, сьогодні носить ім’я куртизанок. Листи, папери і нотатки, знайдені в лупанарії, дадуть багатий матеріал для суду. Щодень у цій справі відбуваються нові арешти, а Львів – Львів тішиться сенсацією і своєю європейськістю!..

   Нашим читачам ми надаємо зовнішній вигляд дому, що є вогнищем львівської культури».

   Стиль і манера письма збережені без змін.

   Будинок № 44 на площі Ринок, або ж кам’яниця Боцкєвичовська. Розміщена на північній стороні Ринку, має тривалу історію будівництва і складне датування. Історичний будинок стоїть на парцелі, розміченій ще за локаційної доби. У деталях простежуються сліди готики і ренесансу.  Планування – типове для ХVІІ ст.. У 1771 року проведено перебудову. У 1889 році – реконструйовано офіцину за проєктом архітектора-будівничого Каменебродського. Кам/яниця традиційно має три асиметрично розташовані вікна на чільному фасаді (ознака дводільного плану) і смугу внутрішнього подвір’я у глибині видовженого корпусу.

   Огляд збережених форм дозволяє говорити про те, що ця кам’яниця на площі Ринок будувалася приблизно в ХVІ - ХVІІ ст, на місці давнього приринкового будинку локаційної доби. Однак, докладніша історична інформація стосовно цього об’єкту, опублікована в наукових працях, є доволі обмеженою. Володимир Вуйцик, спираючись на архівні матеріали, називає дату однієї з пізніших перебудов – 1771 рік. Луція Харевічова обмежується короткою згадкою про власника – «доктора Бочковича», одного з найбагатших львівських міщан другої половини ХVІІ ст.

   Форма традиційної назви згаданого будинку, подана 1767 року в реєстрі львівського ліктьового податку – кам’яниця Боцкєвичовська.

    Станом на другу половину ХІХ ст. будинок мав декількох співвласників, зокрема, з числа членів родини Мендроховичів, і перебував у занедбаному стані. Ухиляння господарів від реконструкції було приводом затяжної суперечки з магістратом, яка тривала до початку ХХ ст. 1889 року Лейба Маєр Мендрохович змушений був провести повну перебудову офіцини (флігеля) у подвір’ї, за проєктом архітектора-будівничого Альфреда Каменебродського.

   Будівля є компонентом у лінії щільної забудови північної сторони площі Ринок. Граничні мури межують із ринковими будинками № 43 і № 45, північний торець – з будинком № 20 на вулиці Вірменській. Кам/яниця складається з двох блоків, розділених вузькою смугою внутрішнього подвір’я: триповерхового фронтального будинку, що головним фасадом виходить на площі Ринок, і тильної частини на північному краю ділянки.

   Чільний фасад зберігає композиційну схему, яка була традиційною за Ранньомодернової доби: три симетрично розташовані вікна. Віконні прорізи – у профільованих обрамуваннях ХІХ ст., на другому поверсі – з неоренесансними карнизами. Горизонталь розвинутого карнизу, яким завершено фасад, підкреслює статичний, врівноважений характер композиції.

   У нижньому ярусі фасадної стіни, відділеному тягою, з лівого боку компонується брама, що веде до вхідних сіней. Її арку, складену з блоків тесаного каменю, можна приблизно датувати ХVІІ - ХVІІІ ст.. Під час реставраційних робіт у центрі фасаду під тиноком було відкрито профільовані деталі порталів більш давнього часу. З правого боку – вітрина-вхід до ресторану.

   У своєму внутрішньому плануванні камяниця зберігає сліди давньої тритрактової скульптури. У подвір’ї під західним межовим муром прибудовано бокову офіцину, яка з’єднує головний будинок із тильним.

   Будинок житловий, на першому поверсі – ресторан грецької кухні.

   Будинок № 45 на площі Ринок, або ж кам’яниця «Під оленем»,  займає крайню наріжну ділянку на північній стороні площі Ринок. Східний фасад виходить на вулицю Друкарську.  Будинок сформований з двох старих тривіконних кам’яниць, колишніх Кудлічовської («Під оленем») і Гуляровичовської,  об’єднаних в одне ціле у період перебудови, завершеної близько 1803 року, про що свідчать шість вікон чільного фасаду. У 1711 році тут працювала аптека Золотоворичів, а сама наріжна кам’яниця мала назву «Під оленем», яка ще в ХVІІ ст. дала первісну назву сусідній вулиці Друкарській – «Дорога за оленем».

   Внаслідок згаданої реконструкції з’являється нова чотириповерхова кам’яниця з малим внутрішнім подвір’ям у глибині ділянки, зовнішній вистрій якої набув стильових рис ампіру. При цьому на нижніх ярусах збереглися фрагменти старого мурування з готичною аркою, представленою у вигляді зондажу, відкритою реставраторами у 1930-ті роки та підвалами ХV - ХVІ ст.. Наслідком подальших реконструкцій кінця ХІХ – початку ХХ ст. стали розташування входів та сходових кліток.

   Хроніка будівництва включає декілька періодів: будівельні роботи ХV ст., перебудову близько 1800 - 1803 років, реставрацію 1934 року.

   За радянських часів тут спочатку була трикотажна артіль імені 8 Березня, згодом – трикотажне ательє, потім у 1990-х роках – магазин спортивного одягу «Ріббок». 2022 року тут відновили кнайпу «Атляс», яка у 1920 – 1930-х роках була чи не найпопулярнішою в місті. Знаменитий львівський вислів «зайти до пана Едзя», тобто до туалету, виник саме  у цій кнапі, куди заходило для нагальної потреби багато львів’ян. Власником закладу тривалий час був Едзьо (Ернест) Терлерський, від перекрученого імені якого й виник цей вислів.

   Кам’яниця – чотириповерхова, цегляна, тинькована, має прямокутну конфігурацію плану.  На рівні першого поверху фасад обкладено тесаним каменем. На другому поверсі встановлено балкон з різьбленими кам’яними консолями, на всю ширину чільного фасаду. Стіна над балконом членована іонійськими пілястрами. Верхня партія фасадної стіни відокремлена карнизом. Портал і вікна на першому поверсі мають півкругле завершення, вище – прямокутної форми. В опорядженні фасадів стримано використовується ліпний класицистичний декор.

   У 1934 році на південному фасаді була розкрита готична ніша. В подвір’ї збереглися консолі середньовічної галереї .

   Ось такі історичні будівлі сьогодні прикрашають площу Ринок.

   А щодо самої ринкової площі, то слід зазначити, що вже у 1895 році через площу курсували електричні трамваї. Зараз теж через площу Ринок курсує трамвай № 2 і є на площі лише одна зупинка «Площа Ринок» у напрямку до вулиці Руської. Трамвай – єдиний вид транспорту, який має право руху через площу Ринок – вона разом з прилеглими вулицями має статус пішохідної зони, в яку заборонено в’їзд будь-якого транспорту, окрім спеціального.

   А ще площа є одним з найпопулярніших об’єктів міста та інколи використовуються як знімальний майданчик історичних фільмів, рекламних роликів та музичних кліпів. Зокрема, у 1970 році на площі ринок знімали епізоди до відомого радянського комедійного фільму  «Старики-розбійники», у 1977 році – до музичного фільму за повістю Джаннні Радарі «Джельсоміно в Країні брехунів» – «Чарівний голос Джельсоміно»,  у 1978 році – до легендарного радянського мюзиклу «Д’Артаньян і три мушкетери», у 2007 році –  до російського серіалу «Доярка з Хацапетівки-2», де львівську площу Ринок, використовували як «Париж» для зйомок деяких сцен, у 2018 році – до української комедії «Я, ти, він, вона», режисерами якої були Володимир Зеленський та Девід Додсон, а також до українського фільму-комедії «Шляхетні волоцюги», у 2020 році – до українського пригодницького трилеру з елементами містики "Еґреґор". У фільмі є масова сцена на площі Ринок, і навіть мер Львова Андрій Садовий знявся в одному з епізодів, у 2021 році – до українського серіалу «Кава з Кардамоном».

Площа Ринок (північна частина)

   Отже, ми прогулялись площею Ринок: оглянули давні кам’яниці, палаци, фонтани, які безпосередньо є окрасою не тільки  старої частини міста,  а й усього Львова. Тут також можна відвідати тематичні ресторани та кав’ярні, де сповна  слід насолодитись улюбленою кухнею. Любителі історії можуть відвідати музеї, яких тут вдосталь, досить інстаграмним місцем є італійський дворик, а ще тут багато книжкових та сувенірних магазинів. Ті, хто вперше завітали до міста, рекомендую здійснити оглядову екскурсію центральною частиною міста  чудо-поїздом, де можна побачити палаци, храми, найвизначніші пам’ятки історії та архітектури. Триває екскурсія 1 годину, проводиться українською мовою, але є навушники, де можна послухати й іноземною мовою. Екскурсії відбуваються щодня з 11.00 до 18.00. Квитки можна придбати на місці: дорослий – 200 грн, дитячий – 100 грн.

-       А ви  здійснювали прогулянку площею Ринок у Львові?

-       Що вам вдалось оглянути та відвідати?

-       В яку пору року ви прогулювались ринковою площею?

-       Що найбільше сподобалось та запам’яталось?

-       Можливо вам відомі цікаві факти чи легенди, що стосуються площі Ринок та архітектурних споруд, що оточують площу?

-       Поділіться своїми враженнями.

 НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР