Прогулянка Львовом: від залізничного вокзалу до історичного центру міста

   Львів – одне з найгарніших і найтуристичніших міст України. Це місто, яке нікого не залишить байдужим. Це місто, яке можна відвідувати багато разів і кожного разу знаходити щось нове, цікаве, ніби ти тут знаходишся вперше. Львів приваблює до себе своєю історією, архітектурою, а також особливою атмосферою та гастрономією. А ще у Львові цікаво просто блукати вузенькими вуличками зі старою середньовічною бруківкою і ні про що не думати – просто насолоджуватись.

   У Львові я не вперше, але кожного разу, потрапляючи до цієї скарбниці різноманітних пам’яток, музеїв, атмосферних закладів харчування та розваг, здається, що ти тут вперше. Цього разу, оскільки була обмежена в часі, вирішила просто прогулятись вуличками Львова і насолодитись старовинною архітектурою.

   Прогулянку свою розпочала, як і більшість туристів, які приїжджають до Львова, із залізничного вокзалу. Але спочатку була кава, в одному із  кафе, що знаходяться біля того ж залізничного вокзалу, оскільки був ранок та й погодою Львів не порадував – на вулиці ішов дощ. Так, хтось може сказати, що для Львова дощ – це звичне явище, можливо я з цим і погоджусь, але ж гостю міста хотілося б щось яскравішого, побачити місто в його блискучих фарбах. Але вже є як є. Але забігаючи наперед скажу, що прогулянка Львовом у похмуру літню погоду, після того як пройшов дощ, а іноді  ще й моросів, була по-своєму цікавою та особливою.

Львівський залізничний вокзал

   Плану прогулянки ніякого не було. Попивши львівської кави з круасаном, вирушаю до того місця, яке кожен одразу бачить від залізничного вокзалу – церква святих Ольги та Єлизавети. Церква є найвищою будівлею міста (85 м) і як на мене – одним  з найкрасивіших храмів Львова. Пропустити це місце я не могла, адже кожного разу буваючи у Львові, мене неодмінно, як магнітом, тягне до цієї краси.

Церква святих Ольги та Єлизавети, шпилі якої вже видно від залізничного вокзалу

   Туристи називають Львів готичним містом. Насправді від готики у Львові залишились лише підземні склепіння кам’яниці і вівтарна частина Катедрального собору Успіння собору Матері Божої  (Латинської катедри).

   А ось храм, який здалеку зустрічає прибулих потягом гостей Львова, є однією з наймолодших святинь міста і виконаний у стилі неоготики або псевдоготики. Вночі храм Ольги і Єлизавети дуже вдало підсвічується, мабуть, найбільш вдало з-поміж інших проєктів світлодіодного освітлення будинків у Львові.

   Міститься храм на вулиці Кропивницького, колишній Соляній. Побудований він за конкурсним проєктом архітектора Т. Тальовського у 1903 – 1911 роках для вірян тодішнього західного передмістя. Храм у Львові названо на честь католицької святої Єлизавети, яка була тіткою дружини князя Лева Констанці. Храм ушановує також пам'ять трагічно загиблої дружини австрійського цісаря Франца-Йосифа – імператриці Єлизавети, улюблениці підлеглих кайзера.

Церква святих Ольги та Єлизавети - один з наймолодших храмів міста

   Західний фасад храму із трьома порталами увінчує чудова розета і монументальне «Розп’яття з Пристоячими. Фасад храму Ольги і Єлизавети оздоблюють дві симетрично розміщені вежі з високими шпилями, увінчаними хрестами. Трохи північніше – ще одна вежа, вища від цих двох. Тривежний храм Львова у неоготичному стилі з гострими шпилями і романськими мотивами вирізняється своїм обсягом, а також престижним місцем близькості до залізничного вокзалу. Вмістимість храму святих Ольги та Єлизавети одна з найбільших у Львові.

Храм має одну з найбільших вмістимість серед храмів міста

   Будівництво здійснювалося під керівництвом інженера К. Ріхтмана на пожертви вірян із залізничної околиці. Допомагав фінансово австрійський уряд. Освячення храму відбулося восени 1911 року, але оформлення інтер’єру ще довго продовжувалося. Скульптурне оформлення храму очолив видатний український архітектор Петро Війтович.

   Однією його з найкращих робіт в оформленні інтер’єру храму став головний мармуровий вівтар, який зберігся на своєму місці донині. Художник виготовив скульптуру святого Йосифа, покровителя ремісників. У рельєфі, крім святого, були зображені і львівські фундатори храму в оточенні ангелів, жінок, дітей. Проте рельєф не зберігся, але є фігура Ісуса, яку виготовив скульптор Я. Райхард-Тодтова. У храмі був один з найбільших у Львові (а свого часу у Польщі) орган. Вежі проглядаються на значну віддаль, особливо коли наближатися із заходу Городоцькою вулицею. Вражав костел Ольги і Єлизавети і своїм інтер’єром. Друга світова війна завдала значних пошкоджень приміщенню, і понад сорок років після війни реставраційні роботи тут не проводили. Храм був чинний до половини 1946 року.

Неймовірна архітектура храму у стилі готики або псевдоготики

   Поступово більшість вірян латинського обряду виїхала зі Львова на Захід. Атеїстична влада перетворила храм на склад. З початку 90-х років почалися реставраційні роботи. На прохання вірян демократична влада передала храм греко-католицькій громаді, і тоді й доплюсували до назви костелу ім’я святої Ольги. Крім фінансових труднощів, зявилися проблеми щодо узгодження стилістичної архітектоніки костелу та пам’яток, що збереглися у ньому, культово-обрядними потребами церкви. Храм, який майже півстоліття був безлюдний і дуже занедбаний, сьогодні оновився. храм Святих Ольги і Єлизавети є найвищою будівлею Львова.

Храм розміщений так, що його можна лобре оглянути з усіх боків

   З 2014 року для відвідувачів відкритий підйом на одну з веж, де можна опинитись на оглядовому майданчику. Звідти відкривається вид на центральну частину міста, Привокзальну площу, залізничний вокзал. Вхід з лівого боку від головного входу. Проте на час війни, у цілях безпеки, підйом на вежу зачинений.

Храм святих Ольги та Єлизавети - найвища будівля Львова

   Храм розташований так, що його можна обійти з усіх боків і добре оглянути. Праворуч, від головного входу, розмістився невеликий сквер. Більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Храм святих Ольги та Єлизавети у Львові».

 Сквер біля церкви святих Ольги та Єлизавети

   Там же можна побачити камінь з витесаним написом "Україні від Дельта банку". Відреставровано за кошти Дельта-банку». Я так зрозуміла, що за кошти Дельта банку був відреставрований храм святих Ольги та Єлизавети. 

Камінь з витсаним написом "Україні від Дельта банку" у сквері біля храму

   А ще там багато голубів і багато сміття, а також це місце облюбували безхатьки.

А ще у сквері багато сміття, голубів та безхатьків

   Поруч знаходиться пам’ятник Степану Бандері. Зображений він на повен зріст, має висоту 7 м. Позаду пам’ятника стоїть Стелла української державності – 30-метрова тріумфальна арка на 4 колонах: тризуб з рельєфами та тріумфальна арка на чотирьох опорах, кожна з яких символізує певний час української історії:

• перша опора – княжий період – Київська Русь, Королівство Русь, Велике Князівство Литовське, Руське та ін.;
• друга опора – період козацтва: Військо Запорозьке, Гетьманщина;
• третя опора – період Української Народної Республіки, Західноукраїнської народної республіки, визвольні змагання (1938 – 1950 рр.);
• четверта опора – сучасність України.

Пам’ятник Степану Бандері у парку біля церкви святих Ольги та Єлизавети

   Вартість скульптури становила 400 тисяч гривень, а загальна вартість робіт по спорудженню – 8,5 млн гривень.

   Проєкт монумента затвердили після 7 конкурсів 2002 року. Переміг проєкт скульптора Миколи Посікіри і архітектора Михайла Федика. Будівництво було розпочато наприкінці 2003 року.

   Офіційне відкриття пам’ятника відбулося 13 жовтня 2007 року напередодні свята Покрова Пресвятої Богородиці й було присвячене до ювілею Української повстанської армії.

   У відкритті пам’ятника взяли участь голова Львіської обладміністрації П. Олійник, голова Львівської обласної ради М. Сеник, голова організаційного комітету зі спорудження пам’ятника А. Парубій, депутати львівської міської й обласної  рад, народні депутати України та цілий ряд громадських організацій львів’ян та гостей міста. У ході відкриття двоє пластунів з куреня ім. С. Бандери несли дві капсули із землею з місця народження та могили С. Бандери. Ці капсули було вмонтовано у підніжжя пам’ятника. 

Пам'ятник Степану Бандері та Стелла української державності

   Біля пам’ятника розміщений затишний сквер з яскравими клумбами, зеленими деревами та лавочками для відпочинку. А також поруч є дитячий майданчик та кафе, де можна попити кави зі смачними велетенськими круасанами з різними начинками і не тільки солодкими.

Невеликий затишний сквер

   Церква святих Ольги та Єлизавети, а також сквер і пам’ятник С. Бандері розташовані на вулиці Степана Бандери. Ця вулиця є історичною і у ХVІІІ ст. заміська територія навколо вулиці С. Бандери належала польським аристократам Чарторийським, а на початку ХІХ ст. їх майно розділили на декілька частин, одна з яких дісталася польським князям Сапігам. З 1840 року ця вулиця і район навколо неї називались Новий світ.

   Забудова розпочалася в останній чверті ХІХ ст. У 1877 році на вулиці збудували головний корпус технічної академії (тепер головний корпус університету «Львівська політехніка». У 1890 році звели будівлю казарм австрійської жандармерії. У 1894 році по вулиці пустили лінію електричного трамвая. І так продовжилась забудова вулиці.

   З тих пір, починаючи з Нового світу, вулиця змінила багато назв: вулиця Леона Сапіги, Комсомольська, Князівська. Йосипа Сталіна, Миру і сьогодні це вулиця Степана Бандери.

   Багато будівель збереглось до сьогоднішніх днів, деякі відреставровані, а деякі чекають свого часу. Тут можна побачити різні стилі в будівництві: бароко, класицизм, історизм, сецесія, конструктивізм. Довжина вулиці 1200 м. Проїжджа частина вулиці покрита бруківкою.

   До кінця здійснити прогулянку вулицею  не вдалось, але можливо наступного разу. Адже там є цікаві будівлі, які заслуговують на увагу. Це і колишня будівля нафтового банку, і колишній костел Святої Марії Магдалени (1600 р., зараз там Львівський органний зал), комплекс будівель монастиря Святої Терези та цікаві житлові будинки.

   Однією з цікавих будівель, які мені вдалось побачити, є будівля міської народної школи ім. Шимона Конарського, споруджена у 1891 – 1893 р. за проєктом Броніслава Бауера та Івана Долинського. Зараз це СЗШ  № 55 (вул. Бандери, 91), до  1939 року це була школа з роздільним навчанням: хлопців навчали слюсарами-механіками, дівчат – швеями, тому й сьогодні школа яка має два виходи – для колишньої хлопчачої та дівчачої секцій.

   У повоєнні роки тут  водночас була СШ № 47 з російською мовою навчання і семирічна школа № 55 з українською мовою навчання. У 1954 році їх об’єднали в одну середню школу № 55. У 1980 році школа отримала друге приміщення для початкових класів за адресою: вулиця Коновальця, 6. Рішенням облвиконкому від 05.07.1985 р. споруду СШ № 55 взято під охорону держави як пам’ятку архітектури місцевого значення

Будівля школи ім. Шимона Конарського, споруджена у 1891 – 1893 р. на вулиці С. Бандери

   У 2006 році до 750-річчя м. Львова було проведено реконструкцію основного корпусу школи: замінено систему опалення, реконструйовано покрівлю та відновлено зовнішній фасад будівлі.

   Будівля дуже гарна, відреставрована, виглядає як казковий замок.

Будівля добре відреставрована і нагадує справжній замок

   Ще один будинок – житловий триповерховий будинок  № 87, побудований за проєктом польського архітектора  та підприємця в Галичині (Австро-Угорщина) Анджея Голомба у 1892 році.

Житловий будинок  № 87, побудований у 1872 році на вулиці С. Бандери

   Ну а далі моя мандрівка продовжилась від вказівника, що стоїть на вулиці Шептицьких, за собором Святих Ольги та Єлизавети,  до собору Святого Юра. Йду вулицею Шептицьких.

   Вулиця вузенька, викладена давньою бруківкою, будівлі теж вирізняються своєю давньою архітектурою.

   Від 1859 року вулиця була частиною вулиці Цвинтарної, оскільки вела до Городоцького цвинтару, поблизу перетину вулиць Шептицьких, частини площі Більчевського та Адама Сапіги знаходиться головна цвинтарна брама. Після закриття цвинтару у вересні 1885 року та поділу вулиці Цвинтарної на мапі Львова з’явилося ще дві окремих вулиці. Одна з них у 1885 році отримала назву – вулиця Шептицьких, на честь видатної родини Шептицьких – діячів  Української греко-католицької церкви. У грудні 1940 року отримала назву Кірова, на честь російського радянського державного й політичного діяча (організатора масових репресій). Під час німецької окупації Львова вулиці спочатку було повернуто стару назву, але у грудні 1941 року отримала назву Стернгассе (Зоряна). По війні на короткий час було повернено довоєнну назву – Шептицьких, а у грудні 1944 року знов названо на честь С. Кірова. 1990 року вулиці повернули її історичну назву Шептицьких.

Вулиця Шептицьких

   В архітектурному ансамблі на вулиці Шептицьких переважають будівлі, які виконані в стилі класицизму, сецесії, конструктивізму. Деякі будинки є пам'ятками архітектури місцевого значення.

Архітектура вулиці Шептицьких

   В будинку № 33 в 1962 – 2013 роках проживав видатний громадсько-політичний діяч, борець за волю України, багаторічний політв’язень, співзасновник Української Гельсінської спілки (УГС), Української республіканської партії (УРС) і Народного руху України (НРУ), депутат Верховної ради України першого скликання Михайло Горинь. Біля одного з під’їздів, на фасаді  будинку, в якому він проживав, є меморіальна табличка і відповідний напис. Встановлена 26 серпня 2017 року. Ініціаторами встановлення таблички є Громадська організація «Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська спілка».  Скульптор – Роман Кикта.

   Будинок триповерховий, гарний, над вікнами та під ними є барельєфні орнаментальні зображення, карниз теж декоративно оздоблений.

Будинок № 33 на вулиці Шептицьких

   Будинки на вулиці Шептицьких невисокі, переважна більшість на три поверхи, проте гарно оздоблені. Вхідні двері і вікна декоровані фронтонами, а також прикрашені барельєфними зображеннями. Виступають  подекуди невеличкі балкони. Кожен будинок має свої особливі деталі, іноді здається, що будинки схожі, але придивившись до деталей, розумієщ, що всі вони різні і по своєму цікаві.

Будинок № 28 на вулиці Шептиьких

   А ось у будинку № 26 колись існувала фабрика цукру, шоколаду та какао «Бранка». Будівля збудована в 1905 році, фабрика тут була за часів Польщі (заснована 1882 року), знаного у всій Європі кондитера Мауриція Брандштадтера. Попри конкуренцію, створену закладами «Газет» (відкрилися 1910 року), фабрика «Бранка» стала одним із найбільших виробників солодощів у Львові. Свій перший фірмовий магазин фабрика відкрила в центральній частині Львова на вулиці Легіонів (Вали Гетьманські, нині проспект Свободи). Її продукція отримала визнання не лише у Львові, але й на теренах Польщі та Східної і Західної Європи. «Бранка» був одним з перших підприємств, націоналізованих радянською владою. На потужностях «Бранки» створена кондитерська фабрика ім. Кірова. У 1962 році кондитерська фабрика отримала нову назву – спочатку «Червона троянда», а за декілька місяців перейменували на «Світоч». Фабрика «Світоч» тривалий час працювала на основі «запозичених» технологій виробництва солодощів відомих польських фабрик – «Бранка» та «Газет», а також націоналізованої першої української фабрики цукерок «Фортуна нова» (заснована 1922 року у Львові Климентиною Авдикович). 1998 року фірма «Світоч» увійшла до складу швейцарської транснаціональної корпорації Nestle S.A, а на початку ХХІ ст. кондитерське виробництво на вулиці Шептицьких припинили, а виробничі приміщення переробили під офіси різних фірм, зокрема БК «Техніка для бізнесу», відділення банку «Дністер» тощо. Будинок внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

У будинку № 26 (збудований у 1905 році) на вулиці Шептицьких колись існувала фабрика цукру, шоколаду та какао «Бранка»  

   Знову цікавий будинок, із своєрідними «коронами» на даху, барельєфами, балкончиками з металевими мереживними вставками. Але звичайно ж псує те, що деякі вікна замінені вже на пластикові, що викривляє загальну картинку.

   Будинок споруджений у 1910 році за проєктом Йосипа Делькевича.

Будинок № 19 споруджений у 1910 році на вулиці Шептицьких

   Вулиці покручені, вигинаються як змії. Місцями приєднуються ще маленькі вулички з подібною архітектурою і всі ведуть угору до Святоюрської гори. Так до вулиці Шептицьких приєднується маленька вуличка Шулянських.

 До вулиці Шептицьких  приєднується маленька вуличка Шулянських

   А ось цей будинок вже в іншому стилі, здається, що будувався вже пізніше. Будинок має чотири поверхи. Над дверима, що на останньому поверсі, які виходять до балкону, є оздоблення з високими трикутними фронтонами. Балкони невеликі, проте досить яскраво прикрашають будинок.

Будинок № 10

   Тут закінчується вулиця Шептицьких, праворуч пішла вулиця Митрополита  Андрея, а ліворуч – площа Святого Юра.

   Вулиця Митрополита Андрея мала також і інші назви: Новий Світ, Святої Терези (через її близькість до жіночого монастиря Святої Терези, сьогодні не існує), Олександра Невського (на честь Олександра Невського, Новгородського князя, благовірного святого РПЦ ), а з 1 липня 2004 року перейменували на вулицю Митрополита Андрея, на честь митрополита Андрея Шептицького.

   В архітектурному ансамблі вулиці Митрополита Андрея переважає історизм та віденська сецесія початку ХХ ст., також радянський конструктивізм 1970-х років. Пам’ятки архітектури місцевого та національного значення на вулиці Митрополита Андрея відсутні, але цікаві будівлі все ж таки є.

   Cаме в цій місцевості був монастир Святого Серця і вздовж непарної сторони вулиці Митрополита Андрея простягався високий монастирський мур з червоної цегли. У 1960-х роках мур розібрали, а вулицю розширили.

   На перехресті вулиці Митрополита Андрея та площі Святого Юра стоїть цікавий кутовий чотириповерховий будинок – це будинок, де одна частина будинку виходить на вулицю Митрополита Андрея, а частина – на вулицю Шептицьких. Будинок стоїть на розі двох вулиць, тому нагадує  справжній корабель. На горі розміщена вежа з куполом.

   Це житловий будинок № 2 на вулиці Митрополита Андрея. Будинок № 2, а також будинки №4, №6, №8 збудовані архітектором Зигмунтом Добжанським. Будинки № 4, №6, №8 споруджені перед Першою світовою війною у постсецесійному стилі та призначались для банківських службовців.

   31 жовтня 2008 року на стіні будинку № 2 була урочисто відкрита пам’ятна дошка, на якій зображено Митрополита Андрея Шептицького, внизу якої напис: «Вулицю названо на честь Божого Митрополита Андрея Шептицького 1865 – 1944». Ініціатором встановлення цієї таблички виступило Львівське обласне товариство політичних в’язнів і репресованих.

Будинок, що нагадує корабель, стоїть на перехресті вулиці Андрея Шептицького та площі Святого Юра

   Ну а ми переходимо до площі Святого Юра, де знаходиться один з найкрасивіших храмів Львова – собор Святого Юра.  

   Достеменно не відомо, коли бере свій початок площа Святого Юра, проте вперше дана місцина згадується у 1655 році, бо саме цього року на цьому місці встановив свої намети табір Богдана Хмельницького. А вже з ХVІІ ст. площа була відома своїми ярмарками. Спочатку вони проводились щорічно, а потім уже двічі на рік – на Свято Юра та на Покрову Пресвятої Богородиці.  Перша згадка про такий ярмарок датована 1679 роком. Найбільшого піднесення Святоюрські ярмарки досягли в першій половині ХІХ ст. Ярмарок розміщувався на величезному плаці, що прилягав до монастирських забудов з південного боку і тривав декілька тижнів. Тут тривав торг, лунала музика та відбувались забави. Про ярмарок написана картина художником Антоном Ленге «Ярмарок під Святим Юрієм у Львові» (1840 р.).

   Попри ярмарки, площа і надалі залишалася невпорядкованою – без доріг, бруківки та зелених насаджень. За відсутності ярмарку це місце взагалі було малоприємною пусткою. А після появи у Львові залізниці, ярмарки взагалі втратили свою масштабність.

   У 1849 році на площі Святого Юра знову розкинувся військовий табір. Цього разу це були російські драгунські полки, котрі прямували в Угорщину на придушення мадярської революції проти Габсбургів. У ті часи серед будівель тут височіли лише собор Святого Юра з усіма належними до нього будівлями.

    Архітектурну історію Святоюрського монастиря умовно можна поділити на два періоди: перший тривав майже півтисячоліття, від початків чернечої оселі до середини ХVІІІ ст. і завершився руйнацією старого храму, другий період розпочався з будівництва нового собору і завершився він у ХІХ ст., коли з’явилася остання з нині існуючих будівель. 1855 року була споруджена і будівля монастиря Святого Серця, а за років 10 до нього було прибудовано і великий костел Святого Серця Ісусового. Наприкінці ХІХ ст. з’являється корпус хімічної лабораторії Технічної академії, відбувається реконструкція монастиря та забудова південно-східної частини вулиці приватними кам’яницями. Нарешті у 1897 році відбулося перше ландшафтне оформлення площі Святого Юра та було закладено сквер у цьому місці. Плани з порядкування розробляв головний міський ландшафтний архітектор Арнольд Рерінг. У міжвоєнний період з’явилась ідея відновити ярмарки на площі, однак їхній масштаб значно поступався колишнім ярмаркам. Окрім того на площі відбувались різноманітні святкування, зокрема і в різдвяну пору. Однак все припинилось після 1939 року, коли вибухнула Друга  світова війна. Після приходу радянської влади монастир Святого Серця Ісусового закрили, костел Серця Ісусового зруйнували та й сиротинець і сад колишнього монастиря ліквідували. Приміщення сиротинцю передали Політехнічному інституту, де згодом відкрився корпус № 3 цього ВИШу, а площу перейменували на честь Богдана Хмельницького. Повз подвір’я Святоюрського комплексу було прокладено дорогу. Збільшення автотранспорту та сквер, який розташовувався на острівці стали причиною багатьох ДТП. У травні 2015 року у Львові розпочали реконструкцію площі Святого Юра, щоправда виникали непорозуміння між церковною та міською владами, бо у сторін були свої бачення оновленої площі. Окрім цього окремі львівські активісти, які називали себе захисниками природи, виступили проти реконструкції площі та встановлення пам’ятника Андрею Шептицькому. На щастя, тоді переміг здоровий глузд, площу  і сквер оновили, а 29 липня 2015 року офіційно відкрили пам’ятник.

                                                              Площа Святого Юра

   Сучасний пам’ятник митрополиту Андрею – це відтворений Миколою Посікірою із незначними змінами першого пам’ятника 1932 року авторства Андрія Коверка.

   Висота статуї становить 3,6 м, а загальна висота композиції з базисною частиною в камені – до 5,8 м, стилобат пам’ятника – включення елементів граніту полірованого, коричневих відтінків.

Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому 

   Пам’ятник споруджено коштом УГКЦ.

   Нині площа стала улюбленим місцем відпочинку багатьох львів’ян та гостей міста. У релігійні свята тут відбуваються урочисті заходи.

Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому на площі Святого Юра

   Поруч розміщений собор Святого Юра – греко-католицький архикатедральний собор – величний архітектурний ансамбль, побудований у стилі рококо у ХVІІІ ст.. До ансамблю входять собор, дзвіниця, митрополичі палати і капітульні будівлі. Побудований  на Святоюрській горі, височіючи над Львов і чудово поєднуючись з навколишнім ландшафтом.

   З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.  

   Собор має дуже гарне розкішне зовнішнє оздоблення, прикрашений великою кількістю витончених скульптур, на жаль, на час війни ці скульптури убезпечили (замотали та закрили), тому оглянути їх зараз неможливо. Проте не менш розкішним є внутрішнє оздоблення собору.

   Собор є діючим, відвідати може будь-хто з бажаючих. Можна потрапити на службу (за розкладом), а можна просто відвідати самостійно, собор завжди відчинений. Більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Собор Святого Юра у Львові».

Собор Святого Юра

   Біля собору можна побачити бронзовий макет Святоюрського архітектурного ансамблю в мініатюрі для незрячих. Розмір всих деталей відображений у пропорціях 1:1200.

   Макет створили в межах проєкту «Львів на долонях», який реалізують за ініціативи виконавчого директора Львівського обласного осередку Г0 «Українська спілка інвалідів – УСІ» Оксани Потимко.

Міні-макет Святоюрського архітектурного ансамблю 

   А вздовж паркану розмістилась «Дитяча галерея» під покровом митрополита Андрея Шептицького.

«Дитяча галерея» біля ситін собору Святого Юра

   Поруч з площею Святого Юра є невеличкий сквер, де можна посидіти відпочити на лавочці в тіні дерев, а діти тим часом можуть погратись на дитячому майданчику.

Сквер і дитячий майданчик біля собору Святого Юра

   Переходимо через пішохідний перехід і рухаємось далі.

   Тут ми теж бачимо досить гарну будівлю (пл. Святого Юра, 1), належить Львівському політехнічному інституту, де розмістився навчальний корпус № 3 цього ж вишу. Фасад будівлі зберігся з 1885 року (архітектор І. Левінський). А взагалі – це та сама будівля, що побудована у 1855 році як монастир Святого Серця, а у 1860 – 1866 рр. до будівлі виховного монастирського корпусу з боку великого саду прибудовано невеликий костел Святого Серця Ісусового (за проєктом архітектора Вінцента Равського-старшого) освячений 24 травня 1864 року, на честь найсвятішого Серця Ісусового та Пречистої Діви Марії. Після приходу радянської влади у 1944 році костел і монастир були закриті, а на початку 1970-х років знесено костел, а сиротинець і сад колишнього монастиря ліквідовано. Приміщення сиротинцю передано Львівському політехнічному інституту (зараз Національний університет «Львівська політехніка»).

   Будівля внесена до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Будівля, що побудована у 1855 році як монастир Святого Серця

   Навмання повертаємо в одну з вузеньких вуличок, де мою увагу теж привернули старовинні будинки. Деякі будівлі відреставровані, деякі перебувають у занедбаному стані. Про те, що там живуть люди, іноді нагадують пластикові вікна. Як з’ясувалось – це вулиця Устияновича.

   Перша відома назва цієї вулиці, що була ще на початку ХVІІІ ст. – вулиця Марії Магдалени. 1891року перейменували на Липову, а 1893 року – на честь польського поета Корнеля Уєйського. За часів німецької окупації перейменована на Цвілінгштрассе. У радянськи'й період від 1945 року мала назву на честь російського композитора Олександра Бородіна, який до Львова жодного стосунку не мав. 1946 року перейменована на честь українського письменника і громадського діяча Миколи Устияновича. Микола Устиянович (1811 – 1885) піднімав національну свідомість українців, писав поезії «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки»  – стали народними) й прозові твори: «Старий Єфрем», «Страсний четвер» та інші.  Деякі джерела подають, що вулиця названа на честь Корнила Устияновича (1839 – 1903), сина Миколи Устияновича, живописця і письменника. Талант Миколи Устияновича проявився у церковному малярстві: ікони, іконостаси, стінописи, створив близько 40 портретів, низку картин на історичні теми тощо.

   В архітектурному ансамблі вулиці Устияновича переважають класицизм та віденська сецесія. Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток місцевого значення.

   Сучасного вигляду вулиця набула в час бурхливої забудови на зламі ХІХ – ХХ ст. Помешкання були підвищеної комфортності і розраховані на забезпечених громадян. Ще до цього часу в деяких будинках збереглися підйомники для транспортування дрів та вугілля з пивниць для опалення печей та кухонь. Часто одне помешкання займало цілий поверх. У багатьох помешканнях збереглися давні гарні печі.

   Перша і друга світові війни, котрі пронеслися над Львовом не позначилися на вигляді вулиці, хоч в 1918 році майже поруч йшли жорстокі бої між українцями і поляками за оволодіння містом. Санітари-добровольці із числа мешканців зносили трупи до сутерен незакінченої будівлі, що мала служити механічній лабораторії політехнічного інституту від вулиці Устияновича. Там організували тимчасовий морг і була споруджена тимчасова каплиця. Після закінчення військових подій трупи поховали на Личаківському цвинтарі.

   Сучасна нумерація будинків вулиці Устияновича починається з № 4, хоча до 1946 року теперішня вулиця Бібліотечна була частиною вулиці Устияновича і складалася з однієї будівлі під № 2 у фортечно-бароковому стилі. До 1939 року у цьому приміщенні знаходився Музей та Бібліотека Баворовських, зараз тут «Палац мистецтв імені Тетяни і Омеляна Антоновичів» Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника.

  У будинку № 5 розміщений корпус механічного факультету Національного університету «Львівська політехніка», збудований у стилі модернізованого, дещо гротескового класицизму. Будівництво почалося  перед початком Першої світової війни, у 1913 і завершилося вже після війни. Остаточно будівництво корпусу було завершене у 1925 році. Початково корпус планувався за містом. Первинний проєкт Вітольда Мінкевича, Владислава Дердацького за участі Богдана Стефановського передбачав споруду з нетинькованої цегли, стилізовану під промислове будівництво. Однак виникли проблеми із придбанням ділянки, і будівництво розпочато на теренах, що віддавна належали Політехніці – за головним корпусом (нинішнє розташування). Через вибух Першої світової війни завершити будівництво не вдалось. Будівництво поновлено лише 1922 року та завершилося за три роки. При цьому початковий вистрій фасадів було змінено на неокласичний, з метою достосувати його до оточення. Модернізований проєкт виконав архітектор Вітольд Міцкевич (1925 – 1927), скульптурні деталі авторства Яніни Райхерт-Тот. Будинок внесено до Реєстру памяток архітектури місцевого значення.

У будинку № 5 розміщений корпус механічного факультету Національного університету «Львівська політехніка»

   На паркані побачила напис, як виявилось – «Вірші з війни».

«Вірші з війни»

  Будинки № 8, № 8а, № 8б – комплекс сецесійних житлових будинків, споруджених за проєктом Маврикія Зильберштайна у 1907 році. У будинку № 8 мешкав доктор філологічних наук Антон Залеський, у будинку № 8а – кандидат медичних наук, головний лікар львівської обласної туберкульозної лікарні Володимир Кишакевич, а також багатолітній викладач Львівської середньої спеціалізованої музичної школи-інтернату імені Соломії Крушельницької Лідія Веніамінівна Голембо, у будинку № 8б – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови, живописець Степан Михайлович Криворучко. Нині в будинку № 8 міститься хостел «Жорж-хаус». Будинки внесено до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Дуже шкода, що не всі давні історичні будинки реставруються, так зникає наша історія. 

Комплекс сецесійних житлових будинків № 8, № 8а, № 8б на вулиці Устияновича

   Всі будинки по-своєму цікаві.

   Зараз я дійшла до перехрестя, де до  вулиці Устияновича  приєднується з правого боку вулиця Професорська, а з лівого – Вакарчука (колишня К. Рилєєва).

   Вулиця Професорська, як і всі інші вулиці з часом змінювала свої назви. Станом на 1739 рік разом із сучасною Бібліотечною вже відома під назвою Марії Магдалини, бо проходила за однойменним костелом. Від 1895 року –  вулиця Нікоровича, на честь польського композитора Юзефа Нікоровича. На час німецької окупації, від листопада 1941 року – Бібліотекштрассе, назва походить від розташування на цій вулиці бібліотеки Львівської політехніки. У липні 1944 року повернена передвоєна назва. Сучасна назва – з 1946 року.

   Вся забудова вулиці Професорської здійснена у стилі класицизму. Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Будинок № 1, № 1а, № 2 належать Львівській політехніці. Будинок № 1 – науково-технічна бібліотека, будинок № 1а – будівля інституту інженерної механіки та транспорту (навчальний корпус № 14).

   Будинок № 2 – будівля інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки (навчальний корпус № 11), споруджений у 1890 році для потреб 4-ї державної гімназії (у 1920 – 1939 роках – 4-та державна гімназія імені Яна Длугоша).

Будинок № 2 – будівля інституту телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки (навчальний корпус № 11), споруджений у 1890 році 

   Я переходжу через дорогу і опиняюсь на розі вулиць Устияновича та  Івана Вакарчука (колишня Кондрата Рилєєва). Тепер вона названа на честь багаторічного ректора львівського університету імені Івана Франка – Івана Вакарчука. На відкритті був син Івана Вакарчука та музикант Святослав Вакарчук.

   З 1895 року по січень 1941 року називалась вулиця Баденіх (на честь польської графської родини Бадені), потім до серпня цього ж року мала назву Полтавська (на честь міста Полтава), потім знову повернули назву Баденіх, але вона проіснувала всього три місяці. Вже в листопаді 1941 року їй дали назву Ганс Захсштрассе (на честь німецького поета та композитора Ганса Захса) і так вона протрималась до липня 1944 року. Далі знову була повернена передвоєна назва Баденіх. З 1946 по 2022 рік мала назву вулиця Рилєєва (на честь російського поета Кондрата Рилєєва). З 18 серпня 2022 року – Івана Вакарчука (на честь українського науковця, політика та громадського діяча).

   На цьому місці, на розі вулиць Устияновича і Вікарчука (колишня Рилєєва) мала місце трагічна подія, яка характеризує достовірно ці жорстокі часи, в яких доводилося жити людям. 11 травня 1943 року у тому місці впав від кулі вбивці Ярослав Барановський (1906 – 1943). Він належав до найближчих працівників провідника Організації українських націоналістів Євгена Коновальця.

   Повертаю на вулицю Вакарчука (колишня Рилєєва) і рухаюсь нею униз. Вулиця невеличка, веде до парку Івана Франка. Сполучає вулиці Яна Матейка та Устияновича.

   В архітектурному ансамблі вулиці Івана Вакарчука переважають історизм та сецесія. Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

На розі вулиць Устияновича та  Івана Вакарчука (колишня Кондрата Рилєєва)

   Досить цікавий  житловий будинок № 12, відреставрований. Знаходиться на розі з вулицею Устияновича, споруджений у 1907 році за проєктом архітектора Казімежа Жечицького,  на замовлення Леона Богусевича, власника земельної ділянки.  Будинок досить цікавий. Верхівку прикрашає оригінальний дах, на розі будинку башточка, в якій розміщені цікаві напівкруглі балкони, цікаво те, що купол вежі не вгорі як зазвичай, а внизу і перевернутий. Вікна і стіни прикрашають декоративний орнамент та барельєфні зображення.  Верхівка стіни теж прикрашена декором.

   Будинок пам’ятний тим, що тут жив відомий український письменник, літературознавець, педагог Денис Лукіянович.  Перша збірка «Новелі» (1895 р.), «За Кадильну», «Від кривди», «Філістер», «Франко і Беркут», «Я – з більшістю» та інші. Також у цьому будинку мешкали український вчений-правознавець, доктор права, професор римського та цивільного права Львівського університету Олександр Надрага та його дружина Теодозія з Тунів – доктор медицини, лікар-педіатр Народної лічниці. Нині у напівпідвальному приміщенні будинку працює вегетаріанський (веганський) ресторан «Аґрус» (раніше в цьому приміщенні містилося кафе «Гроно»), на першому поверсі – МК «Альфа страхування», приватна нотаріальна контора. Будинок внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Житловий будинок № 12, споруджений у 1907 році на вулиці Івана Вакарчука

   Ну а цей будинок нагадує будиночок Барбі. Житловий будинок № 9 на вулиці Івана Вакарчука. Побудований у 1896 – 1897 роках для архітектора Станіслава Холонєвського за  його власним проєктом. У міжвоєний період у ньому містилася бібліотека Єви Пейгорт. Нині діє в будинку ресторан «Холі Буш», а також з жовтня 2016 року в будинку запрацював перший коворкінг для батьків з дітьми – центр дитячого розвитку «Пташеня». Будинок внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

 Тут переплітаються світло-сірий і рожевий кольори, вікна і двері прикрашені фронтонами у вигляді трикутника, над вікнами  барельєфні зображення міфічних істот, фронтон над дверима прикрашає голова чоловіка в капелюсі, мабуть, «консьєрж». Балкони теж цікаві, незвичні. Будинок відреставрований і виглядає досить вишукано, ніби пронизаний ніжним мереживом.

Житловий будинок № 9, побудований у 1896 – 1897 роках  на вулиці Івана Вакарчука

   Інші будинки теж цікаві, тому прогулюватись тут можна довго, розглядаючи кожну будівлю.

Вулиця Івана Вакарчука (колишня К. Рилєєва)

   До вулиці Вакарчука примикає коротенька вулиця Новаківського, що сполучає її з вулицею Листопадового чину.

   З 1901 по листопад 1941 року називалась вона Земляковського, на честь Флоріяна Земляковського, австрійського державного діяча польського походження, президента Львова у 1871 – 1873 роках. До липня 1944 року, на час німецької окупації Львова – Тенненштрассе. З липня 1944 року до жовтня 1945 року повернена передвоєна назва Земляковського. В жовтні 1945 року перейменували на Пестеля, на честь російського революціонера-декабриста Павла Пестеля, але протрималась вона всього два місяці і змінила її знову на Земляковського, до 1946 року. А вже з 1946 року і по сьогодні – вулиця Новаківського, на честь українського живописця Олекси Новаківського.

   В забудові вулиці Новаківського переважають історизм та сецесія. Більшість будинків є пам’ятками архітектури місцевого значення.

   Будинки № 12/14 – житлові будинки, які були споруджені у 1910 році на замовлення власника цієї ділянки (парцелі) Діонізія Поглодовського за проєктом Маврикія Зильберштайна.

   Також цікаве архітектурне рішення цього будинку. Незвичні фронтони над вікнами другого поверху, над вікнами першого та третього поверху більш простіше оздоблення. А над вікнами другого поверху  барельєфне поєднання геометричних рис з квіточками чи бантиками. А посередині барельєфний портрет, зображений в профіль. Дах також прикрашений скульптурами.

   Одне з приміщень першого поверху будинку № 12 нині займає центр подології та нігтьової естетики Олени Бочкарьової.

Житловий будинок № 12, споруджений в 1910 році  на вулиці Новаківського

   В будинку № 14 за Польщі працювала приватна адвокатська контора Франкеля Герца. Будинки внесені до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Житловий будинок № 14, споруджений у 1910  році на вулиці Новаківського

   Переходимо  до вулиці Яна Матейка. Вулицю названо у 1885 році на честь польського художника Яна Матейка, і з того часу, за винятком німецької окупації, коли вулиця мала назву Номаденштрассе, її назва не змінювалася. Проходить вулиця вздовж верхньої частини парку імені Івана Франка.

   У забудові вулиці Матейка переважають історизм, пізнє необароко, конструктивізм.  Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Тут теж знаходиться гарна будівля, яка щойно була відреставрована. Це будинок № 8, в якому зараз знаходиться «Райффайзен Банк». Цей будинок побудований у 1893 – 1894 роках для архітектора Вінцента Равського-молодшого за власним проєктом у стилі пізнього необароко.

   На початку ХХ ст. у будинку мешкали власник нафтової свердловини та торгової фірми «Станіслав Богуш & Cка» (гуртовий продаж нафти) у Бориславі  Станіслав Богуш, депутат ІХ каденції Галицького сейму, власник цього будинку граф Стефан Коморовський, службовець VІ Департаменту Галицького Намісництва (фінансово-розрахункові питання), член львівського товариства «Академічна читальня» доктор Ромунальд Шавловський. У міжвоєнний період в будинку працював єврейський торговельний ліцей, директором якого був Г. Бухсганг. У 1950-х роках тут знаходилось ремісниче училище № 5, у 1960 – 1970-х роках – профтехучилище № 12 і майстерня  з ремонту комплексів «Онега», нині в будинку міститься Львівська обласна дирекція ПАТ «Райффайзен Банк аваль». Адміністративний будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Будинок № 8, побудований у 1893 – 1894 роках на вулиці на вулиці Яна Матейка

Поруч, у будинку № 6 розмістився прем'єр-готель «Дністер». Це чотиризірковий готель, повна назва – Туристично-готельний комплекс «Дністер». Будівля виділяється серед інших і своїми розмірами, і своєю архітектурою. І як на мене, то зовсім не вписується в давню історичну забудову міста. Споруджена будівля готелю на початку 1980-х років за проєктом архітекторів Анатолія Консулова, Людмили Нівіної та Ярослава Мастила у стилі радянського конструктивізму. На місці будівництва готелю наприкінці ХІХ ст. розташовувались павільйони, в яких художники Ян Стика та Войцех Коссак із помічниками малювали фрагменти Рацлавицької панорами, які згодом вмонтували у спеціально збудованому павільйоні-ротонді Стрийського парку на Загальній Крайовій виставці, що проходила у Львові 1894 року. У 1950 – 1960-х роках розташовувався спортмайданчик профтехучилища № 12. Нещодавно номери готелю було повністю відреставровано: нині це зовсім новий інтер’єр, в якому поєднались модернізм та класика, продумана система освітлення та клімат-контролю.

Цікаво, що готель належить росіянці Наталії Селівановій, її цивільний чоловік, російський кримінальний авторитет Михайло Воєводін з жовтня 2022 року перебуває під українськими санкціями, будівлю готелю було заарештовано в рамках кримінального провадження із забороною відчуження, але не користування.

Прем'єр-готель «Дністер»

   Поруч із готелем Дністер», архітектури радянських часів, розмістилась справжня вілла-палац. Будинок № 4 – це справжній палац.  Споруджена у 1891 – 1894 роках за проєктом розробленим у бюро будівельної фірми Івана Левинського за участі архітектора Яна Кудельського у стилі пізнього необароко і презентує тип шляхетської резиденції. Будинок вирізняється динамікою архітектурної композиції та підкреслено гнучким плануванням.

   Першими власниками будинку були граф Францішек Потуліцький та його дружина Францішка з Бадені Потуліцька. Вони були співвласниками великої будівельної ділянки, прилеглої  до верхньої межі Єзуїтського саду і вони звернулися до львівського магістрату з проханням про надання дозволу на будівництво нової резиденції – міської вілли. Фактично ж мова йшла про об’єкт палацового типу. На затвердження були подані відповідні архітектурні плани, виконані архітектором Яном Томашем Кудельським у проєктному бюро будівельної фірми Івана Левинського. На документах стоять підписи Кудельського і печатки бюро Левинського.

   Магістрат затвердив ці плани резолюцією від 20 жовтня 1891 року, а будівництво, виконане підприємством Левинського, завершилося 29 січня 1894 року. На відміну від більшості шляхетських резиденцій тодішнього  Львова, архітектура яких формувалася шляхом перебудови і добудови осель з першої половини до середини ХІХ ст., палац-вілла Потуліцьких був новобудовою від фундаментів – був повністю новим будинком.

   Наприкінці 1900 року будинок придбав граф Станіслав Вишневський. На замовлення нового власника у 1901 році на південній межі парцелі добудовується стайня з возівнею та помешкання фірмана за проєктом архітектора карела Боубліка. У травні 1903 року віллу придбав польський вчений, ректор Львівського університету Леон Пінінський. Пінінський залишався її власником до своєї смерті в 1938 році. В часи німецької окупації Львова у будинку містився Інститут праці на Сході, що займався питаннями примусової праці остарбайтерів на теренах третього Рейху. Після Другої світової війни будинок певний час використовували як палац урочистих подій, згодом його передали Національній академії наук України, де розмістили Західний науковий центр НАН України і МОН України. 23 серпня 2024 року, в будинку відкрили музей українського художника, дослідника української історії та етнографії Володимира Патика. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Будинок має два поверхи з мансардним ярусом, стоїть на високому цоколі.  Ядро його корпусу – основний трифасадний блок у північно-західній частині парцелі, прилеглий до вулиці Матейка, до якого приставлена офіцина (флігель), видовжена на південь.

   Західний граничний мур вілли-палацу межує з трьома кам’яницями (на вулиці Матейка, 2, Листопадового чину, 7, Новаківського, 1, які формують західний торець кварталу. Зі сходу до будинку прилягала вільна від забудови територія (квітники і сад), на якій згодом спорудили багатоповерховий готель «Дністер». Невелика допоміжна будівля – колишня стайня і возівня – фасадом виходить на вулицю Новаківського.

   На фоні сусідньої забудови, об’єкт вирізняється бароковою динамікою мас та асиметрією фасадів. Призматичну основу корпусу трансформують виступи ризалітів на північному та південному фасадах, а також лоджія, вбудована в північно-східний кут, над якою розташована простора балконна тераса. Високий, складний за конструкцією дах, викладений кольоровою дахівкою і доповнений високими димарями, там купол, яким завершено північний ризаліт, посилюють експресію силуету. Карнизи над 1-м і 2-м поверхами, прокладені по ламаному периметру, акцентують горизонтальне членування.  

   Фасадна стіна оформлена смугами русту на рівні 1-го поверху, на 2-му облицювальною рожевою цеглою у міжвіконних простінках. Уздовж фасадів асиметрично компонуються дво- і трисекційні вікна різної конфігурації (з дугоподібними завершеннями або заокругленими кутами, на 2-му поверсі – у профільних обрамуваннях із ліпними картушами в завершенні).

   Ліва частина чільного фасаду, з боку вулиці Матейка, відсутні від хідника і відокремлена фрагментом кованої огорожі. Зовнішні сходи ведуть до кутової лоджії. З правого краю до регуляційної лінії підступає північний ризаліт, на якому компонується головний портал і велике овальне вікно; вище на рівні мансардового поверху – вікна, фланковані масивними волютами, і великий балкон. Нагорі надбудований купол.

   Внутрішня структура відзначається підкреслено гнучким плануванням. Основну площу 1-го поверху займають дві великі зали – колишній салон та їдальня. На 2-му поверсі – переплановані особисті покої колишніх мешканців вілли-палацу. Вхідні стіни сполучено широкими дерев’яними сходами з вестибюлем, у глибині якого – сходова клітка, що веде на 2-й поверх.

   Допоміжна сходова клітка розташована в південному розаліті. Коридорний перехід веде з вестибюлю до приміщень офіцини, де раніше мешкали слуги.  У цій частині будинку тепер влаштовано приватне помешкання.

   В інтер’єах будинку збереглися цінні деталі декоративного спорядження, датовані кінцем ХІХ ст., зокрема вітражі вхідних сіней і різьблені оздоби сходової клітки. 

Будинок № 4 – це справжній палац, споруджений у 1891 – 1894 рока на вулиці Яна Матейка

   Поруч знаходиться будинок № 2 – власна триповерхова вілла архітектора Альфреда Каменобродського, збудована у 1880 – 1881 роках. У міжвоєнний період у будинку працював ординаторський лікарський пункт 12-го району м. Львова. Тут у 1945 – 1974 роках мешкав Дмитро Похилевич – відомий український історик-славіст, доктор історичних наук, професор, викладач Львівського університету. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Будинок № 2,  збудований у 1880 – 1881 роках 

   Вулиця Матейка проходить вздовж верхньої частини парку імені Івана Франка.

Вулиця Яна Матейка вздовж верхньої частини парку І. Франка

   Униз, вздовж парку Івана Франка, пішла вулиця Листопадового чину, яка бере початок від площі Святого Юра і веде до історичного центру міста, до площі Григоренка.

   З кінця ХVІІ ст. до кінця ХVІІІ ст. вулиця називалась Святоюрська дорога, оскільки виникла на місці дороги, що вела від середмістя до собору Святого Юра. З кінця ХVІІІ ст. до 1825 року – Цісарська, 1825 – 1871 роки – Святого Юра, 1871 – 1941 роки – Міцкевича, на честь польського поета, засновника романтизму у польській літературі, діяча національно-визвольного руху Адама Міцкевича. На часі німецької окупації Львова з листопада 1941 по липень 1944  - Паркштрассе, бо прокладена повз парк імені Тадеуша Костюшка (нині парк імені Івана Франка). З липня 1944 по 1993 рік була повернена передвоєна назва Міцкевича. А з 1993 року – сучасна назва, вулиця Листопадового Чину. В пам'ять про події, що відбувалися у Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року – українське повстання організоване Українською національною радою силами Українських січових стрільців у Королівстві  Галичини і Володимирії, коронній землі Австро-Угорської імперії, щоб установити владу Української Держави (названої згодом «Західноукраїнська Народна Республіка») на землях, на які вона претендувала.  Подія  увійшли в історію під назвою Листопадовий чин або ще називають Листопадова революція чи Листопадовий переворот.

   В архітектурному ансамблі вулиці Листопадового чину переважають історизм та класицизм. Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Вулиця Листопадового чину вздовж парку І. Франка

   А ми прямуємо до парку Івана Франка і прогуляємось цим зеленим оазисом.

   Так, це не центральний вхід до парку, а його протилежна частина, тому гарного входу ми тут не побачимо, а лише звичайні невеликі ворота і табличка, яка засвідчує те, що це парк імені Івана Франка, який належить до природно-заповідного фонду України і охороняється законом. Ми заходимо з верхньої частини парку, а саме від вулиці Матейка і будемо рухатись вниз.

Парк Івана Франка

Цей парк є місцем вигулу домашніх улюбленців. Парк облаштований спеціальними станціями для прибирання за собаками, це можна одразу побачити при вході до парку.

 У парку дозволений вигул собак і для цього облаштований спеціальними станціями

   Парк вважається найстарішим парком Львова і найстарішим міським парком в Україні. Закладений у ХVІ ст. багатою міщанською родиною Шольц-Вольфовичів. Спочатку парк планувався в італійському стилі, потім відбулося перепланування в англійському (ландшафтному) стилі і завершилось планування у французькому (геометричному) стилі. За часи свого існування парк змінив багато власників. Парк пережив різні періоди, в тому числі, і занепаду та запустіння.

   Сьогодні парк дуже зелений, тут  багато зелених насаджень, особливо високих дерев.  Прокладені зручні алеї, є створені клумби з квітами.

 Парк І. Франка - найстаріший парк України

   Є й повалені дерева, чи то вітер завдав шкоди, чи можливо вік уже їх досить поважний.

 У парку багато багаторічних дерев, в тому числі й повалених

   Ну а на зелених галявинах можна побачити вигул собак.

Вигул домашніх улюбленців

   У парку є дитячий майданчик, тому сюди можна приходити з дітьми.

 На території парку є дитячий майданчик "Лис Микита"

   Алеї широкі, зручні , викладені гарною червоною тротуарною плиткою.

 Чудові зручні алеї прокладені по всьому парку

   А ще натрапила у парку на будиночок, який складається з двох поверхів. Як з’ясувалось, в цій будівлі розміщене почесне консульство Республіки Болгарія, про що свідчить табличка з написом, а також два прапора – український і болгарський.

Консульство Республіки Болгарія розташоване прямо на території парку

   Сам центр парку прикрашає альтанка, у вигляді ротонди. Споруджена вона була у 1835 році. В той час було побудовано з десяток альтанок, але до наших днів збереглась лише одна.

   Верх прикрашає купол, який тримають по периметру альтанки 9 античних колон.

Окрасою парку є альтанка, споруджена у 1835 році

   Мою увагу привернуло те, що в парку насаджуються і молоді деревця, які в свою чергу обгороджені і доглянуті. Але найбільше, що мені сподобалось, так це дитяча екологічна акція: на аркуші намальований малюнок, де у парку вигулюють домашніх улюбленців, а біля нього напис: «Будь ласка, приберіть за своїм чотирилапим другом» і поруч підпис: «Маша, 5,5 років». Так, це дуже важливо. Давайте будемо любити не тільки своїх чотирилапих друзів, а й дбати про природу, яка нас оточує, адже від неї залежить наше майбутнє.

 Дитяча екологічна акція

   А ми наближаємось до центрального входу парку.  На початку головної алеї парку імені Івана Франка стоїть чавунна ваза із зображенням знаменитих «Алегорій життя» різця видатного данського скульптора ХІХ ст. Бертеля Торвальдсена. Ця ваза, датована 1839 роком. Перенесена сюди у повоєнні роки з місця, де вона стояла навпроти входу до університету приблизно на місці теперішнього пам’ятника Іванові Франкові.

   Ваза виглядає аристократично та вишукано, розміщена у центрі клумби з квітами.

При вході до парку стоїть чавунна ваза із зображенням «Алегорій життя», датована 1839 роком

   Ось і завершилась прогулянка парком і ми вийшли до вулиці Університетської. Так, саме тут, навпроти парку Івана Франка знаходиться університет імені Івана Франка. Більше інформації можна дізнатись у моєму окремому пості «Парк імені Івана Франка у Львові».

   Саме тут розміщений головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка. Це один з найстаріших університетів України і Східної Європи і один з найпрестижніших університетів України. Головний корпус міститься у будівлі Галицького сейму. Є спадкоємцем колегіуму (1608 – 1661) та академії (1661 – 1773), Йосифинського університету (1784 – 1805), Львівського ліцею (1805 – 1817), Університету Франца (1817 – 1918), Львівського університету Яна-Казимира (1919 – 1939), Львівського державного університету імені Івана Франка (1939 – 1999).У жовтні 1999 року отримав статус національний. Сьогодні це Львівський національний університет імені Івана Франка. 

Головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка 

   Навпроти головного корпусу університету стоїть  пам'ятник Івану Франку.  Відкритий був 30 жовтня 1964 року. Висота пам’ятника становить 8 м, а  разом з постаментом – 12,5 м.

   Ще у квітні 1945 року вийшла постанова Ради Народних комісарів УРСР і ЦК КП (б)У «Про збудування у місті Львові пам’ятників Т. Шевченку та І. Франку». Місцем спорудження головного пам’ятника Франку відразу був обраний парк імені І. Франка, а саме майданчик, розташований перед Львівським університетом. Виконання монументу планувалося доручити скульптору Іванові Севері. Через високу суму кошторису, що склала 586 000 карбованців, спорудження було відкладено на невизначений термін.

   Згідно з рішенням виконкому Львівської обласної ради депутатів трудящих під час урочистого мітингу на місці майбутнього монумента 29 червня 1956 року заклали пам’ятний знак.  Авторський колектив складався з відомих львівських скульпторів Валентина Борисенка, Дмитра Крвавича, Еммануїла Миська, Василя Одрехівського, Якова Чайки за участі архітектора Андрія Шуляра. 

Пам'ятник Івану Франку навпроти головного корпусу університету імені І. Франкка  

   Монумент встановлений навпроти будівлі університету, на центральній осі, звернений обличчям до його фасаду. Висока масивна статуя із рожевого граніту «виростає» з п’єдесталу, що спереду гладкий і відполірований, а ззаду має вигляд ламаної кам’яної брили. З боків розміщені масивні стели із горельєфами, що зображують борців-каменярів. За пам’ятником – заокруглена замощена площа, оточена балюстрадами. Велика замощена площа перед пам’ятником є сьогодні популярним місцем відпочинку та проведення масових академічних та суспільних заходів.

Пам'ятник Івану Франку

   Ну а ми ще раз повернемось до головного корпусу університету, адже це досить гарна будівля і проходячи повз неї не можна не звернути увагу на скульптури, які прикрашають фасад будівлі.

   Проєкт будівлі Галицького сейму розробив директор львівського міського будівельного управління Юліуш Гохбергер у 1876 – 1877 рр. Роботи зі спорудження почались 1 квітня 1878 р. і основні роботи завершили влітку 1881 р. У липні цього ж року будівлю освятили, а через два місяці в її стінах розпочала роботу чергова сесія сейму. У 1906 – 1907 роках архітектор А. Каменобродський керував надбудовою четвертого поверху і розширенням будинку сейму. Галицький сейм займав приміщення до 1914 р., а в 1923 р. туди було перенесено університет імені  Яна Казимира.

   За цими сухими фактами ховається складна історія українсько-польських взаємин та державних стратегій Габсбургів у ХІХ ст. В силу певних обставин, від 70-х років ХІХ ст., польський національний рух отримав найсприятливіші умови для свого розвитку. Тому скульптурне оздоблення будівлі було одним з найбагатших у Львові, але й несло в собі цілий ряд символічних елементів. До роботи над ним долучилися Леонард Марконі, Теодор Ригер, Тадеуш Баронч, Зигмунт Трембецький, Фелікс Мікульський, Зигмунт Горголевський.

   Головна скульптурна група має назву «Опікунський дух Галичини», і була створена у 1880 – 1881 роках. скульптором Теодором Ригером в Італії. У центрі композиції ми бачимо жіночу постать – Галичину (4 метри), яка простягає руки до розміщених з обох сторін Дністра і Вісли, які символізували українців і поляків.  За майстерно виконану роботу він отримав звання почесного члена Флорентійської академії мистецтв. Традиційний для академічного мистецтва характер мають фігури створені Зигмунтом Трембецьким, що символізують Любов і Справедливість  та Феліксом Мікульським, що символізують Правду і Віру. Ці чотири постаті розміщені на карнизі перед атиком.

   Сьогодні фронтон головного корпусу університету доповнює напис латиною: «Patriae decori civibus educandis» («Освічені громадяни є окрасою Батьківщини»). Цей вислів відомий цілим поколінням студентів університету, адже його вчать на парах з латини.

Скульптурна група «Опікунський дух Галичини» прикрашає дах університету

   Перед входом до головної будівлі також розміщені скульптурні групи скульптора Теодора Ригера. Праворуч стоїть скульптурна композиція «Праця»  – це жінка зі снопом та веретеном і хлопці з ягням та молотом, а ліворуч – «Освіта» – Мінерва зі смолоскипом і вінком та діти з книжкою. А також ще були скульптури короля Казимира ІІІ та князя Ярослава Мудрого, але під час Другої світової війни ці скульптури зникли.

Скульптурна композиція «Праця» (праворуч) перед входом до будівлі

Скульптурна композиція «Освіта» (ліворуч) перед входом до будівлі

   На бічних ризалітах розміщені по чотири леви зі щитами. Колись на щитах були герби найбільших міст Галичини: Львова, Кракова, Тарнова та Станіславова, ймовірно, авторства Тадеуша Баронча.

 Неймовірне оздоблення вікон на фасаді: скульптури, пілястри, портики, арки, барельєфи та багато дрібних деталей. Виглядає вишукано та розкішно.

 Неймовірне оздоблення вікон університету

   Обходимо університет ліворуч і потрапляємо знову на вулицю Листопадового чину.

 Вулиця Листопадового чину веду до університету імені І. Франка

   Тут ми теж натрапляємо на шикарну будівлю в біло-рожевих кольорах та оздоблену скульптурами. Будинок № 6 – «Будинок вчених» –  колишнє Національне (аристократичне, шляхетське, дворянське, графське, народне) казино (до 1939 року). Збудовано фірмою «Фельнер і Гельмер» у 1897 – 1898 рр. за проєктом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера (автори проєкту Одеського оперного театру).

   З 1948 року діє Львівський Будинок вчених, із яким пов’язано немало подій наукового, громадсько-політичного і творчого життя Львова, області та України.

   23 вересня 2008 року внесений до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.  При Будинку вчених працюють творчі колективи: Народна вокально-оперна студія, Народний театр  «Мета», Зразковий театр дитячої пісні «Горличка».

   Інтер’єри будівлі часто використовували для кінозйомок, зокрема для фільму «Дартаньян і три мушкитери».

Будинок вчених або Шляхетське казино на вулиці Листопадового чину, 6

   Будівля має два поверхи та високий мансардовий дах. Має високу та простору лоджію, балкони якої спираються на монументальні фігури атлантів. Над вікнами лоджії – картуші з гербами Волині, Поділля, Руської та Белзької земель, а також Речі Посполитої.

   Не менш прекрасним є інтер’єр. Другий поверх містить вісім зал, серед яких актова на 200 місць, Біла, Червона, Бежева, бібліотека, балконна галерея, сад, зала засідань ради Будинку вчених. Більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Будинок вчених або Шляхетське казино у Львові».

Вхід до Будинку вчених прикрашають скульптури атлантів

   Вулиця Листопадового чину закінчується площею Генерала Григоренка.

   Найдавніша назва цієї площі – пляц Єзуїцькі.  З 1871 по 1885 рік – частина вулиці Ягелонської. З 1885 по 1940 рік – пляц Смольки, на честь польського політика, громадського діяча, правника, голови парламенту Австро-Угорщини та ініціатора створення копця Люблінської унії на Високому Замку Францішека Смольки. 1940 – 1941 роки – 17 вересня, на честь «визволення», а за фактом – початком радянської анексії території Західної України та Західної Білорусі у вересні 1939 року. 1041 – 1944 роки – Смолькіпляц, 1944 – 1946 роки – Смольки. З 1946 по 1993 рік – площа Перемоги, в ознаменування перемоги СРСР у німецько-радянській війні.

   Від 1993 року – сучасна назва, площа Генерала Григоренка, на честь радянського генерала-правозахисника Петра Григоренка.  

   Площа невелика, в центрі пам’ятник  святому Юрію Змієборцю (загиблим правоохоронцям). Пам’ятник встановлений 22 вересня 1999 року. Авторами є скульптори Андрій та Володимир Сухорські (вони ж є авторами пам’ятника Шевченку у Львові), архітектор – О. Ярема.

Пам’ятник має дві назви, які зустрічаються у літературі – пам’ятник святому Юрію Змієборцю та пам’ятник загиблим правоохоронцям. Власне пам’ятник було встановлено для вшанування пам’яті правоохоронців, які загинули під час виконання своїх обов’язків. 

Площа Генерала Григоренка

   Постамент зроблений із бронзи. Пам’ятник являє собою класичну кінну фігуру святого Юрія, який списом перемагає змію. Спис з наконечником він тримає в руці і пронизує ним атакуючого великого змія. Георгій (Юрій) Побідоносець є покровителем охоронців порядку.

   До 1946 року на місці, де зараз знаходиться пам’ятник святому Юрієві Змієборцю, знаходився пам’ятник  польському громадському діячеві Францішеку Смольці, а сама площа носила його ім’я, про що було вже зазначено вище.

   Ця площа утворилася на початку ХІХ ст. як Єзуїтська (Поєзуїтська). Посередині розміщувалася криниця, перетворена згодом у фонтан,  із кам’яною вазою у центрі, і невеликий сквер. З 1885 року площу назвали в честь Францішека Смольки (1810 – 1899), львів’янина, польського політика, який протягом багатьох років мешкав у будинку на цій площі (тепер на його місці – будинок на площі Григоренка, 4). Учасник Весни народів, боровся за польську автономію у складі імперії Габсбургів, засуджений до смертної кари 1848 року. Проте, після помилування, Смолька продовжив відстоювати права польської громади як депутат Галицького сейму. Був

президентом Державної ради у Відні. У 1860-х роках ініціював створення Кургану Люблінської унії у Львові – до 300-ї річниці.

   Ідея встановити пам’ятник Францішекові Смольці виникла після його смерті у 1899 році. 1912 року був проведений конкурс на найкращий дизайн монумента. Перше місце у ньому отримав проєкт краківського скульптора Яна Рашки. Проте багато львів’ян, зокрема скульпторів та архітекторів, не погодилися з умовами проведення та результатами конкурсу. Після тривалих публічних дискусій втілили інший проєкт львівського скульптора Тадеуша Блотницького. Пам’ятник відлили за гіпсовою моделлю у Відні.

  Демонтували пам’ятник у 1946 році. Сьогодні тут розміщений монумент правоохоронцям України, які загинули при виконанні службових обов’язків, встановлений у 1999 році.

   Вибір такої концепції пам’ятника був заздалегідь продуманим і виношеним його авторами. Саме Георгій Переможець (ще одне ім’я  святого)  є покровителем і захисником всіх воїнів-мучеників, які боролися за мир і християнську справедливість для людей. Постать Юрія Побідоносця, як покровителя стражів порядку, закріпилася в українській історії релігії ще за часів життя самого мученика. Народившись у ІІІ ст. в Римській імперії, в Кападокії (сучасна територія Туреччини), та сповідуючи релігію християнства, молодий і відважний воїн Георгій відмовився служити в ім’я привителя Діоклетіана, який, в свою чергу, мав задум знищити усіх християн у своєму володінні. Саме за «ідейну зраду» Юрій був страченим.  А побратими-християни, оцінивши сміливий вчинок римського воєводця, вознесли Георгія до лику святих – найменували Святим Георгієм Побідоносцем. Відтоді ім’я і лик доблесного святого Юрія почали перебирати у свої художні твори письменники, скульптори, художники, філософи та інші концептуалісти.

Пам’ятник  святому Юрію Змієборцю (загиблим правоохоронцям)

   В архітектурному ансамблі площі Генерала Григоренка присутні історизм та сецесія. Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Будинок № 3 – головне управління Національної поліції у Львівській області. Але що привернуло мою увагу, так це те, що це перша будівля, яка мені сьогодні зустрілась,  виявилась так захищеною від бомбардувань та ракетних обстрілів. Обгороджена блоками, мішками з піском, навколо розставлені «їжаки». Так, в Україні зараз війна, бачила, що були обмотані  деякі скульптури, які мають історичне значення і є пам’ятками, наприклад, у соборі святого Юра, Латинській катедрі. Не бачила, щоб так були захищені школи, дитячі садки, найголовніше – це захист поліції. І забіжу наперед, скажу, що за всю мою сьогоднішню прогулянку, це була єдина будівля, яка так подбала про свою безпеку.

   Але краще вже коротко про історію цієї будівлі. Це п’ятиповерхова будівля, споруджена у 1909 – 1911 роках за проєктом архітектора Альфреда Захаревича у стилі неокласицизму для акціонерного кооперативного банку. Спорудженню передував конкурс, на якому першу премію здобув спільний проєкт Адама Опольського та Ігнатія Кондзерського, однак до реалізації прийнято проєкт Альфреда Захаревича, котрий здобув друге місце.  На першому поверсі у 1911 році було відкрито кав’ярню «Варшава», що діяла до Другої світової війни.  Сенцесійний інтер’єр кав’ярні спроєктований спільно – архітектором Альфредом Захаревичем, скульптором Зигмунтом Курчинським та живописцем Феліксом Вигживальським. Під час німецької окупації Львова, від серпня 1941 року в будинку містилися Дирекція Кримінальної поліції та інші поліційні органи, а невдовзі переїхала в окреме приміщення на площі Галицькій. Нині тут міститься Львівське обласне управління міністерства внутрішніх справ України. Будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення. 

Головне управління Національної поліції у Львівській області

   На розі, з теперішньою вулицею Менцинського, розміщений житловий будинок № 4. Споруджений у 1907 році за проєктом Тадея Обмінського для інженера Яна Строменгера. Раніше на першому поверсі містився Торговий дім, а решту поверхів займали приватні помешкання. Будинок – один з найкращих зразків орнаментальної сецесії у Львові. Попередній будинок, що стояв на цьому місці, збудований 1840 року, в стилі класицизму за проєктом архітектора Вільгельма Шміда, на замовлення Петра Міколяша. У старій кам’яниці знесеній 1907 року, до 1899 року мешкав польський політик, голова парламенту Австро-Угорщини Францішек Смолька (про що вже було сказано вище). На рівні вікон другого поверху збереглася меморіальна таблиця, яка описує його заслуги перед тодішньою львівською громадою. На початку ХХ ст. в будинку працювала книгарня та склад канцелярського приладдя Адольфа Блатта. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Житловий будинок № 4, споруджений у 1907 році 

   Поруч до будинку № 4 прилягає  будинок № 5 – велика житлова кам’яниця, стиль якої можна означити як варіант модернізованого неокласицизму першої половини 1910-х років.

   Спочатку ця земельна ділянка, де зараз знаходиться будинок,  належала Лоренцу Ронешу, за контрактом купівлі-продажу від 20 березня 1837 року Ронеш продав цю земельну ділянку Карлу Шнайдеру. Його наступними господарями були Банковські: станом на 1871 рік – Тадеуш  Бонковський, на 1873 рік – Емілія Бонковська. 1882 року Емілія Бонковська померла, залишивши ділянку з усією забудовою у спадок неповнолітнім дітям Олександри Уштицької, можливо родички Бонковських. На той час на ділянці вже стояла триповерхова будівля з двома флігелями, замкненим подвір’ям і проїздом у центрі. Вона мала симетричний фасад на вісім вікон з опорядженням коринфського ордену та аттиком – дизайн, типовий для архітектури Львова 1840-х років. Будівля була реконструйована 1846 року. За контрактом, датованим 4 червня 1907 року, Уштицькі продали ділянку Вольфу Кауфманну. Проте, вже на початку 1910-х років  «реальність» мала нового господаря – Якуба Грюнера, який придбав її з амбітним наміром здійснити велике будівництво.

   Наприкінці літа 1912 року Грюнер подав до магістрату прохання про дозвіл на  будівництво модерного чиншового дому на місці старої будівлі (на той час її демонтували). Плани новобудови були затверджені 7 жовтня 1912 року. Проєкт розробили архітектори Юзеф Пйонтковський та Максимільян Бурстін, у стилі модернізованого бароко.

  У новій кам’яниці передбачалося облаштувати великі елітні помешкання, а на партері – просторі приміщення комерційного призначення та кінозал. Кам’яниця Грюнера мала стати частиною комплексу нового торгового пасажу. 22 березня 1913 року магістрат затвердив додатковий проєкт, також авторства вищезгаданих архітекторів, який передбачав незначні зміни внутрішнього планування. 15 квітня 1914 року будівельні роботи на об’єкті були завершені.

  Кам’яниця Грюнера стала частиною комплексу нового торгового пасажу, що сполучав  з сусідньою вулицею Колонтая (нині – Менцинського).

   Після Першої світової війни та польсько-української війни у кам’яниці Грюнера функціонував кінотеатр «Марисенька», для якого у 1928 році добудували фойє за проєктом архітектора Тадеуша Врубеля. Для добудови використали територію внутрішнього подвір’я.

   Ще 1932 року Якуб Грюнер згадується в архівних документах як власники об’єкту. У записах другої половини 1930-х років співвласником та адміністратором «реальності» фігурує Леон Грюнер – очевидно, молодший родич першого власника.

   У 1938 році архітектор Зигмунт Шпербер виконав проєкт металевих решіток з есоподібним малюнком, які прикрашали портал та вітринні вікна першого поверху. Того ж року архітектор Ян Зільбер виконав проєкт сцени для кінотеатру. 1941 року у приміщенні кінотеатру також діяв Державний театр мініатюр, а на часі німецької окупації – театр СС та поліції.

 Після Другої світової війни великі помешкання колишньої кам’яниці Грюнерів були переплановані, хоча будинок і далі використовувався як житловий. У 1944 – 1948 роках у будинку функціонував кінотеатр «Москва», перейменований 1948 року на кінотеатр дитячих фільмів «Піонер» і під цією назвою функціонував до кінця 1980-х років. За радянських часів комерційні приміщення першого поверху займала агенція авіаційних сполучень державної авіакомпанії «Аерофлот». Нині в приміщенні довоєнного кінотеатру «Марисенька» та повоєнного «Піонера» міститься львівський академічний духовний театр «Воскресіння».

   Внутрішнє подвір’я цього будинку є спільним для будинку на вулиці Менцинського, 8, де ЛМР пропонується облаштувати майданчик для службового паркування транспортних засобів.

   Монументальна кам’яниця має чотири поверхи та ярус мансардних приміщень під високим дахом. Чільний (південний) фасад на п’ять віконних осей, вибудований за регуляційною лінією, членується по вертикалі рядом профільних лізен, укомпонованих у простінки між широкими вікнами; по горизонталі –  трьома ярусами балконів та карнизом на консолях. Композиція фасадної стіни – асиметрична: правий край виділено пристінком із великою аркою тунельного проїзду, що йде до тильного подвір’я, ширшими балконами і мансардною надбудовою з покрівлею наметовими формами та масивними шпилями нагорі. Вікна першого і другого поверхів мають заокруглене завершення; вище – віконні прорізи прямокутної форми. Великі люкарни над карнизом фланковано ліпними вазонами. На гребені даху встановлено декоративну балюстраду.

   У комплексі декоративних оздоб вирізняються маскарони над вікнами, пластика яких нагадує стиль скульптурної майстерні Зигмунта Курчинського, та ковані деталі – огорожі балконів і сходів, залишки опорядження в’їзної брами (тут зберігся вензель JG" — "Jakób Grüner"). За стильовим характером, форми будинку можна віднести до неокласицичної течії архітектури першої половини 1910-х років.

   Об’єкт вирізняється складною, нетрадиційною схемою планування. Основу корпусу становлять два торцеві блоки – фронтальний і тильний, з житловими приміщеннями, розташованими у два ряди (перший поверх фронтального блоку займають великі приміщення комерційного призначення) і просторими сходовими клітками. Між цими блоками простяглися бокові секції з однотрактовим компонуванням житлових кімнат, розділені вузькою смугою внутрішнього подвір’я (згодом його простір майже повністю забудували, щоб розширити кінотеатр). Перший поверх у лівій (західній) секції займає довгий проїзд із перекриттям на монументальних підпружних арках із входами на сходові клітки та до приміщень колишнього кінотеатру (зараз – театр «Воскресіння»).

   До останньої частини корпусу, що в плані має форму витягнутого прямокутника, у глибині ділянки під кутом прибудований додатковий північний блок, на першому поверсі якого розташована театральна зала.

   Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

Будинок № 5 – велика житлова кам’яниця, пубудована у 1910 роках

   Ще один житловий будинок, споруджений у 1890 році у стилі пізнього класицизму, цегляний тинькований – це будинок № 1-А  Він є одним з перших будинків, що почали формувати тогочасну площу Смольки. В основному зберіг первісні форми, але портали першого поверху у 1838 році були перебудовані за проєктом архітектора Зигмунта Шмукера. Композиція головного фасаду асиметрична.  Внутрішнє планування секційного типу, перекриття – плоскі.  Стіни першого поверху прикрашені лінійним рустом, другого – діамантовим. Під вікнами другого поверху – балясини. В центральній частині на рівні другого поверху виступає балкон, огороджений металевими гратами. Вікна третього поверху прикрашені профільованими обрамуваннями, увінчані трикутними сандриками з декоративною ліпниною та медальйоном, а внизу прикрашені тафлями з геометричним малюнком. Вікна четвертого поверху мають профільовані обрамування з замковими каменями і завершені сандриками. Прямокутні вікна стрихум витягнуті по горизонталі, прикрашені ліпниною.

   За Польщі на першому поверсі будинку містився магазин кухонного посуду Брумера, нині тут піцерія «Наполетано» та крамниця офісної техніки. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

    За Польщі був будинок № 1, тут містився ресторан Гляйхера, нині цієї адреси не існує.

Будинок № 1-А, споруджений у 1890 році  

   Привернула увагу вулиця Тадеуша Косцюшкаа, особливо дуже довга будівля, що витягнулась вздовж вулиці.

   З 1827 по 1871 рік вулиця мала назву Френселя або на австрійський манер Фреснельгассе, на честь генерала австрійської кавалерії Генеквіна фон Фреснеля. З 1871 року по листопад 1941 року – вулиця Косцюшка, на честь польського офіцера, інженера-фортифікатора, політичного діяча Речі Посполитої, учасника Американської Революції та керівника національно-визвольного повстання 1794 року, національного героя Польщі, Білорусі, Литви та США Тадлеуша Косцюшка. З листопада 1941 року по липень 1944 року – Вінтегассе. Від липня 1944 року – сучасна назва вулиця Косцюшка.

   В архітектурному ансамблі вулиці Косцюшка присутні класицизм, історизм, віденська сецесія. Декілька будинків внесені до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Будівля будинку № 11. В цій будівлі зараз знаходиться Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського, а саме навчально-адміністративний корпус.

   Головний та спортивні корпуси розташовані в історичній частині європейського Львова, будівництво яких розпочалося в кінці ХІХ на початку ХХ ст., в період великої розбудови міста або сучасними словами «будівельного буму». Адміністративний корпус був споруджений у 1895 – 1903 роках, у типових формах неоренесансу, на розі тодішніх вулиць Косцюшка і Міцкевича за проєктом львівського архітектора Юліана Цибульського. Будинок у своєму плані має V-подібну конфігурацію. Колишня будівля  Крайового банку Королівства Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським у Львові, заснованого у1883 році.

Навчально-адміністративний корпус.Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського на вулиці Тадеуша Косцюшкаа

   У 1924 році банк перетворений на філію Крайового господарського банку у Варшаві. Банк припинив свою діяльність у 1944 році. Одним із клієнтів Крайового банку був Іван Франко. Він брав тут кредит для будівництва власного будинку на Софіївці.

   У 1946 році будівля перейшла у користування утвореного тут на базі Львівського технікуму фізичної культури Львівського державного інституту фізичної культури.

Львівський державний університету фізичної культури імені Івана Боберського

   Будівля триповерхова, з високим цоколем, цегляна тинькована. Фасади прикрашені рустом, поділені горизонтальними тягами на чотири яруси, центральні партії виділені криповками. Обрамлення вікон декороване маскаронами, рельєфами, медальйонами, а дах завершений атиком, на якому раніше були скульптури.  Будівля прикрашена ліпниною та скульптурами одного з найвідоміших львівських скульпторів кінця ХІХ початку ХХ ст. Антонієм Попелем, який навчався у Віденській академії мистецтв. Арочний портал доричного ордеру з колонами на п’єдесталах, завершений скульптурною групою алегоричних постатей муз Науки і Мистецтва, що знаходяться у сидячому положенні  і опираються об гербовий картуш. Внизу, під скульптурною композицією,  портал містить назву «Університет фізичної культури». В самому низу, з обох боків, на п’єдесталі, де встановлені колони, можна побачити вже пізніші чавунні рельєфи гербів: герб міста Львова та герб з символікою університету, присвячений олімпійській та спортивній тематиці.

Вхід до університету

   Праворуч від входу до будинку, встановлено у 2009 році дошку на пошану гімнаста Віктора Чукаріна, абсолютного чемпіона олімпійських ігор 1952 та 1956 років, який був студентом та викладачем інституту фізичної культури.

   Внутрішні інтер’єри будівлі також зберегли свої оригінальні оздоблення.

Пам'ятна дошк на пошану гімнаста Віктора Чукаріна, біля входу до університету

   На час створення інституту (1946 рік) частина будівлі використовувалася як студентський гуртожиток, решту займали дирекція, навчальна частина, бухгалтерія, партійна комсомольська і профспілкові організації, правління СКІФ, медичний пункт, бібліотека і читальна зала, кімната приймальної комісії, кафедри основ марксизму-ленінізму, воєнної підготовки, педагогіки і психології, анатомії, теорії і історії фізичного виховання, фізіології і хімії, фехтування, навчальні аудиторії і хімічні лабораторії. Балкони використовувалися для проведення навчально-практичних занять з фехтування. У напівпідвальному приміщенні розміщувалися столярна і слюсарна майстерні, продуктовий і хлібний магазини, студентська їдальня, студентська пральня та складське приміщення.

   Сьогодні це головний корпус, навчально-адміністративний корпус Львівського державного університету фізичної культури. У корпусі містяться ректорат, деканати, кафедри, основні лекційні аудиторії, студентська їдальня, бухгалтерія та інше.

Університетська будівля дуже довга і тягнеться вздовж вулиці Тадеуша Косцюшкаа

   Далі цією вулицею я не пішла, адже вона йшла трішки вбік, а я хотіла потрапити до центральної частини міста, тому довелось знову повернутись до площі Генерала Григоренка, а далі вже рухатись вулицею Академіка Гнатюка.

   Вулиця  академіка Гнатюка сполучає площу Генерала Григоренка з проспектом Свободи.  Назва існує від 1991 року. До цього часу, починаючи десь з 1795 року вона мала назву Єзуїцка або Поєзуїцка, через своє розташування поблизу Єзуїтського саду. Від 1871 року – Ягеллонська, від січня 1941 року – Чернишевського, на честь російського публіциста та письменника Миколи Чернишевського, потім від серпня 1941 року повернута знову назва Ягеллонська. Від листопада 1941 року – Поліцайштрассе, від липня 1944 року – знову Ягеллонська, а вже з грудня 1944 року – Горького, на честь російського та радянського письменника, драматурга та публіциста Максима Горького. Від 1991 року – Гнатюка, на честь українського етнографа, фольклориста та громадського діяча Володимира Гнатюка.   

   В архітектурному ансамблі вулиці Гнатюка переважають віденська сецесія, історизм, конструктивізм.  Декілька будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Від вулиці Гнатюка праворуч у бік пішла вулиця Наливайка.

   З 1825 по 1871 рік вулиця називалась Фляйшгауер Гассе. З 1871 по листопад 1941 року – вулиця Різницька, по липень 1944 рік – Шляхтгофштрассе, до 1950 року – знову Різницька. Сучасна назва – вулиця Наливайка від 1950 року, на честь керівника антипольського селянсько-козацького повстання 1594 – 1596 років Северина Наливайка.

   Форма нинішньої вулиці Наливайка була сформована старим руслом річки Полтва. Нове русло головної львівської річки було скероване у оборонний рів західного прясла укріплень до теперішньої площі Міцкевича, але старе русло продовжувало функціонувати та виконувало функцію регулювання потужності стоку. До ХVІІІ ст. з оборонних міркувань в передмістях Львова було заборонене муроване будівництво. Кам’яні будинки почали з’являтися лише наприкінці ХVІІІ ст., коли ці заборони втратили актуальність. До 1844 року квартал було повністю забудовано.

   В архітектурному ансамблі вулиці Наливайка переважають класицизм, віденська сецесія та історизм. Декілька будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

    Перший будинок, що розміщений на розі вулиць Гнатюка і Наливайка – це сучасний готель «RIUS». Але на цьому місці колись стояв триповерховий будинок споруджений у другій половині ХІХ ст., до якого у 1874 році надбудовується четвертий поверх.  У 1914 році тодішні власники будинку Ян та Вінсент Розвадовські мали намір реконструювати його та провели архітектурний комплекс. Розглядалися два варіанти. Львівський архітектор Тадеуш Мокловський підготував проєкт реконструкції існуючого будинку, але було вирішено реалізувати інший проєкт віденських архітекторів братів Шьон. Вони пропонували знести існуючу будівлю, а на її місці збудувати новий шестиповерховий будинок у стилі модерн.  Висота стін мала становити 22 метри і ще на 10 метрів піднімався дах з мансардним поверхом. У квітні 1914 року від міської влади було отримано дозвіл на демонтаж будинку і ще до початку Першої світової війни він був повністю розібраний. Відтоді ділянка стояла практично порожньою. Згодом на ній з;явився невеликий сквер та одноповерхові господарські споруди. Нині цієї адреси не існує. Ідея збудувати цю ділянку відродилася 2008 року. На місці скверу у 2012 – 2014 роках будівельна компанія «Інтеграл Буд» спорудила сучасний багатофункціональний офісний комплекс «RIUS».

   Далі пішла вулиця Наливайка аж до перетину з Городоцькою. Цією вулицею цього разу мені не вдалось прогулятись, адже ми рухаємось в іншому напрямку.

Сучасний готель «RIUS»,  розміщений на розі вулиць Гнатюка і Наливайка 

   Рухаємось вулицею Академіка Гнатюка до проспекту Свободи. Попереду ми вже бачимо височенну дзвіницю Латинської кадедри та пам’ятник Шевченку на проспекті Свободи.

Вулиця Академіка Гнатюка 

   На одному з будинків привернуло мою увагу  графіті з написами.

 На одному з будинків графіті

   Далі до вулиці Гнатюка, праворуч приєднується вулиця Січових Стрільців.

  На розі цих двох вулиць знаходиться ще один давній будинок, хоча насправді це два будинки (вулиця Гнатюка, № 5/7). Чиншорові чотириповерхові кам’яниці споруджені у 1876 – 1877 роках за проєктом польського архітектора Фелікса Ксенжарського в стилі неоренесансу на замовлення Галицького кредитного банку. Ще до завершення будівельних робіт кам’яниці перейшли у власність княгині Гелени Сангушко і 1879 року княгиня провела у будинку № 7 реконструкцію першого поверху, облаштувавши тут кав’ярню та цукерню. На початку 1900-х років власницею кам’яниць була княгиня Тереза Сапіга. На той час у будинку № 7 мешкав власник кав’ярні «Європейська»  Францішек, що містилася у цьому будинку у 1902 – 1913 роках, працювали магазин з продажу друкарськиих машинок та американського офісного приладдя Максиміліяна Любінгера, перукарня Мойсея Гохмана, магазин та майстерня корсетів Германа Пісеня, ювелірна крамниця Інгвера І. Вел. Вольфсталя, а також склад взуття Оскара Вальдмана.

  На початку 1910-х років власниками будинку стали секретар товариства образотворчого мистецтва, кавалер хреста «За цивільні заслуги» з золотою короною Станіслав Соколовський та його дружина Ельжбета. 3 квітня 1914 року подружжя Соколовських затвердили у магістраті проєкт реконструкції цих будинків, який виконав архітектор та будівничий Фердинанд Касслер. Дві будівлі об’єднали в одну і через це у кам’яниці подвійний № 5/7. Ельжбета Соколовська була власницею кам’яниці до кінця 1930-х років. Тут за польських часів містилися Галицький народний банк, польське електротехнічне товариство «Сіменс», магазин канцелярського приладдя  Аустера, філателія Кагане та лотерейна контора Вітмана. Також містилися бухгалтерсько-ревізійне бюро «М. Креутер і Д. Стьоклер» і представництво ревізійного бюро «Дефінітив» та працювала кондитерська для жінок братів Карелів, у 1939 – 1941  роках – ресторан «Вогнище інтелігенції», у 1950-х роках – рекламне бюро плакатів та афіш, львівські обласні спілки радянських письменників і композиторів та магазин хімічних товарів, у 1960 – 1980 роках – магазин «Військторг», магазин грамплатівок «Мелодія» (від часів незалежності тут працюють дві крамниці компакт-дисків «Меломан» та «Барабан») та магазин  радіотелетоварів. Також від радянських часів більшу частину приміщень на 2 – 4 поверхах будинку займають львівські державні дитячі музичні школи № 1 імені А. Кос-Анатольського та № 6 імені Богдана-Юрія Янівського. Також нині тут діють первинні профспілкові організації львівських державних дитячих музичних шкіл №1 і № 6 та ГО «Всеукраїнська асоціація закладів мистецької освіти».

   Будинок включений у периметральну квартальну забудову. Має два чільні фасади розміщені під кутом: довший (на 8 осей) звернений до вулиці Гнатюка, коротший (на 4 осі) – до вулиці Січових Стрільців,  кожен у межах регуляційних ліній вулиць. Сполучені фасади тригранним наріжним блоком на три вікна. Восьмигранна конструкція над цим наріжником є композиційним акцентом будівлі,  що пожвавлює загальний силует покрівлі.

   Композиція фасадів має статичний характер, у ній домінують горизонтальні членування: міжповерхові карнизи ділять фасад на чотири яруси. Нижній містить великі вікна-вітрини комерційних приміщень та вхідні портали. На вищих поверхах – ряди однотипних прямокутних вікон у простих профільованих обрамленнях та з лінійними сандриками. Під вікнами другого та третього поверхів розміщені невеликі рельєфні панелі, у площинах між вікнами четвертого поверху – пари пілястр коринтського ордену. Над вінцевим карнизом із консолями розміщені аттики-балюстради. Загалом, декор застосований доволі стримано, основну роль в опорядженні відіграють форми ліпного неоренесансного декору, типового для архітектури 1870-х років.

Будинки № 5/7 (об'єднано два будинки) на вулиці Гнатюка

   З лівого боку до вулиці Гнатюка примикає вулиця Леся Курбаса, названа на честь українського режисера, актора та драматурга Леся Курбаса.  Від 2015 року вулиця є пішохідною.

   Вулицю Курбаса було прокладено у ХVІІІ ст. На мапах Львова 1829 та 1848 років вулиця представлена окремими дерев’яними будинками. У 1820-х – 1830-х роках в одному з таких будинків мешкав композитор Франц Ксавер Вольфганг Моцарт, молодший син композитора Вольфганга Амадея Моцарта, але будинок до нашого часу не зберігся.

   В архітектурному ансамблі вулиці Курбаса переважають архітектурні стилі класицизм та історизм. Декілька будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.  Це будинок № 3, в якому зараз знаходиться Львівський академічний театр імені Леся Курбаса і будинок № 5 – колишня кам’яниця  Ісаака Санделя. Але цією вулицею я прогуляюсь вже іншим разом.

   На розі вулиць Гнатюка і Курбаса (за адресою вул. Гнатюка, 8) знаходиться будинок № 8  - це чотириповерхова кам’яниця, збудована 1902 року за проєктом Зигмунда  Кендзерського. В стилі пізнього історизму на замовлення адвоката, доктора права Антонія Дзендзелевича. Антоній Дзендзелевич був власником цієї кам’яниці до 1935 року. На той час приміщення першого поверху орендувала фірма Арнольда Лінда, що проводила торгівлю меблями.  Тут до 1930 року містився торговельний дім «Львів-Ллойд, транспортно-торговельне товариство Polski Glob, філія Живостенського банку та взуттєва крамниця Генрика Атляса. У 1950-х роках – фотосалон, нині – цифровий фотоцентр «Фотонова», у 1960 – 1980-х роках на цьому місці розташовувався магазин електрогосптоварів, рам, карнизів та дзеркал, нині у його приміщенні ювелірний магазин «Алмаз». Нині це багатоквартирний житловий будинок, де на першому поверсі розміщені зали ресторану винотеки «Прага», фотосалон та крамниця одягу і взуття «Віккі». Будинок внесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Біля входу до ресторану вас зустріне Пан Лукаш – мідна скульптура відомого львівського митця Олега Давиденка. Це візитівка ресторану, яку давно вже вважають пам’яткою Львова. Пан Лукаш гурман, мандрівник та неперевершений оповідач, який привозить зі своїх подорожей безліч цікавих гастрономічних історій. Вони стали частиною ресторану.

Пан Лукаш біля входу до ресторану винотеки «Прага», на розі вулиць Гнатюка і Курбаса

   Ну а мене зацікавила вулиця Січових стрільців, я вже здалеку побачила красиві будівлі.

   Вулиця від початку існування змінила багато назв. Від 1841 року називалась Маєр Гассе, на честь Йозефа Маєра, відомого ботаніка та помолога і власника садів, поміж яких була прокладена вулиця. Від 1871 року – Маєрівка, від 1885 року – 3 травня, на згадку про Конституцію Речі Посполитої, затвердженої сеймом 3 травня 1791 року. Від січня 1941 року – 17 вересня, на честь «визволення», а за фактом – початком радянської анексії територій Західної України та Західної Білорусі у вересні 1939 року. У червні 1941 року – знову названо 3 травня, від листопада 1941 року – 29 Юніштрассе, а з липня 1944 року – повторно названо 3 травня, а вже в грудні 1944 року повернута знову назва 17 вересня. Січових Стрільців названа з 1991 року, на честь Українських Січових Стрільців, які на часі листопадових подій 1918 року, боронили підступи до центральної частини міста від поляків, що наступали від Єзуїтського саду.

   Вулиця прокладалась у 1840 роках серед садів, які належали ботаніку та помологу Йозефу Маєру, за що й отримала назву Маєрівка. Спочатку вулиця забудовувалась віллами та невеликими палациками. Однак згодом місто поглинуло цю околицю, й до кінця ХІХ ст. вулиця була забудована великими кам’яницями. Вже у 1871 році вулиця вважалась найповажнішою у Львові через знаходження на ній урядового будинку Повіту та Сервітутів (будинок № 8), а також будинку Ощадної каса (будинок № 2). Будівництво у 1877 – 1881 роках Галицького крайового сейму (нині головний корпус ЛНУ ім. Франка) пожвавило подальший розвиток дільниці і вже у міжвоєнний період тут зосередилась більшість фінансових установ міста, зокрема, дисконтний Варшавський банк, земський кредитний банк, акційний спілчанський банк, Австро-Угорський банк та багато інших. До Другої світової війни її називали львівською «Волл-Стріт».

   В архітектурному ансамблі вулиці Січових Стрільців переважають віденська сецесія, історизм та класицизм. Декілька будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Будинок № 3 привернув увагу своєю скульптурною композицією, що увінчує верхівку будинку – дах. Колись на цьому місці стояв інший будинок,  від 1878 року  тут містилося бюро львівського  архітектора та будівничого Зигмунта Кендзерського. У 1885 – 1887 роках на місці цієї кам;яниці у поєднанні стилів неоренесансу та необароко споруджена будівля дирекції Цісарсько-королівських державних залізниць Східної Галичини. Спорудженню передував конкурс, на якому обрано проєкт Вінцента Равського-молодшого. Триярусний колонний портик увінчано аттиком зі скульптурою Гермеса-Меркурія на колесі з піднятою правою рукою, що символізує динаміку залізничного руху. Над вікнами другого поверху на сандриках розташовані символічні скульптурні групи, що символізують Механіку, Електрику та Телеграф, а поряд розташовані складні барельєфи із залізничним устаткуванням, яких з гори  «охороняють» маскарони левів.  Скульптурне оздоблення фасаду будинку авторства Леонарда Марконі. У 1913 році дирекція залізниць переїхала у нову будівлю, що при нинішній вулиці Гоголя, 1, а у будинку при колишній вулиці 3 Травня, залишився один з найпрестижніших на той час готелів у Львові – готель «Імперіал», що працював там від 1897 року, а також працювала кав’ярня «Європейська». У плані будівля колишньої дирекції залізниць нагадує літеру «П», її брама вела на велике подвір’я, що 1896 року почало забудовуватися триповерховими кам’яницями.  Згодом подвір’я стало частиною внутрішньої вулички, що мала виходи до готелю «Гранд» та на вулицю Сикстуську (нині вулиця Дорошенка). За прізвищем власника готелю «Гранд» Єфраїма Гаусмана цю вуличку названо пасажем Гаусмана. 1915 року в готелі «Імперіал» зупинявся відомий американський письменник Джон Рід. Пізніше тут були торговельний дім галантереї та парфумерії «Імпор». Від часу закінчення війни у колишній будівлі дирекції залізниць містяться офіси різних установ. Зокрема, за радянських часів, у 1950-х роках – середня сільськогосподарська школа з підготовки голів колгоспів, у 1992 – 2019 роках тут містилося регіональне відділення фонду держмайна України у Львівській області, а нині тут міститься відділення «Правекс-Банку».

   19 травня 2010 року за ініціативи благодійного фонду «Збереження історико-архітектурної спадщини міста Львова» стартувала гуманітарна ініціатива «Врятувати Меркурія». Метою став збір коштів на реставрацію скульптури Гермеса-Меркурія. На той час у скульптури були відсутні частини руки з жезлом-кадуцеєм, на іншій втрачено палець, крила, пошкоджено обличчя, експерти побоювалися, що скульптура взагалі може впасти. Завдяки доброчинним внескам львів’ян вдалося зібрати понад 32 тисячі грн, які було витрачено на попередній огляд скульптури, складання проєкту реставрації та на частину реставраційних робіт. Безпосередні реставраційні роботи скульптури розпочалися у червні 2012 року. Німецьке товариство міжнародного співробітництва GIZ GmbH долучилося до ініціативи в рамках проєкту «Муніципальний розвиток та оновлення старої частини міста Львова». Сума реставраційних робіт склала 160 тисяч грн. Скульптуру реставрували фахівці кафедри реставрації НУ «Львівська політехніка» під науковим керівництвом доцента кафедри Олега Рибчинського, скульптурні роботи виконала скульпторка Любов Булгакова, всі роботи супроводжував експерт GIZ, скульптор-реставратор Дврк Брюггеман. Реставрація скульптури Гермеса-Меркурія завершена у листопаді 2012 року.

   2014 року у фасаді будинку з боку проїзду Крива Липа без будь-яких дозвільних документів пробито вхід й добудовано двоярусний майданчик ресторану. У серпні 2017 року майданчик через його незаконне будівництво був демонтований.

Будинок № 3 на вулиці Січових стрільців

   В архітектурному плані це триповерховий цегляний тинькований будинок, критий мансардним дахом. Вуличний фасад артикульовано центральним ризалітом з триярусним колонним портиком і фронтоном, над яким встановлено фігуру Меркурія (скульптор Леонард Марконі).  Поверхи розділені широкими тягами. Вікна прямокутної чи аркової форми, в обрамленнях. Фасад вирізняється пластичним  оздобленням (сандрики, капітелі пілястр та колон, алегоричні скульптурні форми). Арка центрального проїзду фланкована двома входами, що ведуть на сходову клітку.

  Внутрішня об’ємно-просторова структура формується навколо широкої сходової клітки з багатим ліпним декором. На другому поверсі розміщений великий зал. Планування приміщень – коридорно-кабінетного типу.

Дах будинку прикрашає  скульптура Гермеса-Меркурія

   На протилежному боці знаходиться будинок № 2 – найстаріша на вулиці чотириповерхова наріжна кам’яниця, збудована у 1846 – 1847 роках в стилі пізнього класицизму для графа Каєтана Карницького. Автор проєкту невідомий.  На жаль, оглянути будинок не вдалося, оскільки він знаходився на реставрації і більша частина була закрита, вдалось побачити лише деякі елементи із скульптурами та барельєфами.

 Будинок № 2 – найстаріший на вулиці Січових стрільців, зараз на реставрації

   Будинок прикрашено рельєфами грифонів, орлів, скульптурними картинами «Амур на спині сфінкса», «Лисиця бореться із змією» та аттику, який утворюють два леви, що тримають картуш з рельєфним зображенням Святого Архістратига Михаїла, ймовірно, авторства каменяра Франца Щудловського, який навчався у майстерні Антона Шімзера. Майстерня Щудловського містилася у кам’яниці при сусідній вулиці Різницькій (нині вулиця Наливайка, 5).

   В будинку від 1863 року містилася Галицька ощадна каса, яка 1891 року була перенесена до новозбудованого будинку на розі сучасних вулиці Гнатюка та проспекту Свободи (нині Музей етнографії та художнього промислу), а сама кам’яниця стала чиншовою. В партері будинку розташовувалася цукерня Вогноута і Барона, згодом кав’ярня «Центральна». На початку ХХ ст. кам’яниця належала родині Шемеловських. Тут діяла спілка польських купців і промисловців, а у партері містилася кімната для сніданків та працював ресторан «Мусяловича і Яніка». У 1912 році в будинку мешкав кавалер ордену Франца-Йосифа Роман Шимановський. Наприкінці 1930-х років цю ж саму адресу мало бюро постачання будівельних матеріалів Станіслава Матальського.

   За радянських часів у 1940 – 1950-х роках у подвір’ї будинку була контора тресту «Головмука», у партері містилося кафе «Чанахи» (за часів незалежності) – «Бістро», потім магазин побутової техніки). До 1980-х років будинок прийшов до стану цілковитої руїни і у 1990-х роках капітально відремонтований. 14 липня 2011 року тут відкрився перший виномаркет всеукраїнської мережі «Поляна». Станом на травень 2021 року будинок перебуває на реставрації.

Лев-барельєф прикрашає одну з частин будинку

   На протилежному боці знаходиться далі будинок № 7. Не такий помпезний, але зі своєю історією. Кам’яниця збудована наприкінці ХІХ ст. Тут від 1902 року містився Акційний спілчанський банк. У міжвоєнний період одне з приміщень першого поверху будинку займала крамниця фабрики парфумів та косметики «L'Esprit» доктора В. Айзенберга, а також магазин килимів «Тасса» та продаж друкарських машин «Уріха». Від 1939 року до 1976 року тут містився електротехнічний технікум, від 1976 року – профтехучилище зв’язку.  У вересні 1976 року навчальному закладу було передано це приміщення на тодішній вулиці 17 вересня, 7.  У 1978 році навчальний заклад реорганізовано у Технічне училище № 59, від 1984 року – середнє професійно-технічне училище (СПТУ) № 59, а від 1992 року – у професійно-технічне училище № 59. Нині – Львівський фаховий коледж «Інфокомунікації» НУ «Львівська політехніка». На першому поверсі тут також містяться чоловіча перукарня «Вальгалла Барбершоп» та аптека «Алтея».

   Будинок має три поверхи. Яскравого оздобленння тут немає. Є трохи декору над вікнами другого і третього поверхів у вигляді орнаменту та фронтонів. Під карнизом даху проходить горизонтальна смуга з барельєфними зображеннями.

Будинок № 7 на вулиці Січових стрільців

   Будинок № 9 – більш вишуканіша будівля, але й більш осучаснена. Це найстаріша споруда зведена для банку у Львові, єдина банківська споруда, зведена в період історизму, яка й досі використовується за призначенням. Нині тут розташований «Ощадбанк». Будівлю у стилі флорентійського ренесансу (імітація палаццо Строцці у Флоренції) споруджено у 1897 – 1898 роках для Австро-Угорського банку. Проєкт Юліана Захаревича та віденського архітектурного бюро Фельнера і Гельмера. Завдяки застосуванню металевих перекриттів архітекторам вдалося створити велику операційну залу без колон та масивних перегородок. Скульптурні зображення людських голів на фасаді виконав ймовірно Леонард Марконі. Зал реконструйовано в стилі модернізованого неокласицизму у 1914 – 1917 роках за проєктом Івана Багемського.  Сходова клітка з вітражами і операційний зал 2-го поверху перебудований у 1914 – 1921 роках (архітектор І. Багенський).

   До Першої світової війни тут містився Австро-угорський банк, у 1920 – 1930-х роках – Польський промисловий банк, а також львівський відділ поштової ощадної каси. За радянських часів тут містилася центральна ощадна каса, а також клуб міліції, що славився своїми танцювальними вечорами.

   Фасад цього будинку прикрашає скульптурний фриз авторства визначного польського скульптора, львів’янина, професора Промислової школи Юліуша Войцеха Белтовського – рельєфи, що символізують Промисловість, Торгівлю, Землеробство та Науку.

Будинок № 9 – найстаріша споруда зведена для банку у Львові

   Тут же примикає будинок № 11 – розкішна будівля в рожевих кольорах. Житловий будинок, зведений 1901 року за проєктом Карела Боубліка. 1902 року на другому поверсі будинку відкрито кав’ярню під назвою «Американська». У попередньому будинку, що знаходився на цьому місці і належав графині Р. Лянцкоронській, у 1880 – 1881-х роках діяла майстерня скульптора Тадеуша Блатницького. За короткий час він виконав тут низку робіт, зокрема статую Світезянки на замовлення магістрату для фонтану на площі Галицькій.  В партері кам’яниці до 1912 року містився Салон витончених мистецтв (Лятура), а на першому поверсі будинку містилася кав’ярня «Американська», де щоденно о дев’ятій годині вечора відбувалися концерти військової музики. Наступні десятиліття у партері діяв кінотеатр зі зміною назв власників.

   Так, упродовж 1912 – 1918-х років в партері будинку діяв кінотеатр «Еліт» Ісаака та Абіша Векслерів, а обабіч нього в будинку діяли фотосалони: «Ріволі» та «Ван Дик», а на другому поверсі працювала кав’ярня «Американська» Якуба Клярфельда. У 1926 – 1931-х роках – кінотеатр «Ванда» Генрика Шеера, а також за довідником 1929 року в будинку розташовувався Польський банк. У 1931 – 1933-х роках – кінотеатр «Оаза» (власником була центральна каса сільськогосподарських союзів), у 1933 – 1944-х роках – кінотеатр «Муза» (власником були центральна каса сільськогосподарських союзів та подружжя Хільди і Шуліма Розенбахів). Приміщення, розташовані обабіч кінотеатру, напередодні війни займали крамниця галицького нафтового товариства «Галіція» та гуртівня колоніальних товарів Юліуша Прівеса.

   У радянський період, 1944 – 1991-х роках  - кінотетр імені Зої Космодем’янської, обабіч якого були Львівське обласне управління кінофікації та львівський обласний союз кінофотопрацівників, а також у 1940 – 1950-х роках тут містився фінансово-кредитний технікум.

   У 1991 році кінотеатр перейменований на «Левеня». 1993 року приміщення кінотеатру передано на баланс міста, а наприкінці 1990-х років кінопокази  тут  припинилися  і вже 2000 року державне КП «Левеня» було ліквідовано, а кінотеатр остаточно припинив свою діяльність. Нині тут містяться Львівський навчально-науковий інститут університету банківської справи та ресторан «Інтемпо».

   Будинок кам’яний, чотириповерховий, тинькований, цегляний, репрезетативного характеру з елементами необароко, увінчаний мансардним дахом з вальмами.  Композиція фасаду асиметрична. До 2-го поверху пілястри оздоблені рельєфним закругленим рустом, який завершується розкрепованим карнизом. Вхідний портал має профільоване криволінійне обрамування з замковим каменем, парними колонами та обмежується криволінійним балконом з кованими гратами з необароковим малюнком. Бічні вхідні двері (одна з них – вхід в кінотеатр) з сандриком та імпостом. Третій і четвертий поверхи членовані пілястрами, мають півциркульні вікна, площини стін оздоблені рустом та медальйонами завершуються фронтонами та вазонами. Горизонтальне членування карнизами та криволінійними балконами над вхідним вузлом, напівкруглі в плані балкони четвертого поверху підтримуються напівсферними консолями.

 

Будинок № 11 на вулиці Січових стрільців 

   Далі йде будинок № 13 – чотириповерхова кам’яниця, споруджена в 1869 році за проєктом архітектора Едмунда Келера. Наприкінці ХІХ початку ХХ ст. тут містився Кредитний банк, до 1907 року – банк Теннера, у 1919 – 1939 роках будівля належала нафтовому товариству «Галіція», а також містилася крамниця фотоапаратів «Кінофот». Наприкінці 2000-х років тут містилося відділення «Надра Банку», крамниці годинників «Секундочка», взуття «Браво» та «Копіцентр». В приміщенні, яке займав банк нині міститься продуктовий магазин «Близенько», а замість «Секундочки» – магазин електроніки та ІТ-послуг.

   Верхні вікна будинку йдуть зі звичайним обрамленням без оздоблень, вікна третього поверху мають обрамлення у вигляді сандриків та невеликих консолей з обох боків вікна, вікна  другого поверху оздоблені фронтоном у вигляді трикутника, обабіч вікна з обох боків є пілястри, а пілястри деяких вікон прикрашають античні скульптури, вікна і двері першого поверху мають теж своє обрамлення.

   Далі я прогулянку вулицею Січових Стрільців не продовжила, а повернулась назад, вийшла на вулицю Гнатюка знову і пішла до проспекту Свободи.

Будинок № 13 на вулиці Січових стрільців 

   Вийшовши на проспект Свободи я опинилась у центрі міста,  одразу потрапила до пам’ятника Тарасу Шевченку.

   Проспект Свободи у Львові – центральна вулиця Львова, одна з найкрасивіших і найпрестижніших у місті, епіцентр ділового й культурного життя. В архітектурі проспекту Свободи переплелися риси сецесії й електики, що живиться історичними стилями класицизму, неоренесансу та бароко. Загальна довжина проспекту становить близько 575 метрів.

   Починаючи з ХVІІІ ст.  вулиця мала різні назви: Нижні вали, Карла Людвіга, Гетьманська, Легіонів, Гетьманські вали, 1 травня, Опернштрассе (парна сторона), Музеумштрассе (непарна сторона), Адольф Гітлер пляц, проспект Леніна, з 1990 року – проспект Свободи.

   Історія проспекту досить цікава, тому більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості  «Проспект Свободи – головна вулиця Львова».

   Пам’ятник Тарасу Шевченку розміщений на проспекті Свободи на острівці, де до 1950 року стояв кінний монумент польському королю Яну ІІІ Собєському, а протягом радянських часів розміщувалася клумба.

   На відміну від пам’ятника Собеському, пам’ятник Шевченку розміщений до східного краю утвореної площі. Він виділяється на тлі будівель середмістя своїм темним, практично чорним кольором, а «Хвиля національного відродження» своєю висотою дещо  конкурує із дзвіницею колишнього Єзуїтського костелу.  Доповнює пам’ятник площа, замощена гранітними плитками кількох видів.

   Перші ініціативи спорудити пам’ятник Тарасу Шевченку у Львові виникли в кінці ХІХ ст. За часів Австро-Угорщини,  громадськість міста вперше намагалася спорудити пам’ятник Шевченку, який був  генієм та борцем за соціальні права, влада замовчувала його значення як духовного лідера української нації. Тому протягом усього радянського періоду розглядались варіанти встановлення монумента поетові. Наприкінці 80-х років ХХ ст. розпочався новий збір грошей на пам’ятник Кобзареві у Львові. Під тиском громадськості уряд УРСР 22 червня 1987 року прийняв постанову про встановлення пам’ятника. Міська влада була спочатку проти реконструкції площі і встановлення пам’ятника на центральному проспекті – та львівський поет Богдан Стельмах закликав львів’ян приносити сюди квіти, що остаточно закріпило місце для монументу.

   Обласний конкурс 1988 і республіканський 1989 не визначили жодного проєкту-переможця. Однак громадськість вимагала якнайшвидшого встановлення пам’ятника. Було ухвалене рішення про використання проєкту скульпторів Володимира і Андрія Сухорських і архітекторів Юрія Хромея. У створенні «Хвилі Народного відродження» брали участь не лише вітчизняні майстри, а також фахівці з Канади.

   Зібраних коштів не вистачало, тому українці з діаспори долучилися до проєкту. Василь Іваницький організував збір коштів на виготовлення фігури поета в Аргентині. Відлиту скульптуру доставили кораблем до Гамбурга, а звідти перевезли до Львова. Пам’ятник освятили владики Православної та Греко-Католицької церков. Урочисте відкриття відбулося у першу річницю незалежності України 24 серпня 1992 року, на річницю прийняття декларації незалежності України.

   «Хвиля національного відродження»  – 12 метрова символічна стела з фігурними барельєфами. Висота постаті становить 4,45 м. Пам’ятник і стела встановлені на постаменті, до яких ведуть невисокі сходи. 

Проспект Свободи і памятник Тарасу Шевченку

   На проспекті Свободи є цікава  будівля – будинок № 13 – будівля «Гранд-готелю», зведена у 1892 – 1893 роках за проєктом Еразма Германтіка, а по його смерті будову завершив архітектор Зигмунт Кендзерський. Фасад «Гранд-готелю» прикрашений скульптурами авторства Леонарда Марконі. Перший поверх готелю на початках свого його існування займали чотири магазини, а на верхньому – 48 окремих номерів і ресторан.  У 1893 – 1895 роках власник готелю Єфраїм Гаусман, збудував за готелем відкритий пасаж Гаусмана (тепер – Поїзд Крива Липа). Після Другої світової війни готель мав назву «Львів», а з 1964 року – «Верховина». У 1900 – 1992 роках готель реконструювали з максимальним відтворенням його стану кінця ХІХ ст. та повернули первісну назву. Вестибюль прикрашає вітраж «Галичина», виконаний Григорієм Комським (1992 р.). Нині «Гранд-готель» – один з найбільш комфортабельних готелів Львова, він об’єднаний з сусіднім будинком № 11 (для використання першого поверху будинку під ресторан), зведеним у 1882 – 1884 рр. як готель «Центральний» (проєкт Єммануїла Галля).

   Будинок цегляний, тинькований, чотириповерховий, з мансардним поверхом горища, в плані – Г-подібний. Композиція фасаду – центральноосьова. Фасад у нижніх ярусах рустований, у верхніх – членований пілястрами, над карнизом завершений аттиковою балюстрадою. Вікна арочної та прямокутної форми, в обрамленнях, на мансарді – люкарни, на першому поверсі – вітрини. Центральну вісь акцентує балкон зі скульптурами атлантів (скульптор Л. Марконі).

   Внутрішнє планування коридорне, з двостороннім розміщенням номерів. В інтер’єрах зберігся ліпний декор. Зразок архітектури доби пізнього історизму.

Будинок № 13 – будівля «Гранд-готелю» на проспекті Свободи

   Цікавою будівлею на проспекті Свободи є будинок № 15 – колишня будівля Галицької Ощадної каси. Нині – Львівський музей етнографії та художнього промислу НАН України та Інституту народознавства НАН України. На цьому місці у близько 1785 року на замовлення підприємця Йогана Прешеля спорудили триповерховий будинок, де містився перший львівський готель «Під Римським Цезарем», використавши для побудови цеглу з розібраного шпиталю Cвятого Духа. У 1800 – 1839 роках будинок займала Генеральна військова команда, а у 1840 році тут відкрився готель «Англійський», власником якого був Фелікс Лянг. У 1888 році будівлю готелю розібрано, а у 1889 – 1891 роках на місці готелю за проєктом видатного львівського архітектора Юліана Захаревича була зведена будівля Галицької Ощадної каси.

   Будівля збудована у стилі неоренесансу та необароко і є дуже імпозантною та щедро декорованою, зокрема і скульптурою.

   Будівля цегляна, триповерхова, з наріжною ротондою, увінчаною масивним куполом. З боку вулиці Гнатюка знаходиться проїзд на просторе внутрішнє подвір’я. Під куполом встановлена трифігурна скульптурна група «Ощадність» (скульптор Леонард Марконі). В центрі  скульптура жінки, що нагадує американську статую Свободи, тільки значно меншу, а головне – сидячу.  Кажуть, що то єдина сидяча свобода в світі. Як і американська статуя, вона має промені довкола голови і тримає смолоскип.

   Львівська статуя Свободи (будемо так її називати за народною традицією) не самотня, як в Нью-Йорку. Біля неї сидять два чоловіки, які символізують Рільництво (сільське господарство) та Промисловість. Вся група уособлює те, що гроші зароблені в тих сферах є мудро заощаджувати задля подальшого розвитку. Думаємо, що Ощадність не випадково нагадує Свободу.  Бо, щоб могти заощаджувати, то потрібно мати свободу дії. Так, що не такою вже й помилкою є давати й друге імя – Свобода.

   Інтер’єр будівлі прикрасили своїми роботами відомі скульптори Юліан Марковський (алегорична скульптурна група «Фортуна вінчає Працю» у вестибюлі музею) та Станіслав Левандовський (восьмиметровий алегоричний фриз «Мистецтво і Промисловість» в залі засідань).  Не збереглись до нашого часу статуї Тадеуша Баронча, Антонія Попеля і картина Яна Стики – «Тріумф праці». З 1951 року тут розташований львівський музей етнографії та художнього промислу, при якому 1992 року створений Інститут народознавства НАН України.

Будинок № 15 на проспекті Свободи прикрашає львівська статуя Свободи 

   А далі ми потрапляємо на невеличку площу, де перед нами постає пам’ятник Івану Підкові.

   18 листопада 1981 року скульптор Петро Кулик безкоштовно виконав та встановив модель пам’ятника та постамент Івану Підкові на площі, котра від 1946 року носить його ім’я – площа Івана Підкови. Архітектором пам’ятника є  Володимир Блюсюк.

   Іван Підкова – козацький гетьман та молдовський господар, якого стратили 16 червня 1578 року у Львові за наказом польського короля Стефанія Баторія. Тіло Івана Підкови козаки викрали і перевезли до Канева, де поховали у місцевому монастирі.

    В основу монумента було закладено скульптуру, що експонувалась на республіканській виставці «Художники Львова» у Києві та затвердженою на засіданні архітектурно-художньої ради при Архітектурно-планувальному управлінні міста Львова. Ще 18 вересня 1965 року Рада міністрів УРСР прийняла постанову «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історіє запорозького козацтва». Львівське обласне управління культури склало список можливих пам’ятників та  місць їх установлення. Подібні списки надали також Міністерство культури УРСР, Академія наук УРСР, Держбуд УРСР. Серед інших пам’ятників був і пам’ятник козацького ватажка Івана Підкови. А місцем його встановлення спочатку пропонувалася площа ринок, де було страчено Івана Підкову. А встановлено було пам’ятник Івану Підкові в травні 1982 року. Місту його подарував львівський скульптор Петро Кулик. Митець безкоштовно виконав модель пам’ятника та постамент. Однак спорудження пам’ятника викликало спротив ініціативної комісії, що склалась з маститих львівських скульпторів та архітекторів. На захист молодого скульптора несподівано став міський комітет Компартії України і пам’ятник було прийнято за умови врахування деяких зауважень.

   Напис на постаменті був ідеологічним у дусі радянських часів: «Іван Підкова – герой спільної боротьби російського, українського та молдовського народів проти турецьких поневолювачів. Страчений польською шляхтою у Львові 16 червня 1578 року». Звичайно, слово «російського» тут не відповідало жодній історичній правді, а було встановлене автором лише для того, щоб добитися дозволу на його встановлення.  З часу Української Держави були спроби видалити штучну згадку про російський народ – слово «російського» постійно хтось замальовував фарбою. Врешті автор пам’ятника Петро Кулик, вже в 2000-х роках, за підтримки міської Ради та козацтва, просто прибрав притягнуте сюди свого часу кон’юктурно це слово з напису. Згодом Петро Кулик виготовив відповідну декоративну бронзову накладку у вигляді невеличкої підкови з гілочками калини і встановив її на це місце. Тепер памєятник має правдивий напис.

   Хоча й досі навколо встановлення памєятника існує багато чуток та легенд, зокрема, що його було встановлено за одну ніч і без єдиного дозволу.

   Пам’ятник складається з постаменту у вигляді двох покладених одна на одну кам’яних брил та портрету отамана відлитого з металу. З металевих літер викладено ім’я Іван, замість прізвища –  металева підкова. Знизу розміщений фрагмент лафету гармати та кілька гарматних ядер. Підпис, викарбуваний у камені стилізованим півуставним шрифтом.

   У ХІV – ХVІІІ ст. на місці площі, де зараз знаходиться пам’ятник Івану Підкові, стояв міський шпиталь Святого Духа. Фронтоном він виходив на вулицю Шпитальну. Шпиталь давав притулок вдовам, сиротам, бездомним волоцюгам. Існував він спочатку на приватні пожертви. Але з часом став заможною установою, якій належали земельні ділянки, прибутки від 50 кам’яниць та інші.

   Між будинком шпиталю і костелом Єзуїтів проходила вузька вуличка, котра виводила до Єзуїтської хвіртки – одного з виходів з міста. Наприкінці ХVІІІ ст. будинок знаходився в аварійному стані. У 1780 р. частина його завалилась, і тому було дано розпорядження про знесення шпиталю. Новоутворена площа дістала назву Святого Духа. У 1829 році на ній поставили будинок гаупвахти, який призначався для розміщення міської сторожі. Про колишнє призначення будинку нагадують військові атрибути на його фронтоні.

  Декілька років тому площа була капітально відреставрована. Візерунок, викладений червоною цеглою, показує контур фундаментів старого шпиталю.

Пам’ятник Івану Підкові на площі з однойменною назвою 

   Перед нами постає грандіозна будівля Латинського катедрального костелу. Це велична пам’ятка ХІV – ХVІІІ ст., у якій гармонійно поєднані архітектурні риси минулих епох: готики, ренесансу й бароко. На жаль, на час війни, будівлю частково обгородили, скульптури обмотали, щоб урятувати від можливих обстрілів та бомбардувань.  

   Катедральний собор був головною будівлею середньовічного міста, тож на його будівництво не шкодували ані грошей, ані часу. Львівська катедра будувалася набагато довше, ніж триває людське життя, тому жоден майстер-будівничий не дочекався плодів своєї праці у завершеному вигляді. 1360 року розпочали будівництво головного храму міста, який за первісним задумом повинен був мати дві величні вежі. Одну з них звели вже наприкінці ХІV ст., другу так і не добудували до наших днів.

Латинський  катедральний костел

   Від готики через ренесанс і бароко, а відтак до елементів класицизму й сецесії пройшов свій шлях Львівський катедральний костел. Але на диво ми не відчуваємо тут електики: різні стилі різних віків тут не кричать, не здіймаються і не сперечаються один з одним. Плин часу гармонійно узгодив архітектурні нашарування епох і перетворив їх на величний довершений образ.

   Від готики ХІV – ХV ст. Львівська катедра успадкувала видовжені стрілчасті арки, склепіння і вікна, оздоблені модерними вітражами початку ХХ ст. Ренесансна каплиця Кампіанів початку ХVІІ ст. оздоблена чудовим кам’яним різьбленням на євангельські сюжети. Барокове завершення храму надали реставраційні роботи, проведені  у 1769 – 1778 роках.

   На східній стіні храму з боку вулиці Галицької бачимо зображення ікони з написом. Цей напис розповідає нам про трагічну і зворушливу історію, яка сталася у Львові більше, ніж чотири століття тому. 1598 року померла від невиліковної хвороби 9-річна Катруся, донька міщанина Войцеха Домагалича. Дідусь дівчинки, відомий львівський геометр, Юзеф Вольфович, вбитий горем, намалював і встановив на стіні костелу образ Матері Божої Ласкавої. Цей образ є копією оригіналу.

   На цій східній стіні бачимо вмонтовану надгробну плиту родини львівської купецької родини Шольц-Вольфовичів з ХV ст. Вона залишилася від ліквідованого у кінці ХVІІІ ст. цвинтаря, який оточував катедру, а на північній стіні можна оглянути скульптурну композицію Гроба Господнього з ХVІ ст.

   Ядра, що містяться на стінах катедри зі східного боку, нагадують про найгрізнішу турецьку облогу Львова 1672  року. Найбільше ядро, яке висить з того боку, де проходить трамвайна колія, нагадує про ці події написом «Ex obsidione turcica», тобто з турецької облоги, року  Божого 1672, дня 28 вересня.

   Снаряд, розташований у стіні храму вище, має напис «Ex obsidione ruthenorum»  (з української облоги 5 березня 1919 року) і нагадує про українсько-польську війну 1918 – 1919 років.

   Протягом історії костел неодноразово перебудовувався і добудовувався. До сьогодні збереглось 8 добудованих каплиць навколо храму. Вежа Латинської катедри є однією з найвищих споруд центральної частини міста (66 м, вище лише ратуша), разом з чотирма іншими  будівлями вона відображена на логотипі міста.

   У Львівській катедрі можна відвідати Літургію у латинському обряді.

Латинський  катедральний костел

   Переходимо на вулицю Памви Беринди, яка сполучає вулицю Театральну з проспектом Свободи.

   До ХІХ ст. вулиця Беринди була безіменним провулком, який впирався у міський мур поблизу міської воскобійні. Наприкінці ХVІІІ ст. мури були знесені, а вулиця стала наскрізною і на початку ХІХ ст. отримала назву Вузька. У 1829 році вулиця стала називатися Біля Віденської кав’ярні (або Вузькою біля Віденької кав’ярні), на честь кав’ярні, яку було засновано на розі із сучасним проспектом Свободи. У 1871 році вулиця отримала назву Кілінського, на честь Яна Кілінського (соратника Тадеуша Косцюшка) одного з керівників польського визвольного повстання 1794 року. За часів німецької окупації, з травня 1942 року по липень 1944 року вулиця мала назву Геллерштрассе. По війні вулиці повернена довоєнна назва – Кілінського.

   Сучасна назва – з 1992 року, на честь Памбо Беринди, галицького письменника, мовознавця, лексикографа ХVІ – ХVІІ ст. Досі це маленька вуличка, всього на 75 метрів, але вона має багато цікавинок.

   Наприклад, будинок № 1 збудували у 1892 році на замовлення книгаря і видавця Владислава Губриновича. Він походив із Вільнюса та все життя планував працювати з книгами, тож вивчав відповідне ремесло у рідному місті Ляйпцигу і Варшаві. Оскільки Губринович підтримав антиросійське повстання 1863 – 1864 років (мав  отримати у Кракові зброю із Відня для повстанців), його арештували і відправили у львівську в’язницю. У приміщенні сучасного корпусу «Львівська політехніка», на вулиці Князя Романа, Губринович пробув шість місяців. Коли він вийшов на волю, вирішив продовжити свою справу у Львові.

   Спершу чоловік стажувався у книгарні-випозичальні книг Карла Вільда на площі Ринок, 2. Після цього попрацював у Парижі, а 1868 року об’єднався з Владиславом Шмідтом і заснував книгарню «Губринович і Шмідт». Початково заклад розташовувався на вулиці Театральній, 10 і користувався неабияким попитом, адже мав не лише великий книжковий фонд і склад нот, а й викупив книгарню Генріха Калленбаха. За 10 років діяльності Губринович і Шмідт відкрили філії у Ярославлі, Стрию та Сокалі. Книгарні були знамениті тим, що видавали багатотомні серії.

   1882 року книгарня знову розширилася, тому що її власники викупили випозичальню Карла Вільда, яка існувала у Львові з 1811 року. Оскільки фонди знову збільшилися, компанія вирішила збудувати для книгарні окремий будинок якраз на вулиці Беринди, 1. Архітектор Яновський допоміг звести цю будівлю у 1892 році. Аби додати певної особливості споруді, на фасаді встановили бюсти шістьох відомих польських письменників та поетів: Яна Кохановського, Адама Міцкевича, Зигмунта Красінського, Юліуша Словацького, Юзефа Крашевського та Адама Асника. Скульптури виготовив Петро Герасимович. Будівля одразу стала впізнаваною.

   1908 року помер Владислав Шмідт і його частку бізнесу викупив один із синіа Владислава Губриновича – Казимир. Відтак, і книгарня змінила назву «Губринович і син». Із початком Першої світової війни помер і Владислав Губринович, тож його син залишився єдиним власником та провадив книгарню до 1935 року, аж поки не продав її іншому фанату книжної справи – Александру Кравчинському. Останній мав великий досвід у цій сфері, тож викупив усі книги та саме приміщення, але бізнес вів недовго, бо 1939 року розпочалася Друга світова війна. Аж до 1944 року книгарня стояла пустою, а її власник працював у маленькій бібліотеці при одній із клінік медичного факультету Львівського національного університету. Усі книги у той час переховували, переважно по монастирях. Після війни, 1945 року, Кравчинського експатріювали зі Львова у Гданськ: бізнесмен узяв з собою цілий вагон книг (орієнтовно 35 000 примірників), які вдалося врятувати від конфіскації. У Польщі він відкрив антикварню, де упродовж майже 20 років продавав рідкісні книги.

   А у міжвоєнний період тут містилися страхова агенція «Майбутнє», Польське товариство залізничних книгарень «Рух» і магазин модного жіночого одягу та галантереї. За радянських часів, у 1950-х роках, тут був ремонт взуття, а останні декілька десятиліть – скупка та комісійний продаж золотих і срібних виробів – це ювелірна крамниця «Аметист». У  1900-х роках тут відкрили магазин «Каміни і меблі», якого зараз не існує, не працює й колишній бар «Червона рута», натомість у 2006 р, відкрили магазин оптики «Пан Оптикзгм», магазин «Касторія хутро» та модний бутік «Balizza» , від 2015 року – магазин-салон мобільного зв’язку ПрАТ «Київстар». Будинок внесено до Реєстру памяток архітектури місцевого значення.

 Будинок № 1 на вулиці Беринди

   З іншої сторони вулиці Беринди є ряд будинків, пов’язаних між собою. До початку ХVІІІ ст. тут стояла велика Абіхтівська камя’ниця та менша біля неї. 1826 року обидві будівлі викупив познаньський воєвода Юзеф Понінський і об’єднав у одну. За кілька років будівлю придбав купець Карл Гартман та перебудував під кав’ярню у 1829 році. Щоб отримати дозвіл на будівництво від міста, йому довелося спорудити ще один будинок – гаупвахту на 40 осіб, яка досі стоїть біля кав’ярні.

   Після Гартмана цими кам’яницями опікувалася його дружина Климентина та донька Ірена (Рюстель). 1870 року приміщення продали родині Зіберів – Антону та Геновефі, які перебудували її на свій манер. Тогочасна кав’ярня почала славитися також рогаликами та ромовими тістечками власного виробництва.

   Сусіднє приміщення на першому поверсі здавали в аренду під магазини: продавали там чоловічий одяг, взуття, у міжвоєнний період там діяла цукерня. Місто теж брало приміщення в оренду під Кредитне товариство будівельного промислу, Державний уряд працевлаштування, міське адресне бюро. У радянський період та пізніше там діяло ремісниче училище № 2 з гуртожитком для студентів, профтехучилище № 58, а з 2012 року – навчальний корпус «Львівська політехніка».

   Будинок № 3 на вулиці Беринди збудували вже на початку ХХ ст., у 1909 році, за проєктом львівського архітектора і будівельника Міхала Удяма.  Спочатку у стилі пізньої сецесії була своєрідним ноу-хау, бо мала цілих 5 поверхів.  Це була чиншова кам’яниця, приміщення якої здавали різним установам в оренду. Так, на першому поверсі розташовувалася філія віденського банку «Уніон», власники якої – Адольф Лілієн із сином Едвардом замовили будівництво споруди. Це була давня сім’я банкірів, яка володіла попереднім будинком за цією адресою – триповерховим приватним банком «Сокаль і Лілієн».

  Популярним був не лише перший, але і п’ятий поверх новобудови. До 1914 року на останньому поверсі розташовувалося фотоательє «Кордиан», а також склад фільмів Товариства Радіо Філмс у Львові. Згодом там розмістили кінопрокат компанії Paramount.

  На третьому поверсі тривалий час діяла єврейська організація «Керен Каємет ле-Ісреаль», а на четвертому – Єврейський спортивний клуб «Гасмонея». Клуб мав 12 секцій, але особливою популярністю користувалися футбольна та настільного тенісу.  Єврейські організації орендували приміщення до початку Другої світової війни, і у 1939 – 1944 роках усі члени товариства загинули або у Львівському гетто, або у Янівському концтаборі.

   У післявоєнний період приміщення у будинку брали в оренду різні банківські установи, у радянський час там був популярний гастроном «Маяк». Тепер на першому поверсі розташований ювелірний магазин та бутик дизайнерського одягу Оксани Мухи.

Вулиця Беринди

   Далі переходжу до площі Катедральної, що веде до площі Ринок. На задньому плані видно собор Успіння Пресвятої Богородиці, а якщо точніше, то верхівки трьох куполів та вежу-дзвіницю (вежа Корнякта).

Площі Катедральна, що веде до площі Ринок

   І ось ми на площі Ринок. Перед нами постала міська ратуша.

  Львівська ратуша – один з головних символів міста, пам’ятка архітектури місцевого значення, внесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

   Міська ратуша – символ свободи і самоврядування громади. Спочатку дерев’яна, а від 1372 року вже мурована, ратуша мала вежу, звідки сурмач пильнував за безпекою, повідомляв про важливі події в місті та відмірював час.  Тут працювали уряд міста, суд, були в’язниця, приміщення для контролю над мірами та вагами.

  Ренесансну ратушу розібрали в 1826 році, коли завалилася її вежа. За проєктом архітекторів Йозефа Маркля та Франца Трешера одразу ж розпочали будівництво нової споруди.  Спочатку вигляд будинку львів’янам не сподобався і вони називали його «великим огидним комином». Проте з часом споруда все ж здобула прихильність містян.

  Протягом всього часу свого існування будівля ратуші була місцем перебування центральної міської влади Львова, сьогодні є резиденцією Львівської міської ради. Архітектурна пам’ятка зведена  у стилі віденського класицизму. Висота ратуші становить 65 метрів. Тут обладнано оглядовий майданчик, звідки відкривається неймовірна панорама Львова.

   Сьогодні вежа, у якій з 1851 року працює механічний годинник, та приміщення ратуші доступні для відвідувачів. На дах будинку можна піднятись, подолавши 350 сходинок. На жаль, на час війни, у цілях безпеки,  підйом на ратушу є зачиненим.

   Фонтани Львова, що розміщені на площі, теж є пам'ятками архітектури, споруджені були у 1810 – 1814 роках. Це чотири античні фігури – бог морів Нептун, його дружина Амфітрита, богиня полювання Діана і герой Адоніс. Творцем скульптур є Гартман Вітвер. На жаль, на час війни, вони теж закриті, можна лише побачити їх зображення та ознайомитись з інформацією про них.

Площа Ринок і міська Ратуша

   Прогулявшись площею Ринок, я знову повернула на Катедральну площу та пройшовши нею потрапила на вулицю Театральну. Вулиця розташована в історичній частині Львова, яка до ХVІІІ ст.  була оточена оборонним муром.  Забудова вулиці лінійна, деякі квартали утворені однією великою будівлею, як, наприклад,  Національним музеєм, колишньою будівлею Народного дому, Національним академічним українським драматичним  театром імені Марії Заньковецької..

   Нинішня Театральна вулиця у пізньому середньовіччі складалася з декількох вулиць. Кожна мала власну назву. Окрім того, деякі ділянки мали декілька назв (більшість – неофіційні), що вживались одночасно – характерне для середньовічного Львова явище. Серед відомих середньовічних назв є зокрема такі: За ятками, Різницька, Пекарська, Шпитальна Святого Духа, Францисканська, Гродська, Довга, Рутовського і з 1944 року сучасна –  Театральна.

   В архітектурному ансамблі вулиці Театральної переважають бароко, ампір, класицизм, неоренесанс та віденська сецесія.

   А я наближаюсь до місця, де знаходиться єзуїтський костел святих Петра і Павла (Гарнізонний храм святих верховних апостолів Петра і Павла) – одна з культових споруд, що знаходиться майже на головній площі Львова (вулиця Театральна, 13)

Гарнізонний храм святих верховних апостолів Петра і Павла

   Побудований храм у ХVІІ ст. за проєктом італійського архітектора Джакомо Бріано. Вважається, що архітектура костелу має риси соборної церкви Суспільства Ісуса у Римі, оскільки сам автор проєкту був єзуїтом та хотів створити для приїжджих у Львів єзуїтів власну церковну споруду. 

Зовнішнє оздоблення єзуїтського костелу Петра і Павла 

  Костел будувався у два етапи на кошти освітян. По завершенню його освятив львівський архієпископ. На той час у місті це був один з найвеличніших храмів. Його довжина склала 41 м, ширина – 22 м, а висота – 26 м. Місткість костелу – до 5 тис. освітян.

   Відомий був єзуїтський костел святих Петра і Павла ще своєю дзвіницею. До 1830 року вона була найбільшою у Львові. Її висота 100 ліктів (59,6 м). Проте в 1830 році її частково розібрали, залишивши лише перший ярус.

 В інтер’єрі костелу частково збереглись фрески, статуї святих, та не менш захоплюючими стане прогулянка його підземеллями, які збереглись до наших днів. Більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла (єзуїтський костел) у Львові».

Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла (єзуїтський костел) у Львові

   До  костелу Петра і Павла примикає будинок № 15, в якому знаходилась львівська єзуїтська колегія.  Початково була зведена за проєктом Джакомо Бріано, перебудована у 1723  та 1872 роках. У 1906 році під час реставрації у будинку відкрито фресковий живопис ХVІІІ ст. У 1948 – 1952 роках перебудовано за проєктом Генріха Швецького-Вінецького. Головний фасад влаштовано від проспекту Свободи. У 1986 році будівлю колишньої колегії передано Львівські СЗШ № 62, де тепер навчаються учні старших класів. У цьому корпусі навчального закладу також міститься шахова школа-клуб Василя Іванчука, а на третьому поверсі діють курси вивчення англійської мови «American English Center».

Будинок № 15 (зараз тут СЗШ № 62) на вулиці Театральній

   Свого часу тут навчався майбутній гетьман Богдан Хмельницький. На будівлі є пам’ятна табличка із зображенням погруддя гетьмана.

Пам’ятна табличка на будівлі  із зображенням погруддя Б. Хмельницького

  Той самий номер має і сусідня будівля колишньої Мішаної школи імені Адама Міцкевича, збудована у 1891 – 1893 роках за проєктом архітектора Юліуша Гохбергера. У споруді застосовано мотиви італійського неоренесансу. Будівлю прикрашено статуєю Адама Міцкевича скульптора Станіслава Левандовського. 1 вересня 1944 року частину приміщення цього корпусу зайняло педучилище, в іншій розмістилася базова початкова школа для педучилища, в якій викладання вперше проводилося українською мовою.  У 1848 році в цьому корпусі діяли дві львівські неповні (початкові) середні школи № 25 і № 62 міського відділу Народної освіти. Згодом все приміщення зайняли молодші класи Львівської СЗШ № 62. За радянських часів упродовж 1959 – 1984 років, тут також містився обласний будинок школярів і піонерів. 23 вересня 2008 року будівлю школи внесено до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

Вулиця Театральна

   Цікавим є будинок № 10 – житловий будинок, споруджений ймовірно архітектором Петром Полейовським у 1768 – 1773 роках на замовлення генерала Роха Вінявського. Для будівництва застосовані руїни двох давніх кам’яниць, що стояли на цій ділянці – Козловської (перші згадки, датуються  ХVІІ ст.) та Шалінської (згадка 1557 року). Перша з них належала лонгерському писареві Павлові Козловському, була триповерховою з довжиною фасаду 20,3 ліктя. Близько 1715 року  її придбав львівський райця Микола Гордон. На той час вона дійшла до такого зруйнованого стану, що за проведеною на той час оцінкою, прийняли остаточне рішення, що «кам’яниця репарації не підлягає» Цю руїну, чи як тоді називали «рудеру» у 1767 році купив перемишльський підчаший, генерал коронних військ Рох Вінятовський, власник сіл Пустомит, Волиці та Милошович.

   Кам’яниця Шалінська у 1557 році належала Феліксу Туркевичу, прозваному Шаля. У 1615 році вона стала власністю Мартина Кампіяна і його дружини Єлизавети з Абрамовичів. Мартин Кампіян був доктором медицини і бургомістром Львова, за своєї каденції збудував вежу львівської ратущі (1619 р.). Вдова Мартина Єлизавета у 1642 році продала кам’яницю за 4 тис. зол. Павлові Воянковському. У першій половині ХVІІІ ст. тут живуть Зенткевичі, потім Чечевичі. Від Чечевичів у 1768 році кам’яниця перейшла у власність Роха Вінятовського. Ця кам’яниця була званою як Єзуїтська бурса, позаяк її винаймала єзуїтська колегія для бурсаків. На час придбання її Вінятовським вона була у тяжкому технічному стані. В ніч на 20 липня 1768 року на ній залишилися дах і стеля.

   Таким чином, придбавши руїни Козловської і Шалінської кам’яниць. Рох Вінятовський перебудував їх в одну. Роботи розпочалися у 1768 році з Козловської кам’яниці. Шалінська ж стояла в руїні до 1769 року, коли мулярі почали її розбирати. Ще до Вінятовського з руїн цього будинку скористався радник магістрату Казимир Чечевич, привласнивши собі частину будівельного матеріалу: камінь, цеглу тощо. Будівництво тривало кілька років.  У 1771 році, коли будувалася кам’яниця Міхала Жевуського, то для її балкону з «фабрики» (будівельного процесу) Вінятовського закупили кам’яну плиту. Цей факт засвідчує, що будинок генерала Вінятовського на той час ще мурувався. Повне закінчення відбулося, правдоподібно, у  1773 році, оскільки 18 березня 1774 року цехові мулярі Антон Миськевич і Павло Шендерович провели оцінку новозбудованої кам’яниці. У підписаному ними звіті йде мова про новий граничний мур і про використання частини старого.  Будівництво вів мулярський майстер Йосиф Дубльовський. Він же збудував сусідню кам’яницю (вул. Театральна, 8) для раделицького старости Франциска  Девіча. Архітектором же, ймовірно, виступив Петро Полейовський. Про це свідчать деякі архітектурні деталі, які застосував архітектор у відомих за проєктом спорудах. Крім того, генерал Вінятовський, будучи людиною заможною і амбітною, не міг не скористатися послугами відомого архітектора, до того ж наділеного королівським привілеєм.  Та й оцінку граничного муру між кам’яницями 8 і 10, що на вул. Театральна, 25 серпня 1775 року провів архітектор Петро Полейовський.

   Генерал Рох Вінявський не довго тішився новим будинком, бо в скорому помер будучи бездітним. Заповітом від 24 листопада 1775 року, складеним у Чорній, свої маєтки Пустомити, Волицю, а також кам’яницю у Львові він заповів братам Йосифу, Михайлові й Антонові Вінявським. Третину кам’яниці Вінявський записав своїй жінці Уршулі з дому Шембек. Ще за життя, у 1763 році, будучи у Підгорецькому василіянському монастирі у Пліснеську, він купив там образи святого Роха і святої Уршули, небесних патронів – свого і своєї дружини – за 72 злотих. Дружина Михайла Вінявського, Антоніна, вдруге вийшла заміж за радника Галіційського апеляційного трибуналу, українця, члена Ставропігіцйського інституту, Якова Кульчицького. Після даровизни у 1786 році Йосифом Вінявським своєї частини, Яків Кульчицький став власником усієї кам’яниці Вінявських. Його прийомна дочка вийшла заміж за графа Фелікса Раціборського. Ймовірно, що це той самий Яків Кульчицький, який разом зі своїми родичами Костянтином і Михайлом залишив датовані другою половиною ХVІІІ ст.  графіті з іменами на фризі Успенської церкви у Львові (північна сторона над бабинцем). За іронією долі, ці імена увійшли в історію українського мистецтва як виконавці рельєфів Успенського фризу початку ХVІІ ст.

   У 1826 році від Якова Кульчицького (на той час уже покійного) кам’яниця перейшла до Йоганна Тренкеля. Разом із Тренкелями тут жила споріднена з ними родина Броєрів.

   У ХІХ ст., коли будинок належав Тренкелям і Броєрам, у ньому було проведено деякі внутрішні і зовнішні переробки. У 1852 році Йоганн Тренкель одне вікно першого поверху переробив на двері. Ймовірно, що Тренкелі змінили фасад, надавши йому сучасного вигляду, тобто надбудували четвертий поверх. Перші зміни відбулися на початку ХХ ст.  У 1907 році за проєктом архітектора Володимира Підгорецького збудували нову і реконструювали стару офіцини, за його ж проєктом у 1908 році реконструювали сходову клітку та зробили  деякі зміни в інтер’єрі. Того ж року Підгорецький виконав проєкт на перебудову брами на крамницю. Усі приміщення партеру перекриті хрестовими склепіннями. У приміщеннях другого поверху цього будинку у 1880-х роках проводилися художні виставки.

   В середині ХІХ ст. і у 1907 році проводились реконструкції. Над вікнами першого поверху, в місцях розміщення замкового каменю вмонтовано гротескні маски сатирів. На другому поверсі – рельєфи з військовими символами. Подібні рельєфи з обладунками були до 1939 року й на причілку, що не зберігся. Класичний доричний портик прикрашений скульптурами Марса і Мінерви. Усі скульптури виконані ймовірно Матвієм Полейовським. Статуї Марса і Мінерви у 1850 році було реставровано, можливо – перероблено Павлом Ойтелє. Існує також версія, що скульптура римської богині мудрості Мінерви виготовлена Полейовським, а бога війни Марса – Ойтелє. У архітектурі будинку поєднується стиль бароко з рисами раннього класицизму.

   У 1908 році в будинку відкрилася кав’ярня «Штука», котра прославилася вишуканим інтер’єром, виконаним за проєктом Фелікса Вигживальського, з його власними настінними розписами, а також працювала книгарня спілки «Губринович і Шмідт» до будівництва у 1892 році власного будинку Губриновичів на вулиці Театральній, 9. Нині в будинку розташований хостел «На Театральній» та Львівський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а в приміщеннях партеру – салон годинників «Женева», магазин одягу та бістро. Будинок внесений до Реєстру пам’яток архітектури місцевого значення.

   Збудована Рохом Вінявським камяниця мала дещо інакший вигляд, ніж сьогодні. На малюнку Бартницького 1843 року, що зберігається у Львівському історичному музеї, вона триповерхова, з виділеною центральною частиною, завершеною фронтоном з арматурою і трьома округлими мансардними вікнами. Дах – типовий для барокової архітектури: мансардний із заломом та люкарнами і металевою декоративною решіткою над ними. Фасад декорований гладкими пілястрами. Півциркульні вікна партеру мали віконниці.

   Сьогодні кам’яниця має чотири поверхи, без фронтону, накрита низьким дахом. Її фасад із сімома композиційними осями, декорований рустованими пілястрами, його центральна частина має незначний виступ-ризаліт. Вікна першого поверху оздоблені гротескними кам’яними чоловічими масками, другого –  рельєфами з арматурою. Основним акцентом будинку є класицистичний портик із двома парами колон, що підтримують антаблемент із  дорійським фризом, зверху якого на постаментах лежать скульптурні постаті Венери (Мінерви) і Марса, що символізують війну і мир. Між постаментами влаштований балкон на кам’яній плиті з кутою металевою решіткою, рисунок якої нагадує балкон кам’яниці на площі Ринок, 3, роботи ковалів Петра Сенковацького та Якова Зяйки. Жіноча постать є витвором того ж часу, що й будинок, а постать Марса, згідно з написом на жерлі гармати, на яку опирається Марс, ймовірно виконав скульптор Павло Ойтелє у 1850 році. Символи війни – марс і арматура – підтверджують нележність будинку людині, причетній до військової справи, якою був генерал Вінявський.

   Застосований у цій будівлі портик вирішений у класичній ордерній системі має пряму аналогію з таким же портиком у митрополичому палаці на Святоюрській горі. Обидві пам’ятки постали майже одночасно і за стилем належать до пізнього бароко з яскраво вираженими класицистичними тенденціями.

Житловий будинок№ 10 на вулиці Театральній

   Ну а я знову повертаюсь на проспект Свободи. Ще один цікавий чотириповерховий  будинок  № 27, споруджений у 1895 – 1896 роках за проєктом архітектора Зигмунта Кендзерського у мальовничо трактованому пізньоренесансному стилі. Фасад облицьовано нетинькованою червоною цеглою, прикрашено багатим ліпним декором (зокрема, лев’ячими масками) та великими майоліковими картушами. Тут містився готель «Бельв’ю» родини Ципперів. На межі ХІХ – ХХ ст. готель славився своїм концертним залом, в якому виступали маги та гіпнотизери, а також відбувалися перші сеанси. Тильний фасад будинку виходить на нинішню вул. Курбаса, 6. У цьому пасажі у 1907 – 1914 роках містився кінотеатр «Бельв’ю», відомого львівського кінопідприємця Мельхіора Майблюма, а також діяв однойменний пасаж. Від 1911 року його співвласниками стали Станіслав Фрід та Володимир Іллакович. Кінотеатр проіснував до початку Першої світової війни. Також за  Польщі містилися готель та кав’ярня «Еліт». Наприклад,  у 1920-х роках тут продавали віденські сніданки з кавою та чаєм з молоком, булочкою, яйцями, маслом та медом за 80 грошів. Вечорами влаштовували виступи коміків та музикантів, а також танці.  У 1927 році кав’ярня опинилася на перших шпальтах місцевих часописів через стрілянину у приміщенні.  Власник врятувався заявою «Нісенітниця – це твердження про те, що кафе було випадковим місцем рандеву апашів та альфонсів і що в цьому кафе відбувалися перестрілки», -  запевнив він. Запевнення були враховані, оскільки кав’ярня працювала без проблем навіть під час загальносвітової економічної кризи у 1929 – 1930 роках. Також на той час тут містилися магазин хутряних виробів Райса і Циммермана, кравецький салон та інші. Згодом тут містилася Спілка торгівців збіжжя і рільничою продукцією, магазин ювелірних виробів Гершшпрунга та магазин меблів Тенненбаума. У 1935 – 1936 роках приміщення першого і другого поверхів модернізував архітектор Фердинанд Касслер.

  У 1954 році тут заснований Львівський будинок моделей одягу, що був центром трансляції культури одягу та моди для західних областей України. У 1962 році його перетворили на проєктно-конструкторський інститут легкої промисловості. У 1968 році знову став самостійною організацією. У лютому 1992 року його перейменували на Орендне виробничо-торговельне підприємство «Будинок моделей одягу» «ГалМода». У жовтні 1994 року – чергове перейменування у Товариство з обмеженою відповідальністю «Львівський Будинок моделей «ГалМода». У 2008 році будинок моделей  припинив своє існування. У 2012 році тут відкрився торговельний центр «Опера Пасаж».

   Поруч знаходиться будинок  № 29 – чотириповерхова чиншова кам’яниця,  збудована у 1901 – 1902 роках за проєктом Якуба Соломона Кроха та Маврикія Зильберштайна у перехідному стилі від історизму до сецесії на місці старого готелю. Фасад декорований балконами з металевою балюстрадою ліпниною та завершений аттиком.  Будинок  оздоблений маскароном міфічного духа-покровителя вміщеного над брамою під балконом та жіночими погруддями вміщеними в нішах над вікнами третього поверху, які створив скульптор Петро-Віталіс Герасимович у 1902 – 1903 роках.  Над вікнами другого поверху  зберігся літній вензель «SO» - це ініціали замовника будинку С. Орауша. Будинок сполучений пасажем з кам’яницею на вулиці Курбаса, 8. Нині на першому поверсі будинку містяться суші-бар «Япона Хата», весільний салон «Оксі» та ювелірна крамниця «Сюрприз».

Будинки  № 27 і № 29 на проспекті Свободи 

А ось і серцевина Львова - Національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької. В цьому театрі вже більше ста років звучать голоси всесвітньо відомих оперних співаків.  Він є одним з найкращих театрів Європи.

 Подивіться на нього зовні, які різноманітні форми на фасаді.  Перед нами величні колони, ніші з алегоричними  скульптурами, балюстради,  балкони, арки.  А як багато виглядає скульптурний декор: скульптура Трагедії з кинджалом в руці, Комедія з маскою, давньогрецькі музи, десятифігурна композиція «Радощі і страждання життя», скульптура «Слава» з пальмовою гілкою та інші.

Будівництво театру розпочалося у 1897 році і тривало три роки. У 1900 році театр відкрився для глядача прем’єрою опери «Янек» В. Желенського.

 Цікавим фактом є те, що для будівництва театру, спеціально змінили природний рух річки Полтви. Тепер вона тече під львівською бруківкою. Адже в центральній частині міста майже не залишилося місця для будівництва театру.

 Ще один цікавий факт пов'язаний зі скульптурою «Слава» з пальмовою гілкою, що прикрашає центральний фасад будівлі. Львів’яни, придивляючись до скульптури, помітили, що вона ніби вагітна. Професор гінекології Марс почав стверджувати, що вона вагітна, точніше натурниця, з якої ліпили скульптуру, в той час була вагітною. Але багато було і протиріч: дехто стверджував, що фігура виконана у стилі ренесансу і має округлі форми. Щоб розібратись у цьому, професор звернувся до скульптора і попросив адресу натурниці. Коли професор зі своїми друзями прийшов за вказаною адресою, то їх зустріла жінка з дитиною. Натурниця підтвердила, що була на той час вагітна, а також нехитрі підрахунки професора, дозволили довести свою теорію.

 Будівля виконана в класичних традиціях, з елементами бароко та ренесансу, яка вражала своєю пишністю та ефектністю декору. Над дизайном працювали кращі майстри Львова та Європи.

 Перед театром розміщений фонтан. Тут завжди збирається багато людей. Це новий фонтан, сучасний, але на цьому місці не завжди був фонтан і не завжди був таким.

Раніше на площі перед театром була клумба, потім – пам’ятник Леніну, а згодом знову клумба і фонтан.

 Формування проспекту Свободи – фактично другого ( після площі Ринок) історичного центру Львова – почалося в 1780-ті роки. До 1800 року вальні укріплення перепланували – так сформувався бульвар. Завершення будівництва Міського театру (нині Оперний) в 1900 році стало важливим акцентом просторової композиції проспекту,  а перспективний вигляд на новий театр став одним з найпривабливіших у львівському урбаністичному ландшафті.

Збудувати пам’ятник  Леніну в центрі міста планували ще в 1940 році, про це засвідчила мармурова плита з відповідним написом. Під час німецької окупації міста стелу знищили,  а на її місці поставили кубічної форми пам’ятний знак із чашею та вічним вогнем і написом, ознаковуючим теперішній проспект Свободи – Адольф Гітлер-рінг.

Після закінчення війни, у 1945 році Рада народних комісарів УРСР та Центральний комітет КП (б) прийняли постанову, аби таки спорудити у Львові пам’ятник Леніну. 22 квітня 1945 року урочисто заклали пам’ятник. Розглядали кілька варіантів місця спорудження пам’ятника – площа Бернардинська (тепер площа Соборна) та верхівка Замкової гори. У зв’язку з тривалим узгодженням виконавця, браком коштів для пам’ятника, замість призначеного терміну відкриття у 1948 році, пам’ятник відкрили 20 січня 1952 року, а у вересні 1990 року демонтували.

 У травні 2008 року перед Оперним театром запрацював фонтан. Це був перший штучний водограй, який збудували у Львові за часів незалежності.

А вже через 10 років було вирішено площу міста зробити більш сучасною, тому була проведена реконструкція. Старий фонтан демонтували, а замість нього розробили і втілили в життя проєкт площі з новим технологічним сухим фонтаном. Бюджет проєкту склав близько 2-х млн доларів США. Велику частину витрат взяв на себе благодійний фонд «Сокар Благо» (фонд азербайджанської компанії) Раніше фонд вже інвестував в культурно-архітектурні проєкти, такі як парк Гайдара Алієва в Києві і парк Дружби в Ірпені. Витрати на демонтаж старої площі взяла на себе мерія міста Львів.

Головним завданням проєкту було зробити площу міста сучасною і цікавою, підкресливши архітектуру головного фасаду оперного театру. Рішенням стала незвичайна форма, яку вибрали архітектори. Площа отримала силует скрипки, гриф якої примикає до оперного театру. Струни виконані азбукою Морзе RGB LED підсвічуванням і читаються як «Місце можливостей».  Ще одна особливість в тому, що струмені води з фонтану грають в такт звучання відомих симфонічних творів українських і азербайджанських класиків.

Проєкт реконструкції Фонтану розробили київські архітектори. Автори: Іван Юнаков, Андрій Карпов, Ярослав Катрич, Максим Астрейко, Володимир Томіленко.

Національний академічний театр опери та балету ім. Соломії Крушельницької

   Ну а ще я завітала у Вірменський квартал на вулицю Вірменську, яка є однією з найстаріших вулиць Львова. Починається вона від проспекту Свободи і веде аж до Домініканського монастиря. У Середньовіччі це була головна вулиця Вірменського кварталу.  Офіційна назва вулиці від 1871 року.

   В архітектурному ансамблі вулиці Вірменської переважають ренесанс, бароко та класицизм. Більшість будинків внесено до Реєстру пам’яток архітектури національного та місцевого значення.

    Ну а мене ця вулиця заманює до себе своїм Вірменським двориком. Це місце, звісно, відоме всім, адже без його відвідування не проходить жодна екскурсія історичною частиною міста та й кожен гість міста намагається завітати у цей неймовірний куточок середньовічної краси.

Архітектурному ансамбль вірменського собору

   Вірменський дворик – це історична і символічна локація. Тут проходили зйомки багатьох фільмів, знімались рекламні ролики та проходить безліч різних фотосесій. Мені теж пощастило побачити весільну фотосесію.

Вірменський дворик

   Вірмени є найдавнішими жителями Львова. Уже в ХІV cт. Вони почали будувати в центральній частині міста храм Успіння Пресвятої Богородиці. Він залишається діючим до сьогодні.

   У той час сформувалась архітектура та ансамбль вірменського дворика, ХVІ ст. датується час появи вірменського банку«Mons Pius», який вважається найдавнішим у місті. Тоді ж з’явилась і дзвіниця вірменської церкви, а дещо пізніше – палац вірменських архієпископів. У ХVІІІ ст. у дворику поставили колону з фігурою Святого Христофора. Її звели в честь вірменського судді Христофора Августиновича – знаного мецената.

Колона з фігурою Святого Христофора 

   Вірменський дворик – це тихе і затишне місце, камерна атмосфера і цікава та незабутня локація. Водночас, тут багато деталей, що можуть розповісти більше про жителів давнього Львова. Тут наче квест-локація.

Вірменський собор

   На забудьте  глянути під ноги, на плити, адже на цьому місці був вірменський цвинтар. Фігура Богородиці, яка зі сторони вулиці Вірменської, прикрашала вже не існуючу Краківську браму. Вартою уваги є і дерев’яна каплиця «Голгофа» у подвір’ї храму, яка датується ХVІІІ ст. Навпроти неї скульптура Ісуса, який несе Хрест.

   У цьому просторі є автентичні барельєфи, а ще – вотивні хрести хачкари. З північної сторони храму, де колись були монастирські приміщення, однією з найдавніших із збережених у Львові скульптур – Ісуса з Томою Невіруючим.

 

Вірменський дворик

   Цікавим є те, що ансамбль Вірменського собору має адресу вулиця Вірменська № 7, № 9, проте потрапити до Вірменського дворика можна як з вулиці Вірменської, так із вулиці Лесі Українки, які йдуть паралельно, там існує наскрізний прохід. А от вхід до Вірменського собору знайти не так просто, адже він знаходиться зовсім на іншій вулиці – Краківській, яка проходить перпендикулярно до вулиць Вірменської і Лесі Українки. Для цього необхідно вийти з Вірменського дворика на одну з вулиць і пройти до собору. Саме з Вірменського дворика до собору ви не потрапите ніяк.

   Я зайшла до Вірменського дворика з вулиці Вірменської, а вийшла на вулицю Лесі Українки. Коли будете виходити  біля банку під аркою до вулиці Лесі Українки, по якій колись проходив оборонний мур, то не забудьте оглянутися назад і підняти голову угору – там ви побачите незвичний дзеркальний годинник. Цифри і стрілки на ньому йдуть у зворотньому напрямку. Цей прохід неофіційно названий в честь Параджданова, якому присвячений і ресторанчик вина. Більше інформації можна дізнатись в моєму окремому пості «Ансамбль Вірменського собору у Львові».

Незвичний дзеркальний годинник у проході до Вірменського дворика з боку вулиці Лесі Українки

   На вулиці Краківській є ще один храм –  церква Преображення Господа Нашого Ісуса Христа (скорочена назва: Преображенська церква).

   Церква Преображення постала на місці церкви Пресвятої Трійці отців Тринітаріїв. Наприкінці ХVІІІ ст. за розпорядженням цісаря Йосифа ІІ в навколишньому монастирі відкрили університет. У 1848 році під час революційних подій будівлі університету були зруйновані артилерійським вогнем та пожежею. Згодом імператор Франц Йосиф І подарував їх «своїм вірним русинам». На основі збережених мурів почалось спорудження другої (після Успенської) греко-католицької церкви в місті.

Церква Преображення Господа Нашого Ісуса Христа 

  Будівництво тривало двадцять років (1878 – 1898). Проєкт храму в стилі історизм був розроблений Сильвестром Гавришкевичем. Над оздобленням храму працювали митці Леонардо Марконі, котрий створив 12 скульптур апостолів та декоративні прикраси і Тадей Попель, котрий створив образи до іконостасу.

   29 квітня 1906 року церкву було освячено митрополитом Андреєм Шептицьким. Після років репресій та перебування в підпіллі Переображенська церква першою у Львові повернулася до УГКЦ: 29 жовтня 1989 року.

 

Преображенська церква

   На цьому моя сьогоднішня прогулянка Львовом завершується, але я впевнена, що це не останнє моє відвідування Львова. Незважаючи на те, що я тут не вперше, мені б хотілося  ще багато чого тут побачити, прогулятись наступного разу, але вже зовсім іншими вулицями. Адже архітектура тут неймовірна, але й не менш цікавими є історії спорудження будівель, людей, які в них проживали та ще багато прихованих  загадок і таємниць.

-          А ви відвідували Львів?

-          Які цікаві та незвичні місця вам вдалось відвідати?

-          Які архітектурні пам’ятки вам найбільше сподобались?

-          Якими вулицями ви гуляли?

-          Які музеї відвідали?

-          В яких закладах вам вдалось смачно поїсти?

-          Поділіться своїми враженнями.

НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР