Монастир святого Онуфрія у Львові

 

   Монастир святого Онуфрія у Львові – одна з найважливіших і найдавніших українських святинь, розташованих в княжій частині міста. Він має глибоку історію, давню релігійну та освітню діяльність, архітектурну спадщину, а також є колискою українського книгодрукування. Саме тут була видана найперша друкована книга України.

   Отже, кожному туристу та гостю міста раджу відвідати це неймовірно чудове та затишне місце, адже дістатись до нього нескладно, навіть, прогулюючись центром міста можна ненароком пройтись трохи далі, за межі історичної частини Львова. Запевняю вас, що там ви поринете в не менш цікаву архітектуру, а якщо зануритись далі, то й в історію. Отже, рушаємо.

   Орієнтиром може слугувати Львівська Національна опера, далі рухатись проспектом В’ячеслава Чорновола, потім повернути праворуч на вулицю Детька і повернувши ліворуч продовжити шлях вулицею Богдана Хмельницького, де й знаходиться монастир. Це займе всього хвилин 10 – 15.  Для кращого орієнтування раджку завітати в Інформаційний центр, де вам безкоштовно запропонують карту Львова, а також дадуть безліч корисних порад, або ж скористатись Марs.me (безкоштовний мобільний застосунок, який може працювати навіть без підключення до інтернету).

   Монастир святого Онуфрія – монастир Української Греко-Католицької Церкви, архітектурна пам’ятка Львова, пов’язана з давньоруським Львовом. Розташовується на вулиці Богдана Хмельницького.

   Але щоб дізнатись більше про цю архітектурну пам’ятку, треба заглибитись в її давню історію.

   Крокуючи вулицею Богдана Хмельницького повз обитель отців-василіян, неможливо оминути поглядом невелику печеру святого Онуфрія. І це не випадково. Майже всі давні василіянські монастирі в певний спосіб пов’язані зі святим Онуфрієм Великим, пустельником, який жив у ІV ст. Одні мають назву святого, інші – його фігуру чи величаву ікону.

   Може виникнути запитання: чому? Справа в тому, що святий Онуфрій є покровителем монашого життя, а отже, –  прикладом для наслідування! І ця давня обитель, до якої ми зараз рухаємось, названа на честь цього великого святого. До Другої світової війни перед головним входом в невеличкій печері під дзвіницею містилася маленька фігура святого Онуфрія. Тепер її вже немає – у 90-х роках ХХ ст. внаслідок реконструкції сходів печеру розширили, а на камені зобразили Христа, який молиться в Оливному саду. Люди, ідучи вулицею, тут хрестяться і моляться. 

Оборонні мури Онуфріївського монастиря

   Монастир святого Онуфрія зовсім не схожий на усі інші – відносно велика територія, 500 метрів по периметру, оточена муром, там є і город, і сад, і клумби, і газони – багато в чому нагадує православний, хоча від заснування чотири століття він дійсно був православним. Нині він греко-католицький і офіційно називається: монастир святого Онуфрія Провінції Отців Василіян Найсвятішого Спасителя.

   Монастирський комплекс нині займає площу в 1,4 га, включаючи великий сад-сквер. До його саду входять церква святого Онуфрія, келійний корпус, господарсько-готельний корпус і дзвіниця.

   Витоки існування древнього львівського Онуфріївського монастиря, як і багатьох інших храмів та монастирів, губляться десь в імлі століть.  З нечисельних відомостей про початковий етап його існування збереглися лише спірна згадка в підробленій грамоті про привілеї для Миколаївської церкви нібито від 1292 року (підтверджена польським королем через півтора століття) та археологічні дослідження, що дають підставу стверджувати про приналежність першої споруди на цьому місці до княжих часів.

   Отже, монастир датують приблизно ХІІІ ст. Збереглось мало відомостей про ранній і зокрема княжий період (до завоювання Львова Казимиром ІІІ). Хоча тимчасові рамки будівництва храму при обителі більшістю дослідників звужені до періоду правління князя Лева Даниловича, дружина якого Констанція Угорська видала фундуш на будівництво храму святого Онуфрія біля підніжжя Замкової гори.

   Бартоломей Зиморович (виходець із вірмен) у своїй праці «Leopolex triplex» стверджує, що князь Лев І Данилович віддав Святоонуфріївському монастирю на зберігання ікону Богородиці, написану нібито самим Лукою Євангелістом, яку Володислав Опольський підступом викрав і вивіз до Ченстохови (Польща). Нині її називають Ченстоховською іконою або «Чорною мадонною». Історія цієї ікони дуже заплутана. Її нібито написав сам євангеліст Лука, потім вона мандрувала багатьма країнами, доки не потрапила до рук православних Галицько-Волинських князів, зокрема до Лева Даниловича, який тоді жив у місті Белз (Україна, Львівська область), і там, згідно з офіційною версією, передав ікону на зберігання православному духовенству. Хоча Зиморович говорить про те, що ікона зберігалася в Онуфріївському монастирі. 

Онуфріївський монастир

   Подальша доля цієї ікони така. У 1382 році сілезький князь Володислав Опольський, який тоді правив Галичиною після припинення Галицької династії Рюриковичів, хитрістю заволодів іконою і перевіз її із Белза до Львова, а потім до польського міста Ченстохова, де вона зберігається і нині. Легенда стверджує, що так наказала йому зробити сама Богородиця, яка врятувала Белз від татарської навали за «посередництва» чудотворного образу – ікона, яку в руках князя пронизала татарська стріла, опустила на військо кочівників густу імлу, вони злякалися і відступили від Белза. Говорять, що князю Володиславу Опольському, який перевіз ікону з Белза, уві сні з’явилася Діва Марія і веліла перенести йому святиню на Ясну Гору, саме там, за її вказівкою, було засновано монастир паулінів, де ікона й перебуває донині. Зараз Ченстоховська ікона є найбільшою святинею Польщі. З образом пов’язано багато легенд, які передаються з покоління в покоління.  Ці історії поєднують в собі релігійні вірування, історичні події та народні перекази, і формують особливе ставлення до святині.

   Одна з найдавніших і найпопулярніших легенд стверджує, що ікону написав сам євангеліст Лука. За цією версією, він створив образ на дошці, що була частиною столу в будинку святого сімейства в Назареті. Хоча наукові дослідження датують ікону пізнішим часом (ІХ – ХІ ст.), ця легенда підкреслює її надзвичайну давність та сакральність.

   Ікона має тісний зв'язок з українськими землями. За переказами, як ми вже знаємо, її привіз до Белза (місто на території сучасної України) галицько-волинський князь Лев Данилович.  Коли на Бельзький замок напали татари, жителі міста винесли ікону на фортечні мури, молячись про захист. Одна з татарських стріл влучила в лик Богородиці, і з рани потекла кров. Після цього на ворогів опустилася непроглядна темрява, в якій вони почали битися між собою, і згодом відступили. Ця легенда пояснює наявність шрамів на лику Богородиці.  

   Інша версія щодо походження шрамів пов’язана з нападом гуситів на Ясну Гору в 1430 році. За цією легендою, іконоборці пограбували монастир і спробували викрасти ікону. Коли вони везли її на возі, коні раптом зупинилися і не могли зрушити з місця. Один з гуситів, розгнівавшись, вдарив ікону шаблею, залишивши на ній глибокі порізи. Легенда говорить, що після цього рука його всохла, а сам він незабаром помер. Відтоді, скільки б разів не намагалися реставратори приховати шрами, вони дивом знову з’явилися на лику Богородиці.

   Ченстоховська ікона стала символром польської державності та національного духу. Під час «Потопу» (шведського вторгнення в ХVІІ ст.) монастир на Ясній Горі був обложений, але героїчно витримав. Це диво приписали заступництву Ченстоховської Богородиці, і після перемоги король Ян Казимир проголосив її «Королевою Польщі».

   Ці легенди, попри їхнє міфологічне підгрунтя, відображають глибоку віру народу в чудодійну силу ікони та її роль у ключових історичних подіях. Вони перетворити Ченхостовську ікону на національний скарб, до якого щорічно приходять мільйони паломників з усього світу.

Вхід до монастиря крізь арку дзвіниці

   Також існує досить специфічний документ, що стосується давнього монастиря – фальсифікована у ХV ст.  грамота про нібито наданий у 1292 році привілей церкві святого Миколая від короля Руси Лева Даниловича, у якому зокрема згадується Онуфріївський монастир. Цей фальсифікований привілей був підтверджений королем Казимиром ІV Ягеллончиком у 1448 році. У 1460 і 1463 роках львівський міщанин Степан Дропан зробив пожертвування на монастир (дата певний час вважалась датою заснування). У 1550 році за кошти князя Костянтина Острозького було зведено муровану церкву, яка стала основою сучасного храму. Вона складалася з двох частин: церкви святого Онуфрія та каплиці святої Трійці.  1573 року Іван Федоров заснував в монастирі друкарню, з якої вийшли львівський «Апостол» та «Буквар». Королівський акт від 15 жовтня 1582 року дозволяв монастиреві користуватись водогоном, що проходив його територією. 1583 року на території монастиря поховано одного з першодрукарів Івана Федорова (була надгробна плита з епітафією про те, що він у Львові «Друкование занедбалое оновил».

   Монастир став одним з «каменів спотикання» у стосунках між владикою Гедеоном (Балабаном) та львівським братством. 13 листопада 1589 року константинопольський патріарх  Єремій ІІ звільнив монастир від підпорядкування Унівському монастиреві. Від цього часу він перебував під протекторатом Львівської Ставропігії (підпорядковувався, за одними відомостями, безпосередньо Константинопольському Патріярху, за іншими – митрополиту).

На території монастиря

   Протягом ХVІІ ст.  Львівський Онуфріївський монастир не раз горів: потерпів від великої пожежі Краківського передмістя 1623 року та значно постраждав під час турецької облоги 1672 року, але кожного разу відбудовувався: закладка нової дзвіниці в 1651 році (закінчена через тридцять років дерев’яною конструкцією), освячена єпископом Йосифом Шумлянським оновленої церкви 10 жовтня 1680 року, закінчення будівництва чотирьох кам’яних келій в 1683 році, а десять років потому замість паркану комплекс отримав оборонну стіну з бійницями.

   З кінця ХVІ ст.  при монастирі працювала школа, відома як школа «для неимущих и малоимущих» хлопців.  Тут діти з небагатих сімей мали змогу навчатись, і навіть заробляли гроші, перекладаючи листи, отримані від патріарха. Молодших школярів навчали грамоти, а старші спудеї вивчали грецьку і латинську мови. Також при монастирі проводили уроки хорового співу та постановки шкільного театру.

   У ХVІІ ст. монастир мав оборонний характер, оточений муром з бійницями. У 1708 році було прибудовано вежу-дзвіницю.

    І хоча протягом наступного ХVІІІ ст. кількість братії постійно скорочувалася (досягнувши чотирьох чоловік), це аж ніяк не позначилося на подальшому перетворенні комплексу: добудована, покрита куполом і увінчана хрестом Троїцька каплиця (1701 рік), через сім десятиліть архітектором Почаївської лаври був розроблений план генеральної реконструкції комплексу, який з різних причин так і не був втілений в життя, в 1776 році Троїцька каплиця стала правою навою Онуфріївської церкви після руйнування стіни між ними, а ще за чотири роки його поєднали з вулицею кам’яні сходи.  

   З 1708 року, після переходу Львівської Ставропігії на унію, підпорядковувався Риму. Від 1672 року незалежний від Ставропігії. 1767 року монастир став Василіянським.

   В 1815 році австро-угорська влада закрила василіянський монастир при соборі святого Юра, братія якого перебралася до Онуфріївської обителі.

Монастирське подвір'я

   Різкий стрибок кількості ченців зробив необхідністю термінову розбудову комплексу, яка почалася в тому ж 1815 році і тривала сім років. В ході розбудови над старими келіями та шпиталем надбудований ще один ярус таким чином, що периметр утворив партер, а над дзвіницею розібрана дерев’яна надбудова, яку замінив кам’яний ярус створений за проєктом архітектора Франца Трішера молодшого, храм набув багатогранний пресвітер і захристію, створені  двохсходові сходи зі статуєю святого Онуфрія в ніші.

   Останні кардинальні модернізації (добудована північна нава, кількість вівтарів доведено до трьох, поставлений новий іконостас пензля Модеста  Сосенка, закриті залишки древніх розписів, були проведені в церкві святого Онуфрія на початку ХХ ст. під керівництвом Івана Левинського, за проєктом архітектора Едгара Ковача.

   У 1895 році громадський і релігійний діяч Андрей Шептицький став ігуменом Святоонуфріївського монастиря, а через два роки разом з Платонідом Філясом, заснував на його території редакцію релігійного часопису «Місіонар», який став «першим живим духовним словом» і мав чималу популярність серед українського населення.

Хрест з розп'яттям Ісуса

   Сорокові роки ХХ ст. були для монастиря найважчим періодом.  Посилювалось переслідування монахів радянською та угорською владою, аби вони зреклися віри.  Проте жорстокі катування та заслання не могли зламати духівників.  Навпаки, деякі монахи мали достатньо сміливості, щоб висловити свій протест владі. Наприклад, жив колись у Львові такий отець Антоній. Коли його призначили єпископом, він отримав лист-погрозу, що йому «виріжуть печінку», якщо не відмовиться від нової посади.  Відповідь отця усіх вразила: він написав, що не відмовиться від чину і навіть буде їм вдячний, якщо вони зроблять те, що написали, адже він давно вже хотів швидше потрапити на небо, а печінка – саме той орган, що його найбільше турбує.  

   Монастир проіснував до 1946 року (ліквідований московсько-більшовицькою владою). Центральний василіянський архів і бібліотеку, що розміщувались на той час в монастирі розподілено між державними архівами і бібліотеками. Вони були надзвичайно цінними, але їх спіткала трагічна доля. Усі фонди, які налічували тисячі документів та рідкісних книг були конфісковані радянською владою. Значна частина матеріалів була безповоротно втрачена або знищена. Ця подія стала однією з багатьох сторінок трагічної історії Української Греко-Католицької церкви та її культурної спадщини в часи радянського режиму.

Господарсько-готельний комплекс

   Приміщення використовувалось спочатку як склад, а потім там був Музей етнографії. 1977 року тут відкрито Музей Івана Федоровича (Федорова – за радянською версією). Того ж року на території монастиря розміщено трифігурну композицію, що зображує Івана Федоровича з двома помічниками. Скульптор А. Галян. 1989 року монастир повернено василіянам. Музей перенесено до приміщень на вулиці Коперника і нині має назву Музей мистецтва давньої української книги. Скульптурну групу також перенесено.

З 1904 року досі (з перервою на період підпільної діяльності Української Греко-Католицької церкви у 1946 – 1989 роках) монастир святого Онуфрія є осідком протоігумена Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні василіянського Чину святого Йосафата. Станом на лютий 2011 року в монастирі проживало 22 ченці, в тому числі 14 ієромонахів.  Намісником монастиря з 2024 року є о. Пантелеймон Трофімов, ЧСВВ.

Часто гостями монастиря ставали відомі українські вчені та митці. Так, відвідати монастирську бібліотеку приходили такі видатні постаті, як Олександр Колесса, Іван Огієнко,  Василь Щурат, Іван Франко, Іван Крип’якевич, Ярослав Гординський, Кирило Студинський, Степан Томашівський, Маркіян Шашкевич, Антоній Петрушевич, Денис Зубрицький, Яків Головацький, як один зі співзасновників об’єднання «Руська трійця», проявив чималий інтерес до вивчення фондів бібліотеки. Обстежуючи архівні зібрання письменник відкрив для науки цінні пам’ятки давньоукраїнського законодавства – Кормчі книги ХІІІ – ХІV ст.  і чимало активних джерел: грамот, листів тощо. Вибраний перелік пам’яток він публікує в альманасі «Русалка Дністрова» під назвою «Бібліографічний опис давніх слов’янських рукописів», наявних у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові. 

 Монастирська церква

   Монастирська бібліотека

   На території монастиря розміщена одна з найстаріших і найбагатших бібліотек  міста Лева.  У ній збереглися сотні безцінних книг і наукових праць, близько п’ятисот рукописів та рідкісних видань, хронік, історичних документів, накопичених впродовж трьох століть. Завдяки цій бібліотеці до нашого часу збереглася велика кількість рукописів, стародруків і документів, а отже і мудрість минулих століть та історичний досвід нашої держави (але ж як ми вже знаємо, багато цінних  матеріалів було знищено радянською владою).

   Монастирська церква

   Історія церкви святого Онуфрія тісно пов’язана з історією самого Онуфріївського монастиря, що є однією з найдавніших святинь міста. Її історія охоплює понад сім століть і відображає ключові події в житті Львова та українського народу.

   Церква святого Онуфрія заслуговує на особливу увагу, протягом років існування вона перебудовувалася і вдосконалювалася. Її будівництво тривало чотири століття і завершилося у 1902 році.

   Існування церкви датується княжими часами. Львівський дослідник Володимир Вуйцик припускав, що церква спочатку була дерев’яною і знаходилась дещо ближче до Замкової гори. Заснував її князь Лев Данилович. Археологічні розкопки підтвердили існування давнього храму та поховань ХІІ – ХІІІ ст.  Згоріла  під час боротьби Любарта Гедиміновича і Казимира ІІІ за Львів у середині ХІV ст.

   До середини ХV ст. церква була дерев’яною і неодноразово перебудовувалась. 

   Храм був відновлений і згадується в 1453 році при польському правлінні, а трьома роками пізніше на кошти багатого львівського міщанина Степана Дропана був відбудований і монастир, а також ним братії була подарована успадкована від тестя Яна Зоммерштайна друкарня.  Отже, до середини ХV ст. церква була дерев’яною і неодноразово перебудовувалась.  

Церква святого Онуфрія

   А через тисячоліття монастир святого Онуфрія отримав один  з перших привілеїв польського короля Казимира ІV Ягеллончика, яка, втім не врятувала його від воєн та пожеж, які із завидною регулярністю спопеляли столицю Галичини.

   На початку ХVІ ст. те, що залишилося від головного храму святині під Замковою горою було перебудовано коштами і стараннями київського воєводи Костянтина Василя Острозького на однонавову кам’яну Онуфріївську церкву. Тоді ж був модернізований монастирський комплекс. Над головним вхідним порталом церкви розміщено дату 1518.

   Проте часті набіги татар на місто залишили свій слід і на стінах храму, який  довелось практично відбудовувати.  Близько 1550 року на кошти князя Костянтина Острозького завершено будівництво двох нових мурованих церков на нинішньому їх місці. Це були церква святого Онуфрія і церква святої Трійці, що прилягали одна до одної, але фактично функціонували окремо, кожна – із власним входом. Однак дослідження 1993 року, проведені Костянтином Присяжним, Миколою Бевзом, А. Мартинюк та студентами В. Романюком, В. Рижим та В. Накопало, показали, що кладка з коленого каменю, збережена аж до вінцевого карнизу основної нави має давніше походження. За новою версією 1550 року скоріш за все проведено лише реконструкцію, під час якої збоку прибудовано другий храм (святої Трійці). Водночас у самої церкви святого Онуфрія розібрано чільну стіну фасаду, храм видовжено і перемуровано склепіння. Відповідно постав ряд наразі нерозв’язаних питань про те, якими були первісні склепіння, чи існували бані.

Територія монастиря

   Після пожежі 1623 року, нападу Б. Хмельницького і московитів 1655 року, турецько-татарської облоги 1672 року храм відбудовано і наново освячено 10 жовтня 1680 єпископом Йосифом Шумлянським.  Після кожної руйнації його відбудовували, додаючи оборонні елементи.  Впродовж 1693 – 1698 років довкола території монастиря було вибудовано мур, який зберігся й до сьогодні.

   1770 року невідомий почаївський архітектор виконав проєкт повністю нової церкви і монастиря в барокових формах, котрий однак не був реалізований. Автором проєкту був, ймовірно, Готфрід Гофман. 1776 року церкви з’єднали в один об’єм під керівництвом архітектора Франциска Кульчицького. 1777 року було розібрано стіну, що відділяла наву від презбітерію, мала проходи на місці царських і дияконських врат іконостасу. Дана стіна – архаїчний архітектурний  елемент, характерний для українських церков ХV – ХVІ ст.  Одночасно підлогу вівтарної частини піднято на дві сходинки. 1821 – 1824 р. за проєктом Франца Трешера (молодшого) добудовано притвор.  У 1902 році за проєктом Едгара Ковача будівничий Іван Левинський спорудив північну наву, у результаті чого пам’ятка має вигляд тринавного храму. Сучасний вигляд церкви – це конгломерат різночасових нашарувань. Теперішнього вигляду церква і монастир набули у 1815 – 1820 роках.  У 1821 – 1824 роках до церкви прибудували притвор.  У 1902 році за проєктом Івана Левинського було споруджено північну наву, що надало храму сучасного тринавного вигляду.  1906 року храм розписаний художником Йозефом Балою поверх стінопису Мартина Яблонського 1854 року. Церква відома також своїм цінним іконостасом, виконаним у 1901 – 1908 роках у псевдобароковому стилі, ікони писав відомий художник модест Сосенко.

   Про іконостас церкви відомо,  що 1777 року він був перебудований за зразком іконостасу церкви святого Миколая, львівським різьбярем Іваном Щуровським. До нашого часу не зберігся. 1820 року новий іконостас виконаний Лукою Долинським. 1908 року його замінено новим, з іконами Модеста Сосенка, із різьбою на зразок краснопущанського іконостаса.

   У 1885 році в церкві встановили нові органи (без відома митрополичого Ординаріату).

   Великою окрасою церковних сходів є ковані металеві поручні, які проєктував і виготовив талановитий митець Олег Боньковський в 1998 році.

   Сьогодні це діючий храм і важлива духовна та історична пам’ятка Львова.

   Архітектура

   Архітектура церкви святого Онуфрія – це унікальне поєднання різних стилів, що відображає її багатовікову історію та численні перебудови. Вона є яскравим прикладом оборонної сакральної споруди, яка з часом набула рис бароко та класицизму.

   Спочатку монастирський комплекс мав фортифікаційні риси. Церква була оточена потужними мурами з бійницями, що дозволяло їй служити укріпленням. Цей оборонний характер простежується в масивності стін та загальній суворості архітектури.

   Архітектурний стиль храму поєднує елементи ренесансу та бароко з пізнішими вкрапленнями класицизму. Багато перебудов, особливо у ХVІІ – ХVІІІ ст. , надали йому барокових рис.

   Храм святого Онуфрія у сучасному вигляді являє собою кам’яний тринавовий триапсидний кам’яний обсяг з двома головами над бічними навами і сигнатуркою над центральною. Головний фасад центральної довгої нави виконаний у стилі класицизму,  прикрашений поярусно чотирма нішами із зображенням святих, а вертикальну вісь входу з ренесансним архітравом продовжує вітражне вікно та бароковий фронтон. Прикрашений пілястрами (плоскими колонами), що підкресюють його вертикальні лінії.  

   Над центральною навою розташований купол, який надає храму урочистості та величі. Купол увінчаний хрестом, що підкреслює сакральне призначення будівлі.

   Бічні коротші мають кам’яні сходи до порталу входу, овальне вікно зі штропсами в обрамленні рослинного орнаменту і круглу нішу на фронтоні із зображенням всевидючого ока. З північного боку до церкви прибудовано притвор, що є пізнішим елементом. 

Вхід до церкви

   Інтер’єр

   Інтер’єр центральної нави колись представляв собою прямокутник під бочковим перекриттям з люнетами, а після реконструкції ХІХ ст. продовжений гранованим пресвітером. Його загальний аскетизм акцентує увагу на витонченому високому чотириярусному тематичному іконостасі.

   Іконостас в Онуфріївському монастирі у Львові має цікаву і непросту історію, пов’язану з кількома  відомими митцями.

Іконостас в Онуфріївській церкві

   Існує інформація, що у ХVІІІ ст. іконостас був створений видатним художником Лукою Долинським та різьбярем Iваном Щуровським. Однак, за деякими даними, цей іконостас не зберігся.

Інтер'єр храму

   На початку ХХ ст.  був створений новий іконостас у псевдобароковому стилі. Ікони для нього у 1905 – 1909 роках писав відомий український художник Модест Сосенко. Цей іконостас є одним із ранніх і найвидатніших творів Сосенка в монументальному релігійному малярстві. Він був створений на замовлення митрополита Андрея Шептицького.

 Розп'яття Ісуса Христа

   На жаль, іконостас дійшов до нашого часу не в повному складі. Крім того, деякі джерела вказують, що приблизно у 1980-х роках ікони були непрофесійно перемальовані, що приховало оригінальний авторський живопис Модеста Сосенка.

   Таким чином, сучасний іконостас є цінною пам’яткою, яка відображає роботу одного з найвидатніших українських художників-модерністів. 

Хори храму

   Бічні  вівтарі завершені гранованими апсидами, нави перекриті хрестовими склепіннями, що переходять в куполи, закладені на луках з вітрилами. 

   Стіни та склепіння церкви були розписані на початку ХХ ст. художником Йосипом Балою. Розписи виконані в неовізантійському стилі і створюють величну, гармонійну атмосферу. На них зображені біблійні сюжети, постаті святих, а також композиції, присвячені історії монастиря. 

Склепіння храму

 Інтер’єр церкви підкреслює її давній статус і духовну спадщину, поєднуючи художні традиції різних епох.

Ікона із зображенням святих

   Дзвіниця

   Дзвіниця церкви святого Онуфрія – це одна з найвизначніших частин архітектурного комплексу монастиря, прибудована у ХVІІІ ст. і є однією з домінант комплексу.

   Дзвіниця, яка служить одночасно і входом до монастиря та церкви, виконана в стилі класицизму і розписана українськм художником Лукою Долинським. Впродовж століть вона виконувала різноманітні функції. Має чотири яруси, квадратна (бік 10 м) і завершується куполом зі шпилем. Побудована з тесаного каменю та цегли.

   Основними декоративними елементами споруди служать глибокі аркові віконні отвори і ніші, чотири з боку вулиці і одна з двору, в яких зберегли фрескові розписи ХVІІІ ст., а так само напівкругла прибудова сходового маршу з півночі. Увінчано будову пірамідальною покрівлею із заломом і маленькою маківкою з хрестом.

Будівництво первинної дзвіниці почато 1554 року, вимуровано на невелику висоту. Дзвіниця була водночас головною брамою (мала наскрізний прохід). 1681 року зроблено дерев’яну надбудову. Точну локолізацію дзвіниці не встановлено. Відомо, що вона мала оборонне значення – на ній було розміщено гармати. У 1820 році збудовано нову дзвіницю за проєктом Франца Трешера, що збереглась донині. Зовні на дзвіниці було зроблено розписи Лукою Долинським: образи Ісуса Христа, святого Василія, Антонія і Феодосія Печерських, святого Йосафата.

   Споруда є яскравим зразком оборонної архітектури з елементами бароко. Її перший ярус має оборонний характер, а верхні яруси оздоблені в бароковому стилі. Зараз на  другому поверсі будівлі розташована старовинна бібліотека, третій і четвертий – є місцями зібрань молодіжних організацій, до того ж, із четвертого ярусу відкривається мальовничий краєвид на територію монастиря і передмістя Львова.

   Дзвіниця служила не лише для розміщення дзвонів, а й виконувала оборонну функцію, оскільки монастирський комплекс був укріплений муром і був важливою частиною, обороною міста.

   Дзвіниця неодноразово ремонтувалась і реставрувалась. Остання значна реконструкція відбулася у 1990-х роках, коли монастир повернули василіянському чину.

   Дзвіниця має дзвони, які регулярно використовуються під час богослужінь. Ця дзвіниця є важливою частиною монастирського комплексу і служить яскравим прикладом поєднання сакральної та оборонної архітектури.

Дзвіниця

   Монастирський Онуфріївський двір

   Примикаючий з півдня до дзвіниці келійний корпус має прямокутний периметр, два поверхи і аскетичну архітектуру, що відтінено лише лиштвами простих прямокутних віконних прорізів. Зі східного борку до нього прилягає монастирський сад. У шести внутрішніх приміщеннях першого поверху збереглися стародавні хрестові склепіння.

   Історично це був закритий простір, що служив для усамітнення ченців, проведення монастирських робіт, а також для захисту.

   З давніх часів на цьому місці був монастирський цвинтар, який пізніше був ліквідований. 

Монастирське подвір'я

   Господарсько-готельний корпус

   Господарсько-готельний корпус являє собою ламаний згідно ландшафтних особливостей замкнений периметр, що складається з різнопланових дво-триповерхових з мансардами будівель різних часів. Основною їхньою архітектурною особливістю при різному контурі отворів (аркові, коробові, прямокутні) слугує високий з напільного боку кам’яний цоколь-фундамент, внутрішній обвідний балкон на кронштейнах і високий винос покрівлі.

   У сучасному вигляді будівлі монастиря слугують як житлові приміщення для ченців, адміністативні офіси, а також можуть мати приміщення для паломників чи гостей, що і надає їм «готельно-господарського призначення».

   Варто зазначити, що це не є класичний готель у комерційному розумінні, а скоріше частина монастирського комплексу, що забезпечує потреби його діяльності та приймає відвідувачів пов’язаних з монастирем. Його історія, як і всього комплексу, тісно переплітаєтьсяз з діяльністю Василіянського чину. 

Господарсько-готельний корпус 

   Келії

   Келії монастиря святого Онуфрія – це житлові приміщення ченців. Вони є невід’ємною частиною монастирського комплексу, розташовані у приміщеннях, що прилягають до церкви. Зовні вони виглядають як частина монастирського комплексу, що об’єднує різні будівлі. Келії слугують місцем для усамітнення, молитви, відпочинку та праці ченців. Це їхня приватна територія, де вони ведуть своє щоденне духовне життя згідно з чернечим уставом.

   1688 року розібрано дерев’яний паркан, на місці якого протягом 1693 – 1698 років було вибудовано мур довкола території монастиря. На північній межі із володіннями вірменського монастиря святої Анни муру не було, під час ворожих набігів монастирі утворювали єдиний оборонний комплекс (відігравало роль під час татарського нападу на Львів 1695 року). 

Келії монастиря святого Онуфрія 

   Сходи до брами збудовано у 1780 році.  1815 – 1810 роках проведено надбудову другого поверху келій.  Це було пов’язано із переселенням групи василіян із скасованого монастиря при соборі святого Юра. У 1820 роках Францом Трешером також було спроєктоване крило монастиря, що повинно було примикати до дзвіниці з півночі, однак з невідомих причин не реалізоване. 1854 року проєкт розбудови монастиря авторства Йозефа Енгеля також не реалізовано. У 1990-х роках збудовано додатковий корпус келій з каплицею за проєктом групи архітекторів інституту «Укрзахідпроектреставрація» під керівництвом Уляни Піхурко та Миколи Гайди.

   Зазвичай, келії монастиря закриті для широкої публіки, оскільки є приватною територією. Відвідувачам доступна лише церква та інші приміщення відкриті для огляду. 

На території монастиря

   Друкарня в монастирі святого Онуфрія

   Відомо, що монастир святого Онуфрія у Львові став колискою українського книгодрукування. Саме з цієї василіянської обителі вийшла у світ перша друкована книжка в Україні. Так історично склалося, що всі дороги великих мужів на зорі зародження книговидання та його розвитку вели до монастиря святого Онуфрія, історія якого сягає ще княжих часів. Куди звернув свої стопи перший український книгодрукар Степан Друкар? Куди прибув славний друкар Іван Федорович? Звідки почало відроджуватися видавництво «Місіонер»? Відповідь одна: це монастир святого Онуфрія у Львові.

   Львівська монастирська обитель святого Онуфрія відома ще й тим, що тут з другої половини ХІV ст. до 1616 року містилася найдавніша українська друкарня. Про неї багато історичних праць, наукових розвідок тощо.  Ми дуже мало знаємо про першодрукаря Степана Дропана: хіба те, що був це заможний чоловік, кажучи сучасною мовою – успішний підприємець, який в 1460 році передав монастирю святого Онуфрія друкарню. Більше відомо про Івана Федоровича (Федоров). Адже про нього, його ремесло та плоди друкарської праці в різних місцях руського краю написано багато книг.

   Саме до василіянської святині, як берегині друкарських традицій України, в 1573 році на запрошення князя Острозького перебрався з Московії опальний друкар Іван Федорович (Федоров) .

   Сам Іван Федорович (Федоров) мав тут свою друкарню в келії святого Онуфрія. У 1574 році тут було видано першу друковану українську книгу «Апостол», а також «Буквар».  І хоча якийсь час свою роботу майстер продовжував у деранському Троїцькому монастирі і Острозькій друкарні, в кінці життя він повернувся до своєї василіянської обителі, де знайшов вічний спокій. У 1583 році похований на монастирському цвинтарі, що ще більше закріпило за цим місцем славу важливого культурного та духовного осередку, незважаючи на те, що його могила була знищена. Друкарями були ченці Мина та Пафнутій. Існувала друкарня до 1616 року.

   Причому духовна міць братії була настільки велика, що рішенням київського патріарха Єремії ІІ вона була звільнена від підпорядкування Унівському монастиреві, перейшовши в підпорядкування Львівської  Ставропігії. Тоді ж василіянами було збудовано будівлю шпиталю, що складався з двох великих кімнат, кухні та сіней.

   За звітом Спасителя, братія дбала про страждених і нуждених цього світу, несучи у світ іскру світла знань і допомогу, чому сприяло багатство обителі, утриманням за свій кошт богодільні для немічних, школи і бурси для бідних дітей. Там, за оборонними стінами у Львові шуміли лихоліття, а тут панував суцільний мир і спокій в шелесті прилеглого саду з миловидною церквою святого Онуфрія, власними садибами з півдня і невеликим кладовищем на горі.

   Василіянська обитель святого Онуфрія тісно пов’язана з періодом рукописної книги, що сягає початків зародження книгодрукування. На основі аналізу чисельної джерельної бази вимальовується періодизація василіянського книговидання в монастирі святого Онуфрія у Львові: давній період – 1460 – 1617 роки, сучасний період – відродження з 1990-х років ХХ ст. до сьогодні. 

Господарське подвір'я монастиря

   Пам’ятні таблиці

   Зліва і справа від головного входу є дві пам'ятні таблиці, також дві містяться справа та зліва біля входу всередину храму. Вони вшановують важливі історичні події та особистостей, пов’язаних з цим місцем.

   Тут є пам’ятна табличка присвячена першодрукареві Івану Федоровичу (Федорову), табличка присвячена історії монастиря та іншим окремим особам (відомих ієрархів, благодійників та інших видатних діячів, які мали стосунки до монастиря протягом століть. 

 Викарбувані таблички

   Усипальниця

   У підземеллях ховали шляхтичів та багатих міщан-русинів. Найвідомішим похованням на території монастиря є могила Івана Федоровича (Федорова). Також тут був похований страчений на львівському прангері молдавський господар Стефан VІІ Томша. 

   Монастирський цвинтар

   Цвинтар є одним з найдавніших у Львові. Археологічні розкопки  на його території виявили поховання, що датуються ХІІ – ХІІІ ст., що підтверджує давність цього місця.

   На місці теперішнього монастирського саду з кінця ХVІ ст.  був цвинтар ченців монастиря і парафіян Успенської церкви. Що характерно, цвинтарі у той час розташовувалися ледь не біля кожної церкви. Окрім Івана Федоровича, тут були поховані: Арсеній Радкевич (1759 – 1821), Модест Шриневецький (1758 – 1823), Теофан Голдаєвич (1822), також були поховані якісь прихожани та меценати.

   За Австро-Угорщини, що анексувала українські землі після розпаду Речі Посполитої, для початку на рубежі ХVІІІ і ХІХ ст., згідно з санітарними державними вимогами ввела заборону на поховання всередині і біля культових споруд, всі цвинтарі біля церков були ліквідовані. Останки треба було перенести за межі міста. Люди перепоховували своїх рідних, а кого не пам’ятали, то він залишався лежати – більше могил ніхто не доглядав, і свою крапку ставив час. Це фактично ліквідувало Онуфріївський цвинтар, а в 1815 році влада закрила василіянський монастир при соборі святого Юра, братія якого перебралася до Онуфріївської обителі. 

Поховання

   Монастирська крамниця

   При Онуфріївському монастирі є монастирська крамничка, де можна придбати різноманітну релігійну продукцію. У ній зазвичай пропонують релігійну літературу (книги про історію монастиря, житія святих, молитовники, Біблії), друковані та мальовані ікони, вервиці (розарії), свічки, хрестики, ладан, магніти, листівки із зображенням монастиря.

   Крамниця слугує не лише для продажу, але й для підтримки монастирської спільноти.

Монастирська крамниця

   Християнський часопис «Місіонар» (редакція)

   За часів існування Онуфріївського монастиря як осідку Василіянського Чину, на його території дійсно знаходилася редакція часопису «Місіонар».

   «Місіонар»  – це один з найстаріших українських християнсських часописів, що видається і досі.  Його заснували отці-василіяни, і він відіграв важливу роль у поширенні духовних знань та інформації. У певні періоди своєї історії, до 1946 року, коли монастир був ліквідований, редакція журналу розміщувалася саме в його приміщеннях. 

Редакція християнського часопису «Місіонар» 

-          А ви відвідували Онуфріївський монастир у Львові?

-          Чи вдалось побувати у церкві святого Онуфрія?

-          Можливо вам вдалось потрапити на церковну службу?

-          Чи прогулялись ви монастирським подвір’ям – місцем зародження українського книгодрукування?

-          Розкажіть про це, поділіться своїми враженнями.

НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР