Ансамбль Вірменського собору у Львові

 

   Львів можна із впевненістю назвати містом храмів, адже вони тут майже на кожному кроці. Вони є православні, вони є й католицькі, але всі вони спокійно і мирно співіснують  в одному місті. З давніх часів Львів населели різні народи, тому від їх назв існують цілі квартали: поляки, німці, греки, вірмени, євреї, італійці, араби, татари, русини (предки сучасних українців), угорці, чехи, литовці, караїми та інші. Майже кожен народ хотів мати свій храм, сповідувати свою віру. З одним  з них ми сьогодні і познайомимось – Вірменський собор, який знаходиться в оточенні цілого архітектурного ансамблю.

   Багато туристів, потрапивши до міста Лева, одразу ж намагаються відвідати найбільш відомі місця. Одне з таких місць відоме нам як Вірменський дворик.  Так, двориків у Львові багато і досить цікавих теж багато, але Вірменський дворик є особливим, як прийнято сьогодні називати у сучасному світі – інстаграмним, тому кожен відвідавши Львів, намагається зробити фото у цій середньовічній і водночас сучасній локації. Але не кожен, мабуть, знає що крім Вірменського дворика тут ще довкола є багато архітектурних пам’яток – Вірменський собор, дзвіниця, палац вірменських єпископів, вірменський банк та інші, які всі разом становлять ансамбль Вірменського собору у Львові – комплекс споруд ХІV – початку ХХ ст.

   Розташований ансамбль Вірменського собору у центрі Львова, саме в тій історичній частині, де селилися вірмени – це вулиця Вірменська і квартал відповідно називався вірменським. Якщо ви придбаєте пішохідну оглядову екскурсію історичною частиною Львова, то вас неодмінно гід   познайомить з цим історичним та надзвичайно цікавим комплексом, більшість будівель якого є пам’ятками архітектури міста, адже вона обов’язково включена для відвідування. Але якщо ви і не потрапите на екскурсію, а вирішите самостійно прогулятись Старим містом, то блукаючи вуличками, ви неодмінно потрапите на вулицю Вірменську, де перед вами постануть ці середньовічні споруди.

   Ми також вирішили поринути в Середньовіччя та дізнатись історію створення цього комплексу.

   До ансамблю Вірменського собору належать:

• Вірменський собор,
• дзвіниця,
• палац вірменських архієпископів,
• вірменський банк,
• монастир вірменських бенедиктинок,
• пам’ятна колона Святого Христофора,
• вівтар «Голгофа».

Ансамбль Вірменського собору (з боку вулиці Вірменської)

   Вірмени у Львові

   Як уже було сказано вище, у Львові проживали різні народи. Кожен з них залишив свій слід в історії та архітектурі міста. Ймовірно – це одна з причин, чому Львів є таким неординарним. Стародавня архітектура міста може повідати багато цікавих історій та легенд. Особливо цікавою для туристів є вулиця Вірменська, де можна почути відголос минулого, що колись вирувало у вірменському кварталі.

   Ще у ХІІІ ст. Львів, на запрошення Данила Галицького,  став прихистком для вірмен, яких турки вигнали з історичної батьківщини. У ХІV ст. розпадається колись квітуча вірменська Кілікійська держава, частина населення якої переселяється у гостинний Львів.

   Вони компактно поселилися спочатку в районі Підзамче, а тоді частина осіла в середмісті, неподалік ратуші. Вони проживали відокремленою громадою, на чолі якої стояли війт і рада старшин, що складалося з 12 найбільш заможних міщан. В ті часи вірмени працювали у Львові перекладачами, ювелірами, зброярами. Більшість були ремісниками. Вони займалися обробкою металу, золота, виготовленням чобіт, рушників. Заслуговують особливої уваги вірмени монетники. У Львові на той час був невеликий монетний двір, і в ньому працювали вірмени, як єдині у ХV ст. спеціалісти цієї справи серед львівських ремісників.

   Вірмени відігравали дуже важливу роль у торгівлі з країнами Сходу. Товари, які вони привозили – килими, шовк, сукно, зброю, фрукти, перець, вина – на львівських ринках називались вірменськими і цінилися дуже високо.  Львівське прислів’я стверджує, що там, де починав торгувати грецький купець, плакали два єврейські, а коли приходив вірменський, то плакали вже двоє греків.

   Вони мали свою школу, з викладанням рідною мовою,  суд, банк, лікарню, бібліотеку, театр, а в 1616 році відкрили навіть свою друкарню. Остання хвиля міграції вірмен відноситься до середини ХVІ ст. Вірменська колонія у давньоруському Львові була однією з найбільших у Європі після Венеції та Амстердаму.

   Вірменський квартал – один з найстаріших у Львові. Усі будинки тут є пам’ятками архітектури і датуються ХVІ – ХVІІІ ст. Всі вони збудовані в різних стилях, але ренесан, класицизм і бароко переважають. Крім того вірмени у Львові намагалися максимально пристосувати житло для комфортного проживання. Так, наприклад, до середини  ХVІІІ ст. всі ворота робили широкими. Це пов’язано з необхідністю сполучення з господарським подвір’ям.

   Щодо релігійного життя вірменської колонії, то її центром, звісно, був цей собор. При ньому була резиденція Єпископа, який підпорядковувався безпосередньо Католикосові усіх вірмен, тобто главі Вірменської церкви в Ечміадзіні – релігійній столиці вірмен всього світу.

   Вірменський собор або собор Діви Марії (Успіння Пресвятої Богородиці)

   Християнство у Вірменії проповідували ще святі апостоли Тадей та Варфоломій, які вважаються засновниками Церкви у Вірменії. Звідси походить назва цієї Християнської церкви – Вірменська арпостольська церква.  Традиційно вважається, що «Державною і єдиною релігією Вірменії» християнство було проголошено в 301 році. Таким чином, Вірменія є першою християнською державою у світі.

   Архітектурним центром комплексу у Львові служить Вірменський собор, навколо нього групуються всі інші споруди, утворюючи три невеликі замкнуті дворики. Міститься в північній частині історичного центру міста у прямокутному в плані кварталі. Вірменський собор зветься кафедральним собором Успіння Пресвятої Богородиці.

Вхід до Вірменського собору (з боку вулиці Краківської)

   Цікавим є те, що всі будівлі комплесу знаходяться компактно, близько одна біля одної, але ті, хто потрапить сюди вперше, може трішки заблукати, розгубитись, адже, щоб потрапити до певної пам’ятки, треба заходити з різних вулиць: Краківської, Вірменської і Лесі Українки, але про все за порядком. Вірменський собор має досконале поєднання архітектури вірменських святинь, романсько-готичного стилю Західної Європи і староукраїнського галицького зодчества.

 Скульптурна композиція "Розп'яття Ісуса на хресті" над входом до Вірменського собору

   У 1360-х роках чисельна вірменська громада  у Львові розпочала будівництво свого величного храму. Вірменський собор збудовано у другій половині ХІV ст. (1363 – 1370 роки). За народними переказами, саме тут у ХІІІ ст. вірмени заснували сад із дерев та кущів, що зростали на їхній батьківщині. Одного разу айва почала давати такі плоди, у розрізі яких можна було побачити хрест.

   З його будівництвом пов’язана легенда.

Колись давно, на місці теперішнього храму був сад. В цьому саду росла айва, яку привезли з Вірменії. Родила вона дивні плоди:  якщо розрізати плід, то кожен мав в середині дивний орнамент, схожий на хрест. Один з багатих жителів Вірменського кварталу, Юрко Івашкович, побачив в цьому певний знак. Він виділив кошти, щоб на цьому місці, де росла айва, побудувати церкву, яка б мала хрестоподібну форму. На будівництво церкви жертвували кошти й інші купці.

   Отже, у цьому явищі громада громада угледіла вищий знак і вирішила на цьому місці збудувати свій величний храм. Засновниками храму були вірмени з-за меж Львова: Якуб, син Шахіншаха, родом з Кафи та Панос, син Авраама (Абрагаміанча) з Газарату чи іншої колонії Генуезької Республіки. Храм був зведений італійським архітектором Дорінгом (зазначається, що цей майстер також споруджував собор святого Юра), ймовірно за участі вірменських будівельників. На думку деяких дослідників (Владислав Лозинський, Тадеуш Маньковський), він також народився в італійській родині в Кафі або приїхав до Криму з Генуї. Цим пояснюється його добре знання традицій архітектури Італії, Вірменії та Візантії. На думку інших дослідників (Яцек Хршанчевський) суттєво вплинув на побудову цього вірменського собору вірменський храм Сурб Ншан (Святого Знамення) у гірському монастирі Сурб-Хач (Святий Хрест) поблизу Старого Криму.

Гірський монастир Сурб-Хач (Святий Хрест) поблизу Старого Криму у Криму

   Для відтворення особливостей старовірменської архітектури за зразок було взято катедру в Ані (середньовічна вірменська столиця на території сучасної Туреччини). Цікаво, що церква є однією із небагатьох середньовічних повністю збережених пам’яток архітектури Львова.

   Це пов’язано із початковою дерев’яною забудовою Cтарого міста, а оскільки споруда спочатку була кам’яною, то на відміну від дерев’яних будівель зберегла свій вигляд до сьогодні.

   Кс. Садок Баронч стверджував, що храм збудований між вищою та нижчою Вірменськими вулицями у місті.

   У 1381 році Львів сильно постраждав від пожежі. Постраждав і собор. На думку деяких істориків, його реконструкція тривала до 1437 року. Під час цих робіт з північної та південної сторони храму надбудували аркадні клуастри, з’єднані із заходу притвором (джамадуном).

   Оригінальна вежа собору згоріла під час пожежі у Львові 1527 року. Нова була побудована Анджеєм з Кафи, який найняв архітектора Петра Красовського, який  у 1570 – 1571 роках побудував триповерхову вежу-дзвіницю.  Наприкінці ХVІ ст. Петро Барбон збудував ризницю.

   У 1630 році вірменський єпископ Львова Миколай Торосович уклав унію з Римом. Того ж року він вирішив збільшити храм. Проєкт реконструкції створив львівський архітектор Войцех (Альберт) кілар. До церкви ХІV ст. на західній стороні прибудували низький неф довжиною 11 м і шириною 9,7 м. Він був побудований з цегли і оштукатурений всередині і зовні. Він отримав двопролітне склепіння стовбура з люнетами. У стінах є два вікна. На стику старої та нової частин собору був створений широкий склепінчастий хід, тоді як на захід був побудований трипролітний тамбур. В результаті цього розширення, церква була побудована за планом латинського хреста, таким чином подібна до будови римо-католицьких церков.

Протягом століть собор був громадським і релігійним центром вірменської громади у Львові. У 1376 році церква стала соборною: у Львові був утворений єпархіальний центр вірменів Русі та валахії. Надалі навколо церкви склався один з найцікавіших ансамблів, до якого ввійшли дзвіниця (1571 рік), архітектор Петро Красовський), палац архієпископа (ХVІІІ ст.), вірменський банк (ХVІІ ст.), монастир бенедиктинок (1682 рік), пам’ятна колона з постаттю святого Христофора та дерев’яний вівтар з композицією «Голгофа» (ХVІІІ ст.), огорожі з брамами (ХVІІ - ХІХ ст.).

Табличка з еповною назвою собору вірменською та українською мовакми

Сам собор неодноразово перебудовувався в ХV, ХVІІ, ХVІІІ ст.. В 1437 році навколо нього зведено відкриту арочну галерею, перероблену на північному фасаді в захристію (1671 рік), а згодом в ризницю (1731 рік). В 1630 році прибудовано прямокутну західну наву. Після пожежі 1712 року інтер’єр набуває барокового характеру: тинькуються стіни, встановлюються нові вівтарі. Під час реставрації 1908 - 1927 років, що здійснювалися під керівництвом архітектора Франциска Мончинського, замість розібраних житлових будинків з боку вулиці Краківської розпочато будівництво західної вхідної частини, а стіни апсид декоровано стилізованими елементами, запозиченої з давньовірменської архітектури,  – накладними арками та орнаментами. Із застосуванням стилізації  в інтер’єрі виконані різьблена дерев’яна стеля над навою ХVІІ ст., фрески, орнаментальний розпис стін і вітражі (художник Ян Генрик Розен), мозаїка в бані (художник Ю. Мегоффер).

   1930 року за проєктом Вітольда Мінкевича виконано новий  головний вівтар, престол та амвон. Ця перебудова має цікаву історію. Річ у тім, що основні мармурові частини вівтаря та престолу львівські вірмени отримали в подарунок з Варшави, де у той час місцева влада розібрала російський собор Олександра Невського. Частина «російських блоків» виявилася занадто громіздкими для камерної споруди вірменського храму, однак з більшості з них, за проєктом вітольда Мінкевича і було створено нове оздоблення вівтарної частини собору.

   Уся ця краса недовго тішило око львівян. У 1945 році радянська влада ліквідувала вірменську церкву. 26 листопада цього ж року був заарештований адміністратор Архієпископії, отець Діонісій Каєтанович і три інших священника, їх відправила в табори, а більшість вірмен-католиків виїхало до Польщі. Храм було закрито. Спочатку тут знаходилося фондосховище Львівської картинної галереї, а з 1953 року – музею імені Леніна. В січні 2000 року церкву повернули вірменській громаді. Лише 6 січня 2001 році двері Вірменської катедри знову відчинилися для вірних та туристів, було завершено перше богослужіння, а 28 травня 2003 року собор освятив католикос всіх вірмен Гарегін.

   Тисячі людей приходять до храму для молитви і для краси, яка віками тішить нас, робить  нас добрішими, багатшими та толерантнішими.

   Зараз, унікальний на території України пам’ятник Вірменської середньовічної архітектури – кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці – є своєрідним сакральним центром вірменської громади Львова і головним кафедральним храмом Української єпархії Вірменської апостольської церкви.

   Незважаючи на перебудови, тут добре збереглося об’ємно-планувальне вирішення старої східної частини храму, яке відобразило традиції давньоруського і вірменського монументального будівництва, що сягають Візантії. Вплив вірменської архітектури позначчився на формі дванадцятигранного барабана з шатровим дахом, що вивершує середохрестя. Він виявляється в ретельному оздобленні стін тесаними кам’яними плитами з вмонтованими в них хачкарами, в рисунку сталактитового фриза над аркою центральної апсиди, що зберігся в інтер’єрі. Останній був прикрашений властивим для давньоруських пам’яток фресковим розписом (ХV ст.), фрагменти якого були відкриті в 1925 році на відкосах ніші південного вікна. Окремі архітектурні елементи мають вплив готики, ренесансу й бароко.

 Табличка з короткою інформацією про храм (перед входом)

 Інтер’єр Вірменського собору

   Інтер’єр Вірменського собору переносить відвідувачів у якусь Східну казку. Потрапивши всередину відчувається якась особлива дивовижна атмосфера.

   Храм складається з трьох частин, найстарша за віком ХІV ст. – вітарна частина, середня широка нава була добудована у ХVІІ ст., після того, як львівські вірмени прийняли унію з Ватиканом, а головний вхід було додано на початку ХХ ст. Інтер’єр собору, головним чином, було виконано ХХ ст., хоча збереглися і набагато старші пам’ятки.

   Склепіння та купол вівтарної частини прикрашені мозаїкою з Мурано, яка поєднує в собі кольорові камінці й смальту. Автором мозаїчного декору був знаменитий польський художник Юзеф Мегоффер з Кракова. На стінах та філярах – кам’яні різьблені хрести – хачкари, найдавніші з них датовано ХІV – ХV ст.; при північній стіні – старовинна ніша – хрещальниця, де хрестили немовлят. Значну художню цінність становлять скульптурні групи ХV ст. «Увірування Хоми» та «Свята Софія з доньками».

 Інтер'єр Вірменського собору

   Простора середня частина собору після реконструкції 1908 – 1927 років була суттєво змінена.  В розписуванні нової дерев’яної стелі архітектор Ф. Мончинський використав модернізовані вірменські та орієнтальні мотиви. Орнаментальні розписи храму і вітражів, а також  виповнені метафізичним сенсом картини, виконав в кінці 20-х років молодий художник з Варшави – Ян Генріх Розен, і це стало початком його великої кар’єри. Ян Розен пішов шляхом синтезу вірмено-візантійської традиції з західноєвропейськими тенденціями сучасного йому мистецтва у формі об’єднання експресивних засобів вираження з пізньосецесійною стилізацією. Рідко, де можна побачити храм ХІV – ХV ст. з такими чудовими розписами ХХ ст. у стилі пізнього ар нуво.

   Головним вівтарним розписом є «Тайна вечеря», і вона дуже незвична і нетипова, передусім тим, що всі її учасники: Ісус та апостоли, стоять. Розен акцентує головну увагу на великому таїнстві – причащанні, яке сталося під час Тайної вечері, коли Ісус Христос перетворив свою кров на вино, а своє тіло на хліб і вперше причастив апостолів.  Христа зображено в анфас, а апостолів – у профіль. І тут і Юда, його не зразу можна помітити – він, а фактично його тінь, написана у самому правому кутку. Юда не має обличчя, він єдиний відвернувся до стіни, тобто зображений спиною, і тільки його рука, що тримає ніж, видає людину.

   У вівтарній частині знаходиться розпис «Розп’яття», розміри якого 7 Х 7м. Вважається, що Ян Розен зобразив на розписі сучасних йому людей.

   Так, Ісус Христос змальований з Володимира Дідушицького, львівського мецената та колекціонера, святий Бенедикт (справа від Ісуса) змальований з митрополита Андрея Шептицького, святий Франциск – з польського художника Яцека Мальчевського, а Тома Аквінський – це тогочасний вірменський архиєпископ Йозеф Теофіл Теодорович.  Себе ж художник зобразив в образі святого Яна непомука на задньому плані.

   Цікава за своїм сюжетом фреска «Усікновення голови Івана Хрестителя». У центрі композиції зображено тіло святого, одягнутого лиш в овечу шкіру. Його оточили шість ангелів, один з яких притримує Івана Хрестителя, у якого вливається якась містична сила.

   Отже, особливістю розписів є те, що в кожній постаті художник зобразив відомих осіб, своїх сучасників та знайомих. На стінах храму можна побачити понад дві з половиною сотні облич.

 Головний вівтар з незвичним  розписом "Тайна вечеря"

   Найбільшу увагу привертає «Похорон святого Оділона» на північній стіні центральної нави. Святий Оділон – абат ХІ ст. відомого монастиря Бенедиктинців у Клюні, жив у Франції 1 000 років тому, і вважається, що саме він почав традицію святкування Дня всіх святих. Постаті на фресці зображені в натуральну величину і творять сцену похоронної процесії, яка прямує до пресвітерію (на схід). Художник показав процесію збоку. На ношах спочиває тіло  померлого достойника, одягненого в багато орнаментовану ризу і митру, із перстнем на правій руці. Тіло святого несуть троє монахів, яким художник наділив символом часу: останній у капюшоні є минулим, ми більше не бачимо його; перший – молодий має закриті очі – це  майбутнє, яке нас ще не бачить, а монах посередині зі здивуванням дивиться повз нас – він ніби почуває чиюсь присутність. На чолі процесії крокує абат у папському вбранні, опертий на пастораль. Похоронну процесію супроводжують душі померлих, що несуть свічки. Напис на ношах дає змогу ідентифікувати і померлого, і три, намальовані лиш білим контуром, накриті капюшонами постаті, що супроводжують цю процесію: «О святий Оділоне – душ померлих патроне, ми ідемо багатолюдно, ми померли при твоїй труні». Несений на ношах достойник – то святий Оділон, а прозорі постаті – дужі померлих. Абат, який веде процесію, - святий Майлус – послідовник святого Оділона на абатському троні у Клюні.

   Звідки ж взявся задум такого зображення, що, ж можна сказати, є справжньою сенсацією в дуже бідній іконографії святого абата? У жодному з життєписів святого Оділона не згадано ані про його поховання, ані про появу вдячних духів. Відповідь треба шукати в літературних джерелах. Протягом ХІХ ст., а навіть ще до початку ХХ ст. дуже популярною була перекладена на багато мов «Золота легенда». Тобто, знову ж таки, та сама збірка про життя святих. Саме в одному з таких видань Оділон: «заслужив ласки побачити перед самою смертю багато із врятованих ним душ і покликаний до неба (в дорозі), куди його супроводжували. Не було чітко сказано, хто його супроводжував, але можна припустити, що визволені з читилища вдячні душі відвели Оділона до Неба. То єдиний слід, єдиний відомий літературний фундамент цього зображення.

   Померлі духи на фресці – пряме наслідування з бургвундського пізньосередньовічного мистецтва (надгробок Філіпа Пота, гробниця Філіпа Сміливого  та інші),  так званих Плакальників, які в бургундській традиції відпроваджували на вічний спочинок заслужених особистостей.

   Та це ще не всі таємниці зображення. Уважно придивімося до тканин, що висять між колонами внутрішніх галерей та творять тло для похорону. Ці тканини багато орнаментовані і, судячи із фрагментів, помітних лише між постаттями в капюшонах, зображують ілюстрації до «Об’явлення Івана Богослова» перемальовані з дивовижною точністю з мініатюр «Бамберзького Апокаліпсису».

   Варто зазначити, що портрети всіх дійових осіб  на сценах розписів храму малювалися із живих людей.

   Деякі,з них можливо спочивають у дворі церкви. Взагалі, вхід до вірменської катедри у Львові, розпочинається з надгробних плит, наче вхід в царство мертвих, а закінчується провулком-цвинтарем, де люди, нічого не здогадуючись проходять кожного дня. Так – це так званий вірменський дворик.

   Зрештою, перші триста років християнства Церква збиралася таємно. Добре відомо, що християн переслідували римляни – образ послідовників Христа, яких кинули левам в Колізеї, знайомий кожному школяру. Таким чином,  для того, щоб поклонятися Богу в безпеці, ці ранні християни зустрічалися вночі на кладовищах і в катакомбах. Сьогодні, якби ми почули новину про зустріч релігійного культ у за таких обставин, ми відразу подумали б про «сианізм» або «поклоніння дияволу» чи навіть «чаклунство».

Розпис «Похорон святого Оділона»

   Дослідники розповідають, що автор розписів черпав своє натхнення з трьох томів «Релігійного мистецтва Франції» Еміля Мале, котрі якраз були дуже популярними, адже щойно з’явилися перед виконанням Яном Генриком Розеном малярства в катедрі. В той час він цікавився Середньовіччям, так само як медієвісти й зараз. Зокрема, помітні його захоплення Собором Паризької Богоматері, адже той вважається одним з перших і найпрекрасніших витворів готичного мистецтва – в творах історика мистецтва Еміля Маля, які вплинули на художника, святиня, поряд з шартрським собором займає почесне місце.

   Спроби Яна Генрика Розена відтворити у вітражах та фресках львівського храму вірмен, середньовічний Нотр-Дам де Парі виявились не даремними, адже згодом, у 1946 – 1950 роках, він вже розписуватиме собор Грейс у Сан-Франциско, який по суті є американською інтерпретацією першого.

   Концепція Еміля Маля та його спосіб прочитання середньовічного храму як суми від знань людини про Бога, про світ, про мораль, про самого себе, втілюються в Розена вже починаючи з арки, котра нагадує нам склепіння церкви святого Григорія у давній столиці вірмен, місті Ані, на сході сучасної Туреччини.

Розписи, ікони та свічник у Вірменському соборі

   Майже кожна релігія несе в собі сліди астрологічного впливу. У Старому Завіті євреїв є маса астрологічних і астрономічних алегорій. Майже вся міфологія Греції і Риму може бути співвіднесена із зірковими групами.

   Щороку Сонце проходить весь Зодіак і повертається до точки, з якої почало свій шлях, –  весняного рівнодення, і кожен рік йому не вистачає трохи для завершення повного кола в призначений час. Як результат, воно перетинає екватор трохи позаду того місця зодіакального знаку, яке воно перетинало рік тому. Кожен знак Зодіаку складається з тридцяти градусів, і оскільки Сонце втрачає близько одного градуса кожні сімдесят два роки, воно рухається поступово уздовж всього сузіря (або знаку) приблизно за 2 160 років, а весь Зодіак проходить за 25 920 років. Цей зворотній рух називається процесією рівнодення. Це означає, що за 25 920 років, що становлять великий сонячний або платонів рік, кожне з дванадцяти сузір’їв займає положення весняного рівнодення приблизно 2 160 років, поступаючись місцем  попередньому знаку. 

 Головний вівтар та орнаментальна стеля

   Період в 2160 років, що потрібен для зворотнього руху Сонця в межах одного знаку, часто називається епохою, ерою, віком. Згідно з цією системою, вік позначають знаком, який Сонце рік за роком проходить після перетину екватора під час весняного рівнодення. Ось звідки беруться такі терміни, як століття Бика, вік Овена, вік Риб чи ера Водолія. В ході цих періодів, або століть, релігійне поклоніння спрямоване на замовлення відповідного зоряного знаку, який образ Сонце приймає так само, як дух входить в тіло.

   Таким чином стає зрозуміло, чому деякі релігійні символи приймалися в різні періоди земної історії; 2 160 років Сонце було в сузір’ї Бика, і Сонячне Божество мало форму Апіса, і Бик присвячувався Озірісу. Під час століття овна ягня стає священним, а жерці при цьому називаються пастухами.

   Протягом століття Риб, риба була божественим символом, і сонячне божество годували двома невеликими рибками. Френсіс Інман у  «Стародавні віри» показує богиню Ісіду з рибкою на голові, а індійський Бог – Спаситель Крішна в одному зі своїх втілень з’являється з рота риби. Ісус часто називався Рибалкою людей, і в зв’язку з цим Джон Лунд пише: Слово «риба» є скорочення його повного титулу, Ісус Христос, Син Бога, Спаситель Розіпнутий; ось як це виражено святим Августином:  Якщо з’єднаєте початкові літери пяти грецьких слів Ihsonz Cristoz Qeon Uioz Swthr, – які означають Ісус Христос, Син Бога, Спаситель, ці букви утворюють слово ICQUS – Риба, і в цьому слові містично розуміється Христос, тому що він був здатний жити в глибинах вод, без гріха. («Монументальне християнство»). Багато християн дотримуються П’ятниці, яка присвячена Діві (Венері), і в цей день вони утримуються від м’яса і їдять рибу. Знак Риби був одним з найбільш ранніх символів християнства, і коли він з’являвся на піску, він означав, що один християнин повідомляв іншого про свою присутність.

 Ікона святого Григорія Просвітителя

   Водолій – знак людини з глечиком води на плечі, про який йдеться в Новому Завіті. У Новому Завіті Ісуса названо Сином людським 88 разів. Христос називався так саме тоді, коли йшлося про майбутні події.

   Таким чином, Сонце на своєму шляху контролює ті форми, які людина надає Верховному Божеству, якому вона поклоняється.

   Відомо, що в 1925 році архієпископ вірменсько-католицької архідієцезії отець Юзеф Теофіл Теодорович, оглянув у варшавській Захенті, мабуть, за порадою когось із знайомих, першу індивідуальну виставку маловідомого тоді Яна Генрика Розена (1891 – 1982), на якій було представлено тринадцять невеликих картин із сценами з життя святих. Підгрунтям для праць художника-початківця були сюжети «Золотої легенди» Якова Ворагинського – обширної, й найпопулярнішої збірки начебто біблійних переказів, часів Пізнього середньовіччя. Зокрема, саме з «Золотої легенди» поширились розповіді про те, як Георгій боровся з драконом, що Марія Магдалина була блудницею, а волхви – не простими магами, а загадковими східними царями: Каспаром, Мельхіором і Бальтазаром.

   Із тої ж «Золотої легенди», з її найбільш багатими описами химерних створінь, що трапляються також у середньовічних бестіаріях, Розен, почерпнув образи для оформлення вертикальних прогалин з демонічними створіннями в них.

 Скульптурне погруддя архієпископа Ісаака Ісааковича

   Ось, наприклад, деякі з них: кокатрикс, міфічна мангуста, єль, кіноцефал, бесиголовці, сироїди, трагелаф тощо.

   Кокатрикс – це створіння мало голову півня, тіло жаби, крила, хвіст змії. Згодом, через всялякі розбіжності у перекладах середньовічних творів (1397 рік), кокатрикс почав утотожнюватись з василіском, хоча той, як вважаєтьмя медієвістами, повинен бути без крил.

   Міфічна мангуста – мисливця на змій, ворог василіска й кокатриса.

   Єль – згідно з описами, це створіння чотирьма кінцівками схоже на козла, з бивнями кабана й великими рогами, які можуть обертатися в будь-якому напрямку.

   Вперше про цю істоту написав Пліній Старший у його VІІІ Книзі «Природничої історії»: він описує єля як створіння знайдене в Ефіопії «розмірів гіпопотама з хвостом слона чорного товстого кольору з щелепами кабана рухомими рогами більшими за лікті в довжину, які в поєдинку встановлюються поперемінно і представляються нападу або відкидаються назад залежно від ситуації». Сутність, видозмінюючись у деталях, увійшла до  середньовічних бестіаріїв і геральдики, де стає символом оборони.

   Кінофефал – песиголовець.

   Бесиголовці, сироїди – різновид міфічних легендарних людей-велетнів чудернацької зовнішності (подібно до грецьких химер поєднували риси різних істот: людське тіло й собачу голову, що й спричинило їхню назву). Також вирізнялися нечуваною жорстокістю і, немов вампіри, пили кров своїх ворогів.

   У Середньовіччі віра в песиголовців набула в Європі значного поширення. В Україну ці уявлення проникли через апокрифи, що породили цілу серію оповідань про Адамових дітей.

   Трагелаф – легендарна істота, що є наполовину  козлом, наполовину оленем.

   Трагелаф – з’являється власноє персоною у Вульгаті – латинському перекладі Біблії, яким католицький світ користується й донині. Характерно, що ця істота з’являється не в латинізованій формі, а в транслітерації, тобто як tragelaphus. У ХІV розділі Второзаконня в списку тварин, у яких роздвоєні копита згадується і трагелаф. У Синодальному перекладі замість трагелафа ми читаємо «лань».

   В грецький і потім в латинський текст Второзаконня трагелаф потрапив, судячи з усього, випадково.  З усіх відомих ранніх рукописів грецького тексту Біблії трагелаф зустрічається в цій частині тільки в Олександрійському кодексі. Ранні коментатори Біблії змушені були якось реагувати на очевидно фантастичну тварину в списку їстівних.

   У грецькому перекладі Старого Завіту, трагелафи з’являються ще й в книзі Іова (Іов.39.1 Синод: «Чи знаєш ти час, коли народжують дикі кози на скелях і чи помічав пологи ланей»). В цьому випадку Ієронім, автор Вульгати, замінив трагелафа на гірського козла. В «Коментарях на Книгу Іова» Ієронім пояснив, що гірських козлів греки називають трагелафами. Августин Блаженний, який жив ще в ті часи, коли західні автори якось знали грецьку мову, пояснив, що слово трагелаф складається з слова «олень» і слова «козел».

 Стеля з неймовірним орнаментом прикрашає собор

   Вітражі Вірменського собору

   На початку ХХ ст. – з 1902 року і майже 30 років, з ініціативи вірменського архієпископа Юзефа Теодоровича, Вірменська церква була відновлена і частково перебудована. Зокрема, було виконано шість вітражів до вікон храму. Автором їх проєкту був варшавський художник Ян Генрик Розен (1891 – 1982), відомий нам уже майстер сокрального живопису.  Спочатку постали чотири вітражі до вікон нави (1926 – 1927), трохи пізніше – ще два над вівтарем.

   Сцени, представлені на вітражах, були тематично пов’язані з настінними розписами. Встановлено, що в двох вікнах над  вівтарем було зображено постаті святого Августина і святого Павла. В  наві у вікнах південної стіни знаходилисть три вітражі: вітраж, який зберігся у фрагментах – «Містерія до поклоніння незнаного, але відчутного Бога»; вітраж із зображення родоводу Ісуса Христа у вигляді Дерева Єссея, від якого залишились лише уламки скла, з розписами присвяченими Матері Божій; вітраж з постаттю святого Івана Хрестителя, оточеного сценами з його життя та його наук. У північній стіні знаходився тільки один вітраж, який представляв події з життя львівських вірмен. Цей вітраж, на жаль, не зберігся. Залишилась у архівах лише фотографія. 

Розписи та вітражі собору

   Після Другої світової війни, впродовж повоєнних років про вітражі було відомо дуже мало, здавалося, що вони втрачені назавжди. Тільки три з шести вітражів збереглись на фотознімках, зроблених у 1930 році львівським фотографом Людвіком Веленжинським. А про вітражі над вівтарем не було жодної інформації. Тільки несподівана знахідка в підземеллі катедри, а пізніше дбайлива праця реставраторів, дозволили відновити два вітражі. У січні 2000 року приміщення собору, яке за радянської влади використовувалось як фондосховище Львівської картинної галереї, а з 1953 року – музею імені Леніна, повернули вірменській громаді. Власне тоді у підземеллі собору було знайдено скриню з уламками скла.

   Інвентаризація встановила що в скрині знаходилися залишки чотирьох із шести вітражів. Очевидно що їх було сховано від знищення під час Другої світової війни. На жаль, від вітража з святим Августином залишилось буквально кілька кусків скла. А от вітраж з постаттю святого Павла зберігся дуже добре.

   Відновленням вітражів  зайнявся львівський майстер-вітражист Анатолій Чобітько. З листопада 2001 року до робіт по реставрації і реконструкції вітражів долучився Аркадіуш Мацей, на той час студент Академії Мистецтв в Кракові. Реставрація проводилась завдяки ініціативі і допомозі Міністерства культурної спадщини Польщі та Міністерства Культури  і Мистецтва Польщі – фундатора відновлення вітража з  святим Павлом.

   Роботи з реставрації вітражів Вірменського собору проводила також майстерня вітражів Евеліни і Роберта Кєндзєловських. Восени 2006 року в цій майстерні було відновлено вітраж проєкту З. Машковського в куполі собору.

   Процес реставрації був досить важким завданням. На початку, з-поміж безліч уламків скла потрібно було вибрати і скласти складні «пазли». Зіставлені на шибах (під світло треба побачити, що вони представляють) шматки вітража допасовували до цілісності композиції так, щоб використати якнайбільше  оригінальних частин. Одночасно готували картон, на якому позначали кожен уламок з відповідним номером. Наступним етапом було очищення скла і віконних рам від бруду.

   Потім зі скла вирізали відповідні елементи, яких не вистачало. Після цього приступали до реконструкції вітражу. Скло підбирали такої ж поверхні та фактури як і оригінальне. Консервація вітража, виконанням втрачених елементів, їх фарбування проводились середньовічною технікою. Окремі елементи з’єднані, використовуючи картон з представленими раніше номерами. Після закінчення реставрації вітраж з зображенням святого Павла розмістили в південному вікні собору.

В центрі під куполом  висить розкішна люстра

   Архітектура Вірменського собору

   Вірменський собор – мурований, тринефний, чотиристовпний з трьома півкруглими апсидами і одним куполом. На перехресті нефа і трансепта здіймається дванадцятигранний барабан, завершений наметовим дахом. Споруда мурована з ламаного каменю, обличкованого кам’яними плитами. З таких же плит  було зроблено покрівлю, що донині є під бляшаним дахом. Купол, над яким здіймається дванадцятигранний барабан, має ребра, викладені з опалених глиняних горщиків.

   Вірменський собор складається з трьох різних за часом частин. Найстаріша – вівтарна частина, власне, це церква, зведена у ХVІ ст., походить з ХІV ст.. Центральна, ведена у 1630 році за проєктом архітектора Войцєха (Альберта) Кєляра. Найновіша – притвор, побудований із заходу за проєктом 1908 року архітектора Францішка Мончинського.

   Стара частина собору прямокутна в плані, з трьома півкруглими апсидами, тринавова, чотиристовпна, хрестова. З півночі до неї прибудована захристія, з півдня – відкрита галерея з хрестовим склепінням. Центральна частина також прямокутна в плані, перекрита по дерев’яним балкам, в західній частині розміщені хори. Західний притвор – найновіша частина – гранчастий в плані.

   Зовні храм прикрашений кам’яною різьбою, особливо апсиди і барабан купола. Стіни – гладкі, прорізані вікнами, обрамованими різьбленим орнаментом.

   Основні габарити споруди: ширина 21,90 м, довжина – 51,70 м, висота – 17,40 м.

   На північній стіні собору є дві меморіальні дошки: Юзефу Жулінському (1841 – 1908 рр. та Каролю Мікулі (1819 – 1897 рр.).

Вхід до собору

   Дзвіниця Вірменського собору

   Вежа-дзвіниця належить до комплексу Вірменського собору на вулиці Вірменській, 7.

   Оскільки Львів лежав на перехресті важливих торговельних шляхів, у місті зростала частка чужинців, серед яких були і вірмени, які гуртувалися навколо Вірменської апостольської церкви. Перші вірмени у Львові, як уже було сказано, з’явилися у другій половині ХІІІ ст., ще за часів короля Данила (1202 – 1264). Вони селилися на вулиці, що йшла від Низького замку до палацу короля, який тоді розміщувався на місці, де пізніше був збудований Домініканський монастир (нині церква Пресвятої Євхаристії). У 1363 році у Львові було створене вірменське єпископство і виникла потреба будівництва собору.

 Ансамбль Вірменського собору із дзвіницею у центрі

   Вірменський собор був побудований у 1368 – 1370 роках, в 1437 році добудували аркаду, а в 1571 році була збудована дзвіниця. Побудована львівським будівничим епохи Ренесансу, італійцем Петром Красовським. Прибудовується з півночі до колишнього палацу вірменських архієпископів, де спочатку була бібліотека. Первісна вежа згорілаи під час великоїт пожежі 1527 року. Згодом побудови нової вежі-дзвіниці Вірменського собору оплатив Андрій з Кафи, який замовив її проєкт  Петру Красовському. Вежа була збудована в 1570 – 1571 роках, через наскрізний грот можна потрапити до подвір’я собору.

   Дзвіниця триярусна, квадратна в плані, мурована з каменю. Після низки пожеж у 1743, 1748 та 1778 роках була значно перебудована. Завершена видовженим куполом з ліхтарем та  чотирма круглими вежами, які вбудовані в наріжники і зроблені з оцинкованої бляхи на початку ХІХ ст. Портал і вікна мають напівкруглі завершення і рельєфне обрамлення. 

Вхід до внутрішніх двориків через арочний прохід у дзвіниці

   В інтер’єрі нижнього ярусу дзвіниці зберігся орнаментальний різьблений портал ХVІІ ст. і з розташованою в ньому таблицею з написом вірменською мовою, збереглося також там зірчасте склепіння. У перекладі з вірменської мови напис свідчить: «У 1 020 році вірменської ери, в місяці січні Андрій з Кафи наказав збудувати дзвіницю за батьків померлих Хачареса й Сару й брата Аведика та їх родини». 

 Арочний прохід у дзвіниці до вірменського дворика

   Такі круглі вежечки характерні для давньої вірменської архітектури, їх можна побачити на верхньому тамбурі церкви святої Ріпсіме в Ечміадзині. На дзвіниці встановлений дзвін названий на честь хрестителя вірмен святого Юрія. Прохід під вежею сполучений з так званим «вірменським двориком», що перетинає квартал і має вихід від вулиці Вірменської до вулиці Лесі Українки або ж навпаки. 

 Табличка на дзвіниці

   Дворики Вірменського собору

    Вірменський собор оточений трьома невеликими двориками, які сформувалися в умовах обмеженого простору центру вірменського кварталу.

   Огорожу південного дворика прикрашає статуя Богородиці з датою «1664»є. Це цікава давня пам’ятка, якам колись прникрашала  колишню Краківську браму міста, різця львівського майстра М. Ерлемберга. Статуя зображує Діву Марію, яка стоїть на земній кулі, оповитій змієм. Маленький Ісус, що сидить на руках у Марії, простромлює списа змія. У самому дворику розміщена дерев’яна різьблена каплиця ХVІІ ст., у якій міститься вівтар «Голгофа», що зображує смертні муки Христа.

Статуя Богородиці у ніші огорожі південного дворика (з боку Вірменської вулиці)

    З нагоди святкувань 650-річчя собору було освячено реставрований дерев’яний різьблений вітар «Голгофа». Унікальну пам’ятку у подвір’ї Вірменського собору відновлювали українські та польські реставратори в рамках проєкту «Збереження спільної культурної спадщини» за фінансового сприяння Міністерства культури Польщі, Фундації вірменської культури і спадщини з Польщі. Керував роботами Анджей Казберук, спеціаліст по реставрації дерев’яних пам’яток з Варшавської Академії Мистецтв.

 Південний дворик (вхід для відвідувачів зачинений)

   Реставрація вівтаря тривала близько трьох років і почалась з його демонтажу і перенесення окремих частин на хори катедри.  Виявилося, що елементи конструкції були знищені настільки, що кожної хвилини віватар міг просто розсипатися.

   За словами реставратора Анджея Казберука, вівтар складається з трьох різних частин – фігури розп’ятого Христа, двох жіночих – Матері Божої і Марії Магдалини, і дерев’яного тла, на якому змонтовані усі фігури. Композиція, різнорідна за технологією і методом різьблення, змонтована в єдине ціле в середині ХVІІІ ст. Найстарішим елементом вівтаря є фігура Ісуса Христа на хресті, яка могла бути вирізана ще у ХV ст., а найновіші елементи датуються ХVІІІ ст.. Жіночі постаті вирізьблені «під Пінзеля». Цілком можливо, що основні фігури були перенесені з іншого львівського храму, бо на них залишилися сліди позолоти, яка використовується у внутрішніх приміщеннях. Тло вівтаря складається з-понад 250 елементів, змонтованих в єдине ціле. Тут використана  рідкісна техніка – у дерево впресовано мілко потовчене різнокольорове скло, яке блищить. Більшість кам’яних елементів «Голгофи» теж криті дрібними уламками різнокольорового скла. Під час реставрації було видалено з вівтаря цвяхи ХVІІІ ст., їх відновили і знову використали при монтажі «Голгофи».

 Південний дворик можна оглянути крізь металеву огорожу

   «Голгофа» декілька разів горіла, вогонь пришвидшив деградацію живописних шарів. До знищення додалися й атмосферні явища – дощ і сніг, які проникали через дірявий дашок. Сходи перед вівтарем, як виявилося, зроблені із старих надгробних вірменських плит. До початку реставраційних робіт скульптури Матері Божої не було на місці, але, на щастя, її віднайдено у фондах Національного музею.

   Реставратори очистили й відновили основні фігури вівтаря та змінили втрачені фрагменти. Філігранна робота з заміни елементів тла вівтаря була найбільш тривалою, частину їх відновили на місці, а частину замовляли у Німеччині. Спеціально для монтажу було реставровано стіну будинку на вулиці Краківській, 14, до якої кріпиться вівтар. Вівтар захистили дерев’яним дашком.

   Окрім «Голгофи» у Вірменському соборі також відновлено розп’яття Ісуса Христа, яке знаходилось над входом у храм.

   Зараз спеціалісти виготовили копію цієї скульптури, а оригінал буде знаходитись всередині храму. Також були відновлені кам’яні епітафії у дворі храму та частину стінопису у храмі.

 Південний дворик

   З іншого боку подвір’я у 1889 році встановлено фігуру Христа, що несе хрест на Голгофу, роботи Томаша Дикаса.

   У дворику зберігся старовинний вірменський цвинтар, надгробні плити до якого частково були перенесені з інших вірменських храмів. Подвір’я повністю вимощене надгробними плитами, деякі з яких вмонтовані у стіни. Найстарішим плитам близько 600 років.

 Південний дворик

   Збереглися також середньовічні епітафії, найціннішою з яких є вмурована у стіну епітафія патріарха Вірмкеії Стефана V, який помер у Львові 1551 року. Його різьблену об’ємну постать на повний зріст виконав львівський майстер. Надгробок є найдавнішим зі збережених такого типу рельєфів.

   Південний дворик відділений від вулиці Вірменської огорожею з металевими гратами, а зі східним двориком з’єднаний воротами з бароковим фронтоном 1877 року. Південний дворик, як правило, зачинений для відвідувачів, однак його можна вільно оглядати через решітку огорожі.

 Вид на південний дворик крізь огорожу

   Східний, або Христофоровий дворик, є водночас  проходом між вулицями  Вірменською та Лесі Українки. Сюди виходить найдавніша, апсидна частина собору, а його домінантою є висока пам’ятна колона з постаттю Христофора, споруджена 1726 року. Розташована посередині східного подвір’я.

 Східний, або Христофоровий дворик 

   Колона увіковічує пам'ять про пожежу, що виникла 1712 року у Вірменському соборі і значно пошкодила як власне храм, так і сусідні будівлі. Грунтовні роботи по відновленню комплексу Вірменсько собору почалися лише у 1723 році, їх очолював і фінансував голова вірменського суду Христофор Августинович, брат тодішнього вірменського архієпископа Яна Тобіяша Августиновича. В пам'ять про пожежу і наступне відновлення собору, а також на знак подяки своєму святому патронові, у 1726 році Христофор Августинович встановив на території Вірменської церкви пам’ятну колону із зображенням святого Христофора. Автором фігури святого Христофора, деякі дослідники, зокрема, Юрій Бірюльов, вважають надвірного скульптора князів Вишневецьких – Христіана Сейнера.

   Колона Христофора є одним з небагатьох прикладів малих архітектурних форм ХVІІІ ст., що збереглися до наших днів.

   За радянських часів колона як частина комплексу Вірменського собору отримала статус пам’ятки архітектури національного значення. У 2016 році проведено реконструкцію колони.

   На місці, де стоїть колона, у ХVІІ ст. був колодязь.

Колона Христофора у Східному дворику 

   Пам’ятник має вигляд барокової колони, встановленої на високому постаменті, який в свою чергу стоїть на триступінчастому п’єдесталі. Капітель колони, виконана в коринфському ордері, виконує функцію імпосту для постаменту фігури святого Христофора. Фігура Христофора (з грецької – носій Христа) зображена у повний зріст.  Святий зображений у канонічному стилі: на його лівому плечі сидить малий Христос, якого за легендою Христофор переніс через річку і був ним охрещений. Христос правою рукою благословляє, а лівою притримує сферу, увінчану хрестом – символ християнського світу. Скульптурна пластика обох фігур характеризується майстерним виконанням та композиційною продуманістю.

   На постаменті колони первісно було дві таблички із написами латиною. Перша, розташована у напрямку церкви, містить наступний текст (у перекладі українською).

   «Богові Найкращому Найвищому (D. О. М) Костел цей більший на славу цього ж Бога й на честь Богородиці відреставрував, резиденцію для вигоди духовенства відновив, колону своєму Патронові звів від фундаменту шляхетний і вельможний Христофор Августинович, директор і суддя вірменської нації у Львові в році Християнської ери 1726».

 Східний дворик, куди виходить апсидна частина собору

   Під табличкою вирізьблений герб Августиновичів – Одровонж. Табличку, яка була розміщена на боці постаменту, оберненомумв сторону вулиці Вірменської, втрачено, лише відомо, що на ній увічнювалося відновлення собору після чергової пожежі у 1877 році фундатором Болеславом Августиновичем де Одровонж.

   «Болеслав де Одровонж Августинович в знак вдячної пам’яті свого діда ім’ям власним та С.М. Леона Августиновича цю фігуру відновив Р.Б. 1877».

 Христофорова колона 

   Завершують дворик споруди банку «Mons Pius» та монастиря вірменських бенедиктинок. Поруч – барокові ворота 1671 року, через які можна потрапити в третій, монастирський дворик, що примикає до північної стіни собору. З протилежного боку його обмежує будівля монастиря,  перед якою  у 1881 році поставлена статуя Богородиці роботи Томаша Дикаса. Галерея, влаштована за зразком італійських лоджій, служить переходом з монастиря в собор. У стіну вмуровано два рельєфи ХVІ – початку ХVІІ ст. – «Христос та святий Хома невірний» та «Свята Софія з доньками».

 Східний дворик ще називають "вірменський дворик з надгробками", адже колись на цьому місці був цвинтар

   Упродовж всього свого існування Вірменський собор потерпав від пожеж, що раз за разом спалахували у Львові. Про велику пожежу 1676 року ми вже згадували – не менш страшна спалахнула і в 1712-му. Відновили знищений нею храм  лише в 1723 – 1731 роках. Тоді значно перебудували головну наву собору, підняли дах та збудували новий музичний хор. Стіни та купол прикрашені барочною поліхромією, вівтарі багато позолочені і декоровані скульптурами. Головний вітар також прикрасили образи Успіння Богородиці та Святої Трійці.

   Тоді ж у південному дворику з’явилася дерев’яна каплиця з вівтарем «Голгофа».

   У східному дворику на честь мецената Христофора Августиновичу (брата тодішнього архієпископа) було споруджено вже згадану колону з фігурою його небесного покровителя святого Христофора.

У Вірменському дворику ще й досі збереглись надгробні плити

   Після цих робіт собор залишався у незмінному вигляді майже двісті років. Аж поки на початку ХХ ст. останній вірменсько-католицький єпископ Юзеф Теодорович вирішив провести грунтовну реставрацію храму, яка й була здійснена (з частковою перебудовою собору) у 1908 – 1927 роках під керівництвом архітектора Франциска Мончинського.

 Вірменський дворик є одним з "інстаграмних" місць Львова

   Насамперед собор отримав новий вхід, з боку вулиці Краківської, де замість розібраних житлових будинків збудували західну вхідну частину собору. Стіни апсид декоровано стилізованими елементами, запозиченої з давньовірменської архітектури – накладними арками та орнаментами.

   Із застосуванням стилізації в інтер’єрі виконані різьблена дерев’яна стеля над навою ХVІІ ст., мозаїка в бані авторства художника Юзефа Мегоффера.

Вірменський собор (апсида)

   Біля банку (будівля червоного кольору) під аркою йде прохід до вулиці Лесі Українки, по якій колись проходив оборонний мур. Якщо оглянутися на арку, то побачите незвичний дзеркальний годинник для селфі. Цифри і стрілки на ньому йдуть у зворотньому напрямку.

Дзеркальний годинник для селфі (у проході під аркою)

   Цей прохід неофіційно названий на честь  Параджанова, якому присвячений і ресторанчик вина. 

 На одній із стін біля ресторану є зображення Параджанова

   Але, окрім основних трьох двориків, що прилягають до вірменського собору, тут є ще й інші дворики, які є не менш цікавими, тому їх раджку теж відвідати.

   Отже, до проходу тулиться четвертий дворик ресторану і водночас житловий. Часом можна побачити, як над людьми, що насолоджуються вином сушаться чиїсь шкарпетки чи штани. Колись, через цей  двір львів’яни ходили до одного з найстаріших банків, що проіснував тут рівно три століття. Досі збереглися масивні окуті залізом двері банку. Якщо придивитися до голівок цвяхів на ньому то видно, що вони мають форму лев’ячої голови. Спробуйте підрахувати скільки їх тут. Говорять, що 99, але я цього не перевіряла.

   Навпроти виходу, на вулиці Лесі Українки є металеве зображення одного з варіантів герба Львова та протрасовано нерівним камінням місце, де під землею досі залягають рештки оборонного муру.  Можна пройтися ним повернувши праворуч і побачити його вигин, що вказує на місце однієї з 25 оборонних веж міста.

Арочний прохід, що зєднує вулицю Вірменську з вулицею Лесі Українки

   Повернімося ще раз у головний дворик і тепер пройдемо крізь нього повз банк до ще одного п’ятого дворика. Тут на вас чекає вхід в ресторан «Mons Pius», що є в колишньому однойменному банку.  Цікаво, що пройти до нього можна лише ступивши на надгробну плиту. Це відголосок аж двох історій. По-перше, через тісноту міських цвинтарів часто доводилося йти по чиїйсь могилі, то ж робили це з молитвою за тих по кому йшли. А так як вірмени накривали могили повністю кам’яною плитою, то ті стиралися від поступу тисячі ніг. Вважалося, чим більш стара плита, тим більше молилися за померлого під нею. Отже, йому там, в потойбіччі ставало легше. По друге, на цій конкретній плиті написано ім’я директора банку, який 1902 року призвів його до банкрутства. Відсидів 6 років та продовжив вже своє життя в далекій Америці. Але єпископ, відповідальний за банк не витримав скандалу і помер. Тож, ступаючи на цю плиту, помоліться за винуватця того банкрутства. Але, і він тут не похований, то лиш згадка про події минувшини.

   В дворику ресторану є ціла галерея погрудь директорів «Mons Pius», коли той був банком. Все це славні вірмени Львова, що керували одним з найдавніших банків Львова.

 Червона стіна ресторану «Mons Pius» - чудове місце для фотосесій

   Над аркою виходу з двору в бік вулиці Вірменської сидить батярик з мішечком долярів. Йому довелося вилізти на неї аби його не викрали як трьох його побратимів. Але  поки він був внизу, то його гаманець добре натерли туристи. Мабуть, прагнули собі грошового щастя. 

 Прохід під аркою дзвіниці до Вірменського дворика

   Тепер ми вийшли на дворик шостий, з якого добре видно рештки старого ввантажного ліфта.  А якщо вам пощастить потрапити ще в один, сьомий дворик з галереєю балконів, то можете помилуватися консолями з ХVІІ ст., що підтримують  один з балконів. Серед них є і антропоморфні.

   Отож, ми х вами побачили 7 вірменських двориків  і два довгі проходи в  ансамблі Вірменського собору, ну чим не справжній лабіринт або квест?

   Палац вірменських архієпископів

   Палац вірменських архієпископів – адміністративно-житлова будівля, колишня резиденція вірменського архієпископа. Розташована в історичному центрі Львова, на вулиці Вірменській, праворуч від дзвіниці Вірменського собору. Як частина ансамблю Вірменського собору має статус пам’ятки архітектури національного значення.

   Будівля палацу вірменських архієпископів зведена наприкінці ХVІІ ст. за наказом архієпископа Вартана Гунаняна. Його наступник, архієпископ Якуб Августинович після пожежі 1778 року відбудував і розширив палац, а в 1802 році чергову реконструкцію провів архієпископ Ян Шимонович, який знову розширив будівлю і влаштував у ній каплицю. Також у палаці розташовувалися бібліотека, канцелярія та архів єпархії.

   Від первісної споруди зберігся цікавий портал з кам’яним обрамленням, оздоблений поширеним в архітектурі Сходу та давньої Кілікійської держави орнаментальним мотивом у вигляді жолобків зі вставленими дрібними валиками. Донині під покрівлею палацу та в його екстер’єрі збереглися фрагменти, яким понад пять століть. Це, зокрема, знаковий символ вірменських архієпископів на зовнішній стіні палацу.

   До 1939 року будівля палацу офіційно належала Капітулу Вірменсько-католицької церкви.

 Палац вірменських архієпископів (вулиця Вірменська)

   Будинок цегляний, тинькований, Г-подібний у плані, замикає зі сходу Східне (Христофорове) подвір’я Вірменського собору. Чоловий фасад, що виходить на вулицю Вірменську, двоповерховий, на чотири вікна, тильний фасад – триповерховий, з дерев’яними верандами та критими сходами. Чоловий фасад розчленований горизонтально тягами, а на рівні другого поверху – вертикально пласкими лопатками між вікнами. Завершується фасад хвилястим фронтоном, у тимпані якого розміщений барельєф із гербом вірменських архієпископів.

   Вікна прямокутні, на першому поверсі частково зберігся первісний кам’яний декор вікон, що складається із прямих сандриків з орнаментом із чотирипелюсткових пізньоготичних розеток, тригліфів і метол, різьбленого обрамлення вікон.

   З боку подвір’я також зберігся первісний портал, декорований орнаментом із канелюр.

 Табличка на резиденції архієпископа

   Вірменський банк

   Вірменський банк – це банківська установа, що існувала у Львові на нинішній вулиці Лесі Українки, 14 з початку ХVІ ст. до 1940 року, згадується під назвою «Mons Pius», що в перекладі означає «Свята гора».

   Практика створення побожних банків при церквах, започаткована в середньовічній Італії, знайщла відображення у Львові.

   Основною діяльністю вірменського банку було надання позик,  посередництво в торговельних операціях, ломбард. Вірмени проживали у середньовічному Львові в основному в межах свого етнічного кварталу та околицях. У ХVІ ст. було зафіксовано близько 200 вірменських родин.

   Для вирішення своїх фінансових питань вірмени створили власнийи банк на базі членства у церковному братстві. Дана практика була поширена у Пізнє середньовіччя і Ренесанс. Подібні банки у Львові створювали поляки, євреї і німці.

   Раз на рік братство обирало керівництво банку й відповідальних осіб. Управляли братством два провізори (підскарбники) та писар, до обов’язків якого належало ведення книг і записування рішень, ухвалених на щоквартальних зборах. Братство мало дві скриньки. У першій, яка лежала в захристії, зберігалися засновницькі документи, гроші, предмети застави та реєстри. Вона зачинялася на замок і дві колодки, ключі від яких зберігались у двох провізорів і писаря, щоб вони не могли її відкрити за відсутності когось із них. До другої скриньки, яка розміщувалася біля вітаря, збиралися пожертви на поточні потреби братства. Подібною була організація й інших братств.

 Вірменський банк (зараз там ресторан)

   Як частина ансамблю Вірменського собору, колишня будівля банку має статус пам’ятки архітектури місцевого значення Розташований на північному сході від будівлі катедрального собору. Є одним з трьох будинків (№ 10, 12, 14), що виходять фасадами на вулицю Лесі Українки, Вірменський провулок. Всі ці будівлі ХVІІ - ХVІІІ ст. належали вірменській католицькій громаді. Будинок цегляний, з використанням білокам’яного мурування, чотириповерховий, з підвалами, видовжений з півночі на південь. Посередині – мініатюрне подвір’я-колодязь. Будинок є рядовим у житловій забудові. Зберігає ренесансну структуру і складається з двох камяниць: головної і тильної. Головна має чільний фасад з боку вулиці Лесі Українки, майже впритул до якого було розташоване північне прясло Високого муру. Тильна виходить фасадом у подвір’я, що межує з Вірменським провулком. Назва «тильна» умовна, оскільки до її південного фасаду ведуть провулки від вулиці Вірменської – головної артерії вірменського кварталу. Зараз на партері «тильної кам’яниці» розміщені зали ресторану«Mons Pius».

   З вулиці Лесі Українки до приміщень будинку веде широкий арковий білокам’яний портал входу. Збереглися півциркульні з розпалубками склепіння проїзду. Поруч – двокамерне приміщення, перекрите бочковим склепінням. Вхід до сходової клітки на верхні поверхи веде з подвір’я від Вірменського провулку, що за будинком № 12. Ця сходова клітка влаштована наприкінці ХІХ ст. Фасад від вулиці Лесі Українки тинькований, без архітектурного декору. Вікна 1-2 поверхів у кам’яному обмуруванні, на 3 – 4 поверхах – в цегляному обмуруванні, що свідчить про пізнішу добудову верхніх ярусів. По центрі 2-го поверху – глуха ніша з арковим завершенням. Фасад завершений профільованим карнизом.

   Від провулка між будинками № 7 та № 9 на вулиці Вірменській до арки з написом «Mons Pius» веде вузький мощений прохід. Арка розкриває вхід до подвір’я перед будинком, влаштованого на місці колишнього цвинтаря. Подвір’я обнесене муром, прорізаним півциркульними арками з пілонами. Зараз воно служить літнім майданчиком кафе. Другий вхід на подвір’я – через арку з боку Вірменського провулку. Південний фасад будинку скромний – чотириосьовий, з горизонтальним членуванням тягами та широкими віконними обрамуваннями. Праворуч – оформлений білокам’яними плитами вхід до підвалів. Ліворуч на підвищенні – вхід до залів закладу, об’єднаних ренесансними порталами та перекритих півциркульними з розпалубками склепіннями. У західній частині кафе розміщений найбільший зал, до якого веде білокам’яний портал входу. Цей зал – в минулому головний у банку – займає партер 3-го, західного об’єму комплексу.

Ресторан «Mons Pius»

   Колишній монастир вірменських бенедиктинок.

   Колишній монастирський будинок, споруджений  у 1682 році, входить  до ансамблю Вірменського катедрального собору. Це – важливий формотворчий елемент колишнього вірменського кварталу, що підкреслює його різноплановість і стильову різноманітність. Архітектурне вирішення будівлі стримане, представляє характерні риси бароко. Сьогодні тут розташовані науково-реставраційні майстерні Львівської філії Науково-дослідного реставраційного центру України та Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.

   Забудовані ділянки на місці майбутнього монастиря бенедиктинок вперше позначені на плані вірменського кварталу в рукописі Мартина Груневега (кінець ХVІ ст.). Це чотири парцелі,що по периметру співпадають із сучасною забудовою. Збережене нині подвір’я між Вірменським собором і тильними будинками кварталу також зазначене на цьому плані. Вхід до кам’яниці, що існувала на розі сучасної вулиці Лесі Українки та Вірменського провулку, Мартин Груневег накреслив з тилу. Поруч позначений вхід до сусіднього будинку. Від проїзду через хвіртку показаний вхід до ще однієї будівлі, що входила до широкого подвір’я.

   Будівництво монастиря розпочалося у другій половині ХVІІ ст. після того, як при храмі з’явились вірмено-католицькі монахині (1675 – 1676). Завдяки підтримці архієпископа Вартана Гунаняна черниці отримали у вірменському кварталі ділянки для будівництва монастиря. Монастирську будівлю спорудили 1682 року. Дозвіл на існування ордену вірменських бенедиктинок вони отримали від Папи 1692 року. Монахинями тоді опікувалися настоятель храму Онуфрій Асланович та ігуменя бенедиктинок латинського обряду Елеонора Казановська. 1733 року збудували галерейний перехід із монастиря на хори храму. Значної шкоди монастиреві завдали пожежа 1748 року, її наслідки ліквідували 1749 року. Наступна нищівна пожежа спалахнула у вірменському кварталі 1778 року, і монастирські приміщення відбудували наново у 1779 році. Частину будинку займала монастирська школа, яка від 1785 року стала публічною. Монастир вірменських бенедиктинок згадується у книгах ліктьового податку 1767 року, де вказано, що його фасад мав довжину 53 лікті.

   1872 року у жіночій школі при монастирі знову спалахнула пожежа. Монастир відбудували у серпні 1873 року. Роботи виконувалися під наглядом будівничого Едмунда Кьолера. Тоді будівля набула сучасного вигляду.

   По війні монастир ліквідували, а в його приміщеннях розмістили науково-реставраційні майстерні. В них працюють художники-реставратори олійного і темперного живопису та дерев’яної скульптури від Львівської філії Науково-дослідного реставраційного центру України на Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.

   Будівля розташована у глибині подвір’я Вірменського провулку. Північним фасадом виходить на вулицю Лесі Українки. Її строгий лаконічний вистрій формує загальну композицію парної сторони нижньої частини вулиці.

   Будівля мурована з цегли із вкрапленням білокам’яного мурування у пивницях та на цоколі. У плані прямокутної форми, видовжена із заходу на схід, із внутрішнім подвір’ям, триповерхова, з підвалом. У західній частині будинок з’єднаний галереєю з Вірменським собором. Головний вхід до будинку влаштований у південно-східній частині. До нього веде веде прохід через арку мурованої огорожі від Вірменського провулку. З сусідніми будинками у проїзді (№ 12, 14) колишня монастирська споруда пов’язана півкруглою аркою на рівні верхньогот ярусу. Дата на ній – «1779» – фіксує рік завершення реконструкції комплексу після пожежі 1778 року. У цьому році був остаточно сформований сучасний вигляд Вірменського провулку.

   У розплануванні виявлена типова схема розподілу приміщень в монастирі. Колишні келії та навчальні кімнати розташовані вздовж коридорів. Адміністративні, господарські кімнати та санвузли – у західній частині споруди.  Коридори перекриті хрестовими склепіннями, у приміщеннях – хрестові, півциркульні перекриття з розпалубками та пласкі стелі.

   В екстер’єрі будівлі представлені типові риси архітектури бароко. Наріжна та центральна частини від вулиці Лесі Українки виділені пілястрами з характерними для цього стилю профільованими базами та карнизом. Нижній ярус відділений по горизонталі широкою тягою, верхній, добудований 1873 року, підкреслений вузьким профілем.  Вікна прямокутні, без обрамувань. У західній частині фасаду від вулиці Лесі Українки влаштований другий вхід, раніше призначений для вихованок школи (тепер закритий). Вхідні двері – в лучковому прорізі, обрамованому пілонами на потужних базах. До порталу з дерев’яною столяркою дверей ведуть кам’яні сходи.

   З півдня між собором та будинком монастиря влаштоване подвір’я. Відокремлене зовні муром,  всередині воно відгороджене металевою сіткою. Засаджене в останні роки травниками і квітами, тепер подвір’я створює атмосферу затишку і спокою. Арка  входу на подвір’я від Вірменського провулку (неофіційно йому надано назву «Провулок Параджанова» півциркульна, в рустованому обрамуванні, з гербовим картушем у замковому камені. Вгорі арка прикрашена бароковим фронтоном із хрестом на подіумі.

   Комплекс вірменського собору у місті Львові вважається унікальною пам’яткою східної культури на європейських теренах, одним з найдавніших та найбільш самобутніх ансамблів у багатій архітектурі спадщини Львова і належить до пам’яток архітектури національного значення та до Світової спадщини ЮНЕСКО.

   У грудні 1998 року під час чергового засідання Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО у японському місті Кіото архітектурні пам’ятки центральної історичної частини Львова та території собору святого Юра на Святоюрській горі, які мають площу 120 га, були внесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. До цих пам’яток відносяться і культові  споруди середмістя Львова. Ансамбль Вірменського собору також входить до цього списку.

Ансамбль Вірменського собору 

-          А вам вдалось відвідати ансамбль Вірменського собору у Львові?

-          Чи вдалось вам насолодитись незвичною казковою красою розписів та вітражів Вірменського собору?

-          Чи вдалось прогулятись двориками вірменського ансамблю?

-          Можливо ви почули цікаву історію від місцевого гіда про історію заснування комплексу?

-          Чи вважаете ви вірменський дворик одним з найромантичніших місць Львова?

НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР