Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла у Львові

 

   Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла у Львові сьогодні часто перебуває у центрі уваги львів’ян. На жаль, часто з сумних приводів – тут проводжають в останню путь полеглих внаслідок російської збройної агресії. Тут також активно збирають допомогу військовим, здійснюють соціальні проєкти, влаштовують культурні події та презентації. Важко уявити, що ще зовсім недавно в стінах цього храму панувала тиша.

   Іще якихось декілька сотень років тому, Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, який сьогодні є одним із центральних храмів Львова, знаходився на околиці міста, просто під міськими мурами. Далі – тільки річка Полтва. Зараз Костел Єзуїтів знаходиться в самісінькому серці Львова, поруч з площею Ринок та проспектом Свободи.

   Храм святих апостолів Петра і Павла у Львові претендує на кілька «най…»  – найдавніший, найбільший, найвищий. 

Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла (тильна сторона з боку проспекту Свободи)

   Орден єзуїтів заснував іспанський католицький священник Ігнатій Лойола  у 1534 році як Товариство Ісуса (єзуїтів), яке затвердив Папа римський Павло ІІІ 27 вересня 1540 року. Товариство швидко поширилося не лише у християнському світі, але й в Індії (1542), Японії (1549), Китаї (1563) та інших країнах. Незабаром члени товариства розвинули широку місійну діяльність.

   До Львова єзуїтів запросив львівський єпископ Ян Соліковський 1584 року. Перший дерев’яний костел для них був збудований коштом міщанки Софії Ганзльової в 1590 році на ділянці при західному пряслі міських оборонних мурів, де була влаштована Єзуїтська хвіртка, недалеко від костелу Чесного  Хреста монастиря францисканців.

   Зібравши досить великі кошти, єзуїти почали думати про будівництво мурованого костелу. 1603 року король Зигмунд ІІ надав їм велику ділянку в середміській юдейській дільниці поруч з синагогою «Золота роза». Але спротив юдейської громади змусив шукати нове місце, яке надала львівська капітула. Це була вільна ділянка, на якій згорів будинок Миколи Мелецького, воєводи Подільського. Вона розташовувалася поруч з ділянкою, де стояв дерев’яний костелик, побудований на кошти Ганзльової.

   Свою історію мурований храм святих верховних апостолів Петра і Павла розпочинає 31 липня 1610 року, коли в присутності духовенства та громади був закладений наріжний камінь для початку  будівництва. Храм будувався двадцять років. Кошти на ці роботи дала Ельжбета  Луція Сенявська. У 1607 році для будівництва Костелу Єзуїтів вона переказала 40 000 злотих, забезпечених на Добрянах, Бродах, Красові, виплативши першу рату 17 000 злотих, що дало можливість розпочати будівництво храму. Наступні рати – 14 300 злотих – 22 січня 1613 року, 8 700 злотих – 1616 року. Також вона 1611 року в Ратному підписала заповіт, за яким для майбутнього костелу передавала зібрані багатий одяг, начиння. Коли відбулося посвячення наріжного каменя львівським латинським архиєпископом Яном Замойським, Ельжбета Луція Сенявська не дозволила на ньому залишити своє ім’я. Вона не дожила до завершення робіт і була похована у криптах недобудованого костелу.

Чудовий вид на Гарнізонний храм, дзвіницю Ратуші та пам'ятник Тарасу Шевченку

   Розпочав і провадив будівництво до 1614 року отець-єзуїт Себастьян Лянхіус. Невідомо, чи він був лише керівником будівництва, а чи також і автором проєкту. Архітектура костелу дуже схожа на римський костел Іль Джезу (1570 року) архітекторів Джакома Бароцці да Віньйоли і Джакома делла Порти, який став зразком для костелів Єзуїтського ордену. Тип костелу Іль Джезу, передусім, виражений у композиції чільного фасаду. Будівельна фабрика львівських єзуїтів відразу залучила різних майстрів, зокрема і для вистрою інтер’єру. Вже у 1612 – 1613 роках працювали: різьбар Іван Моленда, маляр Матвій Климкович і органний майстер Матвій Крайчинський. Але не обійшлося без проблем, що виникли  через правові колізії щодо власності на частину землі, яку вимагав львівський швець Микола Адамович. Від 1615 до 1618 року будівництво було призупинене. Відновленим будівництвом у 1618 – 1621 роках керував архітектор Єзуїтського ордену чернець Джакомо Бріано (1588 – 1649 рр.) з Модени, Італія. Йому допомагав чернець-єзуїт Альберт Рагоніус.

   Величезна споруда костелу вимагала і великих коштів, які збиралися від жертводавців.  1624 року освятили першу бічну каплицю святого Бенедикта і роботи знову призупинилися. 1626 року будівництво відновилося і активізувалося 1629, після того як єзуїти отримали великі кошти Ельжбети Сенявської, жінки Прокопа Сенявського, маршала великого коронного.  1630 року костел був завершений і освячений львівським архієпископом Яном Анджеєм Прухніцьким.  1638 року склепіння оздобили стюковою різьбою і вкрили розписами пензля Матвія Климковича. 1644 року були освячені органи збудовані коштом Гроховського.

 Саме з проспекту Свободи відкривається найширший ракурс на храм

   Існує версія, ніби італієць Джакомо Бріано побудував костел за зразком храму Іль Джезу в Римі. І справді, зовнішня схожість існує, про що вже згадувалось вище. Але чи можна без сумнівів  приймати цю версію?

   Перед початком будівництва Джакомо Бріано розробив близько 10 різних проєктів можливого вигляду костелу. Більшість із них вдалося зберегти й до сьогоднішніх днів, щоправда знаходяться вони у Відні та Лос-Анджелесі. Тож, не зважаючи на схожість, ця версія є недосконало  достовірною.

   До речі, цей же архітектор спроєктував церкву й у Луцьку, який також освячений іменами святих Петра і Павла і теж пропонує відвідування підземель храму, як і львівський храм святих Петра і Павла. Окрім храмів святих Петра і Павла у Львові та у Луцьку, Джакомо Бріано працював також у сучасній Польщі (тоді Річ Посполита), у рідній Італії та в Хорватії. Дослідники виокремлюють його підхід до створення проєктів, особливо акцентованість на деталях.  Видається, ніби  Бріано доклав чимало зусиль до розвитку архітектури того часу. В окремих зразках – без сумніву, але як щодо загального контексту?

   Якщо вірити всім стереотипам, Джакомо Бріано точно можна назвати італійцем. Він мав складний характер, любив і вмів конфліктувати. Саме через це його робота над замовленнями тривала не завжди довго.

   Ще є версія й про те, що архітектор Єзуїтського ордену Джакомо Бріано, коли в 1618 році прибув до Львова, стіни костелу вже були виведені на три лікті. Він не розробляв нового проєкту, а тільки детально опрацював існуючий та видозмінив інтер’єр.  Бріано, вихований на зразках італійської архітектури, вніс у будівлю костелу форми, що вперше склалися в схемі фасаду церкви Іль Джезу в Римі.

   Ще одне питання, яке варто тут згадати – чи був Бріано єдиним архітектором Костелу Єзуїтів? Ймовірно, ні. І ось чому.  Архітектор перебрався до Львова через 6 років після початку будівництва, а за таких умов працювати над створенням костелу одноосібно було би практично неможливо. Хто ще допомагав митцю, на жаль, залишається невідомим. Єдине, що відомо, так це те, що допомагав йому чернець-єзуїт Альберт Рагоніус, але в якій мірі – невідомо.

   Темпераментний, уважний і неймовірно талановитий – такий висновок можемо зробити з тієї інформації та досліджень, що маємо про архітектора. А для детальнішого розуміння його творчості запрошуємо відвідати його творіння, зокрема у Львові – Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла.

   Зводили святиню для монахів Товариства Ісуса, більш відомих як Орден єзуїтів.  Ці ченці відомі своєю місіонерською діяльністю, вагомою частиною якої досі є освіта.  Львівська Єзуїтська колегія 1661-го року була удостоєна «гідності академії та титулу університету», розпочавши академічну традицію у Львові. Бібліотека закладу налічувала близько 5 тисяч книг. Єзуїтська колегія знаходиться поруч з храмом. Про її статус говорить хоча б те, що в закладі навчався Богдан Хмельницький, чи не найвідоміший гетьман Козацької України.  Ще один відомий учень – князь Ярема Вишневецький. На основі колегії згодом постав університет, що зараз носить ім’я Івана Франка.

Фасад Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла 

   Вежа-дзвіниця

   1702 року за проєктом Мартина Годного над південною захристією була зведена вежа-дзвіниця, яка стала найвищою вежею Львова (близько 100 ліктів), на якій 1754 року встановили годинник.

   До наших днів вежа дійшла у дещо зміненому вигляді.

   Інформації про дзвіницю храму – вкрай мало. Перша згадка, на сторінках досліджень науковців відноситься до 1655 року, коли на неї підняли гармату, з якої поцілили у склад боєприпасів московського війська, яке розташовувалось перед сучасним головним корпусом університету імені Івана Франка. Найбільш ймовірно, що цю вежу було збудовано за одним з проєктів Джакомо Бріано, з яких до наших днів збереглось близько 10. Опісля цих подій, майже на століття, інформація про дзвіницю випадає з поля зору. Варто зауважити, що  досі в літературі різного характеру, існує інформація про спогади Ульріха Вердума про дзвіницю разом з годинником. Однак, якщо зважити на те, що сам мандрівник жив у ХVІІ ст., а годинник з’явився у середині ХVІІІ ст., стає зрозуміло, що ця інформація не відповідає дійсності. Вердум дійсно згадував про Костел Єзуїтів, але обмежився лише констатацією його краси. 1702 року під час однієї з реставрацій храму, було перебудовано і вежу. Архітектором прийнято вважати Валентина Годного, хоча достеменно це не підтверджено жодними документами. З цією дзвіницею пов’язана найбільш широкорозповсюджена легенда про її висоту.  Мовляв мала висоту 100, але не «метрів», а «ліктів». Саме «лікті» були ходовою системою мір. На території Галичини лікоть становив 59,6 см. Якщо помножити 100 на 59,6 см – ми отримаємо висоту в 59,6 м. Співставляючи наявний графічний матеріал з висотою храму (35 м) можемо зауважити, що така висота є більш прийнятною. Прямим свідченням цього є фрески, авторства Себастьяна Екштайна в лівій емпорі храму. Також, аргументом є весь графічний матеріал, на яких зображений Костел Єзуїтів. 1756 року на вежі було перевстановлено ймовірно другий годинник. Перший існував вже в другій половині ХVІІ ст.. Свідченням цього є спогади вищезгаданого Ульріха Вердума, який зазначив, що він був привезений з Німеччини та відбивав тільки 12 годин.

Скульптурна пластика  зовнішнього оздоблення храму

   Ще однією темою для дискусій є оздоба дзвіниці. Популярна історія про існування чотирьох статуй євангелістів, голова одного з яких стоїть у підземеллях, при уважнішому розгляді, викликає багато запитань. Найперше, збережені ілюстративні матеріали (панорами, малюнки, вже згадана фреска С. Екштайна) навіть приблизно не згадують про існування якихось інших скульптур на вежі. Крім, цього, розміри голови та «міміка лиця» абсолютно не відповідають ні традиції зображення євангелістів, ні розмірам, якім б мала мати статуя. Тому з абсолютною точністю можемо стверджувати, що жодних статуй на вежі не було.

   Розібрання дзвіниці теж є предметом для дискусій. Прив’язка до падіння ратуші є дещо невиправданою. Найбільш ймовірно, що причиною розібрання став технічний стан вежі,  оскільки вже в 1840-их існував проєкт по її відновленню, який так і не був реалізований.

   Про дзвони храму маємо теж небагато інформації. Зокрема, 1917 року Кароль Бадецький згадував про існування двох дзвонів. Обидва були вилиті 1735 року.  Перший мав у діаметрі 112 см, другий – 66 см. Зважаючи на зміст документу, можемо припустити, що їх було більше, лиш війну пережило тільки два. На сьогоднішній день, від них залишилось лиш кріплення, яке можна побачити в експозиції підземель храму.

   Після відкриття церкви у 2011 році з’явилась ідея відновити вежу до її колишніх габаритів. Її, за допомогою соціальних мереж, було виставлено на суспільне обговорення. Зважаючи на сучасний статус пам’ятки рішення щодо реалізації чи відмови від цього проєкту, буде прийнято з часом, з урахуванням позицій всіх інстанцій, громади міста і фактично технічного стану наявного першого ярусу дзвіниці. 

Вид на бічну сторону храму (ліворуч від входу) з вулиці Театральної

   У 1720 – 1730-х роках в костелі встановили надгробки Ельжбети з Гостомських Сенявської, Яна Яблоновського, Яна Станіслава Яблоновського і Яна Вінцентія Яблоновського, які були фундаторами будови єзуїтської колегії.

   Впродовж ХVІІІ ст.  вистрій костелу змінювався двічі – у 1734 та 1773 роках. 1734 року костел згорів, після чого був відновлений коштом Єлисавети з Потоцьких Щучини. Скульптор Томас Гуттер спільно з Конрадом Кутшерайтером в 1736 – 1737 роках виготовляв вівтарі для костелу.

   У 1740 році проведено грунтовну реконструкцію, кошти якої надали коронний конюший Юрій-Станіслав та його дружина Маріанна Тереза із Замойських Дідушицькі. Зокрема, було «усунуто» пам’ятний надгробок похованої тут фундаторки. Власне тоді на місці бічних каплиць з’явилися нави, стіни й склепіння отримали фресковий розпис, який виконали художники Франциск Григорій (Ржегож) Ігнац Екштайн (1689 –1741) родом з Брно, а після його смерті, з 1741 року, бічні нави і каплиці розписував його син Себастьян Екштайн. Франциску Екштайну (роботи в костелі він розпочав із запізненням через конфлікт з місцевим цехом, на захист якого став львівський єпископ Самуель Гловінський) належать чотири композиції на склепінні головної нави, Себастьяну Екштайну – фрески над хорами та бічними навами. На них зображені біблійні сюжети й епізоди з історії Товариства Ісуса. В правій наві є фреска, яка показує облогу турками Львова 1672 року. Одна з найцікавіших – фреска «Святий Павло – апостол народів» над головним вівтарем. На ній намальована карта Земної кулі, довкола якої стоять представники різних народів і екзотичні тварини: слони, лев, папуга, верблюд, кінь. Скульптурне Розп’яття, виконане Яном Пфістером, яке було встановлено в одному з бічних вівтарів, вважається цінним витвором мистецтва.

   23 липня 1741 року коштом магнатки Марії Дідушицької при західній стіні костелу збудували каплицю святого Бенедикта, куди помістили його мощі, що були привезені з маєтку Дідушицьких (тепер Вільхівці), участь брав Миколай Вижицький. А у найдавнішій тієї ж посвяти, що була освячена першою – у 1624 році, влаштували родинну каплицю Дідушицьких. У 1744 – 1747 роках Себастьян Фесінгер виготовив великий вівтар, у 1754 і 1759 виконані два бічні вівтарі. У 1742 – 1744 роках сницар Ян Бекерт вирізьбив сталлі і сповідальниці святих Єроніма і Марії Єгиптянки, позолоту і розписи яких виконав маляр Пілавецький.

Вид на Гарнізонний храм з проспекту Свободи

   Для потреб академії 1771 року на внутрішній вежі Єзуїтської хвіртки відкрито астрономічну обсерваторію.

   1773 року Товариство Ісуса було скасовано папою римським Климентом ХІV, монастир ліквідований, його будівлю передали державі. Його адаптували на гарнізонний військового командування Австрійської армії, дещо змінивши архітектурний вистрій. Тоді була ліквідована каплиця Дідушицьких.

   1814 року папа Пій VІІ відновив Орден єзуїтів і 1820 року вони повернулися до Львова.  Після того єзуїтам дозволили відновити свою діяльність у Львові.  У 1830 році розібрали костельну вежу (скоріш за все, цього вимагав технічний стан) – після того, як завалилася вежа ратуші у 1828 році. В період 1836 – 1848 роках отці-єзуїти розвинули жваву пасторальну діяльність. Зокрема вони виконували обов’язки в’язничих капеланів, організовували молитовні братства, надавали духовну опіку монашим згромадженням.

   Протягом ХІХ ст.  до їхнього храму часто приходили на молитву військові, що дало підставу місцевому командуванню вважати його гарнізонним. 

Коротка інформація про Гарнізонний храм при вході праворуч

   1837 року образ святої Філомени для бічного вівтаря намалював Фридерик Рінн. Портрети фундаторів храму, зокрема Фердинанда д’Есте, єпископів Ф. Піштка і Д. Соліковського, Ельжбети Сенявської у 1840 роках намалював маляр  Мартин Яблонський. На згадку про проведену реновацію костелу на південній стіні при чільному фасаді встановлено таблицю з написом: «D.O.M. Haec aedes sacra inchoata 1610 dedicata 1630 restaurata 1842». 1843 року маляр Алоїз Рейхан намалював образи Ігнатія Лойоли і Франциска Ксаверія для двох  бічних вівтарів. 1844 року в костелі помістили нову казальницю, яку виготовили коштом графині Гонопати Боржецької в моравському місті Бланську. 1848 року під час бомбардування міста генералом Геммерштайном два ядра впали на храм та пошкодили дах і нартекс. Після «Весни народів» 1848 року монахів-єзуїтів знову вигнали з храму, і знову, через чотири роки вони повернулися. У 1879 – 1891 роках в костелі проводилися ремонтні роботи. 1894 року під час відновлення фасаду костелу в нішах нижнього ярусу поміщено чотири фігури святих єзуїтів: Ігнатія Лойоли, Франциска Ксаверія, Станіслава Кости і Андрія Боболі, які вирізьбив з пісковика Фелікс Павлінський.

    1892 року відновили каплицю святого Бенедикта з новим вівтарем і вітражами фірми «Tiroler glasmalerei und Mosaic Ansalt» з Інсбруку. 1905 року львівський римо-католицький архієпископ Йосиф Більчевський здійснив коронацію ікони Матері Божої Замилування, поміщеної в каплиці у південній наві. З цієї нагоди її відгородили кутими гратами за проєктом Львівської політехніки, роботами керував різябяр Антоні Попель. Тоді ж Петро Війтович виготовив новий антиподіум для вівтаря Коронованої ікони.  1906 року вистелили нову підлогу з мармурових плит двох відтінків, привезених з Угорщини.  1909 року під керівництвом професора Д. Кричковського і архітнектора А. Теодоровича проведено реновацію каплиці святого Бенедикта. Храм постраждав під час польсько-української війни в листопаді 1918 року, зокрема було пробите склепіння в наві перед вівтарем та дах. У 1920-х роках провели ремонтні роботи і влаштували нову підлогу. Чергових пошкоджень храм зазнав під час Другої світової війни. У 1944 році бомба пробила дах костелу і склепіння над самим вівтарем. 4 червня 1946 року єзуїти покинули свою обитель, виїхали зі Львова забравши  з собою  деякі найцінніші речі, зокрема  короновану ікону Пресвятої Богородиці. Зараз вона у Вроцлаві.  Після воєнних знищень храм вкрили тимчасовим дахом. Його відновили аж через 20 років, через що сильно постраждав інтер’єр. 1959 року провели реставраційні роботи з відновлення даху, якими керував архітектор Ігор Старосольський. Тоді відновили також втрачену сигнатурку. В радянські часи у храмі облаштували спочатку склад паперу, а потім – книгосховище бібліотеки імені Василя Стефаника. Тут зберігалося майже 2,5 млн книг.

   Експлуатація будівлі церкви як книгосховища дала можливість уникнути значних руйнувань інтер’єру, хоча повністю зберегти внутрішню оздобу не вдалось.  Так через поганий стан покрівлі храму всередину потрапляла волога це стало причиною втрати цінних фресок центрального склепіння та в бічних навах.  Наприкінці 1990-х років провели археологічні розкопки у криптах під центральною навою та відреставрували приміщення сутерен під південною навою костелу, у яких Львівська міська рада надала право оренди галереї «Равлик». Тож навіть після проголошення незалежності України храм залишався зачиненим.

   Храм є першою пам’яткою барокової архітектури у Львові.

Вхідний портал до Гарнізонного храму

   Архітектура храму

   Храм святих Петра і Павла є однією з найбільших культових будівель Львова: його довжина – 41 м, ширина – 22,5 м, висота – 26 м.

   З давнього часу традиційним є зображувати на храмах святих покровителів різних періодів життя.  І це може бути, як у вигляді розписів, так і у вигляді скульптур чи барельєфів.

   Найчастіше зустрічаються скульптурні композиції, так як вони більш довговічніші та не так піддаються до дії зовнішніх природних чинників. Відповідно «багаті»  храми мали змогу собі дозволити замовляти у скульпторів більші красивіші скульптури, а менші храми могли і взагалі мати фасади без оздоблення і зосередитись більше на інтер’єрному просторі.

   Скульптури чи барельєфи завжди були християнської тематики, які мали тематичні поділи:

• зображення сцен чи фігур яким є присвята храму;
• загально християнські тематичні сюжети або святі, які до посвяти храму жодного стосунку не мають, хоча і можуть містити епізоди з життя того, кому присвячений храм;
• святі чернечого ордену (якщо храм монастирський або належить одному з монарших орденів);
• святі-покровителі головних меценатів храму або «територіальні» святі.

Вид на головний фасад храму з площі Ангелів

   Архітектура фасаду  Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла (колишній Костел Єзуїтів) – це класика епохи бароко. Є досить багато прикрашений скульптурами різного періоду, а також одним барельєфом ХVІІ ст.  На головному фасаді розташовано  вісім скульптур та один барельєф, які демонструють небесне покровительство тогочасної держави. Вікна пишно декоровані рослинним орнаментом. Забігаючи наперед, хочу сказати, що якраз це той випадок, коли на храмі немає святих покровителів храму.

 

   Перше оздоблення з’явилося на святині в першій половині ХVІІ ст. На самому верху в тимпані є барельєф Агнця Божого. Це один із символів Ісуса Христа і відносить нас до згадки в Євангелії від Івана: «Оце Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу!»  Так як колись храм належав отцям Ордену єзуїтів (офіційна назва Товариство Ісуса), то  символіка Христа є досить багато представлена, як в інтер’єрі, так і в екстерєрі. До найбільш поширених символів, що трапляються в храмі це монограми IHS, які до слова, також є головними фігурами їхнього герба. Таким чином Агнець Божий має демонструвати, що главою Церкви є Ісус, який через свою жертовність віддав себе на смерть.

Скульптура святого Станіслава Костки у нижньому ряду праворуч на фасаді храму

   Верхні чотири скульптури розташовуються у два ряди. У верхньому ряді постаті Богородиці та Архангела Гавриїла утворюють композицію сцени «Благовіщення». У християнському вченні це блага вістка від архангела Гавриїла до Діви Марії про те, що вона непорочно зачне від Святого Духа і народить Сина Божого та Месію. У католицькій традиції має найвищий статус свята.

У нижньому ярусі є постаті святих, одних із покровителів Польщі – Станіслава Щепанівського та Войцеха. Також серед інших святих-патронів Польщі є Богородиця, святий Флоріан та Йосафат Кунцевич.

 

   В нижній частині храму, також у два ряди, архітектори запланували і зробили ніші для наступних фігур. Але за нез’ясованих причин вони були поставлені тільки в ХІХ ст. Саме долішні фігури святих демонструють нам орденську приналежність храму.  Всі постаті – це єзуїти, які жили в різний період і в різних державних утвореннях. Як і верхні фігури, вони також мають свій поділ.  У верхньому ряді присутні скульптури найвідоміших і найшанованіших єзуїтів,  засновників цього Товариства – святих Ігнатія Лойолу та Франциска Ксав’єра. В кожному храмі Ордену єзуїтів, ці святі є обов’язково присутні. У львівському храмі, інтер’єр, який багатий на розписи, є декілька сцен з життя цих святих, а також наявні вівтарі та окремі скульптури.

 

   І в найнижчому ряді, знову ж таки, присутні святі покровителі Польщі, але цього разу вони мають приналежність до Товариства Ісуса. Якщо святий Станіслав Костка (його зображують з дитятком в руках) є першим святим з території Польщі і він репрезентує країну, то Анджей Боболя є досить контраверсійною постаттю і не дуже добре сприймався православними.

 Окрім скульптур та барельєфу на храмі присутні маскарони ангелів та медальйони з анаграмами Ісуса та Марії.  На бокових обелісках височать стилізовані лілії що є атрибутом Богородиці. І як завжди у всіх християнських храмах незалежно від конфесії найвище знаходиться хрест.

Скульптура Анджея Боболя у нижньому ряду ліворучна фасаді храму

   Інтер’єр  храму

   Коли будете в храмі, не спішіть виходити, як тільки злегка оглянете інтер’єр. Зупиніться, затримайтеся, огляньте храм у деталях Тут можна відкрити цілий Всесвіт – всесвіт оздоблення, скульптури та фресок.

   Стіни та стеля костелу переповідають нам всесвітню історію, розказують про події Старого та Нового Завіту, описують сцени із життя святих Петра і Павла, зображують тогочасний Львів.

   Фрески храму – творіння рук моравських майстрів Франциска та Себастьяна Екштайнів. Розписи, без сумніву, вражають своїми майстерністю та колористикою, однак не лише ними. Для Львова  ці розписи, звісно, є унікальними, однак якщо поглянути на ширший контекст, можна зауважити кілька цікавих моментів. Найперше це тематика розписів. В цьому плані доволі цікавою є фреска  вівтарної частини. На ній ми бачимо зображення апостола Павла, під яким є доволі цікавим зображення карти світу та представників різних континентів, причому як у вигляді людей, так і у вигляді тварин, які характерні для різних місцевостей. У кого ще, як не в єзуїтів, могли б знайти подібні мотиви? Цей розпис цікавий з двох міркувань: по-перше, ми маємо фактичний приклад світогляду людей середини ХVІІІ ст., по-друге, таким способом монахи, мабуть, мали на меті вразити тогочасних львів’ян. Адже міщани, перед якими у ХVІІІ ст. відкрилась ця фреска, про більшість з того, що на ній зображено, могли знати  лише з книжок. А єзуїти це все бачили. Не обов’язково це бачили ті, хто служив у Львові, але загалом Товариство Ісуса завдяки географії своїх структур, могло багато чим вразити тогочасних мешканців міст, адже орден добре уявляв загальну картину світу.

Головний вітар

   Інші ж сюжети центральної нави є доволі поширеними у європейських храмах. Очевидно, будучи учнем італійця Андреа Поццо,  в доробку якого є розписи храму святого Ігнатія у Римі,  Франциск Екштайн багато що запозичив і відобразив це у розписах львівського костелу. Особливо це проявилось у застосуванні техніки ілюзіонізму, завдяки яким вже згадувана фреска вівтаря отримала своєрідні 3D хмаринки, на яких власне й зображений  сюжет.  Сам Франциск не зміг завершити розпочате у зв’язку зі своєю смертю у 1740 році. Справу батька завершував його син – Себастьян, якому допомагали Себастьян Бах та Йозеф Маєр.  Рівень виконаних розписів на бічних галереях та навах був дещо гіршим, що засвідчили й сучасники процесу (навіть Єлизавета Щучина з Потоцьких, яка оплачувала ці роботи, визнала це), але кілька цікавих сюжетів все ж таки є. Найперше привертають увагу розписи ліворуч та праворуч притвору храму, де зображена сцена екзорцизму святим Франциском Борджіа (праворуч від входу), а також сцена «Ігнатій Лойола віддає свій одяг біднякові» (ліворуч від входу). Окремо слід відзначити  й  фреску «Облога турками Львова 1672 р.». У першу чергу через те, що там зображений власне Львів, а в другу чергу через зображення на ній Ігнатія Лойоли, який ніби разом зі святим Станіславом Косткою обороняє місто від турків. Загалом фрески, які кожен відвідувач може побачити у храмі, є доволі цікавими з точки зору перенесення європейських зразків мистецтва на терени України. 

Інтер'єр храму

   Внутрішній простір храму поділений на три нави, кожна з яких має свій окремий вхід зі сторони головного фасаду. Бокові нави завершуються каплицями.

   Вмістимість храму  сьогодні оцінюють у 3 – 4 тисячі: 2-3 тисячі на нижніх ярусах та ще 1 тисяча на верхніх галереях. І це дуже багато.

Стеля з унікальними фресками  та хори храму

   Зараз у храмі налічується 9 вівтарів, хоч до Другої світової війни їх було 10.  Розпочнемо з останнього. На сьогоднішній день, у правій наві храму позаду розп’яття Ісуса Христа, розташований інформаційний центр храму. Однак, якщо перед входом до нього підняти очі догори, то можна побачити напис: : «S.Benedictus», який розміщений в оточенні двох ангелів. І він тут не спроста.  Справа в тім, що у середині ХVІІІ ст. згідно із заповітом Єжи-Станіслава Дідушицького, до храму в окрему каплицю перевезли мощі святого Бенедикта, які раніше були подаровані йому папою Інокентієм ХІІ (ця сцена зображена на медальйоні праворуч від сучасного вівтаря святих апостолів Петра і Павла). Сам святий жив у ІІІ ст. н.е. у Римі, де проходив військову службу. Будучи християнином, через відмову поклонятись язичницьким богам був страчений та похований у катакомбах святого Калліста. Його каплиця була найбільшою в храмі з окремими криптами, де й були поховані її фундатори. Для неї були виготовлені окремі лавки та вівтар, де зберігалась ікона Матері Божої Страждальної. Каплиця була ліквідована у 1946 році, а самі мощі разом з іконою Богородиці були вивезені до Кракова, де перебувають і зараз.

   Перший вівтар праворуч від входу – святого Миколая. Автор сучасного образу Олександр Войтович, який написав у 2014 році. На ній святитель стоїть на центральній частині теперішнього проспекту Свободи – за його спиною зображено Гарнізонний храм та Латинську катедру. Миколай у всі часи є одним з найбільш шанованих святих серед католиків і православних; він є улюбленцем усіх дітей – тому логічно, що в будь-якому храмі є зображення святого Миколая.

   Це зображення має особливу історію. В 2019 році Центру Опіки Сиріт Львівської Архиєпархії УГКЦ передали приміщення Дому Милосердя святого Миколая на вул. Бобанича,7 (колишня вул. Короленка). Це рішення було прийняте всупереч різним перешкодам. Коли міська і обласна ради вели між собою дебати, то тодішній ще настоятель Гарнізонного храму отець Степан Сус, прийшов сюди і тут молився акафіст. І поки він молився, його рішення прийняли і той будинок передали храмовим капеланам – для дітей-сиріт. Тому це теж є дуже особливе місце – святий Миколай, можна сказати, почув ці молитви, тому що цей будинок був дуже потрібний для того, щоб приймати дітей-сиріт, а зараз, з війною, він став ще особливішим, тому що, на превеликий жаль, сиріт стало набагато більше.

   Ця подія відбулася  в четвер, тож кожного четверга о 12.00 на згадку про неї тут моляться акафіст до святого Миколая Чудотворця. Миколай завжди про дітей дбає і їх благословляє, то є їх найулюбленіший великий святий.

   Раніше на цьому місці була ікона святих апостолів Петра і Павла. Зараз від неї залишилась лиш основа, а сама ікона була вирізана. Подальша доля невідома.

   Найбільшу увагу привертає у храмі нещодавно відреставрована сокральна цінність – Розп’яття Ісуса Христа.

Вівтр святого Миколая

   Отже, другий вівтар праворуч від входу – Розп’яття Ісуса Христа. Цей майстерний витвір німецького митця Йогана Яна Пфістера є однією з найбільш визначних мистецьких пам’яток доби Відродження у Львові.  З цією скульптурою пов’язані одразу три цікавих факти. Перший – вона старша за сам храм, оскільки датується 1616 роком. Спершу скульптура зберігалася у тимчасовій каплиці, а вже при відкритті храму її туди перенесли разом з двома іконами, про які ми ще згадаємо. Другий факт – насправді до Першої світової війни ця скульптура називалась  «Чорний Христос». Чому чорний спитаєте ви? Все просто. Хрест вирізаний із особливої темної деревної породи – ебенове дерево, росте воно лише в краях Індії, Мадагаскару, Західної Африки та Південно-Східної Азії, тому є дуже дорогим. Можливо ця обставина відіграла свою роль, коли з’явився третій факт: в радянський час Христа навіть хотіли вивезти в Росію, в перербурзький Ермітаж. У радянський атеїстичний петербурзький Ермітаж. То ж можемо собі уявити цінність цієї пам’ятки. Однак невідомо, чи мали б ми можливість сьогодні насолоджуватися красою цього шедевру та складати до нього свої молитви, якби не старання академіка Бориса Возницького, якому вдалося в той час переконати тодішнє керівництво, що Розп’яття не становить жодної мистецької цінності.

   Його цікавинка в надзвичайно детальному анатомічному зображенні розп’ятого Ісуса – історики навіть свідчать, що колись львівські лікарі приходили до храму і за цією фігурою вивчали анатомію тіла людини.

   Ще одна важлива річ, пов’язана з цим вівтарем – саме тут було засноване Товаристро доброї смерті, створене в час епідемії чуми. Львів’яни приходили на молитву до цього храму, адже зовсім неподалік розміщувався цвинтар – тут просили Ісуса зцілення від недуги і організували товариство, що пригадувало про смерть. На вівтарі зберігся напис латинською мовою, що свідчить про цю спільноту.

   Вже згодом вівтар Розп’яття назвуть найбільшим скарбом серед усіх відомих архітектурних пам’яток ХVІІ ст. у Галичині. Однак, після десятиліть забуття, образ потребував негайної реконструкції. Близько півроку знадобилось для того, щоб цілком відновити шедевр, який завдяки старанням однієї небайдужої людини таки залишився в Україні.  У січні 2023 року у храмі святих апостолів Петра і Павла розмістили відновлений вівтар Розп’яття Ісуса Христа, який вже майже чотири століття є символом особливої Божої благодаті для тих, хто звертає до нього свої  молитви.

   Це розп’яття в гарнізонному храмі вважають чудотворним. Зокрема молитися до нього приходить багато воїнів. Молитва тут триває щороку протягом цілого червня, а щоп’ятниці о 18.45 після вечірньої літургії біля розп’яття звершують молебень до Христа Чоловіколюбця.

   Між першим і другим вівтарем  стоїть декоративна труна з Богородичною монограмою. На ній напис – Memento mori”, що в перекладі – «Пам’ятай про смерть». Знайдена на галереях при відкритті храму.  Орієнтовно ХІХ ст. Колись  її також виставляли у храмі в Страстний тиждень, використовувалась у символічних цілях при заупокійних Літургіях. Але в наш час її можна побачити у правій наві постійно  – і не випадково: саме в цій частині храму відбувається сповідь, а молільники готуються до Таїнства Покаяння. Одразу біля труни знаходяться сповідальні кабінки.

Вівтар Розп’яття Ісуса Христа

   Третій вівтар – святого Ігнатія Лойоли. Ігнатій Лойола один із співзасновників Ордену Єзуїтів та видатний місіонер. Вперше ікона засновника Товариства Ісуса була встановлена у храмі ще у першій половині ХVІІ ст. Сучасний же образ походить з 1843 року, коли його для храму написав відомий портретист того часу Алоїзій Рейхан. Відреставрований разом з іконою святого Ігнатія Лойоли у 2016 році. На її вершині можна побачити ініціали згромадження Ісусівців – логотип і герб Єзуїтів.

   Святий Ігнатій Лойола є засновником єзуїтського Ордену. Він був іспанцем, що цікаво – військовим чоловіком, генералом; побував на війні, був поранений і фактично після того заснував цей орден. Єзуїти знанні розвитком навчання: це відобразилося і на історії їхнього львівського осередку, адже тут в першу чергу була збудована колегія, а вже згодом – храм. Крім того, ікона збереглася на своєму первісному місці. 

Вівтар  святого Ігнатія Лойоли

   Четвертий вівтар. Зараз на цьому місці розміщена ікона святих апостлів Петра і Павла, написана у 2014 році  Олександром Войтовичем.  Святі апостоли зображені на вулиці Театральній, за їхньою спиною – Гарнізонний храм. Ця ікона стала символом цього храму, тому що її на всіх образках зображено і ще її багато. Де можна побачити – на буклетах, книгах.

   У нижній частині вівтаря вмонтована скульптура «Христос у гробі», орієнтовно 1904 року. Її після відкриття храму знайшли на хорах і відреставрували. Таку фігуру в латинському обряді зазвичай виставляють для почитання у Страстну п’ятницю. У східній традиції цього дня вшановують Плащаницю, тож у Гарнізонному храмі скульптуру Спасителя не використовують за прямим призначенням, проте вірні протягом усього року можуть помолитися біля неї.

Ікона святих апостлів Петра і Павла

   До 1946 року на цьому місці була чудотворна ікона святого Станіслава Костки (орієнтовно ХVІ ст.). Фактично, образ мав свою власну каплицю, над якою (на хорах) розташовувався певний час навіть малий орган. Перед цією іконою молились перші особи тогочасної Речі Посполитої: коронні гетьмани Станіслав Жолкевський, Станіслав Ян Яблоновський та королі Речі Посполитої Ян Казимир, Міхал Корибут Вишневецький та рятівник Відня від турків Ян ІІІ Собеський. Після Другої світової війни останні єзуїти забрали з собою цей образ і зараз він перебуває у семінарській каплиці у м. Новий Сонч (Польща).

   Поруч з вівтарем розташовані два медальйони: про один ми вже згадували (сцена дарування мощей святого Бенедикта, а от інший зображає святу Маргариту-Марію Аляпок, яка стала засновницею культу Серця Ісусового, який доволі активно пропагували самі єзуїти.

Скульптура «Христос у гробі»

   П’ятий – Головний вівтар храму поєднав у собі елементи ХVІІІ та ХІХ ст. Після пожежі 1734 року до робіт над відновою вівтаря було запрошено одного з кращих скульпторів свого часу – Себастьяна Фесінгера. Під його орудою було виконано чотири статуї (зліва направо): святий Станіслав Костка, Ігнатій Лойола (у руках він тримає книгу з девізом Товариства «Ad maiorem Dei gloriam» (Все для більшої слави Господа), а під ногами можна побачити скульптуру у вигляді жінки, що символізує єресь), святий Франциск Ксав’є (в руках тримає хрест, символ місіонерства, а під ногами в нього статуя чоловіка, що символізує язичництво) та святий Алоїзій Гонзага (в руках тримає лілію, як символ чистоти).

   У Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла є статуя святої Терези з Лізьє. Вона була створена архітектором Володимиром Цісаруком і подарована храму однією родиною. Вона є особливо цінною, оскільки свята Тереза з Лізьє вважається покровителькою військових. Цей факт має особливе значення для Гарнізонного храму, який служить місцем молитви та духовної підтримки для українських військовослужбовців.

   Скульптура виготовлена  з бронзи і важить близько 100 кг. Розташована вона всередині храму і перед нею можна молитися.

   Біля головного вівтаря у Гарнізонному храмі знаходяться також прапори військових підрозділів. Ці прапори є символами пам’яті та вшанування загиблих українських воїнів. Храм, будучи гарнізонним, слугує духовною та меморіальною опікою для військовослужбовців.

   Тому прапори біля вівтаря символізують:

• пам'ять про полеглих: вони нагадують про воїнів, які віддали своє життя, захищаючи Україну;
• духовну підтримку: це місце, де військовослужбовці та їхні родини можуть знайти розраду та помолитися;
• зв'язок між минулим та сьогоденням: ці стяги створюють особливу атмосферу, яка підкреслює історичну та сучасну роль храму як військової святині.

Прапори військових підрозділів біля головного вівтаря храму

   Центральна ікона – «Розп’яття з пристоячими» авторства віденського майстра Карла Фрухвірта – походить з ХІХ ст.  Над іконою традиційний символ, який для більшості людей одразу асоціюється з масонством – Всевидяче око в трикутнику. Звісно, з масонами у єзуїтів не склалося, а от класичний старохристиянський символ у вівтарі помістили. Пояснення символу дуже просте: трикутник як триєдина сутність Бога (Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Дух Святий) та Всевидяче Око Бога-Отця.

Інтер'єр храму

   Під головною іконою знаходиться Дарохранильниця (1912 р.) авторства Валентина Якоб’яка.  Над вівтарем були три вітражі, змонтовані у 1889 – 1890 роках: святого Станіслава Костки, матері Божої Ченстоховської та святого Анджея Боболі. Зараз на їх місці по центру стоїть вітраж святих апостолів Петра і Павла. 

   У центрі Гарнізонного храму є маленька ікона, перед якою моляться – копія Тур’янської  ікони Пресвятої Богородиці або її ще називають  Гарнізонна ікона.  Вона має велике значення для парафіян, адже є символом заступництва та надії.

   Цей образ, який шанується в усьому храмі. Вважається, що ця ікона оберігає храм, усіх, хто в ньому служить, і все місто.  Часто, це ікона із зображенням Богородиці.

   Історія гарнізонної ікони бере свій початок з давніх часів. Перші згадки про подібні ікони з’явилися ще в часи Візантії.  Спочатку це була звичайна ікона, яку поміщали у центрі храму. Згодом її почали називати Гарнізонною. Вона стала головною святинею для всіх, хто служив у храмі.

   Гарнізонна ікона допомагає вірянам подолати труднощі та зміцнити свою віру. До неї звертаються з проханням про захист і збереження віри. Також, вона є символом надії для всіх, хто служить у храмі. 

Копія Тур’янської  ікони Пресвятої Богородиці або Гарнізонна ікона  

   Шостий вівтар у кінці лівої нави, який радше є окремою каплицею, відокремленою від храму металевою огорожею – це колишня каплиця ікони Матері Божої Утішительки. Образ Матері Божої Утішительки є одним з п’яти копій ікони з каплиці Санта Марія Маджоре. Її виконали у дереві з дозволу папи Пія V у 1608 році у Римі. Одна  з цих копій потрапила до Львова, на початку ХVІІ ст. і знаходилась у тимчасовій каплиці до завершення будівництва самого храму. По завершенню будівництва храму її урочисто  перенесли до спеціально виділеної каплиці. З 1630 і до 1946 року вона перебувала у храмі.  З часом люди почали помічати, що ікона має чудодійну силу, так як після молитов перед цією іконою відбувалися дива. Одне з таких див, власне сталося вже у  ХVІІ ст., коли син одного з найбільш шанованих львів’ян того часу гетьмана Станіслава Яблуновського захворів і лікарі не могли нічого зробити з цією хворобою і вважали, що дитина не має шансів вижити. Але мати дуже сильно молилася перед цією іконою і змогла вимолити для своєї дитини оздоровлення. Це стало першим зафіксованим фактом зцілення через молитви перед цією іконою і вже за дуже короткий час, вже в ХІХ ст. ікона офіційно була визнана чудотворною і почався підготовчий процес до її коронування. Ця подія відбулася у 1905 році і спеціально під цю подію облаштували каплицю. В першу чергу що змінили, так це розписи цієї каплиці. Це чи не єдине місце у храмі де розписи датуються не ХVІІІ ст.. Спеціально для події коронації Тадеуш Попель виконав розписи цієї каплиці, які зображають різні історичні події. Тут зображені найвідоміші постаті Речі Посполитої,  що свого  часу молилися перед іконою: король Ян Казимир, король Ян ІІІ Собеський, гетьман Станіслав Яблонський, гетьман Стефан Чарнецький, якого єзуїти окремо зустрічали з пишним почтом 1657 року, після переможної для гетьмана битви під Мегером. В кінцевому результаті ця ікона була вивезена останніми єзуїтами в 1946 році до Польщі (Вроцлав)  і знову ж таки не втратила свого значення для польського народу. Саме у Вроцлаві зародився антикомуністичний рух «Солідарність» і саме ця ікона стала покровителькою цього руху. Та й зараз вона вважається чи не головною іконою не тільки Вроцлава, а й усієї Польщі.

   Сам вівтар був багато декорований, правда, сьогодні ми можемо побачити лиш два вагомих елемента цих декорацій. Замість самої ікони, яку вивезли єзуїти до Вроцлава,  стоїть мідний засув із зображенням Непорочної Діви авторства Антонія Попеля, а на антипендіумі (передній частині) вівтаря можна побачити бронзовий барельєф «Проголошення Матері Божої Королевою Польської Корони», також у виконанні Попеля. Грати в каплицю виконані за проєктом Альфреда Захаревича у 1905 році.  На них зверху можна побачити корону. І це не просто декор, а швидше констатація факту. Адже саме цю ікону 1905 року короновано, тому до війни вона вважалась найбільшою святинею костелу.

   Зараз у каплиці розміщений триптих «Богородиця з дитям», який колись стояв у замурованому вікні поруч з Розп’яттям Ісуса Христа. Орієнтовний час виготовлення – ХVІІ ст. і є найважчою іконою Львова. Справа в тім, що сама ікона є «шафового» типу, тому товщина зображення близько 30 см. Виконана вона з дерева. Триптих, звісно, складається з трьох частин: перша – «шафа», де власне сама ікона є, друга – дверцята, на яких зображено 4-х пророків: цар Давид (ліворуч зверху), Ісайя (ліворуч знизу), цар Соломон (праворуч зверху), Єзекиїль (праворуч знизу). В руках вони  тримають картуші з уривками з Святого Письма, які, водночас,  і вказують осіб, які ці картуші тримають. Якщо ікону  закрити, то можна побачити третю частину триптиху, де зображена сцена «Благовіщення». Про цей триптих не знали до 2011 року, тому мистецьке та історичне дослідження лише на початковому етапі.

   Триптих «Богородиця з дитям» теж є дуже цінним, адже вважається старшим за сам Гарнізонний храм.  Раз на рік цю ікону закривають, тому що на зовнішніх зворотніх дверях зображена сцена Благовіщення, де архангел Гавриїл з’являється Пресвятій Богородиці. І раз на рік, увечері, коли починається з Вечірні з Литією святкувати подію Благовіщення, двері на іконі закривають і вони цілий день впродовж того свята є закритими, а люди мають можливість молитися  в цей день до ікони Благовіщення.

Триптих «Богородиця з дитям»

   Сьомий вівтар – святого Франциска Ксав’єра. Франциск Ксав’єр був одним із співзасновників Ордену єзуїтів, а також видатним місіонером.  Сучасна ікона з’явилась у храмі разом із зображенням святого Ігнатія – 1843 рік. Атор – вже згадуваний Алоїзій Рейхан. Реставрований вівтар у 2016 році.

Вівтар  святого Франциска Ксав’єра

   Восьмий вівтар – святого Андрія Первозванного, авторства Олександра Войтовича (2012 рік). Зображений він вже у теперішній час і також символічно – як того, хто за переказами, після Зіслання святого Духа відвідав київські пагорби і благословив їх.

  Ми можемо тут побачити якраз ті київські пагорби і річку Дніпро – як символ нашого християнства, яке тягнеться з тих київських пагорбів, тому ми як послідовники і учні Христа, також є ними, завдячуючи, зокрема, апостолу Андрею – за його проповідь, за те, що приніс нам живого Ісуса, його ікона також є виставлена тут, у цому храмі.

Вівтар святого Андрія Первозванного

   Раніше тут були ікони святої Розалії, у ХІХ ст. розмістили образ святого Йосифа Обручника. Станом на час відкриття храму в 2011 році у вівтарі знаходився образ святого Алоїзія Гонзаги, який зараз є у захристії храму.

   І останній (і перший ліворуч від входу), дев’ятий вівтар – Архистратига Михаїла (2013 рік, Олександр Войтович).  Це зображення створене теж після відкриття храму. Після років закриття храму цей вівтар був знищений – у ньому не було ікони, тому вирішили зобразити саме воєначальника небесного війська. Раніше була ікона святих апостолів Петра і Павла, місцезнаходження якої невідоме.

   Архистратиг Михаїл – це в першу чергу, покровитель усього війська, а це ж військовий Гарнізонний храм. На цій іконі він долає списом зло, так само як наші воїни зараз боряться з окупантами, знищують їх. Це є їхній покровитель, до якого вони моляться, разом зі всіма своїми небесними силами.

Вівтар  Архистратига Михаїла

   А особливість ікони у вівтарі в тому, що за цікавим співпадінням, її автор зобразив Архистратига при вході до храму – на площі, що зараз називається площею Ангелів.  Символічно, пародоксально, що коли пан Олександр писав цю ікону до цього бічного вівтаря, ще тоді це не була площа Ангелів – це була площа Яворницького. Приходить війна, повномасштабна війна, вторгнення, смерті; в 2014 році Росія вперше заходить до України, окуповує Україну, далі в місті перейменовують ту площу, і тепер ми дійсно бачимо, що святий ангел на площі Ангелів долає зло, перемагає зло і також нас закликає, щоб ми не опускали руки, а вірили і молилися, бо світло завжди перемагає темряву.

   Бокові вітарі та каплицю зусиллями парафіян і священників Гарнізонного храму було відреставровано ще до повномасштабної війни. Зокрема, відновили і великі скульптури янголів, покриті сусальним золотом, що прикрашали кожен з вівтарів. Проте після початку вторгнення довелося вжити заходів, щоб зберегти унікальну спадщину. Янголів заховали, а окремі елементи вівтарів також закрили, аби убезпечити від руйнування.

   Проте ці бокові престоли не втратили свого значення. Звісно, зараз на них вже не звершують божественних літургій, втім щоденно багато львів’ян чи гостей міста зупиняються тут на молитву.

   Місця, де найбільше моляться – це є  триптих Пресвятої Богородиці з дитям і Розп’яття Ісуса Христа. Це дуже особливі місця у цьому храмі. Тут завжди багато квітів, які приносять люди, жертвують і дарують. Це теж є дуже символічно.

   Таким чином, з відкриттям 2011 року Гарнізонного храму святих  апостолів Петра і Павла історичні вівтарі отримали друге життя – тут моляться до святих опікунів Львова та всього українського народу.

   Окремо слід згадати важливу складову інтер’єру храму – епітафії. Це своєрідні пам’ятні таблиці в пам'ять про людей, які фінансували різні напрямки діяльності храму та монахів.  Досі в храмі частково збереглись епітафії родин Дідушицьких, Яблоновських, Вижицьких та двох представників роду Тшебінських та Дрекслерів. Кожна з таких таблиць є окремим мистецьким витвором, тому зупинимось на прикладі епітафії родини Яблоновських. Зараз перед головною плитою стоять стенди з фотографіями загиблих на війні, однак, якщо підняти очі догори можна побачити напис над вікном: «Ecce enim veritatem dilexisti incerta et occulta sapientatie tuae manifestasti mihi» (Хто, полюбив єси правду в глибинах, і в таємних речах виявляєш премудрість мені). Нижче по обох боках різьблені  фігури крилатих Фам, а також дві персоніфікації Передбачливості (зліва) та Справедливості (справа). Після них, на рівні з епітафійною таблицею, два зображення: ліворуч – герб Прус ІІІ, праворуч – герб Ліневських. Навпроти цієї плити є епітафія Маріанни Казановської (дружини гетьмана Станіслава Яна Яблоновського) та Йоанни з Потоцьких Яблоновської (дружини сина гетьмана Станіслава Яна), Ліворуч від плити епітафія ще одного з Ябоновських – Александра (сина все того ж гетьмана).

   Саме в лівій наві Гарнізонного храму вже багато років є осередок молитви для воїнів – тут розміщено фото полеглих Героїв, різноманітні пам’ятні реліквії, пов’язані з війною, а також березовий хрест із зони АТО, який залишився неушкодженим під час обстрілів с. Побєда на Луганщині у вересні 2014 року.

Осередок молитви для воїнів

Інформаційний стенд про березовий хрест

Вони загинули захищаючи Україну

   Щоб завершити розповідь про інтерєри центральної нави храму, слід згадати й про амвон (казальниця, проповідальниця) 1844 року, привезений з Моравії ,Чехія); сповідальниці (8 штук) ХVІІІ ст., реставровані 1873 року, а також лавки ХVІІІ ст. (реставровані у ХІХ ст.), більшість з яких тимчасово зберігаються в смт Рудно, у приміщенні старої семінарії та чекають свого часу для реставрації.

   Галереї храму мають теж кілька цікавих моментів. Першим і головним є орган. Перші відомості до органу у храмі відносяться вже до 1644 року, коли на побудову інструменту 2 300 злотих пожертвувала пані Гроховська. Протягом наступних років його періодично ремонтували. Під час пожежі 1734 року, найбільш, ймовірно, орган згорів, оскільки, у записах ХVІІІ ст. фігурують дані про побудову нового. Власне з цим інструментом і пов’язана творчість одного із знаних, у свій час, композитора-єзуїта Яна-Пйотра Габермана, який певний час перебував у Львові. Що цікаво, Костел Єзуїтів мав не один  орган. Ще один, але менший інструмент стояв над каплицею святого Станіслава Костки і використовувався учасниками учнівських содаліцій для окремих відправ біля вівтаря цього святого. Однак, доля цього інструменту, на даний час, невідома.

   Період ХІХ ст. позначився рядом перебудов. Зокрема роботи проводились 1878 та 1882 – 1889 рр., в результаті яких орган набув сучасного вигляду. Проєкт реконструкції інструменту розробляла фабрика Яна Слівінського, однак роботи виконала інша організація, яка належала Ігнатію Жебровському. В результаті зусиль храм отримав 24-ох регістерний орган, серед яких був і рідкісний «військовий» регістр «Gvardian», що мав у висоту 16 футів (близько 4,9 м) і надавав духовного значення інструменту.

   За радянських часів, після передачі костелу бібліотеці, орган не використовувався, а частка його обладнання (металеві труби) втрачені. Добре збережені дерев’яні орнаментальні різьблені елементи та скульптурні оздоби в стилі рококо. Серед скульптур – біблійні персонажі з музичними інструментами: цар Давид (ліворуч) – з лірою, свята Цицелія – покровителька органістів (праворуч) – з органчиком, дві фігури тримають мандоліну та флейту і їх вважають музами. Поруч з міхами органу знаходяться теж дві доволі непримітні речі: ковані поруччя на сходах, що ведуть на карних храму (деякі спеціалісти стверджують, що їх можна датувати ХVІІ ст.) і теж кована, але вже брама з 1740 року.

   Інструмент має 22 регістри: недоукомплектований, потребує реставрації. З ХХ ст. пошкоджений орган не діє.

   У лівій емпорі храму при самому вході праворуч розташована каплиця, про існування якої знають тільки ті, хто вже бував на хорах храму. За декоративними дверима перед нами з’являється справжній мінішедевр тогочасного мистецтва, про який документально нам нічого невідомо.  Про статус каплиці говорять, в першу чергу,  розписи по обидва боки. Ліворуч сцена «Бичування Христа», праворуч сцена «Оплакування Христа Богородицею». Всього сюжету ми не бачимо, оскільки зверху по розписах наклеєні різноманітні газети ХІХ ст. та рукописні тексти грецькою, латинською мовами, а  також математичні розв’язки.

   Галереї храму розташовані доволі високо (майже 18 м), тому в цілях безпеки були виконані балюстради ще у ХVІІІ ст. та доповнені у 1906 році декорацією та скульптурами ангеликів по обидва боки кожної секції.

   Загалом, як бачимо, Гарнізонний храм декорований майже весь. І кожен символ та декор має якесь своє значення та зміст. Тут ми маємо і всесвітню історію, виражену у розписах та тему історії Ордену  єзуїтів, багато Біблійних сюжетів Старого й Нового Заповіту (від жертвоприношення Авраама до передання діянь апостолів), й багато оздоблень різних епох, які тим не менше поєднуються у 400-літньому храмі, який варто відвідати бодай раз у житті кожній людині.

Розписана унікальними фресками стеля храму

   Підземелля храму

   У храмовому комплексі є свої підземелля. Тут існує цілий підрозділ, команда якого організовує екскурсії підземеллями та хорами храму, а часом проводить у просторі тематичні заходи.

   Підземелля  двоярусне, оздоблене фресками та зберігає саркофаг львівського архієпископа і мощі 12 апостолів.

   Площа Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла займає 1 300 м² , відповідно підземелля розташоване під всім храмом. З доступних і адаптованих для відвідин підземелля Гарнізонного храму – одне з найбільших.  По суті, це перший найбільший підземний музей. За день сюди приходить кілька сотень відвідувачів, рекордом став перший тиждень 2020 року – тоді прийшло понад 5 000 відвідувачів.

   Сам храм ХVІІ ст., але в основі підземелля є залишки старіших будинків – ХІV – ХV ст. Тому, це одне з небагатьох місць у Львові, де можна побачити архітектуру давнього часу.  За деякими архівними планами, підземелля двоярусне. Уже зараз в кількох місцях ці яруси не лише помітні, а й ними можна пройтись.

   До 6 грудня 2011 року храм був зачинений, а всередині було книгосховище Національної бібліотеки імені Стефаника, де зберігали близько 2,5 млн книжок, про що ми вже згадували. У цей час Літургії відбувались у самому підземеллі – у капличці.

   Ще до відкриття храму у капличці, що в підземеллі, молилась перша спільнота цього храму. Зараз каплицю відновили та відкрили. Будь-хто, хто має бажання, упродовж дня може прийти та помолитись перед реліквіями – хрестом з мощами 12 апостолів, серед яких й мощі покровителів храму – апостолів Петра і Павла.

   Зала, де розташована каплиця, присвячена історії храму. Зокрема, там виставлений макет, де ще є втрачена у ХІХ ст. дзвіниця, а також прадавні молитовники, монети до десятиліття самого храму, колекція першого настоятеля – владики Степана Суса тощо. Усе вказує на те, як виглядав храм у різні часи.

   Як і у самому Гарнізонному храмі, який знаходиться на реставрації із відновлення розписів, у підземеллі також проглядаються фрески. Зокрема, уже відомо,  що збереглись три такі фрагменти, які з часом також планують відновити.

   Якщо у капличку можна потрапити майже відразу, то саме підземелля чекає трохи далі. У підземеллі нараховується близько  десяти зал.  У деяких місцях, аби пройти від однієї зали до іншої, доводиться схиляти голову, прогинатись та ретельно дивитись під ноги, адже коридори вузькі та з кам’яною підлогою.

   Цікаво те, що підземелля повністю повторює структуру церкви, відтак, якщо вивчити вівтарі, то коридорами та залами легко орієнтуватись. Наприклад, кожна колона у підземеллі – це вівтар.

   Відкриття підземелля оцінюють лише на 35 – 40%, тож згодом сподіваються розкопати залишки давніх будинків, щоб, по-перше, реконструювати фрагменти давнього кварталу Львова, а, по-друге, переконатись у двоярусному виході з підземелля та знайти саркофаги відомих для Львова особистостей.

   Колись у підземеллі були крипти – підземні приміщення для поховання священників та жертводавців храму.  Підземелля як крипту використовували до кінця ХVІІ ст.. Зокрема, серед найвідоміших тут поховані граф, меценат та геолог Володимир Дідушицький, гетьман, канцлер Речі Посполитої Станіслав-Ян Яблоновський та багато інших шляхетних родин. У підземеллі є оригінальний саркофаг, який відводили  львівському архієпископу Миколаю Вижицькому. Саркофаг є частково пошкоджений, тому існує чимало легенд, серед яких, мовляв, архієпископ вибирався зсередини. Проте, цей факт не правдивий.

   В австрійський час всі поховання звідси були вивезені, тому цей саркофаг не був використаний за призначенням ніколи.

   Товщина стіни підземелля Гарнізонного храму – по 3,5 – 4 м в різних місцях, тож раніше – у часи попередніх воєн – підземелля використовували як цілодобове бомбосховище.

   Ще одна частина підземелля присвячена історії міста від найдавніших часів. Великі макети давнього Львова посеред залів, авторами яких є львівське подружжя Ігор і Любов Качур.

   Кілька залів у підземеллі поділені хронологічно – княжий час, пізнє середньовіччя, ранній модерн. Усі – пронизані історією: тут і виставка реліквій ХІІ ст., і церковні стародруки, і одяг тутешніх львів’ян. У коридорі – частина австрійського Львова, а у подальших планах – відкриття зали, де б історія Львова велась аж до ХХ ст.

   Наразі крайня тупикова зала, а у майбутньому, після подальших розкопок, як сподіваються, буде прохідна, присвячена історії академії. У минулому Гарнізонний храм був єзуїтським храмом. Свого часу єзуїти відкрили університет, з якого ведеться родовід Львівського університету ім. І Франка.

   Зокрема, увага тут звернена на обсерваторію, що стояла поруч із входом до підземелля. До речі, за даними львівських астрономів, які вивчали історію закладу, це була перша обсерваторія на українських землях і одна з 20-ти перших в історії світу.

   Під час війни роботи із реставрації підземелля не проводять, проте під час робіт, які тут обов’язково відновлять, дуже сподіваються віднайти двоярусний підземний об’єкт.

   Щоб обійти підземелля Гарнізонного храму знадобиться від 15 хвилин до двох тижнів.  Оглянути підземелля, дізнатись більше про історію Львова у різні часи та доторкнутись до реліквій можна індивідуально або ж з екскурсоводом (своїм чи музею).

   Працює підземелля щодня з 10.00 до 18.00 год. Про намір відвідати підземний музей просять повідомляти дзвінком.

   Вхід у Підземелля Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла відбувається із проспекту Свободи.

   Будівля колишньої львівська єзуїтської колегії

   З північної сторони до костелу примикає триповерховий будинок колишньої Єзуїтської колегії, перебудований у 1723 році. Проєкт попереднього будинку колегії виконав Джакомо Бріано. Львівська єзуїтська колегія, або Львівський єзуїтський колегіум – навчальний заклад, «дім Товариства Ісуса» у Львові, заснований у 1592 році (за іншими даними – 1608 рік) польним коронним гетьманом та канцлером, прихильним до єзуїтів Станіславом Жолкевським. Діяла у приміщенні за теперішньою адресою: вулиця Театральна,13.

   Мартін Лютерн у 1592 році отримав номінацію настоятеля осідку у Львові. При повторному впровадженні 1591 року єзуїтів до Львова став зверхником новозакладеної резиденції (29 квітня). Під час своєї каденції у 1591 – 1595 роках не зміг розпочати будівництво приміщення єзуїтського колегіуму, через небажання сприяти цьому головно випускників Краківського університету.

Будівля колишньої львівська єзуїтської колегії (праворуч від храму)

   Ельжбета Луція Сенявська в 1597 році, 1603, 1605 роках надала кілька тисяч злотих для Львівського колегіуму єзуїтів. «Генерал» єзуїтів Клаудіо Аквавіва дипломом від 21 листопада 1610 року надав їй титул фундаторки колегіуму.

   У 1673 році, з дозволу Папи Юлія ІІІ, Генерал ордену єзуїтів Павло Оліва надав колегії право присвоювати наукові ступені з благословення та філософії. У 1758 році завдяки підтримці львівського архієпископа РКЦ Вацлава Сераковського король Август ІІІ знову надав Львівській колегії статус академії, а Папа Климент ХІІІ підтвердив його у 1759 році. Проте через опір Краківської академії та довгі суперечки про академічні права з 1764 року Львівська єзуїтська колегія не надавала наукових ступенів.

   11 серпня 1734 року сильна пожежа знищила колегіум. Зокрема, за відомостями Анджея Залуського, з 17 000 томів книг вціліли небагато.

Вхід до будівлі колишньої львівська єзуїтської колегії 

   Після розпуску в 1773 році Ордену єзуїтів було закрито і Львівську академію, проте деякі її підрозділи (в тому числі й безпосередній правонаступник – Львівська академічна гімназія) стали основою новоствореного Львівського університету. Через це більшість історіографій останньої ведуть його історію від 20 січня 1661 року, коли король Ян ІІ Казимир підписав диплом, яким надавав Єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету».

   У 1906 році під час реставрації у будинку відкрито фресковий живопис ХVІІІ ст. У 1948 – 1952 роках перебудовано за проєктом Генріха Швецького-Вінецького. Головний фасад влаштовано від проспекту Свободи. У 1986 році будівлю колишньої колегії передано Львівські СЗШ № 62, де тепер навчаються учні старших класів. У цьому корпусі навчального закладу також міститься шахова школа-клуб Василя Іванчука, а на третьому поверсі діють курси вивчення англійської мови «American English Center».

Чудова велопарковка біля будівлі

   З колегією та її вихованцями пов’язані численні конфлікти та погроми львівських євреїв кінця ХVІ – середини ХVІІ ст.. Першочерговий конфлікт сягає ще моменту виділення землі під костел і колегіум, адже єзуїти вимагали виділити їм землю на території єврейського кварталу. Проте, через обмеженість доступу до цієї землі, змушені були відмовитись від неї. Вже після зведення і початку функціонування колегіуму, основними призвідниками конфліктів були його учні. В той час, як його викладачі, які неодноразово виступали проти дій своїх підопічних.

   Найкривавіших з вчинених учнями Єзуїтського колегіуму єврейських погромів був Львівський погром 1664 року, коли після короткотривалих сутичок вони вчинили кривавий напад на євреїв передмістя, а потім самого Львова.  В результаті загинули 129 львів’ян-євреїв, а також були пошкоджені або зруйновані майже всі єврейські кам’яниці.

   Будинок – пам’ятка архітектури національного значення.

   Львівський Єзуїтський колегіум був одним з найпрестижніших навчальних закладів свого часу, і його випускниками стали багато визначних постатей, що вплинули на історію, культуру та політику. Серед найвідоміших учнів колегіуму: Богдан Хмельницький – гетьман Війська Запорозького, засновник Гетьманщини, Ярема Вишневецький – князь, магнат, воєначальник Речі Посполитої, Станіслав Ян-Яблоновський – великий коронний гетьман, переможець під Віднем, Петро Могила – митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, освітній та церковний діяч, Пилип Орлик – гетьман України у вигнанні, автор першої української Конституції, Микола Василь Потоцький – меценат, магнат,  Стефан Потоцький – польський військовий діяч, Атанасій Шептицький – митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.

   На Єзуїтському колегіумі є барельєфне зображення погруддя Богдана Хмельницького. Історія його дуже цікава, але вона пов’язана з іншим видом пам’ятного знаку.

   Насправді, на фасаді колишнього Єзуїтського колегіуму, що тепер є частиною Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла, немає погруддя Хмельницького.  Замість цього, існує меморіальна дошка, встановлена на його честь.  Вона вказує на те, що майбутній гетьман навчався у цьому закладі на початку ХVІІ ст.

   Таким чином, мова йде не про скульптурне погруддя, а про меморіальну дошку, яка вшановує факт його навчання в цьому відомому навчальному закладі.

Скульптурне зображення погруддя Б. Хмельницького  на Єзуїтському колегіумі

   Монета

   Національним банком України випущена монета номіналом 5 гривень присвячена Гарнізонному храму святих апостолів Петра та Павла в м. Львів. З початком російсько-українського воєнного конфлікту на Сході України і по сьогодні в храмі моляться за українських воїнів і відспівують загиблих учасників війни.

   Монету введено в обіг 1 грудня 2021 року. Вона належить до серії «Пам’ятки архітектури України». Автори: художник Наталія Фандікова, скульптори Володимир та Анатолій  Дем’яненки. Вартість монети: роздрібна ціна Національного банку України 64 гривні.

   На аверсі монети в центрі розташовано фрагмент інтер’єру центрального нефу, зверху розташовано малий Державний Герб України, під яким напис УКРАЇНА. Унизу на дзеркальному тлі розташовано номінал монети і рік карбування – «5 гривень 2021». Логотип Банкнотно-монетного двору Національного банку України розміщено унизу праворуч. На реверсі монети зображено фасад будівлі храму. Угорі ліворуч від фасаду розміщені лев, під яким напис «Львів» Написи: «ГАРНІЗОННИЙ ХРАМ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА» розташовано півколом ліворуч у верхній частині монети.

   2008 року в групи священників з Центру Військового капеланства, який очолював тоді ще отець Степан Сус, з’явилася ідея відкрити у місті храм для військових. Вибір впав саме на будівлю, що колись належала єзуїтам. 8 липня 2010 року Львівська міська рада передала храм у власність Курії Львівської артиєпархії Української Греко-Католицької Церкви. З огляду на те, що у певний період історії храм виконував функцію гарнізонного храму міста, на даний час храмом опікуються капелани Центру військового капеланства Курії  Львівської архиєпархії. У вересні 2010 року за сприяння Львівської міської ради було проведено реконструкцію  перекриття храму. 2011 року книги перевезли в нове приміщення. З приміщення церкви вивезли 144 вантажівки книг та 30 машин із стелажами. Завдяки військовим, упродовж трьох місяців, із приміщення церкви винесли  приблизно 2,5 млн книг.

   Заповнені були всі бокові стіни, висотою були, мабуть, до другого поверху. Розбирали книги курсанти академії сухопутних військ (95%). Дуже багато їх в понаднормовий час приходили сюди і передавали з рук в руки книги, тому, що ставали вантажні автомобілі і вони їх навантажували. Було дуже багато спостерігачів, які слідкували, щоб не було порушень.  

   6 грудня 2011 року, на 20-річницю створення Збройних Сил України, храм було освячено і двері давньої святині знову відкрились для вірян. Храм став Гарнізонним.

   Гарнізонний храм святих Петра та Павла – це храм, який відкриває нову сторінку в історії християнської духовності Львова. Цей храм – місце молитви українських військових. Для них воно відіграє особливу роль. Тут вони беруть шлюб, тут охрещують дітей, звідси вони вирушають в останню дорогу. Це місце слугує центром волонтерських і соціальних проєктів, у храмі встановили й меморіальну дошку для пам’яті героїв Небесної  Сотні.

   Разом з тим, це місце сили не лише для військових, а й для пересічних львів’ян.

   Гарнізонний храм святих Петра та Павла за своє життя бачив чимало. Бачив життя міста та його околиць, бачив війни і вінчання, монахів у молитві та натовпи туристів на екскурсіях підземеллями, бачив гетьманів із королями та вірних своїй Україні військових.

   Після десятків років руйнувань і пошкоджень, воєн і невідповідного ставлення, храм знову воскресає. Повне відновлення храму ще не завершене й роботи ще чимало, але перші та значні результати ми вже можемо бачити.

   До того ж у храму велика місія: він об’єднує військових, а також тих, хто опікується сиротами, студентами і в’язнями. 

Осередок молитви для воїнів

   Площа Ангелів

   Площа, що знаходиться перед Гарнізонним храмом святих апостолів Петра і Павла, ще донедавна носила ім’я Стефана Яворського, а  23 серпня у День Державного Прапора України площу перейменували на Площу Ангелів. Таке рішення затвердили депутати на сесії Львівської міської ради. 

 Площа Ангелів навпроти Гарнізонного храму

   «Це символічне місце для кожного львів’янина, це місце прощання, болю, але й місце сили. Нова назва уособлює і небесне воїнство, і українських героїв – всіх, хто є захисниками добра», – зазначив директор департаменту «Адміністрація міського голови» Євген Бойко. 

В літній період на площі Ангелів розміщується кафе

   Про важливість символізму Площі ангелів наголошує Голова Центру військового Капеланства Львівської Архиєпархії УГКЦ, настоятель Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла отець Тарас Михальчук.

    «Ця площа має дуже важливий символізм – Небесного Воїнства і Воїнів-Ангелів, які сьогодні з неба оберігають свої родини, дітей і наших військових», – закцентував отець Тарас. 

 Площа Ангелів

   Нещодавно біля  Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла презентували 3D модель – зменшену копію храму для незрячих, яка була виготовлена у межах проєкту «Львів на долонях». Виготовив бронзову мініатюрну святиню скульптор Василь Одрехівський.

 Мініскульптура Гарнізонного храму на площі Ангелів

   «Гарнізонний храм став сьогодні своєрідним символом у російсько-українській війні. Саме тут ми прощаємося з нашими Героями. Сюди приходять герої, які одружуються, в яких народжуються діти. Нам дуже важливо, щоб кожен мав змогу побачити і пізнати історію і сучасність нашого Гарнізонного храму. Все більше людей матимуть змогу відчути серцем ще одну частинку Львова», – повідомив перший заступник міського голови Львова Андрій Москаленко.

Мініскульптура Гарнізонного храму для незрячих

   Вартість робіт з виготовлення і встановлення 3D макета склала близько 400 тис. грн. Замовником виступила Галицька районна адміністрація Львова. Тут є табличка, написана шрифтом Брайля, щоб незрячі могли прочитати, який це макет. А ще мінімакет Гарнізонного храму став першою пам’яткою у Львові, яка має ще супровід з аудіоінформацією про саму пам’ятку. Тут є рельєфний Q-код, за яким є озвучена деталізована інформація про сам храм.

Ініціаторкою створення макетів архітектурних споруд для незрячих, заслужена працівниця соціальної сфери України й радниця міського голови Львова Оксана Потимко. Більше інформації можна дізнатись у моєму окремому пості «Львів на дотик – мініскульптури для незрячих».

Гарнізонний храм (мінімакет)

-         А ви відвідували Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла?

-         Ви відвідували самостійно чи з екскурсоводом?

-         Чи вдалось вам пройтись підземеллями храму?

-         Що вас найбільше вразило у святині?

-         Можливо вам відомі якісь ще цікаві факти чи легенди пов’язані з храмом?

-         Розкажіть про це.

НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР