Етнопарк «Гуцул Лененд» - одне з найцікавіших і найвідвідуваніших місць в Буковелі. Це захоплююче місце для чудового відпочинку всією родиною, адже буде цікаво і дорослим, і дітям. Тут в одному місці зібралися і музей під відкритим небом, і контактний зоопарк, і різноманітні розваги.
Етнопарк розмістився на околиці Буковелю. Щоб потрапити до нього, треба пройти або проїхати повз величезну парковку та канатно-крісельний підйомник, що будуть праворуч та комплекс VODA club, що розмістився ліворуч. Далі асфальтована дорога йде трохи вгору вздовж гірського озера Молодості. Дійшовши до кінця озера, перейшовши дорогу праворуч, ви побачите вхід до етнопарку «Гуцул Ленд». Поруч є платна парковка. Вхід виконаний в етнографічному гуцульському стилі, а вгорі напис «Гуцул Ленд».
Далі йдуть каси, де
треба придбати квиток на вхід до парку.
Вартість квитка:
дорослий – 200 грн,
пільговий (діти від 7
до 12 років, пенсіонери, учасники бойових дій) – 150 грн,
дитячий – дітям до 6
років вхід безкоштовний.
Час перебування на території необмежений.
Поруч знаходиться інформаційний
стенд з картою в малюнках, де дуже детально все показано, а за допомогою умовних
позначень (номери), дуже легко все можна знайти і нічого не пропустити.
На території є:
- музей народної архітектури та побуту (скансен);
- контактні тварини, птахи;
- вольєри з оленями та козулями;
- форелеве озеро;
- ресторан «Бабин бограч»;
- фаст-фуд «Йо»;
- найвища гойдалка в Україні,
- підвісні мости;
- гуральня;
- сироварня;
- пекарня;
- дегустація карпатського чаю;
- фотозони.
Ті, хто прийшли сюди
з маленькими дітками, то дитячі візочки можна залишити біля входу. Так як по
території багато сходів, мостів підвісних, то з візочками ходити буде незручно.
Тут же знаходиться і пропускний пункт, де у
вас перевірять квитки і пропустять на територію.
Одразу влітку можна
поринути в зиму, адже тут стоять металеві санчата, мабуть, взимку вони мають
інше призначення.
Одразу ж кинулося в
очі те, що на території багато вказівників з написами і напрямком, куди треба
пройти до потрібного місця. А ще територія дуже затишна і зелена.
І найперше, куди ми
потрапляємо – це музей народної
архітектури та побуту (скансен). Тут зібрані 200-річні хати з цілого
Прикарпаття та Гуцульщини, які багато можуть розповісти про життя та побут
жителів українських Карпат: гуцулів, бойків і лемків.
І ми потрапляємо до
хати вівчара, кінця ІХ ст. Привезена вона з с. Ворохти, Надвірнянського району,
Івано-Франківської області.
Хата велика, довга,
має відкриту терасу і належала вона
заможній гуцульській родині. Хату збудував Дмитро Мочерняк для свого сина
Якова. Дмитро Мочерняк володів землею
600 – 800 моргів полонини, які здавав під випас вівців. Житло виготовлене із
смерекового зрубу чотирикамерного типу: хата + сіни + хата + комора. Для
будівництва дерево заготовляли взимку та напровесні, коли соки пішли в землю.
Підвалини виготовляли з товстих смолястих колод. Фундамент був простим – під
роги підвалин підкладали каміння висотою 10 – 20 см над землею, в основному
тільки для того, щоб вирівняти зруб над землею в горизонтальній площині, в
нашому випадку фундамент піднятий вище, що зумовлено ландшафтом. Кімната з
лівого боку від входу була дерев’яною, не біленою, в народі називали «митою». Сіни та хата
з правого боку, мають стіни мощені глиною та пізніше затерті розчином з глини,
піску та вапна і зверху побілені вапном. Такі стіни є дихаючими, добре тримають
тепло взимку і не так нагріваються влітку. Галерея до хати була добудована
пізніше, десь у 40-х роках ХХ ст.
У 1973-му році хату купив Боєчко Микола Іванович, який все життя
займався вівчарством. На Гуцульщині вівчарем називали, як правило, пастуха
овець, який же їх доглядав і доїв. До кожних 100 овець чи кіз наймали одного
пастуха. У селах Гуцульщини чи Бойківщини існували традиційні вівчарські
родини, що дуже добре знали пастуше ремесло, а тому вівчарів з інших сіл
наймали рідко. У пастушому колективі виділявся старший пастух, так званий
ватаг, який стояв на чолі всіх пастухів полонини, вказував місця, де пастухи
повинні були пасти, готував їжу для вівчарів, займався переробкою овечого
молока. Ватаг повинен був добре знати технологію переробки молока, стежити, щоб
власники овець одержували якісні молочні вироби, вміти лікувати і людей, і
тварин, розумітись в обліку овець, кількості надоєного молока і виготовлених з
нього продуктів.
Виганяли на полонину худобу для випасу у кінці травня – на початку червня. Трудові будні пастухів полонин починались після індивідуального доїння тварин «на міру» і спільної гостини. На світанку, о 5-й годині ранку, старший вівчар будив пастухів, які вставали і близько півтори години доїли овець, а через півгодини – корів. Після сніданку, близько 7-ї години, виганяли на пашу овець і кіз, а пізніше – велику рогату худобу. Після доїння вівчарі зносили все молоко в стаю, переливали його у 30 – 65 літровий дерев’яний посуд – «путину», цідили через три цідила: верхнє сплетене з грубої вовни, середнє з рідкого полотна і спіднє з густого полотна. На верхнє цідило клали ялинкову гілочку, щоб молоко під час переливання не розбризкувалось. На полонинах Гуцульщини з овечого молока виготовляли такі основні продукти: грудковий сир – «будз», з якого робили «бринзу», «урду» і «гуслянку». Вівчарство одне з головних занять гуцулів в минулому.
В кімнаті можна побачити дерев’яні лави, покриті самотканими доріжками, самопрядка з веретеном, стіни прикрашають ікони, покриті вишитими рушниками, дуже яскравий килим, теж ручної роботи, полички дерев’яні, тарілки. В кутку стоїть дуже гарна, ажурно оздоблена піч, на ній цікавий глечик та підсвічник. Поруч стоїть стіл, де також можна побачити предмети домашнього ужитку.
Дуже гарна скриня,
здається, що зі справжньої казки. А
також якийсь ручний станок.
В одній з кімнат
велика стіна прикрашена українськими хустками з різноманітними орнаментами.
Внизу лежить величезне бревно, на якому покладена овеча шкіра. Це так звана
одна із фотозон етнопарку.
А ще є
кімната-галерея, де представлені картини із зображенням портретів вівчарів на
краєвидів Карпат. Стіни кімнати вибілені білим вапном, біла стеля з дерев’яними
перекладинами та дерев’яна пофарбована підлога. Посередині на тканому килимі
стоїть дерев’яна, гарно інкрустована тумба.
Подвір’я будинку також велике і дуже гарне. Прокладені кам’яні доріжки, а навколо зелені галявинки.
А також тут є домашня худоба. Ми побачили тут кіз, і маленьких, і
великих. Деякі особини виглядають
велетнями, проте називаються вони карликові камерунські кози. Виведені вони на
основі західно-африканського карликового типу. Зовнішні відмінності між
породами незначні, тому їх важко відрізнити. Ця порода в нашій країні найбільш
популярна серед усіх інших карликових порід. Вони мають невеликі серповидні
роги, масть чорно-бура. Камерунські карликові кози – найбільші серед
карликових. Ці кози дуже рухливі, навіть дорослі, не лише малюки. Вони мають
висоту в загривку 45 – 60 см, маса дорослих особин досягає 30 кг. Виглядають
вони по-справжньому доглянутими, у них гарне житло, за ними чинно слідкують.
В етнопарку є дивовижні вівці Святого Якова,
які унікальні тим, що мають на голові чотири роги. Два роги ростуть як у вівці,
а два – як у кози. Їх також називають Джакоб.
В даний час ця порода
поширена в Англії, як декоративна. Віддає перевагу сухим високим місцевостям,
найкраще почувається в гористих районах Шотландії. Харчується різноманітною
трав’янистою рослинністю. Дуже любить сіль. Живе 12 – 18 років.
Вівця Святого Якова –
давня і рідкісна порода. Ця порода вирізняється невибагливістю до кормів і
природних умов, добродушністю. Історія сягає в глиб віків і замість точних
даних про походження, доводиться мати справу з легендами. Вважається, що саме
цю породу, Святий Яків отримав від свого тестя. І його нащадки (разом з
вівцями) розселились в Північній Африці, Іспанії і Англії. Згідно з іншою
легендою, предків цих овець в Англію завезли вікінги. Ось чому в них така
щільна і груба шерсть та незалежний характер. Скептики стверджують, що цього
бути не може, тому що вівці Святого Якова – довгохвості, а вівці вікінгів –
короткохвості. Третя легенда свідчить, що овець завезли з Іспанії, і є навіть місцева
назва «іспанська вівця».
Бурські кози були
виведені на початку ХХ ст., батьківщиною є Південна Африка. Це одна з
найпопулярніших у світі м’ясних порід, проте вони не призначені для виробництва молока. Забарвлення
найчастіше біле з коричневою головою, але зустрічаються й інші. Вони швидко
ростуть, рано дозрівають, мають високу стійкість до хвороб, добре адаптуються
до кліматичних умов. Бурські кози спокійні по темпераменту, відрізняються
хорошим материнським інстинктом, вони турботливі матері.
Крім комерційного
використання, бурів тримають і як декоративних, для участі у виставках. Деякі
власники можуть собі дозволити тримати бурські кози для краси і задоволення,
тим більше, що вони спокійні, ніжні і дуже люблячі.
Далі ми проходимо
стежинками по маршруту і бачимо цікаві арт-об’єкти.
Велетенський стілець вразив по-справжньому.
Або цей стовп з великою кількістю різнокольорових
шпаківень, нагадує веселку або незвичний світлофор.
Ще один вольєр з
тваринами. Тут ми побачили досить
смішних овечок, проте дуже милих. Порода називається бордер лейстер – це одна з
найстаріших англійських довгошерстих порід.
Ця порода була виведена в 1767 році в
Нортумберленді, в Англії. Їх назва походить від того, що їхня батьківщина
знаходиться біля кордону з Шотландією, основним фондом яких є вівці Дішлі
Лестер. Вони були розведені Робертом Бейквеллом (1726 – 1795) шляхом
скрещування старої породи Лінкольншир з овечками лекстерширського типу. Дішлі Лестер
набув великої популярності у місцевих фермерів. Це довгошерста вівця і
вважається породою подвійного призначення, оскільки її вирощують як на м'ясо,
так і на шерсть. Вівці досить великі, проте слухняні. Їх експортували до інших
регіонів, що займаються виробництвом овець, включаючи Австралію і США.
Далі ми потрапляємо
до хати ткача, 1860 року. Привезена хата з с. Рожанка, Сколівського району,
Львівської області. Хата зрубного типу, належить до одного з найдавніших
зразків бойківської народної архітектури, які збереглись до наших днів. Стіни
зведені з масивних плениць ялиці – навпіл розколені вручну колоди. Хата є
трикамерною за принципом сіни + кімната + комора. Має два вікна, які спочатку
були меншими і очевидно їх збільшили до теперішнього у середині минулого
століття.
На початку ХХ ст. ця
хата була розібрана і перевезена в сусіднє село Либохори родиною Каплунів. У
1976 році цю хату перекупив Бахур Петро.
Відтоді хата не використовувалась для проживання, а в денний час слугував
приміщенням, де працювали старші жінки ткачі, які приходили туди ткати хідники.
Усі операції ткацької
роботи потребували знань, досвіду, від яких залежить якість тканин та репутація
виробника. Нитки фарбували власноручно природними барвниками природного
походження. З кінця ХІХ ст. починає застосовуватися бавовняна й вовняна
фабрична пряжа, а також металеві сріблясті й позолочені нитки («дріт»,
«сухозлоть»), дуже рідко – шовкові.
Якісними полотнами славилася Самбірщина, звідки їх експортували до
Англії, Нідерланди, Францію, Португалію, Іспанію, Польщу, Угорщину. У ХІХ ст.
найбільшими осередками ткацтва були: на Бойківщині – Самбір, Добромиль, Сколе,
Стрілковичі, Тершів, Чуква.
В
середині хати можна побачити ткацькі станки, … з веретеном. На вибілених стінах
хати висять тарілки, ікони, під стіною – довга дерев’яна лава, покрита хідником. А також висять ткані килими.
На одному станку можна навіть побачити, як відбувається процес ткацтва – виготовлення килима.
В кутку стоїть піч,
побілена білим вапном, а на ній різні
предмети побуту: глечики, праска, керосинова лампа.
В одній з кімнат висять зразки вишитих сорочок та жилеток.
А ми підходимо до
хати гражди, кінця ХІХ ст. Перевезена із с. Шипіт Івано-Франківської області.
Смерекова хата збудована більше 150 років тому. Проживали в ній чотири родини
Копчуків з під с. Шипіт. Хата стояла внизу г. Грегот на поляні, далеко від
села, за лісом. Тому на зиму заготовляли ягоди, овочі та фрукти, купували муку
та інші продукти, щоб можна було перезимувати, не піднімаючись до села. Хата
має два житлові приміщення та сіни посередині, що говорить про заможність
господаря. Також підтвердженням цьому є матеріал покрівлі – гонт. Це колені
дощечки, які скріплюються одна з одною пазлами та прибиваються до покрівлі
цвяшками.
Гражда як відкритий
зверху та замкнутий по периметру житловими та господарськими будівлями та
критими переходами двір, безперечно є
одним з найдавніших типів забудови в
Карпатах. Часті дощі, заметілі й снігопади, розкиданість гуцульських садиб у
горах змушували їх будувати так, щоб вони були захищені від звірів та
непроханих гостей, а господар міг у негоду обійти усі приміщення. Гражди мають
різні розміри та набір господарських будівель. Бідняцькі гражди займали площу
не більше 110 – 120 м2 , а гражди багатіїв сягали 400 м2,
а в окремих випадках і 600 м2. У дворах споруджували комору з ямами,
стайню.
Важливе місце в інтер’єрі гуцульських житлових приміщень займала піч, її
розміщували в кутку від входу протилежному до вікон. Піч клали на основу – раму
з брусів, яка опирається на невеликий стовп. Під піччю утворювався простір, що
використовувався для господарських потреб. Така піч займала майже третину
житлового приміщення.
Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич
у своїй праці виданій у 1899 році так описував гражду: «Кладуть також доми з
граждою (кліткою) в тій ціли обводять ціле місце призначене на колешиї, амбар,
дереворуб, високим парканом, по над який кладуть широкий, у сторону подвір’я слабо похилений дах, що опирається з одного боку на
паркан, а з боку від подвір’я на стовпах закопаних у землю – під тим дахом гражди
стоїть віз, плуг, сани, колісниці, корчуги (короткі сани для воження ковбиків),
дерево і т.д; зимою в часі метелиці або великого морозу криються під той дах
коні, худоба, яка у гуцулів ховається у дворі».
На подвір’ї гражди багато різних інструментів, знарядь праці та
інших господарських речей, які використовуються в роботі.
Деякі речі були нам дуже
знайомі, проте такі далекі.
Внутрішнє оздоблення гражди нагадує хати вічара чи ткача: прикрашені стіни іконами та рушниками, тарілками, дерев’яні столи, лави, багато доріжок тканих, глиняний та дерев'яний посуд, піч в кутку тощо.
На подвір’ї можна побачити овечок.
Вівці А також вольєр з козами, де прикріплена
табличка «Обережно! Тварина може вдарити».
Тут мешкають валлійські кози, які вирізняються серед інших представників кіз досить довгою
Кози шерстю. Валлійські
кози мають потужні шаблевидні роги (є і у кіз, і у ціпів, безрогих тварин
немає) і дуже довгу грубу шерсть, довжиною 40 – 50 см. Пух відростає тільки на
зиму. На лобі є густий чубчик, але головною відмінною ознакою є забарвлення. У
всіх валлійських кіз воно однакове: передня частина тулуба чорна, а задня –
біла, причому межа між білим і чорним кольором чітка і рівна. Такого забарвлення немає більше у
жодної домашньої тварини. Довжина тіла 80 – 100 см, висота у холці у кіз 70 –
80 см, у цапів – 75 – 85 см. Довжина рогів (у середньому ) у кіз 30 – 50 см, у
цапів – 80 см.
Вага кіз 45 – 60 кг,
цапів – 65 – 90 кг (і до 100 кг). Валлійська чорношия порода кіз родом із
Швейцарії. Це одна з найдавніших європейських порід, що, ймовірно, має
африканське коріння. Перша згадка про чорно-білих альпійських кіз датована
930-м роком.
Валлійські кози
невибагливі до кормів, прекрасно почувають себе на гілковому кормі та сіні.
Люблять чортополох, сухий хліб, фрукти. Живуть 12 – 15 років. Ця порода є
однією з найстаріших в Європі. Незважаючи на те, що порода називається
валлійською, їх батьківщина – НЕ Уельс. Історична батьківщина – Африка, а
другий дім після міграції – Швейцарія.
Далі ми бачимо ще одну фотозону з написом «Гуцул Ленд».
На території парку багато мотузкових мостів.
Далі ми наближаємось
до вольєру з козулями. Козулі є підродиною оленів і розділені на два види –
європейську і сибірську козулю. Латинська назва козулі «Carpeolus» є
похідним слова «capra» - коза, нерідко і в наших краях козулю називають дикою
козою, беручи до уваги їх деяку схожість. Втім, за деякими припущеннями,
величати цих тварин козулями почали завдяки косо поставленим зіницям тварин.
Європейська козуля – невеликий представник оленів, але практично не
поступається їм в граціозності. Характеризуються козулі порівняно коротким
тулубом з товщою задньою частиною, короткою головою, звуженою до носа, довгою
шиєю без гриви, великими загостреними вухами і коротким «зародковим» хвостом.
Рогами природа нагородила тільки самців – вже восени першого року вони з’являються у вигляді невеликих виступів, а до квітня
досягають повного розвитку. Однак ці перші роги самець скидає в грудні, навесні
на їх місці вже сформовані другі роги, які мають 2 – 3 кінця, і, нарешті, до
третього року вони остаточно сформовані – з трьома відростками.
Тут же на території,
у Гуральні, можна придбати корм для тварин та власноруч їх погодувати.
Вартість корму:
овочевий – 30 грн,
овочевий ХL –
50 грн,
вітамінний – 40 грн.
Наближаємось до хати
мисливця. Хата з регіону Бойківщини, с. Маркова, Богородчанського району,
Івано-Франківської області. Хату збудував Скрипник Микола Михайлович на початку
ХХ ст., проживав разом з дружиною Параскою та чотирма дітьми (двоє хлопців та
двоє дівчат). Сім’я займалася сільським господарством, переважно землеробством та
тваринництвом, тримали худобу, були коні. Господар помер в 1947 році перед
початком колективізації цього регіону. Хата є традиційним типом трикамерного
будинку, який набув масового поширення на всій території Бойківщини в середині
ХІХ ст. (сіни + хата + комора). Хата має розміри 10,7 на 5,3 м, зрубної
конструкції з двома вікнами та накрита дранкою. Окремо до хати добудували хлів,
стайню та стодолу. Якщо стодоли не було, тоді сіни в хаті часто використовували
для обмолоту збіжжя. Багатші господарі споруджували також окремі будівлі для
зберігання картоплі, буряка, капусти та інших овочів та фруктів, їх називали
«яма», «пивниця», «рупа».
У хаті можна побачити речі та різні приладдя, які пов’язані з мисливством. В першу чергу в очі кидаються роги оленів, лосів, які оздоблені шкірами різних місцевих тварин. На стінах також висять ікони. Стоять дерев’яні лави, накриті хідниками, столи, на яких стоять глечики, тарілки, кошики та інше начиння.
В кутку обов’язково є піч, яка служить як для обігріву житла, а також
для приготування їжі. Можна також на припічку побачити різні речі, якими в ті
часи користувалися бойки.
Мисливство на Бойківщині.
Карпатські ліси раніше були багаті на диких звірів і на велику та дрібну дичину. У свій час ці дикі звірі завдавали навіть значної шкоди господарству горян. Вони змушені були ночами охороняти свої городи, поля та полонини, відганяючи криком та вогнем диких кабанів. На стада овець та великої рогатої худоби часто нападали вовки та ведмеді. Тому мисливство в Карпатах було популярним та традиційним заняттям. При полюванні на диких тварин (дикого кабана, вовка, ведмедя) копали сліпі ями («вовківні», «западниці»). Стіни ям обставляли обтесаними колами, верх вкривали дерев’яним настилом, щоб обертався на осі. Настил закладали мохом та притрушували листям і на середину ставили приманку, для кабана овес, пшеницю або картоплю, для вовків, лисиць, ведмедів – м'ясо. Оленів, козуль, диких кабанів ловили за допомогою сильця, петлі. Куниць, тхорів заганяли у спеціально сконструйовані пастки у вигляді дерев’яної скриньки, один бік якої становила рухома стінка. В скриньку як приманку клали яйця. Сильця для ловіння птахів виготовляли з кінської волосіні, а пізніше – зі сталевого дроту. Їх розвішували на фруктових деревах і кущах, як приманку використовували зерно і фрукти. Згодом на полювання на диких тварин почали виготовляти дерев’яні і металеві капкани із застосуванням заводних пружин. Полювали на різних тварин в різний час. Найкращим періодом для ловлі птахів був час їх перельоту, а хутряних звірів – зима.
Щоденне харчування бойків певним чином
залежало від пори року і значною мірою від заможності родини. Краще харчувались
селяни під час збору урожаю з середини літа та восени. Взимку в раціон бойків
менше входило молочних продуктів, зменшувалось вживання вітамінів, а найтяжче
їм жилося наприкінці зимою і весною, на так званих переднівках, коли
закінчувалися харчові запаси. Психологічно пережити відсутність достатньої
кількості їжі весною допомагав сорокаденний піст. Основне місце в харчовому
раціоні належало рослинним продуктам – мучним, круп’яним, овочевим. На щодень бойки пекли прісний вівсяний
корж – «ощіпок». З овочів у харчовому раціоні бойків найважливіше місце займала
картопля, яка поширилася на Прикарпатті вже десь з ХVІІІ
ст. М’ясні страви в минулому споживали в надзвичайно обмеженій
кількості, переважно на великі свята. Про це В. Гнатюк писав: «М'ясо у нас їдять два, три рази в році,
але то заможніші. Більша половина є таких, що цілий рік і раз не буде їсти».
У дворі є вольєри з
птахами. Там можна побачити фазана вухатого білого, китайську шовкову курку та
інших птахів, які завітали до них у гості – це звичайні голуби.
На території парку можна побачити вольєри, в
яких мешкають плямисті олені. Плямистий олень – це великий парнокопитний
ссавець типової «оленячої зовнішності». Довжина тіла 160 – 180 см, висота в
холці 95 – 112 см. Довжина рогів 90 – 120 см. Вага 75 – 130 кг (самки дещо
менші за ссавців, їх вага до 80 – 85 см). Улітку забарвлення червоно-руде з
білими плямами, взимку темно-сіре, на шиї у них грива. У цих оленів є
«дзеркало» - різко окреслена світла пляма на заду, яка допомагає їм не втрачати
один одного з виду в густому лісі. У плямистого оленя «дзеркало» невелике, біле
з чорною облямівкою, не заходить вище хвоста. Роги у дорослих самців великі, з
численними відростками. Очі вночі світяться червоним або помаранчевим світлом. Зовні
(влітку) забарвлення нагадують лань, але відрізняються більшими розмірами і
формою корони рогів. Роги лані лопасті, у плямистого оленя (є тільки у самців)
гіллясті і набагато тонші, ніж у благородного оленя. На даний час вид дуже
розселений по всій Європі ( в тому числі і по Україні), а також був завезений
до Австралії і Нової Зеландії.
Також тут мешкають муфлони. Баран, аргалі, муфлон
європейський – представляє одну з примітивних рас баранів, викопні рештки яких
знайдені у плейстоценових відкладах
Австрії, Голландії, Угорщини та України (в Криму та Чернігівській області). Це
єдиний дикий баран у Європі. У доісторичні часи він, ймовірно був поширений в
Євразії, а в післяльодовиковий період зберігся тільки на Кіпрі, Сардинії і
Корсиці: проте залишається спірним, чи йде річ насправді про диких овець або
про нащадків первинних домашніх овець. Місце розповсюдження – гористі
ландшафти. На муфлона полювали в сиву давнину, а близько десяти тисяч років
тому його одомашнили. Розселенням муфлона займалися фінікійці і римляни,
останні використовували його у гладіаторських боях. В історичні часи, із
Корсики і Сардинії, муфлона розселили по всьому Середземномор’ю, а з ХVІІ –
ХІХ ст. його успішно розводять на теренах Австрії, Болгарії, Німеччини,
Словаччини, Угорщини, Чехії, Франції, а також у південно-західній Азії,
Америці, на Гаваях та інших регіонах. У Фінляндії, наприклад, його поселили на
островах Інко, Сяппі і Хятьйо.
За критеріями Міжнародного союзу охорони
природи (МСОП) муфлон має категорію – «близький до загрозливого стану». В
Україні вид має статус адвентивного і як чужорідний вид, не може мати
охоронного статусу. Найбільші групи муфлонів в Україні живуть у гірському
Криму. Розводять його у Запорізькій, Херсонській, Полтавській та інших областях.
Вперше завезли муфлона в «Асканію-Нова» в 1894 році. В Азово-Сиваському
національному природному парку впродовж 16 років із 10 муфлонів, завезених у
1976 році, сформувалася популяція чисельністю 987 особин. Проте в березні 1998
року, коли більша частина була затоплена водою, а температура повітря більше
двох днів була мінусовою, більшість поголів’я муфлонів загинула. У 1993 році муфлони завезені на о.
Джарилгач. Кількість муфлонів тут за останні п’ять років виросла з 180 до 374 голів. Загальна чисельність
муфлонів в Україні близько 1000 особин.
Підходимо ще до
однієї цікавої хати – хата мольфарства. Хата побудована близько 120 років тому
і належала родині Галакових з присілка Жоліб, село Шипіт Косівського району
Івано-Франківської області. Спочатку дах був накритий дранкою, після
перевезення в етнопарк хату накрили житом.
Житло із смерекового зрубу двокамерного типу, сіни + хата, розмір 4х7,7 м. Інтер’єр цієї хати присвячений дослідженню мольфарства.
Одна з перших згадок
про мольфарів, яка дійшла до широкого загалу розкрита в книзі М. Коцюбинського
«Тіні забутих предків». За останнє десятиліття тема мольфарства стала дуже
популярною в Україні, активно обговорюється в пресі та соціальних мережах та
знімаються ТВ серіали. В значній мірі цьому посприяв, як його величали –
останній з мольфарів – Михайло Нечай, який любив давати інтерв’ю журналістам,
зрештою, на основі його розповідей у 2006 році у світ вийшла книжка української
письменниці Громовиці Бердник – «Знаки карпатської магії». За останні роки тема
мольфарства заполонила навіть сферу комерції, з’явились бренди із цією назвою, відкрилось декілька
приватних псевдомузеїв мольфарства. В цих музеях є нібито справжні речі
мольфарів, якими вони виконували якісь магічні ритуали.
Отже, хто такі
мольфари?
Мольфар – так на Гуцульщині
називають наділену надприродними здібностями людину, яка може бути знахарем,
ворожбитом, чарівником чи магом. Походження слова мольфар до кінця не
досліджене.
Селилися карпатські
чарівники переважно на окраїнах сіл, у високогір’ї, де їх ніхто не знав і не бачив. Доводилось долати
чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника.
Онлайн ресурс
Культурно-історичний портал «Спадщина предків» присвятив великий розділ темі
мольфарства та відзначає 7 найвідоміших мольфарів Карпат – Василя Паливоду, Пилипа
Бойка, Степана Ботківського, Чупяка, Федіра Дарадуду, Булянду, Василя Турчиняка. Варто до цього переліку додати і
Михайла Нечая, який жив донедавна і був вбитий у серпні 2011 року. Про цих
мольфарів завжди ходили легенди, а їх життя переплітали надзвичайні історії про
їхні виняткові вміння та надлюдські діяння. Наприклад, про Булянду є така
розповідь. «Ще наприкінці 50-х років ХХ століття у Ворохті жив знахар Булянда.
Не тільки з Галичини, а й з Чехословаччини, Угорщини і навіть з Відня та
Берліна приїжджали до нього люди на пораду. Булянда залишився в пам’яті людей як доброзичливий спокійний чоловік, і
передовсім, – мудрий. Жодні хрестини та весілля не обходилися без нього. Своє
знання він успадкував від батька, бо був то родинний досвід, що його передавали
тільки одному синові. Подейкували, що Булянда також практикувався в
чорнокнижництві. Впродовж 60 літ Булянда ворожив, лікував і випасав овець та
бидло. У подяку йому приносили живність і гроші, однак чаклун не вимагав ніякої
платні. Брав тільки те, що давали, а з бідних не брав нічого. Улітку Булянда
приймав хворих високо в горах в курені, а взимку – у своїй гражді. До когось з
відвідувачів не говорив (тільки уважно їх роздивлявся), інших вислуховував.
Потім ішов до комірчини, куди доступ був заборонений. Сміливці розповідали, що
там він радився з духом-помічником чи читає чародійну книгу. Потім виходив,
говорив що то за хвороба і як її треба лікувати. Навіть з місцевим священником
Булянда жив добре. Панотець «офіційно» благословив його до чародійських практик
– заборонив лише ворожіння на картах. Не до всіх старий чарівник був добрим і
поблажливим, різних дурисвітів міг притягнути до куреня і змусити їх виконувати
свої накази. Біля куреня Булянда й призначав їм покарання. Одні мусили нерухомо
стояти кілька годин на місці, інші йшли гопки довкола вогнища, аж поки не
падали від утоми. Коли ж вважав, що вже досить з них, то знімав чари і покарані
волочилися додому. Цікаво, що і в кулачних боях Булянда виходив звитяжцем.
Своєї науки Булянда не переказав нікому, хоч і хотів це зробити і переживав, що
немає наступника. Утім люди казали, що деякі таємниці Булянда таки встиг переповісти
малому онукові».
Внутрішнє оздоблення хати мольфара одразу вирізняється серед інших сільських хат. Тут багато різних речей, різного начиння, які пов’язані з мольфарством. На поличках багато різних настоянок, різних сушених трав, мольфарських книжок.
У цій хаті якась особлива і таємнича атмосфера, і, дійсно, віяло атмосферою магії.
На
території можна побачити дуже незвичну породу корів – гайленд, шотландську
корову. Це шотландська порода корів, які мають довгі роги і довгу хвилясту
шерсть різного забарвлення: чорну, червону, плямисту, жовту або булану. Розводять
в першу чергу для м’яса.
Порода
була виведена в Шотландії на Північно-шотландському нагір’ї і Зовнішніх Гебридських островах. Племінне поголівя з кінця ХХ ст.
експортувалося по всьому світу, особливо в Австралію і Північну Америку.
Гайленд
відома як витривала порода через сувору природу рідного Шотландського високогір’я
з великою кількістю опадів та дуже сильними вітрами. Гайленд успішно
влаштувалися в багатьох країнах з помірним кліматом, наприклад, в Центральній
Європі, і в тих країнах, де зими бувають істотно холодніші, ніж в Шотландії,
наприклад, в Канаді. Їх шерсть вважається довшою, ніж у будь-яких інших порід
корів і дає захист під час холодних зим. Їх здатність пошуку їжі дозволяє
виживати їм в крутих гірських районах. Вони обскубують і їдять навіть ті рослини,
які уникають багато інших корів.
Довгий
чубчик захищає очі від дощу і снігу і допомагає запобігти інфекційним
захворюванням, які поширюються комахами. Шерсть складається з двох шарів –
довгого грубого зовнішнього волосся і м’якого внутрішнього підшерстя, завдяки
якому відпадає необхідність у товстому шарі підшкірного жиру, що виконує
теплоізоляційну функцію. Крім того, густа тепла шерсть тварин дозволяє особливо не піклуватися про дорогі
корівники і укриття на пасовищах.
Для цієї поріди корів не потрібні спеціальні приміщення, обладнання, корми, досить хорошого навісу, поїлок і годівниць. Хайлендери мають відмінне здоров’я, стійкість до вірусів, легко переносять холод, добре розмножуються, втрати серед телят трапляються вкрай рідко. Весь молодняк виживає. Живуть довго – до 20 років. Мають спокійний характер, доброзичливі до дітей. Агресію можуть проявляти лише корови при загрозі їх телятам, відновлюють загиблі пасовища.
А ми продовжуємо прогулянку парком. Далі у нас знову стоїть вказівник і маршрут веде до верхнього майданчика.
Тут також є свої
фотозони, в так званому, етнографічному стилі.
Стежка веде до штучного
озера. Купатись там не можна, проте посидіти на лавочці або відпочити в
альтанці можна. Тим більше, що знаходиться воно в оточенні височенних сосон, де
одразу відчувається цей неймовірний хвойний запах. А ще там можна побачити форель.
Вода там виглядає досить брудною, саме озеро
загороджене металевою сіткою. Але мені здається, що територія парку буде
розширюватись і розбудовуватись. Тому через деякий час тут буде ще цікавіше і
буде більше прогулянкових зон.
Однією з найцікавіших
атракцій є величезна гойдалка, яка встановлена на фоні Карпат. Але майте на
увазі, що до неї величезна черга.
Поруч стоїть дуже
гарна писанка, розміром вище людини.
А також тут є так
звана площа, навколо якої розміщені сироварня, гуральня, сувенірна крамничка,
фаст фуд, корчма тощо.
Гуральня – винокурня,
спиртово-горілчаний завод. Звичайно, тут це не завод, але зайти до цього
приміщення можна.
При вході розміщений
невеликий музей, де можна побачити самогонний апарат, винні обладнання, скляний
посуд для напоїв, бідони, дрова тощо. А далі йде винна крамничка, де можна
придбати різні карпатські алкогольні напої. Вони є в скляних пляшках, а можна
придбати на розлив. Ціна звичайно вища, ніж в інших місцях, адже це й
зрозуміло.
Поруч є сироварня. Так,
звичайно, сири тут не виготовляють, але завітати до цього будиночку варто.
Тут теж такий
своєрідний музей, де показано місце, де і як саме виготовлялись карпатські
сири. А далі також є крамничка, де можна придбати натуральні карпатські сири.
На території парку
можна поїсти або перекусити. Тут є фаст фуд «Йо».
А можна набагато
ситніше скуштувати карпатських страв у корчмі «Бабин бограч».
Є магазин сувенірів.
Тут
багато можна побачити цікавих речей, які можна придбати як для себе, так і на
подарунки.
На пагорбі будується
церква, тому через деякий час можна буде відвідати і її.
А ще територія
прикрашена килимами, ліжниками з гуцульським орнаментом, овечими шкірами. Дітки
можуть покататись на поні, звичайно, за додаткову плату.
Така
цікава піч є на подвір’ї, де готують страви.
А також тут є ще один
вольєр з тваринками – альпаками. Альпака – одомашнений південноамериканський
копитний ссавець родини верблюдових, водиться в Чилі, Перу і Болівії, пасеться
на високогір’ї в
Андах.
Розводять в високогірному поясі Південної
Америки (Анди). На сьогоднішній день там мешкає близько трьох мільйонів альпак,
велика частина яких населяє Перу. Вирощують альпак для стрижки вовни, з якої
роблять теплі і м’які ковдри, пледи та одяг.
Альпаки спілкуються
за допомогою мови тіла. Вони можуть плювати, але як правило, один в одного,
коли переживають лихо, бояться або мають намір проявити домінування. Чоловічі
альпаки є більш агресивними, ніж самки, і як правило, встановлюють домінування
у своїй стадній групі.
Ця тварина значно
менша лами за розміром, і тому не використовується як тяглова тварина. Зріст
альпаки 0,9 – 1 м в холці (з шиєю і головою ще приблизно 60 см), довжина тіла
близько 1,4 м, вага до 80 кг. Голова альпак дещо загострена, що дає змогу
діставати траву між камінням у горах. Тіло альпаки вкрито м’якою довгою (до 38 см) вовною, подібною до вовни
мериносів, саме через вовну альпака і вирощується.
Вовна вкриває все
тіло тварини. Саме вона і захищає тіло альпаки від значних температурних
коливань. У високогір’ї температури сягають діапазону до 500 С. М’яка вовна альпак міцніша за вовну овець. Природне
забарвлення вовни сягає значного діапазону від білого і жовтуватого до чорного.
Пасеться як на луках
високо в горах, так і в заболочених місцинах. Може декілька днів обходитися без
води, як і всі верблюдові.
А ще тут можна
побачити рацьку вівцю - унікальну породу овець з незвичайними спіралевидними
довгими рогами (не схожими ні на одні інші роги) довжиною 50 см. Ця порода як і
мангалиця, відноситься до найдавніших угорських порід. Вони є витривалими,
добре переносять холод, бувають чорного, білого і світло-коричневого
забарвлення. Попередниками угорських овець цієї породи швидше за все є
середньоазіатські дикі вівці, які потрапили в Угорщину в кінці ІХ ст. Цей вид
овець поширився по степах Угорщини дуже швидко. Незважаючи на те, що в 1970
році налічувалося близько мільйона овець рацька, в наші дні їх залишилося
близько двох – трьох тисяч.
Гвинтові ріжки
стирчать майже прямо вгору з верхівки голови. Порода рацька належить до
витривалих тварин і часто використовується в схрещуванні через її здатність
передавати цю живучість своїм нащадкам. Порода унікального зовнішнього вигляду
та тихого характеру зробили її популярним видом для тих, хто захоплюється
тваринництвом.
Ну а серед козуль, оленів, лам, овець, корів,
муфлонів, кіз та інших, можна побачити і справжнє царство кролів. У світі
кролів нараховується близько 200 порід. Вага дорослого кролика коливається від
0,5 до 8 кг і більше.
Під час селекції
тварин важливу роль відіграє і колір шкіри Кролик володіє унікальною системою
травлення, його сліпа кишка в 10 разів перевищує розмір шлунка. Шерсть кролика
довга і м’яка, а забарвлення включає різні варіації сірого, коричневого і
жовтого кольорів, хоча нерідко зустрічаються кролики з однотонним кольором
хутра.
В ході еволюції кроликам дісталася роль тварин-жертв, мають безліч ворогів, тому швидкість кролика велика, тікає зигзагоподібними стрибками, може стрибати 30 км/год, а окремі особини можуть бігти із швидкістю у 56 км/год. У разі небезпеки кролики барабанять по землі задніми лапами, попереджаючи родичів про загрозу. Будучи схопленим, кролик пускає в хід свою зброю – удари потужних задніх лап і дуже чутливі укуси гострих різців. У природному середовищі існування дуже багато ворогів. На вухатих звірів полюють койоти і лисиці, не відмовиться поласувати його дієтичним м’ясом сова, яструб або орел, дуже легко перемагає кролика тхір, рись і пума, а в тропічних широтах на кроликів часто полює анаконда.
У дикій природі тривалість життя кроликів зазвичай не перевищує 3 – 4 років. В умовах грамотного домашнього утримання, кролики живуть від 4 – 5 років до 13 – 15 років. Найстаріший домашній кролик помер у віці 19 років.
Проте на території етнопарку
їм ніхто і ніщо не загрожує. У них тут є своя, досить велика територія, на якій
росте зелена трава. А ще в них, як у дикій природі, свої нірки-будиночки. Про
них тут дбають, їх тут люблять.
І ми наближаємось до останньої
хати на території парку – хати гончара. Хата була привезена з с. Космач,
присілку Завоєли з Перещинків, належала родині Бужоринів. Побудована хата на
початку ХХ ст., перед початком Другої світової війни. Розміри хати 5,1 м
х 12,1 м. В плануванні хата містить сіни посередині та дві житлові
кімнати по сторонам.
Гончарство на
Гуцульщині мало три найвідоміші осередки
ще з початку ХІХ ст. – Косів, Кути та
Пістинь. За інформацією відомого дослідника Гуцульщини Володимира Шухевича,
тільки в Кутах працювало 63 гончарі. У
першій половині ХІХ ст. знаними майстрами гончарної справи були: Іван Баранюк,
Петро Гавришів, Петро Кошак, Олекса Бахматюк. Для виготовлення гончарних
виробів використовували місцеву глину із громадських копалень. Виготовляли
посуд на гончарному крузі.
На цьому наша
прогулянка парком «Гуцул-ленд» добігає кінця. Проте продовжується вона
неймовірними Карпатами.
-
А ви відвідували етнопарк
«Гуцул-ленд» в Буковелі?
-
Що вам найбільше сподобалось?
-
Що найбільше вразило?
-
Розкажіть про це.
НАПИШІТЬ СВІЙ КОМЕНТАР
Немає коментарів:
Дописати коментар